справа № 631/235/24
провадження № 2/631/150/25
13 червня 2025 року селище Нова Водолага
Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:
головуючого судді Мащенко С. В.
за участю:
секретаря судового засідання Тиндика А. О.
заочно розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення суду цивільну справу з єдиним унікальним за позовом ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Тетяна Миколаївна, до ОСОБА_2 «Про припинення стягнення аліментів, стягнення аліментів»,
ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Т. М., звернувся до Нововодолазького районного суду Харківської області з позовом до ОСОБА_2 «Про припинення стягнення аліментів, стягнення аліментів», в якому просив припинити стягнення з нього на користь відповідача аліментів за рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 25.07.2019 року по цивільній справі № 631/1003/18 у частині стягнення аліментів на утримання сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто у розмірі 1/8 частини усіх видів заробітку (доходу) позивача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з дня звернення до суду із позовом та стягнути з відповідача на користь позивача аліменти на утримання сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, з дня звернення до суду з позовом та до досягнення сином повноліття, поклавши судові витрати на відповідача (а. с. 3).
На обґрунтування позовних вимог сторона позивача зазначила, що сторони мають спільних дітей, зокрема ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 25 липня 2019 року по цивільній справі № 631/1003/18 з нього стягнуті аліменти на користь ОСОБА_5 на утримання цих дітей - у розмірі 1/4 (однієї четвертої) частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 10.09.2018 року до досягнення молодшою дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 . На момент ухвалення вказаного рішення діти проживали разом з матір'ю. Розмір аліментів визначений судом з урахуванням матеріального стану та перебування на утриманні позивача інших неповнолітніх дітей. Проте старший син, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , прийняв рішення проживати разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 ,- а тому перебуває на повному утриманні відповідача, що підтверджується актом від 01.02.2024 року, складеним депутатом Старовірівської ОТГ по виборчому округу № 3 та витягом № 179 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб. Донька, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з матір'ю. За даних обставин потреба у стягненні аліментів на користь відповідача на утримання сина ОСОБА_6 відсутня. Факт зміни місця проживання дитини від одного з батьків до іншого є обставиною, яка припиняє обов'язок утримання дитини з боку того з батьків, з ким проживає дитина. Враховуючи викладене позивач як батько доньки продовжує сплачувати аліменти на її утримання, проте й відповідач повинна брати участь у матеріальному забезпеченні сина, тобто сплачувати аліменти на утримання позивачем сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а. с.2 - 3).
Зазначена заява зареєстрована за вхідним № 1331/24-вх від 28.02.2024 року із наданням автоматизованою системою документообігу суду єдиного унікального № 631/235/24 (провадження № 2/631/329/24) та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, обліково-статистичної картки справи та Контрольного журналу судових справ і матеріалів, переданих для розгляду судді, передана на розгляд головуючого судді Мащенко С. В. (а. с. 2, 20).
На виконання вимог частини 6 статті 187 Цивільного процесуального кодексу України в день надходження позову суд звернувся до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача ОСОБА_2 , відповідь на який від Мереф'янської міської об'єднаної територіальної громади не надійшла (а. с. 21, 22)
Зважаючи на таке, за правилом частини 8 статті 185 Цивільного процесуального кодексу України суд, скориставшись даними Єдиного державного демографічного реєстру щодо інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) боржника, отримав відповідь № 607019 від 24.05.2024 року, з якої вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована за адресом: АДРЕСА_1 (а. с. 24).
Також, за вхідним № ЕП-1045/24-вх від 27.05.2024 року отримано відповідь аналогічного змісту від Головного управління ДМС України в Харківській області (а. с. 25).
Відтак, у межах строку, обумовленого абзацом 2 частини 1 статті 187 цивільного процесуального кодифікованого закону України, Нововодолазький районний суд Харківської області 27.05.2024 року постановив відповідну ухвалу, якою прийняв позовну заяву до розгляду за правилами загального позовного провадження, відкрив провадження у справі й розпочав підготовче провадження (а. с. 26 - 30).
Під час підготовчого провадження процесуальні дії як: забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо,- у цій цивільній справі судом не вчинялись.
Відповідач своїм право, визначеним статтею 191 та 193 Цивільного процесуального кодексу України щодо надіслання відзиву на позовну заяву та щодо пред'явлення зустрічного позову, не скористалась.
Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області, постановленою 15.07.2024 року, закрито підготовче провадження у цій цивільній справі та призначено її до судового розгляду по суті (а. с. 41 - 46).
