18 червня 2025 року Справа № 280/6629/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Меламед Вадима Борисовича (вул. Грушевського, буд 39/3, корп.. 5, кв. 89, м. Одеса, 65047), до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд 158-Б, м. Запоріжжя, 69005) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
17.07.2024 засобами системи «Електронний суд» до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ), в особі представника - адвоката Меламед Вадима Борисовича, до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Запорізькій області), в якій позивачка просить суд:
визнати протиправними дії відповідача, стосовно припинення виплати пенсії позивачці з 01.09.2021 року та відмову у виплаті пенсії на її особистий банківський рахунок НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Акцент-банк»;
зобов'язати відповідача здійснювати виплату пенсії позивачці, в тому числі суму недоотриманої пенсії, на визначений нею банківський рахунок НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Акцент-банк», після протиправного припинення виплати пенсії з 01.09.2021 року, та виплатити всі не отримані пенсійні кошти позивачки з урахуванням масових перерахунків та з компенсацією втрати частини доходів, у розмірі, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Крім того, до позову додане клопотання про поновлення строку звернення до суду з цим позовом.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач незважаючи на наявність чинного судового рішення, яким вже було зобов'язано відповідача поновити пенсію позивачці, продовжує порушувати законодавство в сфері пенсійного забезпечення та протиправно не виплачує пенсію позивачки з 01.09.2021, та відмовляється перераховувати пенсію на визначений позивачкою особистий банківський рахунок. Така незаконна поведінка відповідача і спричинила звернення до суду за захистом права позивачки на пенсійне забезпечення.
Ухвалою від 22.07.2024 позов був залишений без руху, позивачці наданий строк для усунення недоліків позову.
05.08.2024 засобами системи «Електронний суд» від представника позивачки до суду надійшла заява про усунення недоліків позову.
Ухвалою судді від 07.08.2024 позовну заяву в частині позовних вимог за період з 01.09.2021 по 17.01.2024 було повернуто позивачці через пропуск строку звернення до суду.
Ухвалою від 07.08.2023 відкрите спрощене позовне провадження в адміністративній справі №280/6629/24 в частині позовних вимог за період з 18.01.2024 по 17.07.2024, розгляд справи призначено без виклику (повідомлення) сторін.
26.08.2024 засобами системи «Електронний суд» від представниці відповідача надійшли копії матеріалів пенсійної справи позивачки.
03.09.2024 засобами системи «Електронний суд» від представниці відповідача надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві пенсійний орган посилається на те, що на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 09.09.2022 у справі №280/3424/22, яке набуло чинності відповідно до ухвали Третього апеляційного адміністративного суду від 24.01.2023, позивачці з 01.03.2021 здійснено перерахунок пенсії у розмірі відповідно до статті 42 та пункту 4 Прикінцевих положень Закону України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням індексації пенсії та раніше виплачених сум. Вищезазначене рішення суду виконано відповідачем в частині перерахунку пенсії з 01.03.2021 відповідно до покладених зобов'язань, в установленому чинним законодавством порядку. Проте виплата пенсії позивачці не здійснювалась через поштове відділення у зв'язку з окупацією смт. Якимівки російською федерацією. Відповідно до службової записки відповідача від 03.09.2024 виплату заборгованості по пенсії позивачки з 01.03.2021 по 30.09.2024, а також виплата пенсії в подальшому буде здійснена на її поточний рахунок, відкритий в «А-БАНКУ». Виплата пенсії буде здійснена в наступний виплатний період. Отже, з урахуванням викладеного, вважає, що спір у даній справі відсутній. Просить суд закрити провадження у справі
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 17.08.2024 відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 07.08.2023 у справі №280/6629/24, матеріали адміністративної справи витребувано з Запорізького окружного адміністративного суду.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 09.10.2024 провадження у справі було зупинене до перегляду в апеляційному порядку ухвали Запорізького окружного адміністративного суду у справі №280/6629/24 від 07.08.2024.
12.11.2024 засобами системи «Електронний суд» від представника позивачки надійшла відповідь на відзив, в якій він вважає, що наданим відзивом відповідач фактично визнав позовні вимоги. Враховуючи визнання відповідачем позовних вимог, що вказує на обґрунтованість позову, на підставі чого, просить суд задовольнити вимоги позивачки викладені в позовній заяві в повному обсязі.
