Номер провадження: 22-ц/813/68/25
Справа № 509/739/16-ц
Головуючий у першій інстанції Кочко В. К.
Доповідач Погорєлова С. О.
12.06.2025 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Сєвєрової Є.С., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_6 ) про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, виселення, скасування записів про право власності, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Кочко В.К. 04 липня 2018 року у смт. Овідіополь Одеської області, -
встановила:
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, виселення, скасування записів про право власності.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року у справі № 509/349/13-ц за його позовом до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя, яким виділено йому у приватну власність 1/2 частину вищевказаної земельної ділянки та яке набрало чинності після рішення Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року.
Також ОСОБА_1 вказував на те, що відповідно до рішення Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року у справі № 509/349/13-ц, він є власником 1/2 частини незавершеного будівництвом житлового будинку (будівельних матеріалів), що розташований на вищевказаній земельній ділянці.
15 жовтня 2015 року Овідіопольським районним судом Одеської області було винесено рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про звернення стягнення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 було задоволено, а саме: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ОСОБА_4 за кредитним договором № 11275859000 від 24 грудня 2007 року у розмірі 1902881 грн. 01 коп. було звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: земельну ділянку площею 0,100 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка належить ОСОБА_5 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 909109 від 20 березня 2006 року, виданого згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16 грудня 2002 року, шляхом визнання за ОСОБА_4 права власності на вищевказану земельну ділянку, якою забезпечено виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором № 11275859000 від 24 грудня 2007 року; визнано за ОСОБА_4 право власності на предмет іпотеки, а саме земельну ділянку площею 0,100 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вищевказане рішення 08 лютого 2016 року Апеляційним судом Одеської області скасоване та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки було відмовлено. 04 лютого 2016 року були укладені договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л., якими ОСОБА_4 передала право власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 третім особам, а саме: 1/2 частину указаної земельної ділянки ОСОБА_3 та 1/2 частину цієї ж земельної ділянки ОСОБА_2 .
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір купівлі- продажу 1/2 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. від 04 лютого 2016 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. від 04 лютого 2016 року; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ним права власності на 1/2 частину земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 та повернення у власність ОСОБА_5 1/2 частини земельної ділянки; виселити ОСОБА_2 з земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати запис про право власності № 13125302 від 04 лютого 2016 року, вчинений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яким право власності на 1/2 частину земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, зареєстровано за ОСОБА_2 ; виселити ОСОБА_3 з земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати запис про право власності № 13125427 від 04 лютого 2016 року, вчинений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яким право власності на 1/2 частину земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, зареєстровано за ОСОБА_3 .
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_1 є співвласником спірної земельної ділянки з моменту її придбання, а саме з 16 грудня 2002 року, тому що дана земельна ділянка була придбана за спільні кошти подружжя. Крім того, ОСОБА_1 визнаний власником 1/2 частини вказаної земельної ділянки на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року у справі №509/349/13, а відтак твердження суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не є та ніколи не був власником спірної земельної ділянки, не ґрунтується на нормах закону.
Доводи суду про те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем права власності на земельну ділянку, не ґрунтуються на нормах законодавства, а її добросовісна поведінка спростовується багаточисленними доказами, наявними у матеріалах справи.
Крім того, судом першої інстанції не було захищене порушене право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку, який знаходиться на спірній земельній ділянці.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року було задоволено спільну уточнену заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання мирової угоди .
Постановою Верховного Суду від 20 травня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_5 було задоволено. Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року скасовано, справу передано на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Судове рішення суду касаційної інстанції обґрунтоване тим, що сторонами у цій справі є ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (відповідачі). Мирова угода має стосуватися прав та обов'язків сторін, а ОСОБА_5 є третьою особою у справі, проте за умовами вказаної затвердженої судом мирової угоди вона повинна нести всі витрати, пов'язані з її виконанням, що суперечить наведеним вище нормам процесуального права.
Згідно положень ч. 1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Сторони про розгляд справи на 12 червня 2025 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з'явився представник ОСОБА_4 .
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Як вбачається з матеріалів справи, 24 грудня 2007 року між ОСОБА_5 та АТ «УкрСиббанк» було укладено кредитний договір№ 11275859000, предметом якого стали грошові кошти у розмірі 100000 доларів США. Поручителем у вищевказаному договорі виступив ОСОБА_1 .
24 грудня 2007 року ОСОБА_5 уклала іпотечний договір з АТ «УкрСиббанк», відповідно до умов якого земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва житлового будинку, господарських будівель та споруд, виступила предметом іпотеки на забезпечення виконання зобов'язання по вищевказаному кредитному договору від 24 грудня 2007 року.
Згідно п. 1.8. іпотечного договору, предмет іпотеки передається за згодою чоловіка іпотекодавця, ОСОБА_1 , справжність підпису якого на заяві засвідчена приватним нотаріусом одночасно із посвідченням цього договору.
