17 червня 2025 року Справа № 280/2835/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Батрак І.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо звільнення з військової служби позивача на підставі рапорту від 24.11.2023 про звільнення з військової служби відповідно до абз. 12 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
зобов'язати відповідача звільнити з військової служби позивача на підставі рапорту від 24.11.2023 про звільнення з військової служби відповідно до абз.12 пп «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу грошового забезпечення, премії та додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, за період з 02.12.2023 по 20.04.2024;
зобов'язати відповідача виплатити позивачу грошове забезпечення, премію та додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, за період з 02.12.2023 по 20.04.2024.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду у справі №280/10942/23 від 19.02.2024 зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 24.11.2023 про звільнення з військової служби відповідно до абз.12 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні. Наголошує, що рішення Запорізького окружного адміністративного суду у справі №280/10942/23 від 19.02.2024 й досі залишається невиконаним, ОСОБА_1 й досі не звільнений з військової служби, а він продовжує перебувати у розшуку. У зв'язку з цим представником ОСОБА_1 було направлено заяву про передачу до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Луганській області Східного міжрегіонального управління юстиції до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення ВЧ НОМЕР_1 кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.382 КК України. Станом на день подання цієї заяви відповідь від відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Луганській області Східного міжрегіонального управління юстиції не надходила. Зауважує, що відповідач вчиняє протиправну бездіяльність щодо звільнення Позивача з військової служби. При цьому, відповідач призупинив військову службу позивачу з 20.04.2024, однак не здійснив виплату йому грошового забезпечення, премії та додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, за період з 19.01.2024 по 05.12.2024.
Ухвалою судді від 21.04.2025 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами в порядку, визначеному ст. 262 КАС України. Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.
Відповідач позов не визнав, 28.04.2025 через систему «Електронний суд» надав до суду відзив (вх. №20501), в якому вказує, що у постанові Верховного Суду від 29.06.2022 у справі №753/7395/20 зроблено висновок, що ані законодавство України, ані міжнародні документи не містять норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом щодо дитини. Відповідно до норм сімейного законодавства батьки мають рівні права щодо виховання дитини, у позивача відсутні документи, які підтверджують його статус, як такого що самостійно виховує дитину. Військова частина відповідно до ст. 19 Конституції України, зобов'язана діяти в межах повноважень визначених Конституцією України та законами України. Вказує, що постановою №413 визначено, що виховання матір'ю (батьком) - військовослужбовцем, особою рядового чи начальницького складу, яка (який) не перебуває у шлюбі, дитини або кількох дітей, що з нею (з ним) проживають, без батька (матері). До повноважень військової частини не входить обмеження конституційних прав громадян, а саме на материнство. Статус матері охороняється державою. У разі, якщо мати не виконує належні обов'язки законодавством визначені процедури належного реагування іншим з батьків. Однак, на думку відповідача, військова частина є неналежним суб'єктом для прийняття будь-яких рішень. Станом на дату подання рапорту конституційні права матері та права визначені нормами Сімейного кодексу України не обмежені, тому не погоджуючи рапорт позивача представник юридичної служби виходив з вищевикладеного та непорушного статусу матері, а тому, відповідно до норм постанови №413 відсутні підстави для звільнення позивача. Таким чином, на думку відповідача, позовні вимоги є позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
01.05.2025 від представника позивача через систему «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив (вх. №21604), у якій додатково наголошує, що позивач під час перебування на військовій службі був командиром стрілецького відділення. Так як мати дитини, перебуваючи з дитиною в Польщі, залишила дитину в небезпеці позивач був вимушений їхати до Польщі, забирати дитину та самостійно її виховувати. Навіть після того як позивач забрав дитину з Польщі, він продовжував служити та виконувати бойові завдання в Донецькій області, по можливості навідував сина. При цьому, його 10-річний син в цей час жив з 90-річним дідусем, який не є його родичем. Через виконання обов'язку з захисту Батьківщини позивач був змушений постійно залишати 10-річного сина у небезпеці, що могло призвести також до позбавлення його батьківських прав. Хвилюючись за збереження життя та здоров'я свого сина, позивач 24.11.2023 подав відповідачу рапорт про звільнення його з військової служби на підставі абз. 12 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», за сімейними обставинами, у зв'язку із самостійним вихованням дитини віком до 18 років і лише після цього залишив військову частину, сподіваючись, що відповідач виконає свій обов'язок, розгляне його рапорт та звільнить його з військової служби. Однак відповідач вчинив протиправну бездіяльність та не розглянув рапорт позивача відповідно до встановленого порядку.
Враховуючи приписи частини 5 статті 262 КАС України, справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (частина 5 статті 250 КАС України).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_1 .
