Іменем України
05 червня 2025 рокум. ДніпроСправа № 640/3619/22
Луганський окружний адміністративний суд у складі:
судді Пляшкової К.О.,
за участю:
секретаря судового засідання Пономарьової О.І.,
представника позивача Невмержицького С.І. (ордер),
представників відповідачів:
від ДФС України не прибув,
від ДПС України Клімова Д.О. (самопредставництво),
від ГУ ДФС у Вінницькій області не прибув,
представника третьої особи:
від Міністерства фінансів України Франчук В.В. (самопредставництво),
розглянувши за правилами загального позовного провадження у судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України, Головного управління ДФС у Вінницькій області, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерства фінансів України, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
До Луганського окружного адміністративного суду з Окружного адміністративного суду м. Києва 21 січня 2025 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної фіскальної служби України (далі - перший відповідач, ДФС України), Державної податкової служби України (далі - другий відповідач, ДПС України), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство фінансів України (далі - Мінфін), Головне управління ДФС у Вінницькій області (далі - ГУДФС у Вінницькій області), в якому з урахуванням заяви позивача про зміну предмета позову від 12 березня 2025 року заявлено такі вимоги:
визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 13 грудня 2021 року № 1561-0 «Про звільнення ОСОБА_1 »;
поновити позивача на посаді начальника ГУДФС у Вінницькій області з 01 січня 2022 року;
визнати протиправною бездіяльність ДФС України щодо ненадання позивачу пропозиції про зайняття рівнозначної посади;
зобов'язати ДФС України повідомити позивача про його наступне вивільнення та запропонувати йому посаду, рівнозначну посаді начальника ГУ ДФС у Вінницькій області;
визнати протиправною бездіяльність ДПС України щодо не переведення позивача на рівнозначну посаду;
зобов'язати ДПС України вчинити всі необхідні дії для переведення позивача на рівнозначну посаду без проведення конкурсу;
стягнути на користь позивача з ГУ ДФС у Вінницькій області середній заробіток за час вимушеного прогулу у період з 31 грудня 2021 року до моменту ухвалення рішення у даній справі.
У обґрунтування позовних вимог зазначено, що 13 грудня 2021 року видано оскаржуваний наказ, яким звільнено позивача з посади на підставі пункту частини першої статті 40 КЗпП України та пункту 11 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Проте позивач вважає, що у наказі про звільнення мала бути застосована інша підстава, оскільки відповідно до положень пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України», пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 № 537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» мала місце реорганізація ДФС України та її територіальних органів, а не ліквідація. ГУ ДФС у Вінницькій області як територіальний орган ДФС, який реорганізується, приєднано до ГУДПС у Вінницькій області. Отже, позивача звільнено за невірною підставою, що зумовило порушення його прав та є підставою для визнання наказу про звільнення протиправним.
У порушення положень частини шостої статті 49-2 КЗпП України позивача не попереджено про наступне вивільнення не пізніше ніж за 30 календарних днів. Також у порушення частини третьої статті 49-2 КЗпП України відповідачем одночасно з попередженням про звільнення не запропоновано позивачу іншої роботи. Обов'язок роботодавця під час попередження про звільнення запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби визначений також у частині третій статті 87 Закону України «Про державну службу».
Також позивач вважає, що відповідно до положень частини п'ятої статті 22 та частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу» він мав бути переведений на рівнозначну посаду або, як виняток, нижчу посаду без обов'язкового проведення конкурсу за рішенням голови ДФС України та рішенням голови ДПС України за погодженням Міністра фінансів.
Вказані обставини свідчать, що позивача звільнено з посади без належного дотримання гарантій, встановлених трудовим законодавством, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі; визначено, що справа буде розглядатися в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
Мінфіном до Окружного адміністративного суду міста Києва 26 травня 2022 року подано пояснення разом з клопотанням про визнання причин пропуску строку поважними та поновленням строку подання пояснень.
У поясненнях на адміністративний позов вказано, що між позивачем та Мінфіном відсутні матеріально-правові відносини, оскільки Мінфін не є суб'єктом призначення та звільнення позивача, чи його роботодавцем.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 липня 2022 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.
ДПС України до Окружного адміністративного суду міста Києва 28 вересня 2022 року подано додаткові пояснення у справі, в яких відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог з таких підстав.
Постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 та розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 682-р свідчать про компетенційне адміністративне (публічне) правонаступництво ДПС України, тобто про перехід до ДПС України функцій ДФС України у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску. Предметом спору у цій справі є поновлення на посаді особи, тобто спір у відносинах публічної служби. Таким чином обов'язок відповідача не стосується публічно-владних функцій у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску чи інших функцій, що були передані ДПС України. Ураховуючи, що зобов'язання не стосується публічно-владних функцій, що були передані ДПС України, і до Реєстру не внесений запис про припинення ДФС, вибуття ДФС, направлення позовних вимог позивача до ДПС є передчасним.
