вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"17" червня 2025 р. Справа№ 911/3390/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яценко О.В.
суддів: Іоннікової І.А.
Мальченко А.О.
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи
матеріали апеляційної скарги Державного підприємства «Чайка»
на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 (повний текст складено і підписано 20.03.2025)
у справі № 911/3390/24 (суддя Колесник Р.М.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фітеко Плюс»
до Державного підприємства «Чайка»
про стягнення 99 387,90 грн.
Позов заявлено про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 26 597,51 грн. за надані за договором про надання транспортного-експедиторських послуг № 16/11 від 16.11.2021, але оплачені не у повному обсязі послуги, а також нарахованих за несвоєчасне виконання вказаного обов'язку пені в сумі 28 932,48 грн., штрафу в сумі 28 984,23 грн., 3 % річних в сумі 2 393,86 грн. та інфляційних втрат в сумі 12 479,82 грн.
Відповідач у відзиві на позовну заяву проти задоволення позову заперечив, пославшись на пропуск позивачем строку позовної давності, який для вимог, що виникають у перевізника (позивач) до вантажовідправника (відповідач) становить шість місяців (ст. 315 ГК України), а тому заявив про застосування наслідків пропуску строку позовної давності та просив відмовити із цих підстав у задоволенні позову в частині суми основного боргу.
До того ж, посилаючись на положення ст. 266 ЦК України, оскільки позовна давність спливла щодо основної вимоги, відповідач вважає, що має бути відмовлено і щодо додаткових позовних вимог (штраф, пеня, 3% річних та інфляційні втрати).
Також відповідачем заявлено клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій.
У відповіді на відзив позивач зазначив, що розглядуваних позовних вимог має застосовуватися загальний строк позовної давності тривалістю у три роки, який станом на дату звернення до суду з цим позовом не сплив.
Крім того позивач посилався на те, що неодноразово звертався до відповідача із претензіями, які залишалися без відповіді з боку відповідача, що, відповідно до ст. 264 ЦК України, може свідчити про визнання боржником боргу та, відповідно, про переривання строків позовної давності.
Щодо додатково нарахованих позовних вимог (пеня, штраф, 3% річних та інфляційні втрати) позивач вважає, що підставність їх нарахування ґрунтується на умовах договору, неспростовному факті існування простроченої суми основного боргу, а клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій, є необґрунтованим та таким, що не може бути задоволено.
Рішенням Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 позов задоволено частково, до стягнення з відповідача на користь позивача присуджено 26 597,51 грн. основного боргу, 16 716,35 грн. пені, 2 393,86 грн. 3% річних, 12 479,82 грн. інфляційних втрат та 1 772,77 грн. судового збору, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
При розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції встановив, що матеріалами справи належним чином підтверджено факт невиконання відповідачем у повному обсязі свого обов'язку по оплаті наданих позивачем за спірним договором послуг у визначеній позивачем сумі, з огляду на що позивач має право на стягнення як вартості таких послуг, так і нарахованих за несвоєчасне виконання обов'язку по їх оплаті пені, 3 % річних та інфляційних втрат.
При цьому судом першої інстанції було встановлено, що виконані позивачем розрахунки інфляційних втрат та 3 % річних є вірними, а при розрахунку пені позивачем не було враховано те, що встановлений ч. 6 ст. 232 ГК України шестимісячний строк нарахування пені був продовжений лише на строк дії карантину, проте з 01.07.2023 позивач втратив право на нарахування пені у зв'язку із відміною карантину, отже пеня могла бути нарахована за період з 17.12.2021 по 30.06.2023.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу суд першої інстанції встановив, що визначений п. 5.2 спірного договору штраф за своєю правовою природою є пенею, а відтак умовами такого договору передбачено подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, що не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Також суд першої інстанції не знайшов підстав для задоволення клопотання відповідача про зменшення штрафних санкції.