Відповідно до Свідоцтва про народження Серії НОМЕР_2 (повторного) батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є: ОСОБА_1 - батько; ОСОБА_3 - мати.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 15.05.2019 у справі №337/1033/19, яке 15.06.2019 набрало законної сили, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 - розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який зареєстрований 16.04.2011 Хортицьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції, актовий запис №132. Залишено ОСОБА_3 прізвище - « ОСОБА_4 ».
У Висновку Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради від 13.05.2021 за №01.01-20/977 про доцільність повернення в родину малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адресованому директору КЗ «Запорізький обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей» ЗОР зазначено: «… Служба (управління) у справах дітей Запорізької міської ради розглянувши: - заяву матері, ОСОБА_3 ; бажання дитини; - враховуючи зібрані матеріали, керуючись п.11 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 №866 «Питання діяльності органів опіки і піклування, пов'язаної із захистом прав дитини»; - взявши до уваги рішення комісії з питань захисту прав дитини районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району від 13.05.2021, вважає за доцільне повернути малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до родини, за умови дотримання матір'ю належних умов для виховання та всебічного розвитку дитини. Рекомендує ОСОБА_3 налагодити відносини з сином, тісно співпрацювати зі спеціалістами відділу по Хортицькому району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради та спеціалістами ЗМЦСССДМ, з метою налагодження відносин з дитиною звернутися за допомогою до психолога, та вживати заходи для усунення причин подальших конфліктів з сином. …».
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 13.11.2023 у справі №331/5365/23, яке 14.12.2023 набрало законної сили, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Відділ по Комунарському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування - визначено місце проживання дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2
24.11.2023 позивач звернувся до ВЧ НОМЕР_1 з метою звільнення з військової служби на підставі абз. 12 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», за сімейними обставинами, у зв'язку із самостійним вихованням дитини віком до 18 років.
Однак, вказаний рапорт був повернутий позивачу, з відміткою про те, що до рапорту не надано документів стосовно самостійного виховання дитини.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 19.02.2024 по справі № 280/10942/23, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Судом зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 повторно розглянути Рапорт ОСОБА_1 від 24.11.2023 про звільнення з військової служби відповідно до абз.12 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
Вказане рішення оскаржене не було та набрало законної сили 21.03.2024.
Згідно з ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 29.021.2024 по справі №333/6194/23 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Відділ по Комунарському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, задоволений. Вирішено позбавити ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішення набрало законної сили 01.04.2024.
04.04.2024 Запорізьким окружним адміністративним судом за заявою стягувача виданий виконавчий лист по справі №280/10942/23.
20.04.2024 відносно ОСОБА_1 внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч..4 ст.408 Кримінального кодексу України (самовільне залишення частини або місця служби позивача) до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024087070000338.
06.06.2024 відділом примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Луганській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції було відкрито виконавче провадження №75238303.
Листом від 17.07.2024 №195/фес ВЧ НОМЕР_1 повідомлено, що ОСОБА_1 відповідно до наказу командира військової частини від 08.05.2024 №131, увільнено від займаної посади та призупинено військову службу у Збройних Силах України з 20 квітня 2024 року та виключено зі списків особового складу. Облікові документи направлено до ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Так як боржник добровільно не виконав рішення суду, 10.07.2024 ВЧ НОМЕР_1 була направлена вимога виконавця щодо надання у строк до 17.07.2024 інформації щодо повного та фактичного виконання рішення суду.
Згідно з відповіддю ВЧ НОМЕР_1 від 17.07.2024 №195/фес ОСОБА_1 увільнено із займаної посади та призупинено військову службу у Збройних Силах України з 20 квітня 2024 року.
У зв'язку з невиконанням ВЧ НОМЕР_1 рішення суду постановою від 17.07.2024 на боржника накладено штраф на користь держави у розмірі 5100 грн, зобов'язано виконати рішення протягом десяти робочих днів та попереджено про кримінальну відповідальність за умисне невиконання рішення.
25.10.2024 ВЧ НОМЕР_1 було повторно надіслано вимогу виконавця щодо надання до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Луганській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у строк до 30.10.2024 інформації щодо повного та фактичного виконання рішення суду.
Оскільки ВЧ НОМЕР_1 не надала жодної інформації щодо виконання рішення суду, постановою від 31.10.2024 на військову частину НОМЕР_1 повторно накладено штраф у розмірі 10200 грн, зобов'язано виконати рішення протягом десяти робочих днів та попереджено про кримінальну відповідальність за умисне невиконання рішення.
З метою з'ясування обставин звільнення з військової служби, позивач через свого представника звернувся до ВЧ НОМЕР_1 з відповідною заявою.
Листом від 22.03.2025 №5092 відповідач повідомив, що 02 грудня 2023 року ОСОБА_1 самостійно залишив військову частину, облікові документи направлено до ІНФОРМАЦІЯ_4 . З 20 квітня 2024 року не враховувати до чисельності Збройних Сил України.