З посиланням на положення статті 41 Закону України «Про державну службу» представник відповідача зазначив, що підставою (умовою) для переведення державного службовця у порядку цієї статті є не лише наявність його згоди, а ще обов'язковість прийнятих рішень щодо такого переведення керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Позивачем не подано жодної заяви про його переведення до ДПС України, які б відповідно до статті 41 Закону України «Про державну службу» не були розглянуті або проігноровані, а тому, на думку представника, у позивача відсутні правові підстави для вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності ДПС України щодо непереведення ОСОБА_1 на рівнозначну посаду та подальше зобов'язання відповідача вижити заходів для переведення позивача на рівнозначну посаду без проведення конкурсу.
ДФС України до Окружного адміністративного суду міста Києва 05 жовтня 2022 року подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог з таких підстав.
Стаття 87 Закону України «Про державну службу» передбачає, що під час звільнення на підставі пункту 1-1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення зобов'язаний виконати лише дві вимоги, а саме: попередити державного службовця про наступне вивільнення у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів; виплатити вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат. Зазначені вимоги ДФС виконані в повному обсязі, що позивачем не оскаржується.
Аналіз положень Закону України «Про державну службу» та КЗпП України вказує на те, що у разі ліквідації органу у роботодавця не виникає обов'язку надання пропозиції працівнику обіймати іншу рівнозначну посаду державної служби або нижчу. Тому відповідач вважає, що твердження позивача, що ДФС мала запропонувати йому рівнозначну посаду не підкріплене жодним законодавчим чи нормативно-правовим актом.
Зауважує, що для здійснення переведення повинна бути не лише згода державного службовця, а й згода суб'єкта призначення або керівника державної служби до якого переводиться службовець, при цьому положення статей 22, 41 Закону України «Про державну службу» мають диспозитивний характер, тобто не зобов'язують суб'єкта призначення або керівника державної служби переводити державного службовця, а лише надають таке право.
Представником позивача до Окружного адміністративного суду міста Києва 26 жовтня 2022 року подано відповідь на відзив, в якій викладено пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві ДФС України заперечень та мотиви їх відхилення.
ГУ ДФС у Вінницькій області до Окружного адміністративного суду міста Києва 21 листопада 2022 року подано відзив на позовну заяву, в якому наведено заперечення проти задоволення позовних вимог позивача з підстав того, що позивачем не доведено обставин, на яких ґрунтуються його вимоги, та не надано доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Від ДПС України до Луганського окружного адміністративного суду 12 лютого 2025 року в електронній формі через «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення у справі, в яких відповідачем викладено обставини, аналогічні за змістом обставинам, викладеним у додаткових поясненнях, поданих 28 вересня 2022 року до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Від представника позивача до Луганського окружного адміністративного суду 12 березня 2025 року в електронній формі через «Електронний суд» надійшла заява про зміну предмету позову у справі та залучення до участі у справі як співвідповідача ГУ ДФС у Вінницькій області, в якій представником позивача раніше сформовані позовні вимоги доповнено вимогою про стягнення на користь ОСОБА_1 з ГУДФС у Вінницькій області середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 31 грудня 2021 року до моменту ухвалення рішення у даній справі. У заяві з посиланням на положення частин першої, другої статті 235 КЗпП України представником позивача зазначено, що у зв'язку з тим, що наказ Державної фіскальної служби України від 13.12.2021 № 1561-о «Про звільнення ОСОБА_1 » є протиправним та підлягає скасуванню, належним засобом захисту права позивача буде поновлення його на посаді та виплата йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Від ГУДФС у Вінницькій області до Луганського окружного адміністративного суду 07 квітня 2024 року надійшов відзив на позовну заяву із запереченнями проти задоволення позовних вимог та наведенням обставин, аналогічних за змістом обставинам, викладеним у відзиві на позовну заяву, поданому 21 листопада 2022 року до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Від представника позивача до Луганського окружного адміністративного суду 15 квітня 2025 року в електронній формі через «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив ГУДФС у Вінницькій області, в якій викладено пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві ГУДФС у Вінницькій області заперечень та мотиви їх відхилення.
Від представника позивача до Луганського окружного адміністративного суду 28 травня 2025 року в електронній формі через «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення, в яких представником позивача узагальнено обставини, якими обґрунтовано позовні вимоги, у раніше поданих ним до суду заяв по суті справи.
Інших заяв по суті справи від сторін не надходило.
