вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"11" червня 2025 р. Cправа № 902/430/25
Господарський суд Вінницької області у складі головуючого судді Маслія І.В., при секретарі судового засідання Андрущенко Г.В.,
за участю представників
позивача Симбірцев Є.В., витяг з ЄДРЮОФОП та ГФ; Брожик С.В., ордер від 30.04.2025,
відповідача1 Правдивець С.М., виписка з ЄДРЮОФОП та ГФ,
відповідач2 не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду матеріали справи
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАЙМСЕЙЛЗ" (вул. Костянтинівська, буд. 64, м. Київ, 04080)
до: Товариства з обмеженою відповідальністю "БЄЛ-ТРАНС" (вул. Отамана Головатого 65, м. Біляївка, Одеська обл., 67602)
до: Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДМАЙС" (вул. Пирогова 148, м. Вінниця, Вінницька обл., 21037)
про визнання договору недійсним
До Господарського суду Вінницької області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАЙМСЕЙЛЗ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЄЛ-ТРАНС" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДМАЙС" про визнання недійсним Договору відступлення права вимоги №20/03-24 від 20.03.2024, укладеного між відповідачами.
Ухвалою суду від 08.04.2025 відкрито провадження у справі № 902/430/25 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 05.05.2025.
24.04.2025 до суду від представника відповідача1 надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про визнання зловживання процесуальними правами.
25.04.2025 до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив.
30.04.2025 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив.
На визначену судом дату в судове засідання 05.05.2025 з'явився представник позивача та представник відповідача1.
За наслідками судового засідання, суд протокольною ухвалою закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 04.06.2025 о 10:00 год.
Враховуючи неявку у судове засідання відповідача2, ухвалою суду від 05.05.2025 останнього повідомлено про дату, час та місце наступного судового засідання у порядку визначеному ст. 120, 121 ГПК України.
На визначену судом дату в судове засідання з'явились представники позивача та представник відповідача1.
Представник позивача позовні вимог підтримав та просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача1 проти задоволення позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Після переходу суду до стадії ухвалення та проголошення судового рішення, відповідно до ст. 219 ГПК України та з урахуванням складності справи, суд дійшов висновку про необхідність відкладення ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів до 11.06.2025 о 15:30 год., про що повідомлено присутнього в судовому засіданні представника позивача в судовому засіданні під звукозапис.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
01.11.2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ГОЛДМАЙС» (Відповідач2) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «КИЇВХЛІБ» (Позивач) було укладено договір комісії на реалізацію сільськогосподарської продукції № 0111-ТДКХ. Відповідно до п. 1.1 договору № 0111-ТДКХ від 01.11.2018 року - Комітент доручає, а Комісіонер зобов'язується здійснити від свого імені та за рахунок Комітента наступні юридично значимі дії: - Здійснювати реалізацію (продаж та/чи поставку) на експорт з України продукції, що належить Комітенту. - Укладати зовнішньоекономічні договори (контракти) купівлі-продажу та/чи поставки (надалі також - Контракт чи Контракти), оформляти та підписувати в інтересах Комітента інші документи, необхідні для здійснення продажу на експорт, а також діяти в інтересах Комітента в рамках вже укладених зовнішньоекономічних експортних договорів (контрактів). - Укладати договори (митного оформлення продукції) з підприємствами (брокерами), що мають свідоцтва про визнання підприємства декларантом, та здійснювати всі необхідні митні платежі. - Здійснювати/забезпечити здійснення транспортування продукції, якщо цього вимагають умови базису поставки продукції згідно з зовнішньоекономічним договором. - Укладати договори зберігання, перевалки, надання транспортноекспедиторських послуг (за необхідності). - Вчиняти дії, спрямовані на виконання вищевказаних правочинів. - Здійснювати інші дії, пов'язані з вищевказаними операціями, необхідні для виконання доручень Комітента.
Розділом 7 договору № 0111-ТДКХ від 01.11.2018 року Сторони погодили порядок розрахунків. Так, п. 7.1. наголошує - Розрахунки за реалізований на експорт продукції між Комітентом і Комісіонером здійснюються в національній грошовій одиниці України. Оплата здійснюється за курсом НБУ до валюти експортного контракту на день оформлення митної декларації (в сумі визначеній у графі 22 та графі 23 експортної митної декларації).
Відповідно п. 7.2. договору - Грошові кошти, що належать Комітенту, перераховуються Комісіонером прямим банківським переказом на поточний рахунок Комітента протягом 15-ти банківських днів з моменту їх надходження на поточний рахунок Комісіонера. Кінцевий строк виконання зобов'язань Комісіонера до Договору в частині проведення розрахунків з Комітентом - 150 (сто п'ятдесят) календарних днів з моменту підписання Сторонами акту приймання-передачі продукції на комісію.
Відповідно п. 7.6. договору - Комітент оплачує комісійну винагороду протягом 10 днів з дати надходження коштів на рахунок Комітента за реалізовану продукцію згідно даного Договору на банківський рахунок Комітента від Комісіонера за умови, що на дату оплати Комісіонер надав Комітенту звіт про надані послуги, акт прийманняпередачі наданих послуг та копії первинних документів, що підтверджують витрати Комісіонера. Строк договору, відповідно до п. 9.1. - становить з дати підписання Сторонами і діє до 31.12.2018 року, а у частині відвантажень до повного виконання, у частині взаєморозрахунків - до їх повного завершення.
Крім того, відповідно до п. 9.3. договору № 0111-ТДКХ від 01.11.2018 року зазначено - Жодна з Сторін не має права передавати свої права за даним Договором третій стороні без письмової згоди другої Сторони.
20 березня 2024р. між ТОВ «БЄЛ-ТРАНС» (надалі - Відповідач 1» та ТОВ «ГОЛДМАЙС» (надалі - Відповідач 2) був укладений договір відступлення права вимоги № 20/03/24 від 20.03.2024 року. Предметом вищенаведеного договору була - передача прав вимоги грошових зобов'язань, яке належить ТОВ «ГОЛДМАЙС», а ТОВ «БЄЛ-ТРАНС» стає кредитором за зобов'язаннями Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім « КИЇВХЛІБ» за договором про відступлення права грошової вимоги № 14/12ТДКХ від 14.12.2021 року за договором № 0111-ТДКХ від 01 листопада 2018 року (комісії на реалізацію сільгосппродукції), на суму 9 143 905,57 (дев'ять мільйонів сто сорок три тисячі дев'ятсот п'ять гривень, 57 коп.) гривень.
02 грудня 2024 року ТОВ «Торговий дім «КИЇВХЛІБ» змінило свою назву на ТОВ «ПРАЙМСЕЙЛЗ», що підтверджується витягом з Єдиного Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
У позовній заяві позивач констатує той факт, що договір 14/12ТДКХ від 14.12.2021 року не підписував та не отримував будь-яких листів з проханнями погодити його умови, а тим паче не надавало згоду на укладання договору відступлення права вимоги № 20/03/24 від 20.03.2024 року Отже, як вбачається з матеріалів справи, у Відповідачів відсутні будь які підстави для укладання договору відступлення права вимоги № 20/03/24 від 20.03.2024 року, але в порушення вимог Цивільного та Господарського законодавства України (діючого станом на момент правовідносин), Відповідачі уклали договір відступлення права вимоги № 20/03/24 від 20.03.2024 року. недійсним А тому позивач звернувся до суду про визнання недійсним Договору відступлення права вимоги №20/03-24 від 20.03.2024, укладеного між відповідачами.
У відзиві на позовну заяву відповідач1 зазначає, що твердження Позивача стосовно того, що Позивач не підписував та не отримував будь-яких листів з проханнями погодити умови договору про відступлення права грошової вимоги, предметом якого є відступлення на користь ТОВ «Голдмайс» належного ТОВ «ВІНАГРО-ФУД» права грошової вимоги до ТОВ «Торговий дім «Київхліб» у розмірі 9 143 905, 57 грн., не надавав згоду та не знав про укладення такого договору не відповідає дійсності та спростовується наданими Відповідачем 1 доказами.
У відповіді на відзив позивач зазначає, що відповідач 1 в своєму відзиві акцентує увагу виключно на тому, що Позивачем було підписано договір про відступлення права вимоги №14/12ТДКХ від 14.12.2021 року, але жодного слова про погодження Позивачем укладання договору № 20/03/24 від 20.03.2024 року. Тобто, для укладання договору відступлення права вимоги № 20/03/24 від 20.03.2024 року, Відповідач 1 та Відповідач 2 повинні були отримати дозвіл на укладання вищенаведеного договору у Позивача. Також позивач просить звернути увагу, що відповідно до п. 9.3. договору № 0111- ТДКХ від 01.11.2018 року жодна з Сторін не має права передавати свої права за даним Договором третій стороні без письмової згоди другої Сторони.
З врахуванням встановлених обставин суд дійшов наступних висновків.
За п. 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтею 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Положеннями статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Оскільки відповідно до статті 16 ЦК України порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлені чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких поданий позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Визнання правочину недійсним є одним із передбачених частиною 2 статті 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів особи.
Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статті 215 наведеного Кодексу вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушені вчиненим правочином.
Зміст наведених правових норм дає підстави для висновку, що визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, і в випадку відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено. Зазначена правова позиція Верховного Суду сформована в постановах від 04.06.2020 у справі № 916/1411/19, від 19.02.2020 у справі №916/1408/19, від 09.04.2019 у справі № 908/1194/18, від 03.09.2019 у справі № 910/14255/18 та в постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17.
За змістом статей 15, 16, 215 ЦК України визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав позивача, який не є стороною цього правочину, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено (правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 910/14255/18).
Згідно з частинами 1 та 3 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.
Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлене договором або законом.
Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора в зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлене договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора в зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Отже, отримання згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні є обов'язковою передумовою здійснення такої заміни, якщо ця умова погоджена сторонами договору, за яким здійснюється заміна кредитора, або така умова прямо визначена законом.
Відсутність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачена договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини 1 статті 203 ЦК України договору про відступлення права вимоги, оскільки в такому випадку договір про відступлення права вимоги суперечить приписам частини 1статті 516 ЦК України.
Правочин щодо заміни кредитора в зобов'язанні вчиняється в такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (стаття 513 ЦК України).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлене договором або законом.
За статтею 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
Суд установив, що в п. 9.3. договору № 0111-ТДКХ від 01.11.2018 року зазначено - Жодна з Сторін не має права передавати свої права за даним Договором третій стороні без письмової згоди другої Сторони.
Доказів письмового погодження з позивачем відступлення права вимоги матеріали справи не містять.
З огляду на встановлені обставини, суд доходить висновку, що укладення відповідачами договору про відступлення права грошової вимоги до ТОВ «Торговий дім «Київхліб» у розмірі 9 143 905, 57 грн за договором комісії на реалізацію сільськогосподарської продукції № 0111-ТДКХ від 01.11.2018, без його письмового погодження, вчинене всупереч умов п. 9.3. Договору та не відповідає вимогам статті 516 ЦК України.
Проте, при зверненні до суду з вимогою визнати недійсним договір позивач у будь-якому випадку має довести належними та допустимими доказами обставини порушення його прав та законних інтересів, які підлягають відновленню із застосуванням обраного способу захисту.
Для вирішення питання про визнання недійсним правочину оспорюваного заінтересованою особою правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи.
У даному випадку, важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення в майбутньому), пов'язаних із вчиненням такого правочину.
Тому, в разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
При цьому особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Аналогічна правова позиція, викладена у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16.10.2020 року у справі №910/12787/17.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність.
Частиною 1 статті 13 ЦК України визначено, що цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
За частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
З конструкції частини 3 статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.
Водночас, у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 наведений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова в захисті цивільного права та інтересу (відповідна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 318/89/18).
Звертаючись до суду з метою захисту свого порушеного права із позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги позивач залишив поза увагою суду обставини невиконання ним зобов'язань перед між Товариством з обмеженою відповідальністю «ГОЛДМАЙС» щодо оплати заборгованості в сумі 9 143 905, 57 грн за договором комісії на реалізацію сільськогосподарської продукції № 0111-ТДКХ від 01.11.2018 (первісне зобов'язання).
Такі дії хоч і не порушують конкретних імперативних норм, які регулюють спірні правовідносини, але можуть свідчити про нехтування позивачем обов'язком щодо належного виконання зобов'язань за договором за договором комісії на реалізацію сільськогосподарської продукції № 0111-ТДКХ від 01.11.2018, недобросовісне користування правами і зловживання ними при вирішенні спору в даній справі.
Тож вимога позивача про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги щодо зобов'язання на суму заборгованості в розмірі 9 143 905, 57 грн може бути кваліфікована як зловживання правом, направленим на уникнення сплати боргу за договором комісії на реалізацію сільськогосподарської продукції № 0111-ТДКХ від 01.11.2018 та задоволення вимог кредиторів.
Добросовісність як одна із фундаментальних засад цивільного права означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши в тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, в тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб.
Отже, приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасником для уникнення сплати боргу; ініціювання спору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим; правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу.
Таким чином, враховуючи умови спірного договору, які стосуються невиконання позивачем зобов'язань по договору комісії на реалізацію сільськогосподарської продукції щодо сплати заборгованості, права позивача не зазнавали протиправного впливу з боку відповідачів. Заміна кредитора в зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і необхідність виконання позивачем своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів.
За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлений позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він заперечує проти позову.
За приписами частин 1 та 2 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Враховуючи, що позивач не надав до суду доказів, які обґрунтовують його доводи щодо наявності в нього певного суб'єктивного права (інтересу), його порушення (невизнання або оспорювання) з боку відповідачів, тому суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 20/03/24 від 20.03.2024 року.
Відповідно до положень частин 1 та 3 ст. 74, 76 - 79 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Окрім того, господарський суд, при вирішенні даної справи враховує висновки, наведені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України", яким було вказано, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів наведених позивачем в обґрунтування заявлених позовних вимог, а також заперечень відповідача, оскільки їх оцінка не може мати наслідком спростування висновків, до яких дійшов господарський суд під час вирішення даного спору.
Щодо розподілу судових витрат, то в силу положень ст. 129 ГПК України, у зв'язку із відмовою в позові в повному обсязі, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви залишається за останнім.
Керуючись ст. 2, 73, 74, 76-79, 86, 91, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240-242, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У позові відмовити повністю.
Понесені позивачем судові витрати залишити за позивачем.
Примірник повного рішення суду вручити присутнім у судовому засіданні учасникам справи, іншим - направити засобами електронного зв'язку.
Апеляційна скарга на рішення подається протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення (ч.1 ст.256 ГПК України).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано (ч.1 ст.241 ГПК України).
Апеляційна скарга подається у порядку, визначеному ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Повне рішення складено 11 червня 2025 р.
Суддя Маслій І.В.
віддрук. прим.:
1 - до справи
2 - відповідачу2 (вул. Пирогова 148, м. Вінниця, Вінницька обл., 21037)