Справа № 752/17906/23 Головуючий у суді І інстанції Машкевич К.В.
Провадження № 22-ц/824/5039/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
11 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Державного некомерційного підприємства «Національний інститут раку» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року у справі за позовом Державного некомерційного підприємства «Національний інститут раку» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди,
У серпні 2023 року Державне некомерційне підприємство «Національний інститут раку» (далі - ДНП «НІР») звернулося до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 з 15 березня 2021 року працював на підприємстві комірником відділу господарського та матеріального забезпечення по строковому трудовому договору на час відсутності основного працівника.
15 березня 2021 року між сторонами був укладений договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність відповідача.
Відповідно до посадової інструкції комірника відділу господарського та матеріального забезпечення від 30 липня 2021 року обов'язком комірника є, зокрема, забезпечення схоронності доручених йому матеріальних цінностей та документів, бланків суворої звітності.
Комірник несе відповідальність за завдання матеріальної шкоди підприємству та/або третім особам в межах та спосіб, визначених законодавством.
Із посадовою інструкцією відповідач був ознайомлений 30 липня 2021 року.
Наказом № 21-к від 27 січня 2023 року відповідач був звільнений з роботи за статтею 38 КЗпП України.
Відповідно до наказу № 10кн від 27 січня 2023 року була створена комісія з приймання-передачі (внутрішнього переміщення) матеріальних цінностей, які обліковуються в коморі відділу господарського забезпечення.
За результатами інвентаризації від 29 травня 2023 року було виявлено нестачу матеріальних цінностей на суму 1 297 205,39 грн.
На підставі викладеного позивач просив суд стягнути з відповідача 1 297 205,39 грн завданої матеріальної шкоди.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ДНП «НІР» просить зазначене судове рішення скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи, порушення норм процесуального й неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідно до посадової інструкції комірника обов'язками відповідача було, зокрема: організовувати зберігання матеріалів і продукції з метою запобігання їх псуванню та втратам; вести облік наявних на складі матеріальних цінностей і звітну документацію про їх рух; забезпечування зберігання матеріальних цінностей;забезпечувати схоронність доручених йому матеріальних цінностей та документів, бланків суворої звітності.
Відповідно до пункту 4.1.2 розділу 4 посадової інструкції комірник несе відповідальність за завдання матеріальної шкоди ДНП «НІР» та/або третім особам в межах та у спосіб, визначені законодавством.
Розділом 3 посадової інструкції встановлено права комірника, в тому числі вносити на розгляд начальника відділу пропозиції щодо покращення роботи, пов'язаної з обов'язками, що передбачені посадовою інструкцією, та в межах своєї компетенції повідомляти начальнику відділу про недоліки, виявлені в процесі його діяльності, і вносити пропозиції щодо їх усунення.
Аналогічні положення містяться в договорі про повну матеріальну відповідальність, зокрема, своєчасно повідомляти адміністрацію про всі обставини, що загрожують забезпеченню збереження ввірених йому матеріальних цінностей.
Проте, протягом періоду робити в ДНП «НІР» ОСОБА_1 жодного разу не висувались претензії щодо визначення місць зберігання, доступу до складу інших осіб, організації неналежних умов його роботи.
Зазначене, на думку позивача, свідчить про неналежне виконання відповідачем своїх посадових обов'язків та містить ознаки необережності.
Суд першої інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06 лютого 2020 року (справа № 807/1556/17) і не надав належної оцінки доказам факту нестач, протоколам результатів інвентаризації та передачі матеріальних цінностей.
Вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що при укладенні трудового договору та договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність майно, яке рахувалося за ОСОБА_2 як матеріально-відповідальною особою, на час відсутності якого ОСОБА_1 був прийнятий на посаду комірника,відповідачу передано не було.
Така передача майна при прийомі ОСОБА_1 на роботу була здійснена, про що є відповідні докази, а саме: наказ ДНП «НІР» від 16 березня 2021 року № 54кн «Щодо прийому-передачі матеріальних цінностей від комірника відділу господарчого та матеріального забезпечення ОСОБА_2 »; протокол роботи комісії з перевірки фактичної наявності матеріальних цінностей, які обліковуються та зберігаються у матеріально-відповідальної особи - комірника відділу господарського та матеріального забезпечення ОСОБА_2 від 26 березня 2021 року; акти приймання-передачі товарно-матеріальних цінностей від 26 березня 2021 року; накладна на внутрішнє переміщення від 26 березня 2021 року.
