вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
м. Київ
"10" червня 2025 р. Справа№910/272/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Ходаківської І.П.
Демидової А.М.
за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 10.06.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Техносервіс»
на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 (повний текст складено та підписано 03.04.2025)
у справі №910/272/25 (суддя Карабань Я.А.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Техносервіс»
до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»
про визнання недійсними пунктів договору
Товариство з обмеженою відповідальністю «Техносервіс» (далі по тексту - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі по тексту - відповідач), за яким просив суд визнати недійсними пункти А.10, 4.5, 4.6, 4.13 повністю, п.п. 4.1, 4.8, 4.9, 4.10, 5.1, 5.7, 5.8 - в частині винагороди за користування кредитом за кредитним договором №4Т13826И від 18.12.2013, із внесеними додатковими угодами змінами, укладеними між Публічним акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є відповідач та позивачем.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що встановлення договором сплати винагороди (комісії), що значно перевищує розмір отриманого кредиту не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, а наявність у банку можливості стягувати з боржника надмірні кошти винагороди за користування кредитом перетворюється на джерело невиправдних додаткових прибутків і призводить до фактичної неоплатності боржника й порушує баланс прав та інтересів сторін договору.
Господарський суд міста Києва рішенням від 25.03.2025 у справі №910/272/25 у задоволенні позову відмовив повністю.
Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції встановив, що позичальник (позивач) під час укладення кредитного договору був ознайомлений з його істотними умовами, проти них не заперечував. При погодженні умов кредитного договору позичальник діяв вільно та виходив виключно з власних інтересів, рішення про вибір саме відповідача, в якості контрагента та про вступ у договірні відносини прийняв на власний розсуд. Підписавши кредитний договір та додаткові угоди про внесення змін до нього, позичальник узгодив із банком зміст, у тому числі оспорюваних пунктів без будь-яких заперечень.
При цьому, як убачається з матеріалів справи, позивачем шляхом підписання кредитного договору в 2013 році та додаткових угод до нього в 2014 році, в 2015 та 2016 роках, якими, у тому числі, вносились зміни до оспорюваних пунктів, неодноразово свідомо вчинялись дії щодо схвалення окремих пунктів договору, відповідно до яких позичальник зобов'язався сплатити банку винагороду за користування кредитом. Одночасно, позивач починаючи з 2013 року жодного разу не звертався до відповідача з пропозиціями про внесення відповідних змін до оспорюваних пунктів договору.
Суд зазначив, що на кожну з сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань укладення договору до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Оскільки сторони погодили такі умови договору щодо сплати винагороди, а тому належним чином оцінили принципи закону, встановили відповідні зобов'язання з урахуванням загальних принципів.
При цьому суд зазначив, що позивачем у межах даної справи, в порядку передбаченому Господарським процесуальним кодексом України, не доведено, що розмір винагороди за користування кредитом перевищує розмір отриманого кредиту тощо.
Разом з цим, суд також вказав, що сторони при укладенні договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали дані правочини на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши договір, а тому всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
Отже, сторони погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов'язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства, а незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди - не є підставою для визнання умов договору такими, що суперечать принципам цивільного закону.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Техносервіс» звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25; скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25 та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що суд не зазначив у судовому рішенні фактичні обставини щодо винагороди, на підтвердження яких позивачем надані належні допустимі докази, та які не заперечувались Банком і тому за частиною 1 статті 75 ГПК України не підлягали доказуванню; суд не вказав, що за формулою та умовами кредитного договору винагорода могла бути розрахована виключно після повного погашення кредиту.
Суд не вказав в оскаржуваному рішенні, що з 15.09.2017 року (коли винагорода підлягала нарахуванню за умовами кредитного договору - після повного погашення тіла кредиту та відсотків) - банк не повідомив боржника про нараховану суму винагороди. Фактично про суму винагороди позивачу стало остаточно відомо, коли в період воєнного стану, через 6 років після нібито нарахування винагороди, Банк почав пред'являти вимоги про її сплату. Суд прийшов до висновків про компенсаційний характер винагороди, однак такий висновок суперечить правовій природі винагороди у відповідності до визначення платежу (операції) за умовами кредитного договору. Таким чином, судом порушено приписи ст. 204 ЦК України та ст.ст.73, 75, 236-238 ГПК України, ст.ст.1048, 1050 ЦК України.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.05.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Техносервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
В прохальній частині апеляційної скарги скаржник просив поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25. Клопотання скаржника мотивоване тим, що в умовах воєнного часу, постійних обстрілів це є поважною причиною для поновлення строку апеляційного оскарження судового рішення, оскільки справедливість це основний критерій судочинства. Позивач вважає, що з точки зору справедливості аргументи позивача повинні бути перевірені апеляційною інстанцією. В іншому разі буде мати місце формальний підхід до розгляду справи.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 05.05.2025 задовольнив клопотання та поновив Товариству з обмеженою відповідальністю «Техносервіс» пропущений строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25. Відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Техносервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25; розгляд апеляційної скарги призначив на 10.06.2025 о 13 год. 00 хв; витребував матеріали справи №910/272/25 з Господарського суду міста Києва.