Крім того суд першої інстанції встановив, що позивачем строк позовної давності для звернення до суду з позовом пропущено не було, так як:
- строк позовної давності, визначений статтею 258 ЦК України, у разі якщо такий строк припадав на період дії на всій території України карантину, був продовжений на строк дії карантину, та в подальшому продовжений на строк дії на території України правового режиму воєнного стану;
- стаття 315 ГК України, якою встановлений строк позовної давності для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, відсутня у переліку статей, по яких строки позовної давності продовжено на строк дії карантину, як у пункті 12 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, так і у пункті 7 розділу «Прикінцеві положення ГК України, та саме цим відповідач обґрунтовує свою заяву про застосування наслідків пропуску строку позовної давності як до основної так і до похідних вимог;
- об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2021 у справі №910/11949/20 дійшла висновку, що положення ч. 3 ст. 925 ЦК України та ч. 5 ст. 315 ГК України співвідносяться як загальна та спеціальна: за загальним правилом до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів), але для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк;
- для правовідносин, що регулюються ст. 925 ЦК України, як загальною нормою, на період карантину та на період воєнного стану строки позовної давності продовжуються, в той час коли для правовідносин, що регулюються ст. 315 ГК України, такого продовження законодавство не передбачає;
- спірні відносини, в аспекті продовження строку позовної давності для вимог перевізника (позивача) до вантажоодержувача (ст. 315 ГК України) відповідним законом, яким зокрема встановлено таке продовження на період карантину та на період воєнного стану для загальних вимог, що виникають із договорів перевезення (ст. 925 ЦК України), не врегульовані, в цій частині існує суттєва законодавча прогалина;
- при цьому, однакове правозастосування забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду;
- у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово визнавав, що, як би чітко не було сформульовано положення законодавства, у будь-якій галузі права існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз'ясненні нечітких норм або тих, які потребують пристосування до обставин, що змінюються. Знову ж таки, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну суворість, а закон повинен бути здатним відповідати обставинам, що змінюються. Таким чином, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, і чиє тлумачення та застосування є питаннями практики. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, які залишаються (рішення у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» (Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia), заява № 14902/04, пункт 568, від 20 вересня 2011 року). Наслідки такого тлумачення мають узгоджуватися з Конвенцією та практикою ЄСПЛ, яку суди застосовують як джерело права;
- Верховний Суд у постанові від 11.12.2023 у справі № 925/200/22 серед іншого зауважив, що відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення положень закону може призвести як до встановлення порушення прав особи на справедливий судовий розгляду в аспекті дотримання вимоги правової визначеності, так і до визнання незаконним втручання у її майнові інтереси в аспекті дотримання вимог «якості» закону;
- оскільки норма ст. 925 ЦК України по відношенню до ст. 315 ГК України є загальною, то продовження строків позовної давності під час карантину та воєнного стану для загальної норми має застосовуватися і до спеціальної норми;
- інакше вбачається несправедливим та нерозумним коли для всіх вимог, що виникають із договору перевезення строки позовної давності не діють проте продовжують застосовуватися тільки до вимог перевізника до вантажовідправника;
- таке нерівне положення сторін шкодитиме самій сутності права та правова прогалина, що утворилася через невключення до переліку статей відповідних кодексів в одній галузі господарювання (перевезення), для яких позовна давність продовжується, зокрема ст. 315 ГК України, що є спеціальною, свідчить про необхідність в порядку судового тлумачення виходити із базових принципів, окреслених вище, зокрема принципу верховенства права, та для правильного вирішення справи, вважати, що оскільки позовна давність на час карантину та воєнного стану продовжується для вимог за ст. 925 ЦК України, позовна давність також продовжується і для вимог, що регулюються ст. 315 ГК України;
- оскільки вимоги позивача щодо стягнення заборгованості за надані послуги виникли у період карантину та продовжують своє існування під час введення воєнного стану, суд приходить до висновку про відсутність підстав вважати, що звернення позивача із розглядуваним позовом відбулося із порушенням строків позовної давності.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Державне підприємство «Чайка» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 і ухвалити нове рішення, яким відмовити повністю у задоволенні позовних вимог.
У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення є необґрунтованим, так як судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції, а саме на пропуск позивачем строків позовної давності для звернення до суду з цим позовом.
Відповідно до витягу протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 09.04.2025 справу № 911/3390/24передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Мальченко А.О., Тищенко О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.04.2025 апеляційну скаргу Державного підприємства «Чайка» на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 залишено без руху на підставі ст. 174, ч. 2 ст. 260 ГПК України; надано скаржнику десять днів з моменту отримання ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги - надання суду апеляційної інстанції доказів сплати судового збору в сумі 3 633,60 грн. у встановленому порядку.
17.04.2025 до суду від апелянта надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, в додатках до якої міститься платіжна інструкція № 1405 від 16.04.2025 про сплату 3 633,60 грн.
Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2025 № 09.1-08/993/25 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/3390/24 у зв'язку з перебуванням судді Тищенко О.В., яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), у відпустці з 16.04.2025 по 25.04.2025 включно.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.04.2025 справа № 911/3390/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Мальченко А.О., Іоннікова І.А.