Проте, питання передачі матеріальних цінностей при прийомі на роботу ОСОБА_1 від попередньої матеріально-відповідальної особи - ОСОБА_2 не було предметом розгляду судом, у відзиві відповідачем заперечення стосовно прийняття матеріальних цінностей при прийомі на роботу не зазначались. Отже, судом не з'ясовано фактичні обставини справи, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Густіліної О.С. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку наданим сторонам доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Зокрема зазначає, що подавати пропозиції керівництву щодо покращення роботи, пов'язаної з обов'язками, що передбачені посадовою інструкцією, це право працівника, а не обов'язок, тоді як згідно із частиною першою статті 131 КЗпП України створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна є обов'язком, а не правом роботодавця. Тому, не використання права працівником не може визначатись як порушення вимог посадової інструкції та неналежного виконання своїх обов'язків.
Позивач не довів у суді першої інстанції та не спростував в апеляційній скарзі того, що відповідач порушив посадові обов'язки, в тому числі щодо збереження ввірених йому матеріальних цінностей.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - Гайова І.В. підтримала викладені в апеляційній скарзі доводи, просила її задовольнити.
Представник відповідача - адвокат Густіліна О.С. в судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги,просила залишити її без задоволення.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд першої інстанції встановив, що наказом ДНП «НІР» № 42-к від 12 березня 2021 року ОСОБА_1 з 15 березня 2021 року був прийнятий на роботу на посаду комірника відділу господарського та матеріального забезпечення по строковому трудовому договору на час відсутності основного працівника.
15 березня 2021 року між ДНП «НІР» та ОСОБА_1 , як працівником, який виконує роботу безпосередньо пов'язану з отриманням та збереженням матеріальних цінностей, був укладений договір про повну матеріальну відповідальність.
Наказом № 21-к від 27 січня 2023 року ОСОБА_1 був звільнений із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України.
Наказом № 10кн від 27 січня 2023 року на підприємстві була створена комісія з приймання-передачі (внутрішнього переміщення) матеріальних цінностей, які обліковуються в коморі відділу господарського забезпечення.
Проведення інвентаризації планувалося провести протягом 30 січня - 02 лютого 2023 року.
Протоколом результатів інвентаризації про передачу матеріальних цінностей знайдені матеріальні цінності були передані комірнику ОСОБА_3 .
Відповідно до звіряльної відомості результатів інвентаризації запасів від 17 лютого 2023 року встановлено нестачу запасів на суму 96 800,77 грн, а відповідно до звіряльної відомості результатів інвентаризації необоротних активів від 17 лютого 2023 року встановлено нестачу необоротних активів на суму 1 677 915, 24 грн.
За результатами інвентаризації вирішено продовжити проведення інвентаризації до 29 травня 2023 року з метою виявлення матеріальних цінностей, які попередньо не було знайдено в присутності відповідача.
Відповідно до протоколу інвентаризації та передачі матеріальних цінностей від 29 травня 2023 року під час огляду службових приміщень було виявлено матеріальні цінності, які попередньо були виставлені в нестачу, на суму 345 467,76 грн.
Згідно протоколу результатів інвентаризації від 29 травня 2023 року під час огляду службових приміщень з метою пошуку наявності матеріальних цінностей, які обліковувалися за відповідачем та попередньо були виставлені в нестачу, були виявлені матеріальні цінності, перелік яких приведено в додатку 1 до протоколу інвентаризації та передані іншим особам.
В додатку № 1 приведено перелік матеріальних цінностей, інвентаризаційні номери, кількість та місця розташування, де вони були виявлені.
За результатами інвентаризації виявлено нестачу матеріальних цінностей на суму 1 297 205,39 грн ( а.с. 74 - 108, т. 1).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, керуючись вимогами Положення про інвентаризацію активів та зобов'язань, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 879 від 02 вересня 2014 року, виходив з того, що відповідач, як матеріально-відповідальна особа, був присутній при проведенні інвентаризації лише 17 лютого 2023 року й відповідно до протоколу від 29 травня 2023 року інвентаризація проводилася за його відсутності.