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився, про дату, час і місце цього засідання був повідомлений належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не сповістив, однак скористався правом, наданим йому частиною 1 статті 58 зазначеного кодексу, щодо участі у судовому процесі через свого представника за ордером - адвоката Мякоти Т. М. (а. с. 92, 93).
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Мякота Т. М., яка діє за ордером (серії ВІ № 1195952), виданим 02.02.2024 року на підставі договору про надання правової допомоги (договору про надання правних послуг № 14/24), укладеного 31.01.2024 року між нею та ОСОБА_1 , із строком дії до 31.12.2026 року, а також свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю (серії ПТ № 1646), виданого 21.03.2017 року на підставі рішення Ради адвокатів Полтавської області № 4, у судове засідання також не з'явилася, про дату, час і місце засідання повідомлялася належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не сповістила, проте надала клопотання, зареєстроване за вхідним № 2768/25-вх від 16.05.2025 року, в якому просила судові засідання проводити за її з позивачем відсутності, зазначивши, що позовні вимоги підтримує у повному обсязі та не заперечує проти заочного розгляду справи (а. с. 92, 96, 17, 18, 19).
В судове засідання відповідач ОСОБА_2 теж не з'явилась, про дату, час і місце цього засідання була повідомлена належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не сповістила, будь-яких заяв та клопотань не надала ( а. с. 92, 94 - 95).
Відповідно до змісту частини 1 статті 58 Цивільного процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, а згідно з частиною 1 статті 223 цього ж кодексу неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Крім того, на підставі приписів частини 3 статті 211 цього ж кодексу особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у сторони позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача свідчать їх відповідні заяви, долучені до матеріалів справи.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі, яка відповідно до приписів статті 9 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (із змінами та доповненнями) є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями) обумовлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, Європейський суд з прав людини у пунктах 39 - 41 свого Рішення від 08.11.2005 року у справі «Стрижак проти України» (заява № 72269/01) констатував наявність у заявника права надавати свої аргументи під час публічного слухання справи, недотримання якого було кваліфіковано як порушення частини 1 статті 6 Конвенції.
За таких обставин, беручи до уваги те, що суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для реалізації учасниками справи, що не з'явились, їх процесуальних прав на безпосередню участь у розгляді справи в суді, покладаючись на заяву представника позивача за ордером про розгляд справи за відсутності сторони позивача, ураховуючи той факт, що підстав для визнання необхідним безпосередньої їх участі у судовому засіданні не має, суд вважає за можливе провести розгляд справи по суті позовних вимог за відсутності сторін.
Доходячи такого, суд зауважує, що на виконання змісту пунктів 2 та 7 частини 2 статті 43 Цивільного процесуального кодексу України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Імперативними приписами пункту 2 частини 2 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України обумовлено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим кодексом строку, зокрема, з підстав першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, що судом визнано поважними.
Натомість змістом частиною 3 статті 131 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що у разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Крім того, відповідно до змісту частини 5 і пунктів 1, 3 та 4 частини 8 статті 128 вказаного кодифікованого процесуального акту України, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а днем вручення судової повістки про виклик є день вручення її під розписку, день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи та день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування, що зареєстровані у встановленому законом поряду, якщо ця особа не повідомила іншої адреси, й ураховуючи, що належно повідомлені учасники справи вдруге не з'явились, суд доходить переконання, що дійсно їх відсутність не перешкоджає розгляду справи по суті.
Зважаючи на це, суд не знаходить підстав задля визнання неявки належно повідомлених учасників справи поважною, а, отже, така неявка не є перешкодою у розгляді справи за суттю позовних вимог.
Проте, відповідно до частини 1 статті 280 Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку із неявкою в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд вирішив можливим справу розглядати на підставі наявних в ній доказів та ухвалити заочне рішення, про що не заперечувала позивач.
Вказане узгоджується з правозастосовною практикою касаційного суду, який неодноразово зауважував на те, що інститут заочного провадження відповідає положенням та спрямований на реалізацію Рекомендації № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на вдосконалення судової системи. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити доступ сторін до спрощених і більш оперативних форм судочинства та захистити їх від зловживань та затримок, зокрема, надавши суду повноваження здійснювати судочинства більш ефективно.
Відтак, постановивши 19.05.2025 року ухвалу про заочний розгляд справи, за його наслідками суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.