По справі Луганським окружним адміністративним судом вчинено такі процесуальні дії:
- ухвалою від 27 січня 2025 року прийнято адміністративну справу до провадження; розгляд справи продовжено в порядку загального позовного провадження; призначено підготовче засідання у справі на 20 лютого 2025 року об 11 год. 00 хв.;
- ухвалою від 05 лютого 2025 року задоволено клопотання Мінфіну та дозволено його представнику брати участь у всіх судових засідання в режимі відеоконференції;
- ухвалою від 13 лютого 2025 року задоволено клопотання представника позивача та представника ДПС України та дозволено їм брати участь у всіх судових засідання в режимі відеоконференції;
- протокольною ухвалою відкладено підготовче засідання у справі, наступне підготовче засідання призначено на 13 березня 2025 року об 11 год. 00 хв.;
- ухвалою від 10 березня 2025 року задоволено клопотання представника ДПС України та дозволено йому брати участь у всіх судових засіданнях в режимі відеоконференції;
- ухвалою від 13 березня 2025 року прийнято до розгляду заяву представника позивача про зміну предмету позову у справі; задоволено клопотання про залучення до участі у справі співвідповідача та залучено ГУ ДФС у Вінницькій області до участі у справі як співвідповідача; запропоновано ГУ ДФС у Вінницькій області подати відзив на позовну заяву та витребувано від нього докази, яких не вистачає для розгляду справи; встановлено сторонам строк для обміну заявами по суті справи; продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 календарних днів; відкладено підготовче засідання у справі; наступне підготовче засідання у справі призначено на 10 квітня 2025 року о 10 год. 30 хв.;
- протокольною ухвалою суду від 10 квітня 2025 року оголошено перерву у підготовчому засіданні до 01 травня 2025 року до 10 год. 00 хв. у зв'язку із необхідністю надання представнику позивача часу для оформлення та подання до суду відповіді на відзив ГУДФС у Вінницькій області;
- протокольною ухвалою суду від 01 травня 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 05 червня 2025 року о 10 год. 00 хв.
У судовому засіданні представник позивача підтримав уточнені позовні вимоги повністю, надав пояснення, аналогічні за змістом обставинам, викладеним ним у заявах по суті справи.
У судовому засіданні представник ДПС України заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у письмових додаткових поясненнях по справі.
Представниця Мінфіну у судовому засіданні надала пояснення, аналогічні за змістом поясненням, поданим в матеріали справи у письмовій формі.
ДФС України та ГУДФС у Вінницькій області явку своїх повноважних представників у судове засідання не забезпечили, були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, про причини неявки суду не повідомили.
Заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, дослідивши матеріали справи у змішаній формі та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд встановив таке.
ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) наказом голови ДФС України від 13 березня 2016 року № 846-о призначений в порядку переведення на посаду начальника ГУДФС у Вінницькій області.
Наказом заступника Голови Комісії з реорганізації ДФС від 23 липня 2021 року № 22-РГ відповідно до підпункту 2 пункту 10 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 28.01.2021 № 1150-ІХ «Про Бюро економічної безпеки України», постанов Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України», від 12.05.2021 № 510 «Про утворення Бюро економічної безпеки України», керуючись підпунктом 4 пункту 21 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 та на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 21.07.2021 № 761 «Про внесення змін в додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2014 № 85», у зв'язку з припиненням Державної фіскальної служби України з повним скороченням посад та чисельності наказано:
Управлінню роботи з персоналом у зв'язку з припиненням Державної фіскальної служби України з повним скороченням посад та чисельності: подати органу державної служби зайнятості звіт про заплановане вивільнення працівників центрального апарату ДФС згідно вимог чинного законодавства; забезпечити надання профспілковому органу списку осіб та інформації про заплановане вивільнення працівників із займаних посад; забезпечити вручення попереджень про наступне вивільнення у зв'язку з повним скороченням посад та чисельності працівників податкової міліції, державних службовців та працівників, на яких не поширюється дія Закону України «Про державну службу» (пункт 1);
Головам комісій з реорганізації територіальних органів ДФС невідкладно забезпечити: видання наказу відповідного територіального органу ДФС про вивільнення працівників; подання органу державної служби зайнятості звіту про заплановане вивільнення працівників відповідного територіального орану ДФС згідно вимог чинного законодавства; надання відповідному профспілковому органу списку осіб та інформації про заплановане вивільнення працівників із займаних посад; вручення попереджень про наступне вивільнення у зв'язку з повним скороченням посад та чисельності працівників податкової міліції, державних службовців, та працівників, на яких не поширюється дія Закону України «Про державну службу» відповідного територіального органу ДФС; розрахунки по оплаті праці здійснювати за рахунок коштів, передбачених кошторисними призначеннями відповідного територіального органу ДФС на вказані цілі, затверджених в межах фактичної чисельності; безперервність виконання функцій з метою реалізації кроків Плану заходів з проведення реорганізації (ліквідації) Державної фіскальної служби (пункт 4).