Матеріали справи №910/272/25 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 15.05.2025.
23.05.2025 Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» сформовано та подано через систему «Електронний суд» до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу позивача, за яким відповідач просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Відповідач у запереченнях на апеляційну скаргу зазначає, що питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов'язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.
12.03.2025 Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» сформовано та подано через систему «Електронний суд» до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу позивача, за яким відповідач просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2025 у справі №910/13729/24 залишити без змін.
Відповідач у запереченнях на апеляційну скаргу зазначає, що суд першої інстанції обґрунтовано зазначив про те, що оскільки норми статей 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України не містять формулювання, що за кредитним договором позичальник зобов'язується сплатити «лише відсотки» або «виключно відсотки», то умови оспорюваних пунктів щодо сплати винагороди за користування кредитом є правомірними, й такими що відповідають нормам Цивільного кодексу України та не суперечать іншим законодавчим актам. При цьому, встановлення у договорі за згодою сторін додаткових зобов'язань по сплаті винагороди за користування кредитом для позичальника не суперечить приписам ст. 627 Цивільного кодексу України.
Таким чином, нарахування винагороди за користування кредитом, яку не вірно ототожнювати з передбаченими статтею 1056-1 ЦК України процентами за кредитним договором, є економічно доцільним та обґрунтованим, законодавчо врегульованим. Наведеним також спростовуються доводи скаржника щодо неправомірності «нарахування процентів поза межами строку кредитування».
Також відповідач просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без руху після відкриття апеляційного провадження у справі №910/272/25, оскільки за посилання відповідача, скаржник не вказав докази на підтвердження своїх доводів стосовно пропуску строку на подання апеляційної скарги. Загальні фрази щодо обстрілів без причинно-наслідкового зв'язку стосовно скаржника не можна розцінювати беззаперечно.
Північний апеляційний господарський суд враховує, що введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків, у тому числі на апеляційне оскарження судових рішень. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку (висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного суду від 10.11.2022 у справі № 990/115/22).
Суд апеляційної інстанції при поновленні строку на апеляційне оскарження керувався пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України, який передбачає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Оцінюючи поважність пропуску строку на апеляційне оскарження, суд також врахував тривалість пропущеного строку, проміжок часу звернення з апеляційною скаргою.
Суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача, оскільки судом апеляційної інстанції обставини зазначені позивачем щодо пропуску строку на подання апеляційної скарги на 9 днів пізніше ніж встановлено частиною 1 статті 256 ГПК України визнані поважними, з метою забезпечення доступу до правосуддя.
Представник позивача у судовому засіданні 10.06.2025 підтримав вимоги та доводи своєї апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Представник відповідача у судовому засіданні 10.06.2025 заперечив проти задоволення апеляційної скарги позивача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25 залишити без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 18.12.2013 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» (відповідач, банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Техносервіс» (позивач, позичальник) було укладено кредитний договір № 4Т13826И (надалі - кредитний договір).
З урахуванням змін та доповнень до кредитного договору, які вносилися додатковими угодами від 18.12.2014, від жовтня 2015 року, від 26.01.2016, передбачені наступні умови кредитування:
вид кредиту - відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається позичальнику частинами, або повністю до дати, зазначеної в пункті 1.2, в межах ліміту договору, в тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору (пункт А.1 кредитного договору);
ліміт кредитного договору - 1 473 000,00 грн на наступні цілі: фінансування поточної діяльності (пункт А.2 кредитного договору);
Встановлений поточний ліміт:
26.09.2016 - 1 440 000,00 грн;
03.09.2017 - 1 000 000,00 грн;
14.09.2017 - 0,00 грн.