Здійснюючи правосуддя на засадах змагальності й рівності учасників судового процесу перед законом і судом, всебічно, повно, об'єктивно, справедливо, неупереджено та своєчасно з'ясувавши всі обставини справи і всі фактичні данні в межах заявлених вимог, що мають значення для вирішення справи за суттю й на які сторона позивача посилалась як на підставу своїх вимог, перевіривши їх доказами, отриманими відповідно до правил цивільного процесуального кодифікованого закону й безпосередньо дослідженими у судовому засіданні, що відповідають вимогам закону про їх належність, допустимість, достовірність та достатність, а саме: дослідивши письмові докази у справі,- суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року шляхом реорганізації (злиття) Валківського районного суду, Коломацького районного суду та Нововодолазького районного суду Харківської області утворено Валківський окружний суд - у Валківському, Коломацькому та Нововодолазькому районах Харківської області із місцезнаходженням у містах Валках, селищі міського типу Новій Водолазі та селі Різуненковому Коломацького району Харківської області.
За змістом пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року районні суди продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію.
Окрім того, Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», що набрала чинності 19.07.2020 року, змінений адміністративно-територіальний устрій нашої Держави.
Зокрема, відповідно до підпункту 20 пункту 3 та абзаців 3 і 6 підпункту 20 пункту 1 цієї Постанови ліквідований Нововодолазький район Харківської області та утворені Красноградській район Харківської області (з адміністративним центром у місті Красноград) у складі території Старовірівської сільської територіальної громади (на цей час Берестинський район та місто Берестин відповідно) та Харківський район Харківської області (з адміністративним центром у місті Харків) у складі території Нововодолазької селищної територіальної громади, що затверджені Кабінетом Міністрів України, тощо.
При цьому, як чітко визначив законотворець у пункті 6 своєї Постанови, у продовж тримісячного строку з дня набрання нею чинності Кабінет Міністрів України повинен привести свої нормативно-правові акти у відповідність із нею та забезпечити таке приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів.
Одночасно із цим, приписами статті 125 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), а також статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», закріплено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації, інстанційності і визначається законом.
Пунктом 3-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» вищезазначеного Закону на законодавчому рівні унормовано, що до набрання чинності законом України щодо зміни системи місцевих судів на території України у зв'язку з утворенням (ліквідацією) районів відповідні місцеві суди продовжують здійснювати свої повноваження у межах територіальної юрисдикції, визначеної до цього, але не довше ніж один рік з дня припинення чи скасування воєнного стану на території України.
Натомість, закон, який змінює існуючу систему судоустрою та приводить її у відповідність до нового адміністративно-територіального устрою, не прийнятий, Валківський окружний суд на цей час свою діяльність не розпочав, воєнний стан на території України не припинений та не скасований, а тому справа перебувала на розгляді належного суду.
Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства, визначеним у частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тому згідно з частиною 1 статті 4 цього ж нормативно-правового акту, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Отже, суд відповідно до приписів частини 1 статті 13 цивільного процесуального кодифікованого закону України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно-правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Нормою, викладеною у частині 2 статті 129 Основного Закону нашої Держави, визначено основні засади судочинства, однією з яких згідно з її пунктом 3 є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
У відповідності до припису частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 цивільного процесуального кодифікованого закону України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.
Одночасно із цим, згідно з частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Відтак, у ході розгляду справи в межах заявлених вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.
Згідно із Свідоцтвом про народження (серії НОМЕР_1 ), виданим 22.01.2008 року Мереф'янською міською радою Харківського району Харківської області, ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_6 , про що 22.01.2008 року в Книзі реєстрації народжень зроблено відповідний актовий запис за № 14, та його батьками зазначені громадяни України: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 10).
Відповідно до Свідоцтва про народження (серії НОМЕР_2 ), виданого 21.07.2014 року Виконавчим комітетом Мереф?янськї міської ради Харківського району Харківської області, ОСОБА_4 народилась ІНФОРМАЦІЯ_7 , про що 21.07.2014 року складено відповідний актовий запис № 167, та її батьками зазначені громадяни України: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 11).
Зі Свідоцтва про народження (серії НОМЕР_3 ), виданого 14.03.2019 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Індустріальному та Немишлянському районах у місті Харкові Головного територіального управління юстиції у Харківській області, вбачається, що ОСОБА_7 народився ІНФОРМАЦІЯ_8 , про що 14.03.2019 року складено відповідний актовий запис № 373, та його батьками зазначені громадяни України: ОСОБА_1 та ОСОБА_8 (а. с. 12).