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 02.12.2024 апеляційну скаргу позивачки залишено буз задоволення, а ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 07.08.2023 залишено буз змін.
14.01.2025 справа надійшла до Запорізького окружного адміністративного суду.
Ухвалою від 15.01.2025 поновлено провадження у справі №280/6629/24 з 15.01.2025.
Ухвалою від 15.01.2025 витребувано від ГУ ПФУ в Запорізькій області інформацію: щодо виплати ОСОБА_1 заборгованості по пенсії, щодо поновлення виплати пенсії на визначений ОСОБА_1 банківський рахунок та розрахунок поточного розміру пенсії ОСОБА_1
21.01.2025 засобами системи «Електронний суд» від представниці відповідача надійшли додаткові пояснення у справі. В поясненнях зазначено, що уся заборгованість перед позивачкою відповідачем виплачена у повному обсязі, пенсія позивачки поновлена та щомісячна виплата триває, про що свідчать витяги з відомостей на зарахування пенсій та грошової допомоги. Спір на даний час між сторонами у даній справі відсутній. Просить суд закрити провадження у справі.
24.01.2025 засобами системи «Електронний суд» від представника позивачки надійшла відповідь на додаткові пояснення. У відповіді представник посилається на те, що відповідач не надав жодних пояснень здійснення розрахунку пенсії в твердому розмірі 584,55 грн, а з 01.03.2021 року - в твердому розмірі 2358,35 грн. В даному випадку, на думку представника позивачки, неподання без поважних причин відповідачем пояснень та своєї позиції стосовно виплати недоотриманої пенсії позивачки «з урахуванням масових перерахунків та з компенсацією втрати частини доходів, у розмірі відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відповідно до ч.14 ст.159 КАС України може бути також кваліфіковано судом як визнання позову. Одночасно відповідач не надав доказів нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів на виплачені суми пенсії 97985,81 грн. за період з 01.03.2021 року по момент виплати в жовтні 2024 року. Просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Враховуючи заперечення представника позивачки проти закриття провадження у справі суд не вбачає можливості закрити провадження у даній справі на підставі норми п. 8 ч. 1 ст. 238 КАС України.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Конституція України містить не тільки норми прямої дії, але й принципи та цінності, а суд має, насамперед, захищати конституційні права та свободи особи; у разі виникнення ситуації, за якої потрібно обрати пріоритет (вузька інтерпретація норми, що призводить до одного результату, або розширене тлумачення, що тягне за собою більш ефективний захист конституційних прав і свобод та узгоджується повною мірою з положеннями Конституції та законів України) - варто робити вибір на користь останнього з дотриманням балансу суспільних та приватних інтересів.
Європейська соціальна хартія (European Social Charter) (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Крім того, статті 12 цієї Хартії передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов'язуються:
1. започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування.
2. підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рівні, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення;
3. докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень;
4. вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх i багатосторонніх угод або в інший спосіб i відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення:
a) рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін;
b) надання, збереження та поновлення прав на соціальне забезпечення такими засобами, як сумарний залік періодів страхування або роботи, що були здійснені за законодавством кожної зі Сторін.
Окрім того, відповідно до статті 25 Хартії Європейського Союзу (2000 року) (Charter of Fundamental Rights of the European Union) про основні права «Права людей похилого віку» Союз визнає та поважає право людей похилого віку вести гідне та незалежне життя та брати участь в соціальному та культурному житті.
Відповідно до пункту 11 Принципів ООН стосовно літніх людей (United Nations Principles for Older Persons) літні люди повинні мати доступ до належного медичного обслуговування, соціальних та правових послуг, що дозволяють підтримувати або відновлювати оптимальний рівень фізичного, психічного та емоційного добробуту, а також запобігати захворюванням.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Позиція Верховного Суду стосовно застосування цієї норми Основного Закону України сформована, зокрема у постановах від 13 червня 2019 року у справі №204/1134/17(2а/204/91/17) та від 04 березня 2024 року у справі №320/1232/21.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Позиція Верховного Суду стосовно застосування цієї норми Основного Закону України сформована, зокрема у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі №520/9153/17, від 20 грудня 2018 року у справі №577/3713/16-а, від 20 грудня 2018 року у справі №569/4396/17, від 21 лютого 2019 року у справі №204/2001/17(2-а/204/121/17), від 25 квітня 2019 року у справі №219/3516/17, від 22 серпня 2019 року у справі №243/6955/17, від 21 жовтня 2019 року у справі №462/2557/16-а, від 16 квітня 2020 року у справі №212/4165/17 (2-а/212/162/17), від 16 липня 2020 року у справі №235/603/17 та інших.