Згідно з наказом т.в.о. Голови, Голови комісії з реорганізації ДФС України від 13 грудня 2021 року № 1561-о «Про звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено з 31 грудня 2021 року ОСОБА_1 , начальника ГУДФС у Вінницькій області, із займаної посади у зв'язку з припиненням Державної фіскальної служби України з повним скороченням посад та чисельності, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Підстава: попередження про наступне звільнення від 29 липня 2021 року.
Відповідно до довідки ГУДФС у Вінницькій області від 31 березня 2025 року № 12/02-97 при звільненні з посади начальника ГУДФС у Вінницькій області середньоденна заробітна плата, розрахована відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, становила 987,38 грн. Середньоденна заробітна плата позивача розрахована з його заробітку за жовтень та листопад 2021 року, з урахуванням кількості відпрацьованих днів у вказаному періоді. Так, у жовтні 2021 року загальна кількість робочих днів становила 20 робочих днів, позивачем відпрацьовано 12 робочих днів, нарахована сума заробітку - 12458,44 грн; у листопаді 2021 року загальна кількість робочих днів становила 22 робочі дні, позивачем відпрацьовано 14 робочих днів, нарахована сума заробітку - 13213,48 грн; разом за цей період відпрацьовано 26 робочих днів, за які нараховано суму заробітку 25671,92 грн.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Частинами першою - третьою статті 5 Закону № 889-VIII встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Частиною п'ятою статті 22 Закону № 889-VIII передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 41 Закону № 889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.
Частиною третьою статті 41 Закону № 889-VIII визначено, що переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Згідно із частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII установлено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (далі - КЗпП України).
Абзацами першим, сьомим статті 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).
Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус (частина четверта статті 40 КЗпП України).
Відповідно до частин першої - третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя).
Згідно із частиною шостою статті 49-2 КЗпП України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з абзацами першим, третім частини другої, абзацом другим частини третьої статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Відповідно до частин першої, п'ятої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону України від 17.03.2011 № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VI, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Згідно із частиною першою статті 16 Закону № 3166-VI центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції, комісії, бюро.
Відповідно до частини першої статті 21-1 Закону № 3166-VI територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, можуть утворюватися в межах граничної чисельності державних службовців та працівників відповідного центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на утримання центрального органу виконавчої влади, ліквідовуватися, реорганізовуватися керівником відповідного центрального органу виконавчої влади як відокремлені підрозділи центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок № 1074, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає механізм здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів.
Пунктами 5, 6, 7, 8 цього Порядку передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Права та обов'язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.
Майнові права та обов'язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. У разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб'єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу.
Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов'язки якого переходять його правонаступникам.
Згідно з пунктом 13 Порядку № 1074 після здійснення заходів, пов'язаних з державною реєстрацією утвореного органу виконавчої влади як юридичної особи публічного права, затвердженням положення про нього, структури та штатного розпису його апарату, кошторису та заповненням 30 відсотків вакансій, видається акт Кабінету Міністрів України про можливість забезпечення здійснення утвореним органом виконавчої влади повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» (далі - Постанова № 1200) постановлено утворити Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу.
У пункті 2 Постанови № 1200 установлено, що:
Державна податкова служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) (абзац другий);
Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками майна, прав та обов'язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності (абзац четвертий);
Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби, Державної митної служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов'язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об'єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (абзац шостий).
Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 № 537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» (далі - Постанова № 537) утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 1, у тому числі й ГУДПС у Вінницькій області.
У пункті 2 цієї Постанови визначено реорганізувати деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 2, зокрема, ГУДФС у Вінницькій області шляхом приєднання до ГУДПС у Вінницькій області.
Установити, що територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної податкової служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов'язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об'єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (пункт 3 Постанови № 537).
Визначити територіальні органи Державної податкової служби правонаступниками майна, прав та обов'язків територіальних органів Державної фіскальної служби, що реорганізуються згідно з пунктом 2 цієї постанови, у відповідних сферах діяльності (пункт 4 Постанови № 537).
На виконання Порядку № 1074 Кабінетом Міністрів України видано розпорядження від 21.08.2019 № 682-р «Питання Державної податкової служби», згідно якого Уряд погодився з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення Державною податковою службою покладених на неї функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, зокрема, з реалізації державної податкової політики.
У силу вимог постанови Кабінету Міністрів України від 21.07.2021 № 761 «Про внесення зміни в додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 р. № 85», Кабінет Міністрів України постановив внести зміну в додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2014 № 85 «Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів», виключивши таку позицію: «ДФС 370 370 4604 4604».