Не погодившись з вказаними доводами відповідача, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно зі статтею 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Так, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Отже, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись, серед іншого, про наявність права на позов у матеріальному розумінні, а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
З матеріалів справи вбачається, що предметом позову у цій справі є, зокрема протиправність бездіяльності відповідача щодо звільнення з військової служби позивача на підставі рапорту від 24.11.2023 про звільнення з військової служби відповідно до абзацу 12 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», вчинена у ході виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19.02.2024 по справі №280/10942/23, яке набрало законної сили 21.03.2024.
Так, згідно з частиною 2 статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Отже, набрання рішенням суду законної сили породжує наступні правові наслідки, а саме: рішення суду стає загальнообов'язковим, є незмінним та остаточним та може бути виконана примусово. Таким чином, виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997 Європейський суд вказав, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". Право на судовий захист було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
Однак, у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку існує механізм примусового виконання рішення. Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Крім того, відповідно до статті 383 КАС України визначаються спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, зокрема, особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду. При цьому, в порядку здійснення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах не передбачено звернення позивача з окремим позовом щодо зобов'язання виконати судове рішення по іншій справі.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що суб'єкт владних повноважень не може бути зобов'язаний виконувати судове рішення шляхом ухвалення судом іншого рішення, оскільки примусове виконання рішення суду являє собою завершальну стадію судового провадження та здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», в рамках виконавчого провадження з виконання виконавчого листа.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 686/23317/13-а.
Відповідно до частини 1 статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Згідно з частиною 2 статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Суд зазначає, що за своєю суттю даний спір в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо звільнення з військової служби позивача на підставі рапорту від 24.11.2023 про звільнення з військової служби відповідно до абзацу 12 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», виник у зв'язку з невиконанням (неналежним виконанням) відповідачем, на думку позивача, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19.02.2024 по справі № 280/10942/23 щодо зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 повторно розглянути Рапорт ОСОБА_1 від 24.11.2023 про звільнення з військової служби відповідно до абзацу 12 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
Той факт, що позивач вважає неправильним спосіб виконання відповідачем судового рішення не свідчить про те, що між даними сторонами виник новий спір.
Згідно з положеннями статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Суд звертає увагу, що вищезазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
У зв'язку з вищевикладеним, суд дійшов висновку, що оскільки позивачем заявлено позовні вимоги щодо захисту своїх прав, які фактично стосуються питання повного виконання (неналежного виконання чи не виконання) рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19.02.2024 по справі № 280/10942/23, яке набрало законної сили 21.03.2024, то обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об'єкту порушеного права, тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним, при розгляді позовної вимоги позивача щодо виконання окремого судового рішення у іншій справі, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання судового рішення у іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 355/1648/15-а, від 21.11.2019 у справі № 802/1933/18-а та від 29.07.2021 у справі № 460/350/19, від 18.05.2023 у справі № 580/5096/22.
Таким чином, на думку суду, позивачем по справі не використано всі можливі засоби для сприяння виконання рішення суду або примусового виконання рішення суду із засобами Закону України «Про виконавче провадження» або до правоохоронних органів з відповідною заявою про невиконання відповідачем або іншими особами рішення суду, як набрало законної сили.
Щодо позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу грошового забезпечення, премії та додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, за період з 02.12.2023 по 20.04.2024 суд виходить з такого.
Пунктом 15 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 №260, передбачено, що військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення.
Відповідно до пункту 14 розділу ХХХІV наказу МОУ №260 до наказів про виплату додаткової винагороди не включаються військовослужбовці, які: самовільно залишили військові частини, місця служби (дезертирували), - за місяць. У якому здійснено порушення, та за весь період самовільного залишення військово частини або місця служби (дезертирства), включаючи місяць повернення, оголошеного наказом командира (начальника).
Отже, встановлений факт самовільного залишення військовослужбовцем військової частини є правовою підставою для припинення виплати військовослужбовцю грошового забезпечення.
Суд вказує, що наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.12.2023 №337 вирішено зняти ОСОБА_1 з усіх видів забезпечення в зв'язку з самовільним залишенням частини, а саме: з грошового забезпечення з 02 грудня 2023 року, з продовольчого забезпечення з 04 грудня 2023 року.
Вказаний наказ позивачем не оскаржувався та є чинним на момент вирішення даної справи по суті, доказів протилежного позивачем суду не надано.
Ураховуючи вищевикладене, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині виплати позивачу грошове забезпечення, премії та додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, за період з 02.12.2023 по 20.04.2024.
Інших суттєвих доводів та/або доказів щодо обґрунтування заявлених позовних вимог та заперечень проти них, які могли б потягнути зміну висновків суду щодо спірних правовідносин, сторонами суду не наведено та не надано.
При цьому, щодо решти доводів сторін слід зазначити, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Частиною 1 статті 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що особі, що не є суб'єктом владних повноважень у разі відмови у задоволені позову - судовий збір поверненню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 9, 77, 139, 243, 243-246 КАС України, суд -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя І.В. Батрак