Як зазначено у пункті 2.8 Рішення Конституційного Суду України від 05 липня 2023 року у справі №5-р(ІІ)/2023 відповідно до принципу верховенства права (правовладдя) законодавець може обмежувати конституційні права людини і громадянина за дотримання умов, визначених Конституцією України; установлення обмеження прав людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що воно є домірним (пропорційним) та суспільно потрібним (друге речення абзацу шостого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року №26-рп/2009); обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх має встановлювати виключно Конституція і закони України, вони мають відповідати легітимній меті, бути обумовленими суспільною потребою досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке юридичне регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним утручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року №2-рп/2016).
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі - Закон №1058-IV) та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року №16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно пункту 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи зазначені норми права, суд висновує, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а та від 30 вересня 2021 року у справі №540/4060/20.
Статтею 1 Закону №1058-ІV встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Згідно із частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року №1382-IV реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Як зазначено в пункті 3.3. Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 «Пічкур проти України» від 07 лютого 2014 року.
Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14 лютого 2019 року у справі №766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом №1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
У подальшому, Верховний Суд підтримав наведену позицію в постановах від 13 червня 2019 року у справі №204/1134/17(2а/204/91/17), від 30 вересня 2019 року у справі №475/164/17, від 01 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18, від 30 вересня 2021 року у справі №540/4060/20 та від 29 листопада 2024 року справа №160/20613/21.
З матеріалів справи судом встановлено, що у червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Якимівському районі Запорізької області про зобов'язання поновити їй виплати пенсію за віком з 07.09.2009 на підставі рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.
Постановою Якимівського районного суду Запорізької області від 11.09.2017 по справі №330/1093/17 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2017 у справі №330/1093/17 (2-а/330/16/2017) апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Якимівського районного суду Запорізької області від 11 вересня 2017року у справі №330/1093/17(2-а/330/16/2017) скасовано та прийняти нову постанову.
Позов ОСОБА_1 до Мелітопольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізької області про зобов'язання поновити пенсію шляхом її призначення з 07.10.2009 по 12.12.2016р. залишено без розгляду.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Мелітопольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізької області про зобов'язання поновити пенсію шляхом її призначення з 12.12.2016р. задоволені частково.
Зобов'язано Мелітопольське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Запорізької області поновити виплату раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії за віком, починаючи з 21 березня 2017р.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 08.12.2020 у справі №330/1093/17(2-а/330/16/2017) касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року у справі №330/1093/17 скасовано в частині, якою позовні вимоги за період з 07. жовтня 2009 року по 12 грудня 2016 року залишено без розгляду, та змінено абзац 5 резолютивної частини зазначеного судового рішення, виклавши його у такій редакції:
«зобов'язати Мелітопольське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Запорізької області поновити виплату раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії за віком з 07 жовтня 2009 року відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV з компенсацією втрати частини доходів».
В іншій частині постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року у справі №330/1093/17 залишено без змін.
На виконання постанови Верховного Суду від 08.12.2020 у справі №330/1093/17 ГУ ПФУ в Запорізькій області була нарахована ОСОБА_1 компенсація втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати з 07.10.2009 в сумі 75923,76 грн. (копія розрахунку долучена до матеріалів справи) .
Компенсація в розмірі 75923,76 грн. нарахована на суму заборгованості за період з 07.10.2009 по 31.03.2017 в сумі 52028,14 грн. (копія розрахунку боргу долучено до матеріалів справи).
Позивачці виплату пенсії поновлено з 07.10.2009 в сумі 584,55 грн.
Поновлення виплати пенсії здійснено за матеріалами пенсійної справи та сума розрахована відповідно до вимог Закону №1058-IV.