Згідно наказу позивача № 42-к від 12 березня 2021 року відповідач був прийнятий на роботу по строковому трудовому договору на посаду комірника на час відсутності з невідомих причин ОСОБА_2 до дати фактичного виходу його на роботу.
Однак, укладаючи з відповідачем трудовий договір та договір про індивідуальну матеріальну відповідальність, на посаду з матеріальною відповідальністю, будь-яким чином майно, яке рахувалося за ОСОБА_2 , як матеріально-відповідальною особою, відповідачу передано не було.
В порушення абзацу 3 пункту 7 Розділу 1 вищевказаного Положення інвентаризація, у зв'язку із зміною матеріально-відповідальної особи проведена також не була.
Будь-яких доказів того, що майно, зазначене в протоколі інвентаризації від 29 травня 2023 року, як нестача, було передано відповідачу від попереднього працівника і ним прийняте, або ж надійшло на зберігання безпосередньо йому, позивачем при зверненні до суду не надано.
Із протоколу інвентаризації вбачається, що при її проведенні члени комісії не з'ясовували і не встановили, яким чином, коли та від кого саме - від відповідача чи його попередника на вказаній посаді були отримані матеріальні цінності, які були виявлені в службових приміщеннях інституту.
Не пояснив цих обставин в судовому засіданні і представник позивача, тоді як відповідач у судовому засіданні зазначив і даних обставин представник позивача не спростовував, що доступ до приміщення, окрім відповідача, як матеріально-відповідальної особи, під час його відсутності мали й інші працівники інституту.
Яким чином зберігалося майно за час відсутності відповідача і яким чином позивачем були створені умови для його збереження, представник позивача в судовому засіданні також пояснити не зміг.
З урахуванням наведеного суд вважав, що в порушення вимог статті 131 КЗпП України умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого відповідачу майна, створені не були.
Звертаючись до суду, позивач послався лише на самі обставини встановлення нестачі товарно-матеріальних цінностей, однак при цьому, з урахуванням приведеного вище, не довів, що ця нестача виникла саме з вини відповідача.
З огляду викладене районний суд дійшов висновку, що сам по собі факт виявлення нестачі за обставин укладення з відповідачем трудового договору та договору про індивідуальну матеріальну відповідальність, а також умов зберігання товарно-матеріальних цінностей, не є підставою для покладення відповідальності по відшкодуванню шкоди на відповідача.
Колегія суддів в повній мірі погоджується із такими висновками суду виходячи з такого.
Главою ІХ КЗпП України визначено, що предметом регулювання законодавства про працю є забезпечення гарантій при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.
Згідно із статтею 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.
При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Відповідно до частини першої статті 131 КЗпП України роботодавець зобов'язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна.
Пунктом 1 частини першої статті 134 КЗпП України передбачено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.
Отже, розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 статті 134 КЗпП України), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно з статтею 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір та чи був він укладений.
При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.
Відповідно до статті 135-1 КЗпП України письмовий договір про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівником, який досяг вісімнадцятирічного віку та займає посаду або виконує роботу, безпосередньо пов'язану із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або використанням у процесі виробництва переданих йому цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (наразі цей Перелік посад, затверджений Кабінетом Міністрів України, відсутній).
Разом з тим, відповідно до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, комірник приймає на склад, зважує, зберігає і видає зі складу різні матеріальні цінності: паливо, сировину, напівфабрикати, готову продукцію, деталі, інструменти, речі, тощо. Перевіряє відповідність цінностей, які приймає, супровідним документам.
Оскільки робота комірника пов'язана з прийманням на склад, зберіганням та видачею зі складу матеріальних цінностей, з комірником може бути укладено договір про повну матеріальну відповідальність.
У частинах першій, другій статті 135-3 КЗпП України розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами. У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди.
Статтею 138 КЗпП України встановлено, що для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.
Тлумачення наведених норм дозволяє зробити висновок, що при вирішенні питання про покладення на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків, та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, з'ясуванню та доведенню підлягають обставини щодо наявності прямої дійсної шкоди та її розміру; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди;
в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов'язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.