Згідно із Свідоцтвом про народження, виданим 18.04.2007 року Мереф'янською міською радою Харківського району Харківської області, ОСОБА_9 народилась ІНФОРМАЦІЯ_9 , про що 18.04.2007 року в Книзі реєстрації народжень зроблено відповідний актовий запис за № 82 та її батьками зазначені громадяни України: ОСОБА_1 та ОСОБА_10 (а. с. 13).
Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області, ухваленим 25.07.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 631/1003/18 (провадження № 2/631/398/19) з ОСОБА_1 стягнуті аліменти на користь ОСОБА_5 , на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 (однієї чверті) з усіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 10.09.2018 року до досягнення молодшою дитиною повноліття (а. с. 15 - 16).
З витягу № 179 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, виданого адміністратором ЦНАП Старовірівської сільської ради Шулещенко І. О. уповноваженому власнику (співвласнику, наймачу) житлового приміщення/будинку, членові житлово-будівельного кооперативу ОСОБА_1 за адресом: АДРЕСА_1 , вбачається, що за зазначеною адресою зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 12.08.2014 року по теперішній час; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 12.08.2014 року по теперішній час; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , з 03.04.2014 року по теперішній час (а. с. 6).
Відповідно до акту, складеного 01.02.2024 року депутатом Старовірівської ОТГ по виборчого округу № 3 Макагоном А. Б., підпис якого посвідчений секретарем Старовірівської ОТГ та скріплений гербовою печаткою ради, ОСОБА_1 зареєстрований за адресом: АДРЕСА_1 , разом зі своїм сином ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 , який перебуває на його повному забезпеченні (а. с. 7).
Згідно з актом про встановлення фактичного місця проживання, складеним 01.02.2024 року депутатом Старовірівської ОТГ по виборчого округу № 3 Макагоном А. Б., підпис якого посвідчений секретарем Старовірівської ОТГ та скріплений гербовою печаткою ради, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_11 , зареєстрована за адресом: АДРЕСА_1 , проте фактично за даною адресою не проживає з 2018 року (а. с. 8).
Відповідно до інформації, наданої начальником Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України за вихідним № 11/24 від 02.02.2024 року, за даними відповідної бази ОСОБА_11 (паспорт серії НОМЕР_2 ) 18.09.2022 року о 19 годині 11 хвилин виїхала через пункт пропуску Рава-Руська (а. с. 9).
Наведеним доведено, що:
1)на утриманні позивача на момент звернення до суду із цим позовом перебуває чотири неповнолітніх дитини, щодо двох із них за рішенням суду з 10.09.2018 року з нього на користь відповідача стягуються аліменти;
2)донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , хоча і зареєстрована з позивач, натомість на момент звернення в суд із цим позовом перебуває за межами територіїї України;
3)син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент звернення із цим позовом до суду, зареєстрований та фактично проживає разом з позивачем та перебуває на його утриманні.
Пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України обумовлено, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Аналогічна правова позиція викладена Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 17.07.2019 року у справі № 626/2621/18 (провадження № 61 - 10128св19) та від 18.09.2019 року у справі № 626/2490/18 (провадження № 61 - 12625св19), який зазначив на необхідність застосування докритрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.
Отже, наведені письмові докази не містять явних суперечностей та очевидних ознак підробки, відповідають критеріям належності, достовірності, допустимості, достатності та взаємозв'язку у їх сукупності, враховуються судом у їх повному обсязі.
Під час вирішення спірних правовідносин суд враховує, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20.11.1989 року й ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 789-XІІ від 27.02.1991 року, Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року (із змінами та доповненнями), Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями), Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями), Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-III від 26.04.2001 року (із змінами та доповненнями), а також Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями).
Отже, Україна, як визначено у статті 1 Основного Закону нашої Держави, є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Також, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 Цивільного процесуального кодексу України).
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 року у справі № 9-зп).
Розв'язуючи спір, суд виходить з того, що його правове регулювання здійснюється як нормами чинного міжнародного, так і національного законодавства з огляду на зміст статті 9 Конституції України, яка мовить про те, що міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.
Відтак, ураховуючи зміст наведеної конституційної норми права однією із складових національної правової системи є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, учинена 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі і ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Вказана норма міжнародної Конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Зазначаючи про це, суд усвідомлює, що чинним законодавством України під майном розуміється узагальнене поняття, яким позначається уся сукупність матеріальних благ та обтяжень, які можуть бути об'єктом цивільних правовідносин.
Відтак, виходячи з приписів статей 190 - 193 Цивільного кодексу України грошові кошти вважаються майном.