Таким чином, ОСОБА_1 достеменно було відомо про існування іпотечного договору, а також про те, що спірна земельна ділянка є предметом іпотеки.
У наступному, 20 червня 2012 року, від АТ «УкрСиббанк» на адресу ОСОБА_5 та ОСОБА_1 був надісланий лист № 12-21/15225 в якому зазначалось, що АТ «УкрСиббанк» відступив право вимоги за кредитним договором№ 11275859000 від 24 грудня 2007 року ТОВ «КейКолект») на підставі договору факторингу № 4 від 11 червня 2012 року.
30 червня 2015 року вимоги за вищевказаним кредитним договором ТОВ «КейКолект» відступлені ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку».
30 червня 2015 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» укладено договір відступлення права вимоги № В-14/15, згідно з яким права вимоги за кредитним договором № 11275859000 від 24 грудня 2007 року відступлені ОСОБА_4 .
Вказаний договір відступлення права вимоги позивачем ОСОБА_1 у судовому порядку не оскаржувався.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 червня 2013 року у справі №509/349/13 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя задоволено частково.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , зареєстрований у Відділі Суворовської райдержадміністрації за № 800 від 19 вересня 1998 року - розірвано.
Виділено ОСОБА_1 у приватну власність 1/2 частину земельної ділянки, площею 010 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 828000 грн.
Виділено ОСОБА_1 у приватну власність 1\2 частину нежитлового приміщення загальною площею 72,7 кв.м. та основною площею 52,1 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , вартістю 383800 грн.
Виділено ОСОБА_1 у приватну власність 1\2 частину транспортного засобу марки «Renaut» 9-ї моделі», 1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартістю 11170 грн.
Виділено ОСОБА_5 у приватну власність 1/2 частину земельної ділянки площею, 010 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю - 828000 грн.
Виділено ОСОБА_5 у приватну власність 1/2 частину нежитлового приміщення, загальною площею 72,7 кв.м. та основною площею 52,1 кв.м., що розташовано адресою: АДРЕСА_2 , вартістю - 383800 грн.
Виділено у приватну власність ОСОБА_5 1/2 частину транспортного з марки «Renault» 9-ї моделі», 1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартістю 11170 грн.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 229 грн.
В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_5 були задоволені частково.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року в частині відмови в задоволенні позову щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку ступінь готовності якого складає 69%, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення АДРЕСА_3 , - скасовано.
В скасованій частині ухвалено нове рішення, яким визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_5 право власності по 1/2 частині на будівельні матеріали, використані для будівництва незавершеного будівництвом житлового будинку, ступінь готовності якого складає 69%, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ,
У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення № 11, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , - відмовлено.
В решті рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року - залишено без змін.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року оскаржені у касаційному порядку ОСОБА_4 .
Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 було закрито.
З урахуванням викладених обставин, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 є співвласником земельної ділянки площею, 010 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Одночасно, після визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0100 га, яка знаходиться за вищевказаною адресою, іпотека продовжує бути дійсною, а ОСОБА_1 набув статусу іпотекодавця і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, оскільки зміна іпотекодавця, за загальним правилом, не впливає на іпотечні права іпотекодержателя.
01 липня 2015 року іпотекодержателем ОСОБА_4 було направлено письмову вимогу ОСОБА_5 про повернення боргу, проте вона залишилась без задоволення, у зв'язку з чим ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
15 жовтня 2015 року Овідіопольським районним судом Одеської області у справі №509/3800/15 було ухвалено рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
04 лютого 2016 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і садиб, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. від 04 лютого 2016 року.
08 лютого 2016 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 жовтня 2015 року було скасовано апеляційним судом Одеської області та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено.
Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 зазначав, що він є власником 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка вибула з володіння позивача поза волею останнього.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції у оскаржуваному судовому рішенні посилався на те, що ОСОБА_1 не є, та ніколи не був власником спірної земельної ділянки.
Під час перегляду судового рішення у апеляційному порядку, сторони звернулись до суду з заявою від 19 листопада 2018 року, уточнивши яку, просили визнати мирову угоду, укладену та підписану ними з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок.
За умовами мирової угоди ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 прийшли до згоди про врегулювання спору шляхом укладення цієї мирової угоди, відповідно до умов якої сторони домовились про наступне:
1. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнають за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину земельної ділянки, площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462.
1.1. До ОСОБА_1 переходить 1/4 частина земельної ділянки з 1/2 частини земельної ділянки, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462.
2. Ця мирова угода є підставою для державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на 1/4 частину земельної ділянки, площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462.