Згідно з підпунктом 2 пункту 10 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 28.01.2021 № 1150-ІХ «Про Бюро економічної безпеки України» (який набрав чинності з 25 березня 2021 року) Кабінету Міністрів України необхідно не пізніше восьми місяців з дня набрання чинності цим Законом забезпечити ліквідацію ДФС.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 № 236 (далі - Положення про ДФС) Державна фіскальна служба України (ДФС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Основними завданнями ДФС є: реалізація державної податкової політики та політики у сфері державної митної справи, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів, митних та інших платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів (підпункт 1 пункту 3 Положення про ДФС).
ДФС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів (абзац перший пункту 7 Положення про ДФС).
Підпунктом 15 пункту 11 Положення про ДФС визначено, що Голова ДФС призначає на посаду за погодженням з Міністром фінансів і головами відповідних обласних та Київської міської держадміністрацій та звільняє з посади керівників територіальних органів ДФС в областях та м. Києві; призначає на посаду за погодженням з головами відповідних місцевих держадміністрацій та звільняє з посади керівників інших територіальних органів ДФС.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227 (далі - Положення про ДПС), Державна податкова служба України (ДПС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок).
Відповідно до підпункту 1 пункту 3 Положення про ДПС основними завданнями ДПС є: реалізація державної податкової політики, здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків, зборів, платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, пального, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), проведення розрахункових операцій, а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону.
ДПС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку її територіальні органи. ДПС та її територіальні органи є контролюючими органами (податковими органами, органами стягнення) (пункт 7 Положення про ДПС).
Відповідно до пункту 11 Положення про ДПС Голова ДПС: призначає на посаду та звільняє з посади у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату ДПС (якщо інше не передбачено законом) (підпункт 13); призначає на посаду та звільняє з посади керівників (за погодженням з Міністром фінансів) та заступників керівників територіальних органів ДПС (підпункт 16).
Абзацами першим, третім пункту 1 Положення про Головне управління ДФС у Вінницькій області, затвердженого наказом ДФС від 27.03.2017 № 202 (далі - Положення про ГУДФС у Вінницькій області), Головне управління є територіальним органом ДФС України, який підпорядковується ДФС України. ГУДФС у Вінницькій області є органом доходів і зборів. ГУДФС у Вінницькій області забезпечує реалізацію повноважень ДФС на території Вінницької області.
Згідно з пунктом 3 Положення про ГУДФС у Вінницькій області основними завданнями ГУДФС у Вінницькій області є: забезпечення реалізації державної податкової політики та політики у сфері державної митної справи, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного (при виконанні повноважень з контрольно-перевірочної, оперативно-розшукової роботи, досудового розслідування, перевірок фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом) законодавства, здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням о бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів та інших платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів.
В абзаці першому пункту 10 Положення про ГУДФС у Вінницькій області визначено, що ГУ ДФС очолює начальник, який призначається та звільняється з посади Головою ДФС у порядку, визначеному законодавством.
Відповідно до абзаців першого, другого пункту 1 Положення про Головне управління ДПС у Вінницькій області, затвердженого наказом ДПС України від 12.11.2020 № 643 (далі - Положення про ГУДПС у Вінницькій області), Головне управління є територіальним органом, утвореним на правах відокремленого підрозділу ДПС України. ГУДПС у Вінницькій області забезпечує реалізацію повноважень ДПС на території Вінницької області.
У пункті 3 Положення про ГУДПС у Вінницькій області визначено, що основними завданнями ГУДПС (крім особливостей, передбачених для державних податкових інспекцій (далі - ДПІ)) є: забезпечення реалізації державної податкової політики, здійснення у межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків, зборів, платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, пального, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення розрахункових операцій, у тому числі готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону.
ГУДПС очолює начальник, який призначається на посаду та звільняється з посади Головою ДПС, відповідно до законодавства про державну службу за погодженням з Міністерством фінансів, у тому числі у разі покладання обов'язків за вакантною посадою.
Вказані вище нормативно-правові акти та обставини вказують, що фактично відбулася реорганізація ДФС України та її територіальних органів, а не їх ліквідація.
До ДПС України перейшли функції і повноваження ДФС України, що припиняється, зокрема, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску.
Таким чином, оскільки фактично відбулася не ліквідація ДФС України, а її реорганізація шляхом поділу, суд погоджується з твердженнями позивача, що його звільнення мало відбуватися не з підстави, визначеної у пункті 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, а відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті. При цьому роботодавець зобов'язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників у зв'язку з реорганізацією, визначеної законодавством про працю.
Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Верховний Суд України в постановах від 17 жовтня 2011 року (справа № 21-237а11), від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14), від 19 січня 2016 року (справа № 810/1783/13-а) неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Крім того, у постанові від 01 квітня 2015 року (справа №6-40цс15) Верховний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.