Також, однією із складових національної правової системи є й Конвенція про права дитини, учинена 20.11.1989 року та ратифікована Постановою Верховною Радою України № 789-XІІ від 27.02.1991 року, частинами 1 і 2 статті 3 якої передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Крім того, з огляду на зміст частини 3 статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Отже, як визначено у абзаці 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-III від 26.04.2001 року (із змінами та доповненнями) забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Зі змісту частини 1 статті 8 та частини 1 статті 12 вищенаведеного закону убачається, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Сімейний кодифікований закон України визначає зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
Як чітко визначено у статті 1 Сімейного кодексу України регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:
-зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;
-утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;
-побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
-забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
При цьому, частиною 10 статті 7 вищенаведеного кодифікованого акту унормовано, що кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
Крім того, відповідно до положень частини 1 статті 1 та частини 1 статті 2 сімейного кодифікованого акта України зміст майнових прав та обов'язків батьків і дітей, а також регулювання майнових відносин між батьками та дітьми визначається зазначеним кодексом.
Положеннями частини 1 статті 180 цього ж нормативно-правового акту передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Тотожне за своїм правовим змістом роз'яснення міститься й у пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів».
Також суд приймає до уваги, що зазначений обов'язок безпосередньо закріплений нормами Конституції України та відповідно кореспондується з правом будь-якої дитини на отримання аліментів від своїх батьків до досягнення повноліття (стаття 51 Основного Закону нашої держави).
У свою чергу, положення наведеної вище Конвенції про права дитини передбачають, що дитина, з огляду на її фізичну й розумову незрілість вимагає спеціального захисту й турботи, включаючи належний правовий захист, як до, так і після народження.
Крім того, частиною 2 статті 27 цієї ж Конвенції обумовлено, що батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
При цьому частиною 1 статтею 18 зазначеної вище Конвенції визначено, що Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.
Отже, з огляду на таке, суд повинен докласти саме таких зусиль, а тому при вирішенні даного спору слід обов'язково ураховувати, що згідно зі змістом статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.
Натомість, відповідно до положень частини 2 статті 181 Сімейного кодексу України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Правова природа аліментів у розумінні глави 15 цього кодифікованого акта є такою, що, з одного боку, вони є правом, а з іншого - обов'язком, й надаються тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, на її утримання тому з батьків, з ким проживає дитина.
Зі змісту статті 181 Сімейного кодексу України убачається, що у випадку ухилення батьків від утримання дитини, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються в частині від доходу його матері, батька й (або) у твердій грошовій сумі.
При цьому, положення частини 1 статті 183 цього кодексу обумовлюють, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Відтак, стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності, й одночасно їх сплата за рішенням суду є одним зі способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.
Проте, підставою для виникнення у певної особи обов'язків щодо дитини, визначених розділом ІІІ Сімейного кодексу України, у тому числі обов'язків щодо її утримання, є факт саме походження цієї дитини від цієї особи.
Зазначене вбачається зі змісту норми права, що міститься у статті 121 цього кодифікованого акта, та яка визначає загальні підстави виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини, а саме: права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 і 125 цього кодексу.
Тобто, за загальним змістом вищенаведених норм, обов'язок утримання дитини батьком/матір'ю дитини виникає з підстав походження дитини саме від цих батьків або на підставі акта про визнання їх батьками цієї дитини.
Інакше кажучи, такого обов'язку в особи щодо утримання певної дитини не виникає, якщо вона не є її батьком/матір'ю або не визнані такими за певних законодавчо визначених підстав.
Наведене виходить з того, що аліментні зобов'язання щодо утримання батьками своїх неповнолітніх дітей - це правовідношення, в силу якого батьки зобов'язані утримувати неповнолітніх дітей, підставою чого є сукупність наступних юридичних фактів:
а) кровне споріднення між батьками та дітьми, засвідчене у визначеному законом порядку чи інші юридично значимі зв'язки між ними (правовідношення по усиновленню);
б) вік особи, яку батьки зобов'язані утримувати - особи, що мають статус дитини.
Згідно з приписом статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Натомість відповідно до правил частини 1 статті 188 вказаного вище кодифікованого закону України батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину тільки за рішенням суду.
Окрім цього, частиною 1 статі 192 сімейного кодифікованого закону України передбачено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Одночасно із цим, частиною 2 статі 197 Сімейного кодексу України унормовано, що за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.
Системно аналізуючи чинне сімейне законодавство суд убачає, що вищевказана норма права не встановлює конкретного, вичерпного переліку обставин, які можуть бути підставою для звільнення від сплати аліментів.
Питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд.
Під час розгляду справи судом встановлено, що позивач обґрунтовує свої вимоги саме зміною місця проживання сина та перехід того на його повне утримання.
Змістом частини 3 статті 160 сімейного кодексу визначено, що якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Отже, зміна місця проживання сина позивача цілком узгоджується з вищевказаним правилом.
Однак, аліментний обов'язок позивача був заснований саме на факті проживання вказаної дитини та її перебування на утримання матері, внаслідок чого саме з батька за рішенням суду стягнуто аліменти.
Наслідком зміни місця проживання та утримання неповнолітньої дитини є ухвалення судом рішення про припинення стягнення з нього на користь відповідача аліментів на утримання сина, адже місце мешкання дитини у цьому випадку має істотне значення у розумінні чинного законодавства України і, відповідно, є підставою для звільнення його від сплати аліментами за період, коли син почав проживати із батьком, однак не раніше за час звернення позивача до суду із цим позовом.
За загальним поняттям, нормами матеріального права є правові норми, які визначають права та обов'язки учасників суспільних правовідносин, правила їх суспільної поведінки та санкції за порушення цих приписів, а нормами процесуального права - це правила про порядок реалізації норм матеріального права та вирішення судової справи (порядок розгляду справи в суді тощо).
При цьому норми матеріального права можуть міститься у законодавчому акті, який за загальним своїм змістом є процесуальним законом і, навпаки, норми процесуального права можуть міститься у законодавчому акті, який за своєю суттю є матеріальним законодавчим актом.
Проте, частиною 4 статті 273 цивільного процесуального кодифікованого закону України унормовано, що, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.
За своєю суттю зазначена норма права є нормою матеріального права, оскільки містить право особи на зміну правовідносин, визначених рішенням суду та умови і підстави такої зміни. Той факт, що вона міститься у процесуальному законі сутті цієї норми не змінює.
Отже, аналізуючи у сукупності вищенаведену постанову Верховного Суду разом із норами матеріального права, викладеними у статтях 188 і 197 Сімейного кодексу України, та процесуального - у частині 4 статті 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд доходить до обґрунтованого висновку про те, що дійсно наявні істотні обставини, що можуть слугувати правовою підставою задля ухвалення рішення суду про припинення стягнення з позивача за рішенням суду на утримання дитини - сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти на користь відповідача, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині слід задовольнити.
Доходячи такого, суд виходить з того, що відповідною практикою Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке ухвалив суд, є невід'ємною частиною права на суд, а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов'язання адміністративних органів виконувати рішення (пункт 40 рішення, ухваленого 19.03.1997 року у справі «Гронсбі проти Греції»).
Також пунктом 9 частини 2 статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення.
Крім того, статтею 129-1 Основного Закону нашої Держави встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Вказане конституційне положення знайшло своє відображення також у частині 1 статті 18 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами.
Таким чином, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, обумовленого вже неодноразово згаданої у цьому рішенні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, правильне застосування судами процесуального законодавства, пов'язаного з виконанням судових рішень, є визначальним з огляду на дотримання законних прав людини і громадянина.
Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах вирішуються судом згідно з приписами розділу VI Цивільного процесуального кодексу України.
У відповідності до абзацу 1 частини 1 та частини 3 стаття 431 цього розділу виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, що є виконавчим документом.
За загальним правилом на підставі одного судового рішення видається лише один виконавчий лист.
Натомість виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями).
Отже, примусове виконання рішень судів в Україні покладається на державних та приватних виконавців, умови і порядок діяльності яких регламентовані положеннями вищенаведеного закону.
Зокрема, порядок стягнення аліментів встановлений у його статті 71, частиною 7 якої чітко визначено, що після закінчення строку, передбаченого законом для стягнення аліментів, за відсутності заборгованості із сплати аліментів підприємство, установа, організація, фізична особа - підприємець, фізична особа, які проводили відрахування, повертають виконавцю постанову про стягнення аліментів з відміткою про перерахування в повному обсязі стягувачу присуджених йому сум аліментів.
Також пунктами 5, 7 і 8 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» унормовано, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі:
- скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню;
- закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадку, якщо існує заборгованість із стягнення відповідних платежів;
- фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
Відтак, закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення є такою ж самостійною підставою для закінчення виконавчого провадження як і визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Ухвалення рішення суду про звільнення позивача від обов'язку сплачувати аліменти на утримання дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за рішенням суду, фактично означає, що з часу набрання ним законної сили стягнення щомісячних платежів за рішенням суду про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини припиняється, тобто закінчується строк, передбачений законом для відповідного виду стягнення.