3. ОСОБА_1 не претендує на 1/2 частину земельної ділянки, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_3 , розміром 0,5 га, загальною площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 з моменту державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на1/4 частину земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
4. Всі витрати, пов'язані з виконанням цієї мирової угоди, несуть ОСОБА_1 і ОСОБА_5 в рівних частинах.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року спільну уточнену заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання мирової угоди було задоволено.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року визнано нечинним.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, виселення, скасування записів про право власності закрито.
Постановою Верховного Суду від 20 травня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року скасовано, справу передано на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Судове рішення суду касаційної інстанції обґрунтоване тим, що сторонами у цій справі є ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (відповідачі). Мирова угода має стосуватися прав та обов'язків сторін, а ОСОБА_5 є третьою особою у справі, проте за умовами вказаної затвердженої судом мирової угоди вона повинна нести всі витрати, пов'язані з її виконанням, що порушує права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_5 .
Відтак, колегією суддів встановлено, що мирова угода не відповідає чинному законодавству, порушує права третьої особи, не відповідає встановленим у справі фактичним обставинам, у зв'язку із чим заява сторін про врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди судом апеляційної інстанції до уваги не приймається, та справа розглядається по суті заявлених позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України).
Статтею 13 Конституції України визначається, що Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб'єктів права власності та гарантує кожному захист його прав і свобод.
Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (про принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю зазначено у п. 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (п. 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).
Враховуючи викладене, власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Викладене також узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.
Обрання неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Разом із тим, ст. 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів ст. 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Велика Палата Верховного Суду раніше виснувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 95), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне нерухоме майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі ст. 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч. 3 ст. 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (ч. 1-3 ст. 388 ЦК України).
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог ст. 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2022 року у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України, добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки недійсним, витребувати вказану земельну ділянку з чужого незаконного володіння, виселили відповідачів, скасувати записи про право власності.
У даному випадку колегія суддів враховує, що іпотекодержатель ОСОБА_4 набула права власності на спірну земельну ділянку після набрання законної сили рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 жовтня 2015 року у справі №509/3800/15, а отже, ОСОБА_4 є добросовісним набувачем права власності на спірну земельну ділянку.
Вказане у повному обсязі спростовує доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_4 не є добросовісним набувачем права власності на земельну ділянку, а її добросовісна поведінка спростовується багаточисленними доказами, наявними у матеріалах справи.
В подальшому, 04 лютого 2016 року, між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і садиб.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на думку колегії суддів, також є добросовісними набувачами спірного нерухомого майна, оскільки на час його відчуження рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 жовтня 2015 року набрало законної сили, майно було відчужене ОСОБА_4 як його іпотекодержателем, у зв'язку із чим підстав вважати, що право власності набувається ОСОБА_2 та ОСОБА_3 неправомірно, у останніх не було.
Крім того, колегія суддів приймає до уваги, що згідно Договору про поділ земельної ділянки, що є у спільній частковій власності від 03 березня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , був проведений поділ земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462.
З п.п. 3, 7 Договору про поділ земельної ділянки, що є у спільній власності від 03 березня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , вбачається, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 в рівних частках належить кожній із сторін - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімченко С.Л., 04 лютого 2016 року за №19; сторони домовились що:
- земельна ділянка № НОМЕР_2 ) площею 0,0500 га, належить ОСОБА_2 ;
- земельна ділянка № НОМЕР_3 (Б-В-Г-Д-Б) площею 0,0500 га, належить ОСОБА_3 ;
Внаслідок такого поділу державним кадастровим реєстратором Відділу в Овідіопольському районі Міськрайонного управління в Овідіопольському районі та м. Чорноморську ГУ Держгеокадастру в Одеській області, проведено державну реєстрацію окремих земельних ділянок по 0,5 га кожна: з кадастровим номером - 5123755800:02:008:1622 - власник ОСОБА_2 та з кадастровим номером - 5123755800:02:008:1621 - власник ОСОБА_3 , що підтверджується листом Відділу №4 Управління в Одеському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області.
У наступному, земельна ділянка з кадастровим номером 5123755800:02:008:1621 відчужена ОСОБА_3 , за договором купівлі-продажу від 23 квітня 2019 року, на користь ОСОБА_6 , який є її власником.
Відтак, колегія суддів доходить висновку, що земельної ділянки площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 частини якої просить витребувати ОСОБА_1 , наразі не існує, а існують 2 окремі земельні ділянки, які не є предметом даного спору, при цьому власником однієї з цих земельних ділянок є ОСОБА_6 .
Крім того, колегія суддів приймає до уваги, що поділ спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у судовому порядку не оскаржувався, державну реєстрацію окремих земельних ділянок по 0,5 га кожна наразі не скасовано та вона є чинною.