строк повернення кредиту: дати згідно графіку зменшення поточного ліміту підп. А.2.1 (пункт А.3, 1.2. кредитного договору).
Згідно з пунктом 1.1 кредитного договору банк за наявності вільних грошових коштів зобов'язується надати позичальнику кредит у формі згідно п. А.1, з лімітом і на цілі, зазначені в п. А.2 цього договору, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці п. 2.1.2, в обмін на зобов'язання позичальника з повернення кредиту, сплати процентів, винагороди, в обумовлені цим договором строки.
Відповідно до п. 2.1.2 кредитного договору банк зобов'язується надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів в межах суми, обумовленої п. 1.1.
Згідно з пунктом 2.2.5 кредитного договору позичальник, окрім іншого, зобов'язується сплатити банку винагороду у відповідності з пунктами 4.5, 4.7, 4.15 цього договору.
Як визначено пунктом 4.1 кредитного договору, плата за користування кредитними коштами за цим договором складається з відсотків за фіксованою процентною ставкою, згідно з пунктами 4.2, 4.3, та винагороди за користування кредитом, згідно з пунктом 4.5.
Пунктом 4.5 кредитного договору передбачено, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом відповідно до пункту А.10, згідно з яким винагорода за користування кредитом розраховується за неведеною в цьому пункті формулою, в якій:
Ai - різниця між сумою видачі та сумою погашення кредиту за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і";
D - базис днів у році для розрахунку процентів - 360 днів;
Ki - офіційний курс гривні до долара США на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і";
Кп - офіційний курс гривні до долара США на день розрахунку;
Pi - сума погашених процентів за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і";
Rj - числове значення фіксованої процентної ставки за договором, що діє на визначену, яка відповідає порядковому номеру дня "i";
Sn - вхідне сальдо на день розрахунку;
V - сума винагороди за користування кредитом;
i - порядковий номер дня в історії кредитного договору;
n - порядковий номер дня в історії кредитного договору, на який здійснюється розрахунок винагороди.
При негативному значенні, сума винагороди "V" сплаті не підлягає.
При достроковому повному погашенні зобов'язань за договором (кредиту відсотків винагороди за користування кредитом), подальший розрахунок винагороди за користування кредитом відбувається відповідно до зазначеної формули, де наступні обороти, після повного погашення зобов'язань розглядаються, як початкові, "n" і "і" набувають нові первинні значення.
Згідно з пунктом 4.6 кредитного договору сума винагороди за користування кредитом (п. 4.5) сплачується в дату встановлення нульового поточного ліміту (підп. А.2.1), або в день дострокового повернення кредиту (підп. 2.4.1). При несплаті винагороди за користування кредитом у вказану дату, несплачена винагорода вважається простроченою.
Пунктом 4.13 кредитного договору передбачено, що розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом проводиться в дату встановлення нульового поточного ліміту (підп. А.2.1) або в термін дострокового повернення кредиту (п. 2.4.1).
Відповідно до пункту 5.7 кредитного договору термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років.
Згідно виписки з банку по рахунку позивача 19.12.2013 банк надав позивальнику грошові кошти в розмірі 1 592 000, 00 грн, які останнім повернуті в повному обсязі 14.09.2017, а також сплачено 666 552,26 грн відсотків за користування кредитом та 3 003,71 грн пені.
Позивач, вважаючи, що пункти А.10, 4.5, 4.6, 4.13 кредитного договору підлягають визнанню недійсними повністю, а п.п. 4.1, 4.8, 4.9, 4.10, 5.1, 5.7, 5.8 кредитного договору в частині винагороди за користування кредитом за кредитним договором, звернувся з позовом до суду про визнання їх недійсними.
Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
За змістом частини 7 статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Частинами першою-третьою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі.
Верховний Суд в складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19.02.2024 у справі №567/3/22 виснував, що оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України). Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним. Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися на момент вчинення оспорюваного правочину.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
За частиною 3 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Водночас, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, якій заподіяні такі втрати правопорушенням, вчиненим іншою особою.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною 1 статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частин 1, 2 статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
За своєю правовою природою кредитний договір є окремим видом цивільно-правових договорів, який визначає взаємні зобов'язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит) в будь-якій валюті. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору.
Судом встановлено, що між відповідачем як позикодавцем та позивачем як позичальником було укладено кредитний договір від 18.12.2013 №4Т13826И, в пункті 4.5 якого сторони узгодили, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом у розмірі визначеними пунктом А.10.