Ці правові позиції підтримані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року (справа № 826/25887/15), від 17 липня 2019 року (справа № 820/2932/16), від 09 жовтня 2019 року (справа № 208/3390/16-а), від 24 квітня 2020 року (справа № 824/168/19-а).
Повертаючись до обставин цієї справи, суд зауважує, що позивач перед звільненням обіймав посаду начальника ГУДФС у Вінницькій області.
Як вказано у наказі ДФС України від 13 грудня 2021 року № 1561-о про звільнення позивача, підставою видання цього наказу є попередження про наступне звільнення від 29 липня 2021 року.
Наведеною у цьому наказі обставиною щодо попередження позивача 29 липня 2021 року про наступне звільнення спростовано твердження позивача, що ДФС України не попереджало його про наступне звільнення не менше як за 30 днів до цієї події.
Проте відповідачами суду не надано доказів, що під час попередження про наступне звільнення позивачу пропонувалася інша рівнозначна посада державної служби або, як виняток, нижча посада державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей в ДПС України та її територіальних органах, яким були передані повноваження та функції, зокрема ГУДФС у Вінницькій області.
Вказані обставини свідчать, що ДФС України не дотримано визначену Законом № 889-VIII та КЗпП України процедуру звільнення державного службовця.
Твердження відповідачів про відсутність у ДФС України та ДПС України обов'язку пропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду судом відхиляються як безпідставні також з огляду на положення частини п'ятої статті 22 та пункту 2 частини першої статті 41 Закону № 889-VIII, якими визначено, що працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Суд також зауважує, що застосування законодавцем у наведених положеннях Закону слова «може» підтверджує виключне право адміністративного розсуду суб'єкта призначення на переведення державного службовця без обов'язкового проведення конкурсу та жодним чином не увільняє його від обов'язку дотриматися процедури вивільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби у разі реорганізації державного органу.
Аналогічний висновок щодо застосування указаних статей Закону № 889-VIII зроблено Верховним Судом у постановах від 20 вересня 2021 року у справі № 340/221/20 та від 13 жовтня 2021 року у справі №240/10996/20.
Також, зважаючи на наведені положення Закону № 889-VIII, суд відхиляє як безпідставні твердження представника ДПС України, що саме позивач мав ініціювати вирішення питання про його переведення до ДПС України та її територіальних органів шляхом подання відповідної заяви про переведення.
Зважаючи на нормативне врегулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що при проведенні заходів з припинення територіальних органів ДФС України та одночасного утворення територіальних органів ДПС України, відповідний суб'єкт призначення, з яким позивач перебував у трудових відносинах, - ДФС України, мав додержуватися установленого КЗпП України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо сприяння збереженню роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи та їх переведення до установи, якій передано функції та повноваження установи, що ліквідується (реорганізується).
Натомість, як установлено судом з вищеописаних матеріалів справи та заяв по суті справи, ДФС України, обмежившись виключно попередженням позивача про наступне звільнення, не вжило жодних заходів з метою його працевлаштування та переведення до органів ДПС України.
Оскільки відповідачами не надано до суду доказів пропонування позивачу іншої рівнозначної чи, як виняток, нижчої посади, суд погоджується з твердженнями позивача, що ДФС України порушено установлений Законом № 889-VIII та КЗпП України порядок звільнення позивача, що вказує на незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Приписами частини першої статті 235 КЗпП України на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з'ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов'язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Подібні правові висновки сформовані Верховним Судом у постановах від 4 серпня 2022 року у справі № 640/1892/20 та від 28 грудня 2022 року у справі № 340/376/20.
За наведених обставин, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання протиправним та скасування наказу ДФС України від 13 грудня 2021 року № 1561-о про його звільнення та поновлення на посаді начальника ГУДФС у Вінницькій області з 01 січня 2022 року є такими, що у повній мірі сприятимуть відновленню порушеного права позивача, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності ДФС України щодо ненадання позивачу пропозицій про зайняття рівнозначної посади та ДПС України щодо непереведення позивача на рівнозначну посаду, то суд зауважує, що відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд зауважує, що допущення відповідачами бездіяльності та невчинення ними відповідних дій, про що вказує позивач, як раз і є обставинами, що свідчать про незаконність звільнення позивача з державної служби, та є підставами для визнання протиправним та скасування наказу про його звільнення. Тобто, у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, це є обставинами, якими обґрунтовано вимоги.
Окреме ж визнання за судовим рішенням цієї бездіяльності протиправною жодним чином не сприятиме відновленню порушених прав позивача, тому не є їх ефективним способом захисту.