Частиною 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028*100=302 800,00 грн.) крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення суми, меншої за 302 800,00 грн., справа підлягає розгляду без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2025 апеляційну скаргу Державного підприємства «Чайка» на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 прийнято до свого провадження новоутвореною колегією суддів, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства «Чайка» на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24, постановлено розгляд апеляційної скарги здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання), витребувано з Господарського суду Київської області матеріали справи № 911/3390/24
06.05.2025 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на помилковість висновків відповідач про сплив строків позовної давності.
Крім того позивач зазначив про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що визначений п. 5.2 спірного договору штраф за своєю правовою природою є пенею, і що її стягнення порушує ст. 61 Конституції України (заборона подвійної відповідальності), вказавши на те, що правова природа штрафу, передбаченого п. 5.2 договору, є окремою формою відповідальності за грубе порушення строків оплати, яке перевищує 7 банківських днів, така відповідальність погоджена сторонами, є самостійною за своїм змістом і не може розглядатися як дублювання пені.
З огляду на вказане позивач у відзиві на апеляційну скаргу також просить змінити рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 в частині відмови у стягненні повної суми пені та штрафу та стягнути з відповідача на користь позивача пеню в повному обсязі - 28932,48 грн. та штраф - 28984,23 грн.
Щодо незгоди позивача з рішенням суду першої інстанції в частині розгляду позовних вимог про стягнення пені та штрафу, колегія суддів зазначає:
- за змістом положень процесуального законодавства, у випадку незгоди з рішенням суду першої інстанції (повністю або в частині), учасник судового процесу має право подати апеляційну скаргу, саме при розгляді якої суд апеляційної інстанції і перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції;
- ГПК України встановлені вимоги до форми та змісту апеляційної скарги, а також порядок та строки її подання;
- поданий позивачем відзив на апеляційну скаргу не відповідає встановленим ГПК України вимогам до форми та змісту апеляційної скарги, а відтак, враховуючи, що за приписами ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, у суду апеляційної інстанції відсутнє право розглядати доводи позивача щодо незаконності рішення суду першої інстанції в частині розгляду позовних вимог про стягнення пені та штрафу;
- принцип заборони повороту до гіршого відомий ще з часів римського права та існував у зв'язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги. Верховний Суд у постанові від 24.05.2023 у справі № 179/363/21зауважив на тому, що обсяг апеляції був обмежений рішенням суду щодо заборгованості за аліментами, які ще не були виплачені, та скасування списання заборгованості у разі недотримання цього зобов'язання, а відтак суд не повинен був самостійно погіршувати позицію заявника скарги в тій частині, в якій рішення суду не було оскаржене.
- вказане свідчить про відсутність у суду апеляційної інстанції підстав для розгляду доводів позивача щодо незгоди з рішення суду першої інстанції в частині розгляду позовних вимог про стягнення пені та штрафу.
07.05.2025 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали цієї справи.
Станом на 17.06.2024 інших відзивів, пояснень та клопотань до суду не надходило.
Враховуючи обставини, пов'язані зі запровадженням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, та його неодноразове продовження, справа розглядається у розумний строк.
Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у позові, з наступних підстав.
16.11.2021 позивач та відповідач уклали договір про надання транспортно-експедиторських послуг № 16/11 (далі договір), в п.п. 1.1 та 2.1 якого погодили, що позивач (виконавець) від свого імені та за рахунок відповідача (замовник) забезпечує здійснення перевезення вантажів замовника автомобільним транспортом у міському, приміському й міжміському сполученні. В порядку та на умовах договору виконавець організовує, на замовлення замовника, перевезення вантажів на підставі письмових заявок або усних розпоряджень в телефонному режимі, що подаються замовником, а замовник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату, згідно заявки або на підставі рахунку та акту надання послуг.
Відповідно до п. 4.1 договору замовник зобов'язується здійснювати оплату виконавцю за послуги, надані у відповідності з даним Договором, в розмірі та на умовах, вказаних в заявці та фіксується в актах приймання-передачі наданих послуг. Якщо в заявці не встановлено інше, то оплата має бути здійснена протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту надання виконавцем замовнику електронною поштою сканкопій наступних документів: рахунку-фактури, ТТН з відміткою вантажоодержувача про отримання товару та акту приймання-передачі наданих послуг.
З матеріалів справи слідує та сторонами не заперечується, що на виконання умов договору позивач надав відповідачу послуги з перевезення на загальну суму 377 473,91 грн., в рахунок оплати яких відповідачем було перераховано кошти у загальній сумі 350 876,40 грн. Вказане підтверджується наявними у матеріалах справи копіями актів наданих послуг з перевезення № 607 від 17.11.2021 на суму 29 894,40 грн., № 622 від 21.11.2021 на суму 155 876,40 грн., № 693 від 26.11.2021 на суму 191 703,11 грн., відповідними товарно-транспортними накладними, платіжними дорученнями № 230 від 01.12.2021, № 204 від 24.11.2021.