В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 12 травня 2021 року в справі № 337/2083/17 (провадження № 61-15510св20) зазначено, що згідно з частиною першою статті 130 КЗпП України при покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 КЗпП України (стаття 138 КЗпП України). Таким чином, відсутність підстав чи однієї з обов'язкових умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.
У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 552/4860/16-ц (провадження № 61-20112св18) вказано, що стягнення матеріальної шкоди, завданої працівником при виконанні трудових обов'язків, може мати місце лише при встановленні судом наявності обов'язкових складових для настання матеріальної відповідальності, а саме: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. При цьому позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що зазначені в акті інвентаризації товарно-матеріальні цінності передавались відповідачу під звіт. Так, позивачем не було подано до суду первинної документації або інших належних та допустимих доказів, що свідчать про отримання відповідачем товарно-матеріальних цінностей згідно з даними бухгалтерського обліку, для зберігання чи інших цілей. Судом першої інстанції вірно встановлено, що підписи на видаткових накладних, залучених на аркушах справи 29-35, 40, 42, 48 містять підпис не відповідача, а інших осіб, та згідно вказаних накладних пальне в кількості 52211 літрів на суму 767 041,55 грн. прийнято не Відповідачем, а іншими особами. Отож, додані до матеріалів справи копії накладних та акт інвентаризаційний опис запасів не є належними та допустимими доказами, що підтверджують вину відповідача у нестачі товарно-матеріальних цінностей на суму 32607 грн 89 коп. Крім того, позивач не надав суду і акт контрольної перевірки інвентаризації товарно-матеріальних цінностей за 2015 рік (коли відповідача було прийнято на посаду комірника). Таким чином, апеляційним судом не зібрано належних та допустимих доказів, що відповідачем було завдано пряму дійсну шкоду винними протиправними його діями. Причини з яких сталася недостача не встановлювалися. Позивачем не доведено та не підтверджено належними доказами того, що керівництвом приватного підприємства вживалися заходи щодо встановлення причин виявленої недостачі, а також те, що позивачем були створені належні умови для забезпечення повного збереження ввірених працівнику матеріальних цінностей. Разом із цим позивачем також не доведено, які саме винні, протиправні дії вчинив відповідач, що призвели до заподіяння відповідної матеріальної шкоди. У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві. Наявність винних дій працівника доводить позивач. Таким чином, позивач не довів обставини, які мають значення для справи та на які посилався як на підставу своїх вимог, а саме не надав належних і допустимих доказів на підтвердження наявності підстав для покладення на відповідача відповідальності за недостачу дизельного пального.
В частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов'язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі «J.K. AND OTHERS v. SWEDEN» ЄСПЛ наголосив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд першої інстанції правильно виходив з того, що матеріально-відповідальна особа відповідає лише за те майно, яке їй було передано на зберігання, а не за все майно, яке обліковується бухгалтерським обліком підприємства. Для цього позивач мав надати суду докази того, яке майно передавалось відповідачу на зберігання, місце його зберігання, а також докази відсутності цього майна із визначенням його загальної вартості.
Ці висновки суду ґрунтуються, у тому числі і на Положенні про інвентаризацію активів та зобов'язань, затвердженому наказом Міністерства фінансів України № 879 від 02 вересня 2014 року (далі - Положення).
Абзацом 3 пункту 7 Розділу 1 Положення визначено, що проведення інвентаризації є обов'язковим, у тому числі у разі зміни матеріально відповідальних осіб.
Відповідно до пункту 5 Розділу 1 Положення інвентаризація проводиться з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства. Під час інвентаризації активів і зобов'язань перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан, відповідність критеріям визнання і оцінка.
Відповідно до наказу ДНП «НІР»№ 10кн від 27 січня 2023 року була створена комісія з приймання-передачі (внутрішнього переміщення) матеріальних цінностей, які обліковуються у коморі відділу господарчого забезпечення. Комісія мала із 30 січня 2023 року по 03 лютого 2023 року провести інвентаризацію матеріальних цінностей, які перебувають у підзвіті ОСОБА_1 - комірника відділу господарчого забезпечення станом на 30 січня 2023 року з документальним оформленням результатів інвентаризації (а.с. 15, 16, т. 1).