Отже суд відмовляє у задоволенні цих позовних вимог, як таких, що жодним чином не сприятимуть відновленню порушених прав позивача, тому не є їх ефективним способом захисту.
Щодо вимог позивача про зобов'язання ДФС України повідомити його про наступне вивільнення та запропонувати йому рівнозначну посаду і зобов'язання ДПС України вчинити всі необхідні дії для переведення позивача на рівнозначну посаду без проведення конкурсу, то в їх задоволенні суд також відмовляє, з огляду на те, що такі вимоги за своїм змістом є вимогами на майбутнє, є намаганням позивача убезпечити себе від подальших можливих порушень з боку відповідачів, а також намаганням врегулювати правовідносини, які виникнуть між сторонами вже після поновлення позивача на посаді начальника ГУДФС у Вінницькій області.
Проте, з аналізу положень статей 2, 5 КАС України слідує, що судовому захисту підлягають лише порушені права, свободи і інтереси фізичних або права і інтереси юридичних осіб, а не можливість їх порушення в майбутньому. Судом у конкретній справі вирішується спір, предмет якого існує на час розгляду справи. Суд не може розглядати вимоги на майбутнє у зв'язку із вірогідним настанням певних наслідків. Резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
Враховуючи відсутність підстав вважати, що в подальшому право позивача на звільнення з державної служби із дотриманням положень Закону № 889-VIII та КЗпП України, чи на переведення на рівнозначну посаду до ДПС України без проведення конкурсу буде суб'єктом призначення порушено, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.
Крім того повноваження суду при вирішенні трудового спору про поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
Так, повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією роботодавця і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу.
Обов'язок по працевлаштуванню незаконно звільненого працівника покладений на роботодавця, яким у випадку реорганізації державної установи є її правонаступник, якому передані відповідні завдання і функції.
Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від 19 грудня 2018 року у справі № 807/2391/15, від 26 травня 2021 року у справі № 260/261/20, від 27 квітня 2021 року в справі № 826/8332/17, від 20 січня 2021 року у справі № 640/18679/18, від 20 січня 2021 року у справі № 804/958/16, від 11 лютого 2021 року у справі № 640/21065/18, від 31 травня 2021 року у справі № 0840/3202/18, від 06 липня 2021 року у справі № 640/3456/20, від 06 липня 2021 року у справі № 640/1627/20, від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, від 21 жовтня 2021 року у справі № 809/2894/13-а, від 08 листопада 2024 року у справі № 340/222/20.
Вирішуючи питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та періоду його стягнення, суд виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до абзаців першого-третього пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 р., проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи (абзаци четвертий, п'ятий пункту 2 Порядку № 100).
Абзацами першим, другим пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
Премії (в тому числі за місяць) та інші заохочувальні виплати за підсумками роботи за певний період під час обчислення середньої заробітної плати враховуються в заробіток періоду, який відповідає кількості місяців, за які вони нараховані, починаючи з місяця, в якому вони нараховані. Для цього до заробітку відповідних місяців розрахункового періоду додається частина, яка визначається діленням суми премії або іншої заохочувальної виплати за підсумками роботи за певний період на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів відповідного місяця, що припадає на розрахунковий період. Якщо період, за який нараховано премію чи іншу заохочувальну виплату, працівником відпрацьовано частково, під час обчислення середньої заробітної плати враховується сума у розмірі не більше фактично нарахованої суми премії чи іншої заохочувальної виплати (абзац третій пункту 3 Порядку № 100).
У пункті 4 Порядку № 100 визначено виплати, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абзац перший пункту 8 Порядку № 100).
З системного аналізу вищенаведених норм Порядку № 100 слідує, що згідно з чинним законодавством нарахування середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу проводиться шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців робочі дні на число робочих днів за цей період.
З вищеописаної довідки ГУДФС у Вінницькій області від 31 березня 2025 року № 12/02-97 судом встановлено, що позивачем відпрацьовано у жовтні 2021 року 12 робочих днів, у листопаді 2021 року - 14 робочих днів, разом - 26 робочих днів.
Сума нарахованої заробітної плати, яка враховується при обчисленні середньої заробітної плати за приписами Порядку № 100, за 12 робочих днів у жовтні 2021 року складає 12458,44 грн; за 14 робочих днів у листопаді 2021 року складає 13213,48 грн, разом 25671,92 грн.
Середньоденна заробітна плата становить 987,38 грн (25671,92 грн : 26 робочих днів у жовтні та листопаді 2021 року = 987,38 грн).
Учасниками справи суду не наведено обставин, що до заробітної плати позивача, вказаної у довідці ГУДФС у Вінницькій області від 31 березня 2025 року № 12/02-97, включено виплати, які, у розумінні пункту 4 Порядку № 100, не включаються до розрахунку середньої заробітної плати.