Правомірність дій відповідача щодо обчислення суми пенсії за період з 07.10.2009 по 01.03.2021 в сумі 584,55 грн підтверджена рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 09.09.2022 у справі №280/3424/22, яким досліджувався даний факт та зроблено висновок щодо зобов'язання змінити перерахунок пенсії лише з березня 2021 року.
Так, рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 09.09.2022 у справі №280/3424/22 зобов'язано ГУ ПФУ в Запорізькій області здійснити з березня 2021 року перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 у розмірі відповідно до ст. 42 та п. 4 (прикінцеві положення) Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням індексації пенсії та з урахуванням раніше виплачених сум.
Зазначене рішення набрало законної сили - 24.01.2023.
На виконання даного рішення відповідачем було здійснено перерахунок пенсії з березня 2021 року та встановлено пенсію в розмірі 2358,35 грн.
Щомісячний розмір пенсії позивачки на теперішній час становить 2358,35 грн.
Нарахована сума боргу в розмірі 52028,14 грн. за період з 07.10.2009 по 31.03.2017 була виплачена відповідачем на поштове відділення №72503 м. Мелітополь у 2021 року, про що свідчить копія витягу з відомості на виплату пенсії, грошової допомоги (копія долучена до матеріалів справи).
Нарахована сума компенсації в розмірі 75923,76 грн. відповідачем направлена до виплати в серпні місяці 2024 року на поточний рахунок ОСОБА_1 , відкритий в «А-БАНКУ» (номер рахунку НОМЕР_2 ), про що свідчить витяг зі Списку №1 на зарахування пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки в ПАТ «А-БАНК» (копія долучена до матеріалів справи) .
Нарахована сум боргу в розмірі 97985,81 грн. за період з 01.03.2021 відповідачем направлена до виплати в жовтні місяці 2024 року на поточний рахунок ОСОБА_1 , відкритий в «А-БАНКУ» (номер рахунку НОМЕР_2 ), про що свідчить витяг зі Списку №1 на зарахування пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки в ПАТ «А-БАНК» (копія долучена до матеріалів справи).
Щомісячний розмір пенсії позивачки в сумі 2358,35 грн відповідачем виплачується на зазначений вище її поточний банківський рахунок, про що свідчить витяги зі Списку №2 на зарахування пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки в ПАТ «А-БАНК» (копії долучені до матеріалів справи).
Щодо твердження представника позивачки, що «…з доданого до пояснень протоколу за період з 01.10.2009 по 28.02.2021 року відповідача вбачається, що пенсія за період з 07.10.2009 по 31.03.2017 - статус “До виплати», тобто залишається не виплаченою. Копія відомості №3/08465 не доводить здійснення виплати зазначеної суми. Інших доказів здійснення виплати пенсії відповідач не надав», то суд звертає увагу, що позовні вимоги розглядаються за період з 18.01.2024 по 17.07.2024, а попередній період відповідно до ухвали від 07.01.2025 не є предметом судового розгляду у цій справі.
Щодо вимоги представника про виплату пенсії з урахуванням компенсації втрати частини доходів суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що така компенсація відповідачем виплачена позивачці.
Інші твердження представника позивачки спростовуються вищевикладеними обставинами.
При цьому суд звертає увагу на положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (Consultative Council of European Judges) щодо якості судових рішень (пункти 32-41), про те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (European Court of Human Rights; далі - ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (Salov v. Ukraine) заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89)), «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58)): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29)).
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Обставини в адміністративній справі встановлені повно та всебічно, інші доводи позивачки (представника позивачки) висновків суду не спростовують, а отже не потребують детальних відповідей.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що доводи позивачки (представника позивачки) є не обґрунтованими, а позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.
В силу положень статті 139 КАС України судові витрати (у тому числі витрати на правничу допомогу) стягуються на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень виключно у разі задоволення позовних вимог. Ураховуючи ту обставину, що судом відмовлено у задоволенні позову, то й відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат.
Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 лютого 2023 року у справі №640/17086/20.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Меламед Вадима Борисовича ( АДРЕСА_2 ), до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд 158-Б, м. Запоріжжя, 69005) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «18» червня 2025 року.
Суддя Р.В. Кисіль