З огляду на вказані обставини позивач звернувся до суду з цим позовом у якому просить стягнути з відповідача основний борг в сумі 26 597,51 грн. (377 473,91-350 876,40), пеню в сумі 28 932,48 грн., штраф в сумі 28 984,23 грн., 3 % річних в сумі 2 393,86 грн. та інфляційні втрати в сумі 12 479,82 грн.
Відповідач проти задоволення позову заперечив з підстав, які детально викладені вище.
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково, з чим колегія суддів у повній мірі погодись не може, з огляду на таке.
Частиною 1 ст. 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», експедитор зобов'язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.
Статтею 931 ЦК України передбачено, що розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, зі змісту спірних правовідносин вбачається, позивачем фактично надавалися послуги з перевезення вантажу, що зумовлює необхідність застосування положень законодавства, що регулює взаємовідносини, пов'язані саме із перевезення вантажів.
Відповідно до ст.ст. 908-909 ЦК України перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
У статті 307 ГК України передбачено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержовачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Відповідно до ч.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як встановлено вище відповідно до п. 4.1 договору замовник зобов'язується здійснювати оплату виконавцю за послуги, надані у відповідності з даним Договором, в розмірі та на умовах, вказаних в заявці та фіксується в актах приймання-передачі наданих послуг. Якщо в заявці не встановлено інше, то оплата має бути здійснена протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту надання виконавцем замовнику електронною поштою сканкопій наступних документів: рахунку-фактури, ТТН з відміткою вантажоодержувача про отримання товару та акту приймання-передачі наданих послуг.
Враховуючи те, що акти наданих послуг з перевезення: були підписані сторонами 17.11.2021, 21.11.2021 та 26.11.2021, та те, що відповідачем не надано жодних заперечень щодо отримання від позивача, визначених п. 4.1 договору документів, колегія суддів вважає вірними висновки суду першої інстанції про те, що строк оплати зазначених актів становить - 22, 24 листопада та 01 грудня 2021 року, відповідно.
Водночас відповідачем заявлено до застосування до позовних вимог наслідків спливу строку позовної давності.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною 3 ст. 925 ЦК України, яка є загальною нормою, визначено, що до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).
Водночас ч. 1 ст. 258 ЦК України встановлює, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Положеннями ч. 5 ст. 307 ГК України, яка кореспондується з ч. 4 ст. 909, ч. 1 ст. 920 ЦК України, встановлено, що умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб'єктів за цими перевезеннями визначаються транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 5 ст. 315 ГК України для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2021 у справі №910/11949/20 дійшла висновку, що ст. 925 ЦК України є загальною нормою.
Разом з тим, відповідно до частини ч. 5 ст. 315 ГК України для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
Положення ч. 3 ст. 925 ЦК України та ч. 5 ст. 315 ГК України співвідносяться як загальна та спеціальна: за загальним правилом до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів), але для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
Враховуючи зазначені норми матеріального права та положення договору, колегія суддів, встановивши, що між сторонами виникли правовідносини з перевезення вантажу, і відповідач (замовник) є вантажовідправником за вказаним договором перевезення, вважає, що до спірних правовідносин мають застосовуватися положення ч. 5 ст. 315 ГК України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із наступними змінами і доповненнями) установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин, дію якого неодноразово продовжено.
Законом України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Отже строк дії карантину в Україні закінчився 30.06.2023.
Водночас, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Станом на дату розгляду даної справи правовий режим воєнного стану в Україні не скасований.
Відповідно до п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Колегія суддів зазначає про те, що, в переліку статей, передбачених пунктами 12 та 19 розділу Прикінцеві та Перехідні положення ЦК України, відсутня стаття 315 Господарського кодексу України.
Також в ухвалах Верховного Суду від 31.01.2022 у справі №910/11782/21, від 31.01.2022 у справі №910/6914/21 зазначено те, що ст. 315 ГК України не підпадає під перелік статей, строки яких продовжено на строк дії карантину, передбачених пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
З огляду на те, що стаття 315 ГК України відсутня у переліку статей, строки яких продовжено на строк дії карантину як у пункті 12 розділу Прикінцеві та Перехідні положення Цивільного кодексу України, так і у пункті 7 розділу Прикінцеві положення Господарського кодексу України, то колегія суддів вважає, що суд строк позовної давності у спірних правовідносинах не було продовжено як на строк дії карантину, так і на строк дії на території України правового режиму воєнного стану.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.02.2023 у справі № 914/3716/21.