Оскільки день звільнення (31 грудня 2021 року) є останнім робочим днем позивача, то період вимушеного прогулу розпочинається з наступної дати, що слідує за днем звільнення, в даному випадку це 01 січня 2022 року.
Отже вимушений прогул позивача слід обраховувати з 01 січня 2022 року по день ухвалення судового рішення - 05 червня 2025 року.
У періоді вимушеного прогулу з 01 січня 2022 року по 05 червня 2025 року (з урахуванням частини шостої статті 6 Закону України від 15.03.2022 № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року, відповідно до приписів якої у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53 (тривалість роботи напередодні святкових, неробочих і вихідних днів), частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67 (вихідні дні), статей 71 (заборона роботи у вихідні дні. Винятковий порядок застосування такої роботи), 73 (святкові і неробочі дні), 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України «Про відпустки») було 891 робочий день.
Відповідно, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 879755,58 грн (987,38 грн х 891 робочий день = 879755,58 грн), який підлягає стягненню з ГУДФС у Вінницькій області на користь позивача.
Отже судом встановлено, що вказана вимога підлягає частковому задоволенню з визначенням судом правильного періоду вимушеного прогулу, за який здійснено розрахунок середньої заробітної плати позивача.
Відповідно до пункту 171.1 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.
Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (підпункт 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України).
Таким чином, ГУДФС у Вінницькій області, як податковий агент відповідно до норм Податкового Кодексу України та як страхувальник відповідно до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», зобов'язана виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу, утримавши з нього при виплаті законодавчо встановлені податки та збори.
Щодо тверджень відповідачів про відсутність у Державному бюджеті України видатків на утримання ДФС, у тому числі й ГУДФС у Вінницькій області, починаючи з 2022 року, то суд відхиляє їх як безпідставні, з огляду на нижченаведені обставини.
Згідно з частинами першою та другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»).
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 18760,22 грн (19 робочих днів у січні 2022 року х 987,38 грн (середньоденне грошове забезпечення) = 18760,22 грн) підлягають негайному виконанню.
Що стосується інших обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, суд вважає за необхідне зауважити, що у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» зазначено, що суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника. Виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.
Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За встановлених обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат по сплаті судового збору, понесених позивачем у зв'язку із зверненням до суду з цим позовом, суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (частина третя статті 139 КАС України).
Згідно із частиною восьмою статті 139 КАС України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Судом встановлено, що за подання до суду цієї позовної заяви позивачем сплачений судовий збір у сумі 4962,00 грн, як за п'ять вимог немайнового характеру.
При цьому позивач, з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 12 березня 2025 року, звернувся до суду за вирішенням семи вимог немайнового характеру.
За позовними вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Відповідно судом встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору за три заявлені ним вимоги немайнового характеру, тому мав сплатити судовий збір за чотири вимоги немайнового характеру в загальній сумі 3969,60 грн.
Вказане свідчить, що позивачем сплачений судовий збір в розмірі більшому, ніж встановлено законом, на 992,40 грн.
Оскільки за наслідками розгляду цієї справи суд задовольняє тільки ті позовні вимоги, за якими позивач відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнений, то понесені позивачем витрати по сплаті судового збору в сумі 3969,60 грн, сплачені ним за чотири позовні вимоги, в задоволенні яких суд відмовляє, відповідно до статті 139 КАС України покладаються на позивача.
Одночасно суд роз'яснює позивачу право звернутися до суду із заявою про повернення надміру сплаченого ним судового збору в сумі 992,40 грн.
Керуючись статтями 2, 5, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної фіскальної служби України (місцезнаходження: 04053, місто Київ, Львівська площа, будинок 8, код ЄДРПОУ 39292197), Державної податкової служби України (місцезнаходження: 04053, місто Київ, Львівська площа, будинок 8, код ЄДРПОУ 43005393), Головного управління ДФС у Вінницькій області (місцезнаходження: 21100, Вінницька область, місто Вінниця, вулиця Хмельницьке шосе, будинок 7, код ЄДРПОУ 39402165), третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерства фінансів України (місцезнаходження: 04071, місто Київ, вулиця Межигірська, будинок 11, код ЄДРПОУ 00013480), про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 13 грудня 2021 року № 1561-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління ДФС у Вінницькій області з 01 січня 2022 року.
Стягнути з Головного управління ДФС у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 січня 2022 року по 05 червня 2025 року в сумі 879755,58 грн (вісімсот сімдесят дев'ять тисяч сімсот п'ятдесят п'ять гривень 58 коп.), з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління ДФС у Вінницькій області.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 18760,22 грн (вісімнадцять тисяч сімсот шістдесят гривень 22 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення суду складено та підписано 16 червня 2025 року.
Суддя К.О. Пляшкова