У жовтні 2015 року між сторонами була підписана додаткова угода до кредитного договору, якою, зокрема, сторони змінили пункти 4.6, 4.13 розділу « 4. Порядок розрахунків» та викладено у такій редакції:
Сума винагороди за користування кредитом (п. 4.5) сплачується в дату встановлення нульового поточного ліміту (підп. А.2.1), або в день дострокового повернення кредиту (підп. 2.4.1). При несплаті винагороди за користування кредитом у вказану дату, несплачена винагорода вважається простроченою (пункт 4.6 Договору);
Розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом проводиться в дату встановлення нульового поточного ліміту (підп. А.2.1) або в термін дострокового повернення кредиту (п. 2.4.1) (пункт 4.13 Договору).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що боржник заперечень щодо викладених у пунктах А.10, 4.5, 4.6, 4.13 кредитного договору умов оплати винагороди за користування кредитом та щодо встановленої формули ні під час укладення договору, ні під час підписання додаткової угоди у жовтні 2015 року, якою змінювались порядки розрахунків, не висловлював, питання про зміну умов договору не порушував.
Апелянт зазначає, що позичальник дійсно не звертався до Банку з пропозиціями про зміну договору відносно винагороди обґрунтовуючи це тим, що формула надавала можливість розраховувати винагороду виключно після повного погашення кредиту та позивальник не мав можливості ні розрахувати винагороду на момент укладення кредитного договору та додаткових угод, ні визначитись з розміром, у тому числі відносно суми кредиту та відсотків,
Колегія суддів зазначає, що про такі обставини, щодо проведення розрахунку та нарахування винагороди за користування кредитом в дату встановлення нульового поточного ліміту або в термін дострокового повернення кредиту позивачу було відомо та погоджено ще в день підписання кредитного договору та додаткової угоди, а отже, неодноразово свідомо вчинялись дії щодо схвалення окремих пунктів договорів, у т.ч. пунктів п. 4.6. та 4.13 кредитного договору, а тому доводи позивача в цій частині визнаються необгрунтованими.
Таким чином, сторони (банк та позичальник) погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов'язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства.
Позивач вказує, що після погашення кредиту та відсотків банк не повідомив позичальника про суму винагороди та не пропонував її сплатити.
Суд апеляційної інстанції з цього приводу зазначає, що позивач будучи обізнаний з пунктами 4.6 та 4.13 кредитного договору та його обов'язком зі сплати винагороди за кредитом, в день дострокового повернення кредиту чи в дату встановлення нульового поточного ліміту міг уточнити самостійно в банку розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом, уникнувши прострочення несплати винагороди за користування кредитом, однак цього не зробив, що останнім не заперечується.
За своєю правовою природою кредитний договір є окремим видом цивільно-правових договорів, який визначає взаємні зобов'язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. Тобто правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, регулюються самостійно сторонами, шляхом укладення договору.
На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди, на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання додаткових угод до договору, а також незгода з цими умовами іншої заінтересованої особи, не є підставами для визначення умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, в тому числі і під час розгляду заяви кредитора про грошові вимоги до боржника, оскільки суперечать принципам цивільного законодавства (аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі №904/2073/19).
Верховний Суд у постанові від 20.05.2021 у справі №904/5748/18 дійшов висновку, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв'язку з наданням кредиту. Це є безперечно дохід банку від проведення своєї банківської діяльності і поняття винагороди банку відсутнє у договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку (аналогічного висновку дотримувався Верховний Суд Касаційного господарського суду в постанові від 25.05.2022 у справі №904/5314/20).
Крім того, доводи позивача про те, що сума винагороди перевищує всі платежі за кредитом та в 5,3 рази більше нарахованих за кредитом процентів не знайшли свого підтвердження, оскільки матеріали справи не містять доказів звернення банку до позивача про нарахування йому суми винагороди за користування кредитом зазначеної позивачем у позові та в апеляційній скарзі.
Відповідно до частини 1 статті 73, статей 76, 77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частинами 4, 5 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.
Згідно статті 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта (позивача).
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Техносервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/272/25 залишити без змін.
3. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
4. Матеріали справи №910/272/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. ст. 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена та підписана суддями 16.06.2025.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді І.П. Ходаківська
А.М. Демидова