Також, як вже вказувалось вище, ухвалою апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року у даній справі було затверджено мирову угоду, укладену та підписану сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок, за умовами якої ОСОБА_1 набув право власності на 1/4 частину земельної ділянки, від загальної площі 0,10 га, з 1/2 частини земельної ділянки, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462
З матеріалів справи вбачається, що після укладення мирової угоди, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 12 грудня 2018 року склали спільну нотаріально посвідчену заяву про проведення державної реєстрації права власності в рівних частках за кожним на новостворену окрему земельну ділянку площею 0,0500 га, за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно новий кадастровий номер - 5123755800:02:008:1622.
На підставі вищевказаної нотаріальної заяви, ухвали апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року, було прийнято Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45030856 від 14 січня 2019 року, 10 січня 2019 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та здійснено запис про реєстрацію права власності по 1/2 частині земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , - на праві приватної спільної часткової власності за ОСОБА_2 (номер запису 29834588) та ОСОБА_1 (номер запису 29834630).
Постановою Верховного Суду від 20 травня 2020 року ухвалу апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року у справі №509/739/16-ц було скасовано з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції, після чого, у липні 2020 року, ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 24 травня 2022 року у справі № 509/3255/20 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння було задоволено.
Витребувано 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,05 га, кадастровий номер 5123755800:02:008:1622, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , номер запису про право власності 29834630 від 10 січня 2019 року, у власність ОСОБА_2 ..
Встановлено порядок виконання рішення суду за яким підлягає:
- скасуванню запис про реєстрацію права власності ОСОБА_1 , номер запису 29834630, на 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,05 га, кадастровий номер 5123755800:02:008:1622, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
- підлягає реєстрації право власності ОСОБА_2 на витребувану їй у власність 1/2 частину земельної ділянки (номер запису 29834630), загальною площею 0,05 га, кадастровий номер 5123755800:02:008:1622, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року у вказаній справі, яка набрала законної сили, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 24 травня 2022 року залишено без змін.
Тобто, вищевказаним судовим рішенням сторони фактично повернуто у попередній стан, в якому вони знаходились до укладення і затвердження судом скасованої в подальшому мирової угоди в межах даної цивільної справи 509/739/16-ц.
Відтак, враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції, а саме те, що 04 лютого 2016 року, за договорами купівлі-продажу, ОСОБА_4 (яка набула право вимоги за кредитним договором, солідарними боржниками за яким виступають ОСОБА_5 та ОСОБА_1 (позичальник та поручитель), та право вимоги за договором іпотеки, іпотекодавцем за яким є ОСОБА_5 ), відчужила ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/2 частині земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, які є добросовісними набувачами спірного нерухомого майна, і вказана обставина не спростована ОСОБА_1 , то правових підстав для витребування земельної ділянки суд апеляційної інстанції не вбачає.
Крім того, як вже вказувалось вище, земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, наразі фактично не існує, при цьому позивачем факт її поділу не оскаржувався, а також не заявлялись будь-які вимоги до власника однієї з ділянок - ОСОБА_6 .
Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про необхідність відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , однак зазначає, що у задоволенні позовних вимог в частині витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння має бути відмовлено за недоведеністю, а позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та скасування записів про право власності не підлягають задоволенню, оскільки позивачем обрано неефективний спосіб захисту свого права.
Щодо позовних вимог про виселення, то вказані позовні вимоги є похідними від вимог позову про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, а відтак, вони не можуть бути задоволені судом.
Крім того, колегія суддів приймає до уваги, що ОСОБА_1 заявлено вимогу про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , земельної ділянки що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, та повернення у власність ОСОБА_5 1/2 частини земельної ділянки.
Однак, ОСОБА_5 не заявляла вимог про порушення її прав та повернення на її користь 1/2 частини спірного нерухомого майна, а позивач ОСОБА_1 не є законним представником прав та інтересів ОСОБА_5 у судовому процесі, у зв'язку із чим позбавлений передбаченого законом права представляти інтереси третьої особи в суді.
На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку, що саме за перелічених вище правових підстав не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, виселення та скасування записів про право власності.
Одночасно, колегія суддів не може погодитись із доводами суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не є, та ніколи не був власником спірної земельної ділянки, оскільки відповідно до ст. ст. 2, 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на нерухоме майно є речовим правом, яке підлягає реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, та виникає з моменту такої реєстрації.
Так, у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року о справі №522/3999/23 зазначено, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.
При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, провадження № 12-234гс18, та Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18.
Необґрунтованим при цьому є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції не було захищене порушене право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку, який знаходиться на спірній земельній ділянці, оскільки вказані обставини не є предметом даного позову, а відтак, у судів першої та апеляційної інстанцій відсутні повноваження щодо надання їм правової оцінки
Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду першої інстанції, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
При викладених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , однак неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального права, у зв'язку із чим рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року підлягає зміні, із викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. В іншій частині судове рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року - змінити, викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті судове рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 12 червня 2025 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Є.С. Сєвєрова
О.М. Таварткіладзе