Відповідно до пункту 1 Розділу ІІ Положення визначено, що інвентаризація проводиться повним складом інвентаризаційної комісії (або робочої інвентаризаційної комісії, у разі її створення) та у присутності матеріально відповідальної особи.
Згідно із пунктом 7 Розділу ІІ Положення матеріально відповідальні особи дають в інвентаризаційному описі розписки про те, що до початку інвентаризації всі прибуткові та видаткові документи на активи здані в бухгалтерію, що всі цінності, які надійшли під їх відповідальність, оприбутковані, а ті, що вибули, списані.
Відповідно до пункту 4.1 Розділу ІІІ Положення інвентаризація запасів проводиться за місцями зберігання та окремо за матеріально відповідальними особами. Матеріальні запаси при інвентаризації записуються в інвентаризаційні описи за найменуванням із зазначенням номенклатурного номера (за його наявності), виду, групи, сорту, одиниці виміру, ціни, суми та кількості (рахунок, вага або міра), фактично встановлених на дату інвентаризації, та за даними бухгалтерського обліку.
Пунктом 8 Розділу ІІ Положення визначено, що якщо інвентаризація активів у приміщенні, де вони зберігаються, не закінчена протягом одного дня, вона має бути закінчена протягом наступних днів. Після того, як інвентаризаційна комісія (робоча інвентаризаційна комісія) залишила це приміщення, голова інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) опечатує його пломбіратором. Під час перерви в роботі інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) інвентаризаційні описи повинні зберігатися у закритому приміщенні, де проводиться інвентаризація.
У разі зберігання активів у різних ізольованих приміщеннях в однієї матеріально відповідальної особи інвентаризація проводиться послідовно за місцями зберігання. Після перевірки цінностей вхід до приміщення опечатується пломбіратором.
Як вбачається із матеріалів справи, в інвентаризаційному описі запасів від 17 лютого 2023 року, а також інвентаризаційному описі необоротних активів в порушення вимог пункту 7 Розділу ІІ Положення відсутня розписка ОСОБА_1 , що ним до початку проведення інвентаризації всі видаткові та прибуткові документи на матеріальні цінності здано в бухгалтерську службу і всі матеріальні цінності, що надійшли на його відповідальність оприбутковано, а ті, що вибули, списано.
Також в описі не вказано порядок початку за закінчення інвентаризації, а також склад (комора) і його фактичне місцезнаходження, хоча зазначення місця інвентаризації є обов'язковим.
Відповідно до пункту 18 Положення інвентаризаційні описи (акти інвентаризації) підписуються всіма членами інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) та матеріально відповідальними особами. При цьому матеріально відповідальні особи дають розписку, в якій підтверджується, що перевірка активів відбулася в їх присутності, у зв'язку з чим претензій до членів комісії вони не мають, та що вони приймають на відповідальне зберігання перелічені в описі активи. При проведенні інвентаризації у разі зміни матеріально відповідальної особи та особа, яка приймає активи, дає розписку про отримання активів, а та, яка передає, - про передачу активів.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 був присутній при проведенні інвентаризації лише 17 лютого 2023 року. Разом із тим, інвентаризація продовжувалась до 29 травня 2023 року.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що нестача запасів, яка була встановлена 17 лютого 2023 року, а саме господарський інвентар (бутель для води) та порошок-автомат Аква-пудра Колор на суму 96 800,77 грн були виявлені пізніше і в подальшому передані на зберігання іншій матеріально-відповідальній особі, що вбачається із акту приймання передачі запасів (а.с. 81, 82, т. 1).
Отже, нестачі запасів інвентаризаційною комісією не встановлено.
Відповідно до розділу 2 посадової інструкції комірника відділу господарського та матеріального забезпечення Національного інституту раку завданням комірника є приймати на склад, зважувати, зберігати та видавати зі складу різні матеріальні цінності, що надходять на склад, приймати на склад матеріальні цінності, що знаходяться на балансі НІР для зберігання та списання при необхідності, матеріальні цінності розкладати за їх видами, якістю, та іншими ознаками, керувати роботою під час навантаження, вивантаження вантажів і розташування їх у середині складу, вести облік наявних на складі матеріальних цінностей і звітну документацію про їх рух, забезпечувати зберігання матеріальних цінностей.