Посилання суду першої інстанції на правові висновки, які викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2021 у справі №910/11949/20 колегія суддів вважає помилковими, оскілки при розгляді вказаної справи судами не досліджувались та не встановлювались обставини щодо продовження визначеного ст. 315 ГК України строку позовної давності як на строк дії карантину, так і на строк дії на території України правового режиму воєнного стану.
При цьому визначення подібності правовідносин міститься у правовому висновку, викладеному у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), згідно з яким під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).
Колегія суддів вважає, що за обставин, що склалися суд першої інстанції необґрунтовано застосував до спірних правовідносин положення пункту 12 розділу Прикінцеві та Перехідні положення Цивільного кодексу України та пункту 7 розділу Прикінцеві положення Господарського кодексу України.
Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила встановленого ст. 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
За змістом ст. 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня. коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності, суду необхідно з'ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту коли особа довідалась, так і щодо моменту коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов'язкових складових визначення початку перебігу позовної давності.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18.
Колегія суддів зазначає про те, що про порушення відповідачем строку оплати наданих послуг позивач мав можливість бути обізнаним починаючи з першого дня такого порушення, тобто з 22, 24 листопада та 01 грудня 2021 року, а відтак шестимісячний строк сплив 22, 24 травня та 01 липня 2022 року відповідно.
З огляду на викладене, позивач мав право звернутися до суду з даним позовом у строк до 01.07.2022 включно, однак, як слідує з матеріалів справи позивач звернувся з позовом до суду лише 14.12.2024, про що свідчить відмітка на поштовому конверті, тобто поза межами встановленого чинним законодавством строку позовної давності.
При цьому колегія суддів не може погодитись з твердженнями позивача про те, що строк позовної давності переривався з огляду на неодноразове звернення позивача до відповідача з претензіями.
За змістом положень ч.ч. 1, 2 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Отже, звернення кредитора до боржника з претензією не може вважатися доказом того, що саме боржник вчинив дії що свідчить про визнання ним свого боргу або іншого обов'язку, а також не є пред'явленням позову.
У рішенні від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «ЮКОС» проти Росії», яке, як було зазначено вище, у відповідності до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ як джерело права, Європейський суд з прав людини зазначив: позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов'язані з позовною давністю. Будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду.
З огляду на вказані обставини та враховуючи заяву відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, підстави для стягнення з відповідача основного боргу в сумі 26 597,51 грн. відсутні.
За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних позовних вимог підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Щодо позовних вимог про стягнення пені в сумі 28 932,48 грн., штрафу в сумі 28 984,23 грн., 3 % річних в сумі 2 393,86 грн. та інфляційних втрат в сумі 12 479,82 грн. слід зазначити таке.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.
Згідно п. 5.2 договору в разі несвоєчасної оплати послуг виконавця, замовник сплачує виконавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати наданих послуг. В разі прострочення оплати на 7 і більше (банківських) днів, замовник додатково сплачує виконавцю штраф у розмірі 7% від суми прострочення за кожен день прострочення.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог в частині стягнення 2 393,86 грн. 3% річних, 12 479,82 грн. інфляційних втрат за розрахунками позивача, 16 716,35 грн. пені за розрахунком суду та відсутності підстав для стягнення штрафу в сумі 28 984,23 грн, є вірними.
Водночас стаття 266 ЦК України встановлює, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
З огляду на вказане у задоволенні позовних вимог про стягнення 2 393,86 грн. 3% річних, 12 479,82 грн. інфляційних втрат та 16 716,35 грн. пені слід відмовити за спливом позовної давності, про застосування якої заявив відповідач у справі. За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних позовних вимог підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що при прийнятті оспореного рішення судом першої інстанції мало місце порушення норм матеріального права, тому рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким у задоволення позову відмовляється повністю.
Враховуючи вимоги, викладені в апеляційній скарзі, апеляційна скарга Державного підприємства «Чайка» задовольняється повністю.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з позовом та з апеляційною скаргою покладаються позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Державного підприємства «Чайка» на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 задовольнити повністю.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі № 911/3390/24 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фітеко Плюс» на користь Державного підприємства «Чайка» витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 3 633 (три тисячі шістсот тридцять три) грн. 60 коп.
4. Видачу наказу із зазначенням реквізитів сторін доручити Господарському суду Київської області.
Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення складено 17.06.2025.
Головуючий суддя О.В. Яценко
Судді І.А. Іоннікова
А.О. Мальченко