Ухвалення рішення в частині звільнення позивача від обов'язку сплати аліментів за рішенням суду на утримання дитини сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , внаслідок зміни місця проживання того на момент звернення в суд із цим позовом, а саме від матері до батька, тягне за собою й вирішення позовних вимог в часті стягнення аліментів на його утримання з відповідача - матері дитини, з якою син припинив проживати.
Відтак, як вже було зазначено вище, на підставі частини 2 статті 181 Сімейного кодексу України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (частина 3 статті 181 Сімейного кодексу України).
Норми права, які містяться у частині 2 статті 182 зазначеного кодифікованого закону України передбачають, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
З огляду на положення частини 1 статті 183 Сімейного кодексу України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
При цьому, суд враховує, що аліменти присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову (частина 1 статті 191 Сімейного кодексу України).
За досліджених обставин суд доходить переконання, що ОСОБА_2 не виконує по відношенню до свого неповнолітнього на момент звернення із цим позовом в суд сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьківські обов'язки, передбачені сімейним законодавством, та ухиляється від належної участі по його утриманню у грошовій чи будь-якій іншій формі.
Беручи до уваги викладені обставини, з урахуванням стану здоров'я та матеріального становища дитини й відповідача, наявності доказів щодо існування у неї на утриманні іншої дитини - доньки, яка потребує на матеріальної допомоги, суд вважає, що аліменти на утримання неповнолітньої дитини, необхідно встановити у частковому відношенні, тобто в розмірі 1/4 від заробітку (доходу) його матері - ОСОБА_2 , але не менш ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, що буде з урахуванням приписів статті 182 Сімейного кодексу України необхідним та достатнім для його гармонійного розвитку.
Одночасно з цим, суд вважає за необхідне визначити, що аліменти на утримання неполітнього на момент звернення в суд із цим позовом ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , слід присудити щомісяця, від дня пред'явлення позову й до досягнення дитиною повноліття.
На підставі приписів пункту 1 частини 1 статті 430 Цивільного процесуального кодексу України рішення суду в частині стягнення аліментів на утримання дитини у межах платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.
На підставі викладеного, виходячи з засад змагальності сторін у справі, свободи у наданні ними своїх доказів та у доведеності їх переконливості перед судом, ураховуючи усе вищенаведене, а також оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу в справі окремо, і їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд вважає, що позов ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Т. М., до ОСОБА_2 «Про припинення стягнення аліментів, стягнення аліментів» підлягає задоволенню повністю.
Ухвалюючи рішення, суд також звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04). Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення від 18.07.2006 року у справі «Проніна проти України»(заява № 63566/00).
Задовольняючи позов ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Т. М., до ОСОБА_2 «Про припинення стягнення аліментів, стягнення аліментів» суд вважає за необхідне вирішити згідно з підпунктом 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України питання про розподіл між сторонами у справі судових витрат.
Так, відповідно до вимог частини 1 та 2 статті 141 зазначеного цивільного процесуального кодифікованого закону України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, тоді як інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При цьому, частиною 6 цієї ж норми процесуального права визначено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приписи частини 1 та 2 статті 133 Цивільного процесуального кодексу України передбачають, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Таким законом є Закон України «Про судовий збір» № 3674-VІ від 08.11.2011 року (із змінами та доповненнями), який встановлює правові засади справляння, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та його повернення.
Положеннями статті 1 зазначеного Закону визначено, що судовий збір - це збір, який справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів і включається до складу судових витрат.
Згідно з абзацом 1 частини 1 статті 3 вказаного вище нормативно-правового акту, судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством України.
Відповідно до змісту частини 1 статті 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.
На підставі приписів частини 1, абзацу 1 підпункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (із змінами та доповненнями) за подання до суду фізичною особою позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1% ціни позову, але не менш 0,4 розміру та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду.
Із зазначеним позовом ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Т. М., звернувся до суду у 2024 році та його позовна заява містить дві вимоги майнового характеру: припинення стягнення щомісячних платежів у виді аліментів на утримання дитини та стягнення аліментів.
Як чітко обумовлено пунктами 3 та 7 частини 1 статті 176 Цивільного кодексу України ціна позову визначається:
- у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;
- у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік.
Пунктом 9 частини 1 статті 40 Бюджетного кодексу України № 2456-VІ від 08.07.2010 року (із змінами та доповненнями) визначено, що розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення визначається Законом про Державний бюджет України.
Відповідно до приписів абзацу 3 статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» № 3460-IX від 09.11.2023 року (із змінами та доповненнями) з 01 січня 2024 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлений в сумі 3028,00 гривень, а тому за подання до суду цієї позовної заяви позивач повинен був сплатити судовий збір у розмірі не менш ніж 1211,20 гривень, виходячи з розрахунку: 3028 гривень х 0,4 = 1211,20 гривень.
Як наголошує зміст частин 1 і 2 статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
На виконання вищевикладених вимог закону та згідно із частиною 4 статті 177 Цивільного процесуального кодексу України до позовної заяви ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Т. М., додав документ, що підтверджує сплату судового збору в розмірі 1211,20 гривень (а. с. 1, 23).
Крім того, на підставі пункту 3 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Т. М., як позивач у справі про стягнення аліментів на утримання дитини звільняється від сплати судового збору.
Частиною 8 статті 6 Закону України «Про судовий збір» обумовлено, що розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства.
Відтак, ухвалюючи рішення та задовольняючи позов ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Т. М.,, суд доходить й до висновку про те, що з відповідача слід стягнути користь позивача понесені ним та документально підтверджені судові витрати у виді судового збору в сумі 1211,20 гривень, а також в доход держави судовий збір у сумі 1211,20 гривень.
На підставі викладеного, керуючись статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі та ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року; статтею 3 Конвенції про права дитини, учиненої 20.11.1989 року та ратифікованої Верховною Радою України 27.02.1991 року; Рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Стрижак проти України» від 08.11.2005 року (заява № 72269/01), «Проніна проти України» від 18.07.2006 року (заява № 63566/00) і «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року (заява № 4909/04); статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями); статтями 1, 9, 51, 55, 124, 125, 129 і 129-1 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями); статтями 1, 2, 11, 15, 16, 20, 190 - 193, 445, 1212, 1213, 1215 Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями); статтями 1, 2, 6, 7, 121 - 127, 136, 140, 180, 181, 183, 188, 197 Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року (із змінами та доповненнями); статтями 1, 8 і 12 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-III від 26.04.2001 року (із змінами та доповненнями); статтями 1, 39 і 71 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями); статтею 17, 36 та пунктами 3 і 3-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року; пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року; Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів»; Постановою Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»; Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 4 від 30.03.2012 року «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами»; абзацом 8 підпункту 2.3.44 пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 25 від 02.04.2015 року (із змінами та доповненнями), а також статтями 1 - 5, 7, 10 - 13, 17 - 19, 23, 33, 42, 43, 48, 49, 58, 60, 62, 65, 67, 76 - 81, 83, 89, 124, 128 - 131, 185, 187, 211, 214, 223, 227, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 - 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, статтями 273, 280, частиною 1 статті 352, статтями 354, 355, 376, 389, 423, 430, 431 і 432 Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями), -
Позовні вимоги ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Мякота Тетяна Миколаївна, до ОСОБА_2 «Про припинення стягнення аліментів, стягнення аліментів» - задовольнити повністю.
Припинити стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти за рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області, ухваленим 25 липня 2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 631/1003/18 (провадження № 2/631/398/19) в частині стягнення аліментів на утримання сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто у розмірі 1/8 частини усіх видів заробітку (доходу) позивача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з 28 лютого 2024 року.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ,- у розмірі 1/4 (однієї чверті) з усіх видів її заробітку (доходу), але не менше ніж 50 (п'ятдесят) відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця, починаючи з 28 лютого 2024 року, й до досягнення дитиною повноліття.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені ним та документально підтверджені судові витрати у виді судового збору в розмірі 1211,20 гривень (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 гривень (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини на користь ОСОБА_1 у межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Іншими учасниками судового процесу заочне рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну його частини (скорочене рішення) - в той же строк з дня складання повного рішення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених для подання заяви про перегляд заочного рішення відповідачем або апеляційної скарги іншими учасниками справи, їх не було подано або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення, що набрало законної сили, обов'язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_2 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_4 ), паспорт громадянина України (серія НОМЕР_5 );
Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_3 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_6 ), паспорт громадянина України (серії НОМЕР_7 ).
Рішення ухвалено шляхом прийняття, складено за допомогою комп'ютерного набору та підписано суддею в одному примірнику.
Суддя С. В. Мащенко