Згідно пункту 1 договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність від 15 березня 2021 року ОСОБА_4 бере на себе матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження ввірених йому матеріальних цінностей.
Між тим, як вбачається із інвентаризаційних описів, проводилась інвентаризація не лише запасів, які могли зберігатись у коморі і обліковуватись за відповідачем в силу його посадових обов'язків, а і необоротних активів, які не були та не могли зберігатись на складі.
Водночас жодного доказу на доведення того, що ці необоротні активи оприбутковувались відповідачем і він брав на себе матеріальну відповідальність за їх збереження в тих місцях, в яких вони перебували в силу їх цільового призначення, матеріали справи не містять.
За наведених обставин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено наявність вини відповідача у незбереженні матеріальних цінностей на суму 1 297 205,39 грн, оскільки не надано доказів передання йому цих матеріальних цінностей на зберігання.
Суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, перевірив їх доказами, які оцінені згідно вимог статей 89, 264 ЦПК України, встановив недоведеність позивачем завдання шкоди підприємству внаслідок порушення відповідачем покладених на нього трудових обов'язків та його винних протиправних дій (бездіяльності), дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для покладення на відповідача обов'язку щодо відшкодуванню позивачу заявленої суми шкоди.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, а зводяться до незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду першої інстанції.
Частиною третьою статті 367 ЦПК України визначено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання представника позивача про долучення до матеріалів справи доданих до апеляційної скарги доказів, якими ДНП «НІР»обґрунтовує свої доводи, оскільки останній порушив прядок подання доказів, встановлений процесуальним законом, і не навів жодних причин щодо неподання зазначених доказів до суду першої інстанції, а тому копії долучених до скарги документів не досліджувались судом апеляційної інстанції і не враховується при розгляді справи та ухвалення судового рішення.
Колегія суддів враховує що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційну скаргу ДНП «НІР»необхідно залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від16 жовтня 2024 року у даній справі - без змін.
За змістом підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача - адвокат Густіліна О.С. просила, серед іншого, стягнути з ДНП «НІР» на користь ОСОБА_1 25 600,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.
На підтвердження понесення відповідних витрат надала договір про надання правової допомоги від 29 червня 2023 року, додаток до цього договору з прейскурантом цін на адвокатські послуги від 29 червня 2023 року, акт виконаних робіт за вказаним договором від 11 квітня 2025 року та квитанцію до прибуткового касового ордера від 11 квітня 2025 року про оплату 15 600,00 грн (а.с. 89-91, т. 2).
Позивач надіслав до апеляційного суду клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу адвоката, посилаючись на те, що заявлена сума є завищеною та не співмірною з огляду на обсяг наданої представником відповідача правничої допомоги в суді апеляційної інстанції (а.с. 96-99, т. 1).
Згідно із положеннями частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
За правилом частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
В частині третій статті 141 ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов'язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).
З урахуванням наведеного вище, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 04 жовтня 2021 року у справі № 640/8316/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 420/4820/19 та інших, метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача. Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Ураховуючи доведений факт складання і подання адвокатом Густіліною О.С. відзиву на апеляційну скаргу позивача та участь цього адвоката як представника відповідача у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, а також з огляду на погоджену вартість наданих юридичних послуг у договорі про надання правової допомоги та додатку до нього і доводи клопотання ДНП «НІР» про зменшення витрат на правничу допомогу адвоката, 8 000,00 грн винагороди адвоката Густіліної О.С. є належною і достатньою компенсацією ОСОБА_1 понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, виходячи з обставин даної справи, критеріїв реальності, розумності і співрозмірності таких витрат складності справи та обсягу виконаних робіт (наданих послуг), які були необхідними для захисту прав та інтересів відповідач, а також впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Розмір такого стягнення судових витрат на правничу допомогу єрозумним та справедливим, при цьому забезпечить відновлення права відповідача на повернення коштів, які він змушений реально затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді апеляційної інстанції, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Державного некомерційного підприємства «Національний інститут раку» залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року у даній справі залишити без змін.
Стягнути з Державного некомерційного підприємства «Національний інститут раку» на користь ОСОБА_1 8 000,00 грн в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 13 червня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній