04 червня 2025 року м. Харків Справа № 922/3944/23 (922/3921/24)
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Мартюхіна Н.О.,
за участю секретаря судового засідання Фурсової А.М.,
за участю представників учасників справи:
від позивача - Арсемікова І.В. (поза межами суду) - адвокат за довіреністю № 52 від 06.01.2025,
від 1-го відповідача - Колесніков А.Г. (поза межам суду) - на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги Серії АІ № 1315268,
від 2-го відповідача - Іваненко А.В. (поза межами суду) - на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії АН № 1685590 від 06.05.2025,
керуючий реалізацією майна Корольов В.В. (поза межами суду) - на підставі постанови Господарського суду Харківської області від 18.03.2025, свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого № 942 від 11.07.2013,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного Господарського суду в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" (вх.№650Х/2)
на рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24) (повне рішення складено 04.03.2025, суддя Міньковський С.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект центр", м. Київ,
до 1. ОСОБА_1 , м. Харків, 2. ОСОБА_2 , м.Харків,
про визнання недійсним договору,
В провадженні Господарського суду Харківської області перебуває справа про неплатоспроможність ОСОБА_2 № 922/3944/23.
До Господарського суду Харківської області звернувся кредитор Товариство з обмеженою відповідальністю "Коллект центр" з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просило суд визнати недійсним договір позики від 16.05.2018, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та боргові розписки до нього; стягнути з відповідачів на користь позивача судовий збір у розмірі 4 844,80 грн.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24) в задоволенні позову - відмовлено.
Місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивачем ТОВ "Коллект центр" не надано у цій справі доказів, на підставі яких позивач обґрунтовує свої вимоги. В свою чергу, обставини надання позики, відносини що склалися між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , джерела походження коштів ОСОБА_1 , за рахунок яких була надана позика та інші супутні обставини надання позики, були встановлені ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.03.2024 у справі № 922/3944/23. Дана ухвала не була оскаржена, залишається у силі та є обов'язковою до виконання на всій території України.
На думку суду, правова позиція позивача зводиться до перегляду висновків суду, що зроблені в ухвалах від 05.03.2024 та від 17.09.2024 у справі 922/3944/23. Водночас, розглядаючи докази, які вже були предметом дослідження при прийнятті вказаних ухвал даній справі та на підставі яких суд дійшов до висновку про підтвердження реальності (дійсності) грошового зобов'язання, суд не має підстав для прийняття протилежного рішення.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" із вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилося, 21.03.2025 через підсистему "Електронний суд" звернулося до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить поновити строки та відкрити апеляційне провадження; скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі № 922/3944/23 (922/3921/24) та ухвалити нове рішення про задоволення позову; вирішити питання про розподіл судових витрат.
В обґрунтування заявлених апеляційних вимог вказує, що, на думку ТОВ "Коллект Центр", мало місце введення в процедуру банкрутства фізичної особи-кредитора на підставі штучно створеної заборгованості, розмір якої значно перевищує вимоги інших кредиторів по справі, що робить голос цього кредитора вирішальним на зборах та пріоритетним в розподілі коштів у несправедливій пропорції, позбавляючи реальних кредиторів можливості повного задоволення їх вимог; вважає, що спірний договір позики укладений для створення фіктивної заборгованості з метою уникнення відповідальності перед іншими кредиторами, яких згідно заяви самого ОСОБА_2 (зміст якої відображений в ухвалі про відкриття провадження у справі №922/3944/23), було більше двадцяти, зобов'язання перед якими виникли в 2021 році та які боржник не планував погашати.
В свою чергу, на думку апелянта, при ухваленні оскаржуваного судового рішення місцевим господарським судом не було досліджено наступні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи: у яких відносинах були між собою відповідачі, на які потреби ОСОБА_2 позичав гроші у ОСОБА_1 та куди реально їх спрямував; чому не погасив "ніби" існуючий в нього борг перед ОСОБА_1 з коштів отриманих в фінансових установах та кредитних спілках; чому надавши всі свої заощадження на позику сторонній особі, на тривалий строк у три роки, ОСОБА_1 не вимагав їх повернення після спливу цього строку та не нараховував передбачені договором позики штрафні санкції (п.4.2 договору); як фото та друкована на принтері боргова розписка, що не містять особистих підписів та дат, можуть підтверджувати факт передачі грошових коштів за договором позики у 2018 році?
Крім того скаржник вказує про неможливість перевірити, що ОСОБА_1 дійсно відкладав половину свого щомісячного доходу протягом майже 10 (десяти) років в іноземній валюті, яку обміняв на гривні перед підписанням договору позики 16.05.2018, оскільки відсутні підтвердження обміну валют, зокрема, не було надано квитанції із зазначенням дати та суми здійснення операції, яка б могла підтвердити ці дії.
Отже, на думку апелянта, на підтвердження існування правовідносин, пов'язаних із позикою грошових коштів, кредитором не подано доказів факту видачі вказаної суму коштів, тоді як сама по собі фінансова можливість надати в позику грошові кошти не є достатнім доказами на підтвердження факту їх надання. Так само, кредитором не надано суду доказів існування зобов'язальних правовідносин, зокрема, надання кредитором та отримання боржником грошових коштів, листування, у тому числі в електронній формі, яке передувало укладенню договору позики, вжиття заходів щодо її повернення (направлення вимог, претензій, звернення до суду з відповідним позовом) тощо.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.03.2025, для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Білоусова Я.О., суддя Здоровко Л.М.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 26.03.2025, з огляду на те, що апеляційна скарга надійшла до Східного апеляційного господарського суду без матеріалів справи, апеляційний господарський суд відповідно до п. 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) витребував у Господарського суду Харківської області матеріали справи № 922/3944/23 (922/3921/24).
31.03.2025 матеріали справи № 922/3944/23 (922/3921/24) надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" на рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24) залишено без руху. Встановлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" десятиденний строк з дня вручення ухвали для виправлення недоліків апеляційної скарги шляхом надання суду доказів направлення копії апеляційної скарги відповідачам - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Роз'яснено, що наслідки неусунення недоліків, визначених ухвалою, у строк, встановлений судом, визначені статтями 260, 261 ГПК України.
11.04.2025 Товариством з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" засобами поштового зв'язку подано заяву про усунення недоліків (вх.№4733), до якої на виконання ухвали суду від 03.04.2025 надано докази направлення копії поданої у справі апеляційної скарги на адреси відповідачів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.04.2025, у зв'язку із перебуванням у відпустці судді Здоровко Л.М., для розгляду справи №922/3944/23 (922/3921/24) сформовано новий склад суду, а саме: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Білоусова Я.О., суддя Мартюхіна Н.О.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 21.04.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" на рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24); призначено справу до розгляду на "04" червня 2025 р. бо 11:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №105; встановлено відповідачам строк для подання відзивів на апеляційну скаргу, заяв і клопотань по суті справи та з процесуальних питань - 15 днів з дня вручення даної ухвали.
07.05.2025 через підсистему "Електронний суд" ОСОБА_2 подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№ 5699), в якому 2-й відповідач просить у задоволенні апеляційної скарги ТОВ "Коллект Центр" про скасування рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі № 922/3944/23 (922/3921/24) відмовити; рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24) - залишити без змін; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" на користь ОСОБА_2 понесені під час даної справи витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
В обґрунтування своєї позиції у справі вказує, що реальність договору позики від 16.05.2018 та боргових розписок до нього підтверджується як прямими фактами укладення договору позики, фактичного передання грошових коштів і часткового повернення позики, так і опосередкованими доказами у вигляді підтвердження джерел отримання коштів та наявність фотознімків у момент передання коштів, що було встановлено у рішеннях господарських судів.
07.05.2025 через підсистему "Електронний суд" ОСОБА_1 подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№ 5705), в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" на рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24); стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" (Код ЄДРПОУ: 44276926, місце реєстрації: 01133, м. Київ, вул. Мечникова, буд. 3, оф. 306) на користь ОСОБА_1 (Ідентифікаційний код: НОМЕР_1 , Місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) судові витрати, пов'язані з розглядом справи.
В обґрунтування своєї позиції у справі вказує, що ухвала Господарського суду Харківської області від 05.03.2024 у справі № 922/3944/23 має преюдиційний характер та є обов'язковою до виконання на всій території України. А відповідно до цього, договір позики від 16.05.2018 та розписки до нього є реальними. Договір позики складено у письмовій формі та на реальність його виконання на аркуші з примірником договору, ОСОБА_2 складено розписку від 16.05.2018 про отримання коштів за цим договором. Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує не тільки факт укладення договору позики та зміст його умов, але й факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Додатково, ОСОБА_1 був зроблений фотознімок ОСОБА_2 у момент передачі коштів, де видно, що ОСОБА_2 тримає у руках готівкові кошти у сумі 260 000 гривень. Пізніше, ОСОБА_2 договір позики від 16.05.2018 виконувався, що підтверджується фактом повернення коштів у розмірі 20 000,00 грн ОСОБА_1 у рахунок виконання цього договору, про що була складена розписка від 07.02.2020. Сукупно вищезазначене, на думку 1-го відповідача, є доказом того, що договір позики від 16.05.2018 був дійсно укладений та є таким, що виконувався.
01.06.2025 через підсистему "Електронний суд" Товариством з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" подано відповідь на відзив на апеляційну скаргу (вх.№6888), який досліджено судовою колегією та долучено до матеріалів справи.
В судовому засіданні представник апелянта підтримав вимоги апеляційної скарги, просив суд задовольнити її в повному обсязі. Представники відповідачів, керуючий реалізацією майна заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили суд рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24) залишити без змін.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1ст. 273 ГПК України.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, заслухавши пояснення учасників справи, суд встановив наступне.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.10.2023 відкрито провадження у справі № 922/3944/23 про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 (ідентифікаційний код: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ), введено процедуру реструктуризації боргів боржника; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено керуючим реструктуризацією фізичної особи ОСОБА_2 арбітражного керуючого Корольова Вадима Вячеславовича (свідоцтво № 942 від 11.07.2013).
19.10.2023 на офіційному сайті оприлюднено оголошення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_2 , зазначено строк подання заяв кредиторів з вимогами до боржника протягом тридцять днів з дня офіційного оприлюднення повідомлення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржника.
08.11.2023 на адресу Господарського суду Харківської області надійшла заява ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника на загальну суму 302 871,11 грн, а також 5368,00 грн судових витрат. Вищезазначені вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані наявністю заборгованості за договором позики від 16.05.2018 у розмірі 260 000,00 грн, нарахованих 25% процентів річних у розмірі 46849,312 грн та 16021,79 грн - інфляційних.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 09.11.2024 у справі №922/3944/23 прийнята заява ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника та призначено її розгляд в попередньому судовому засіданні.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 27.11.2024 у справі №922/3944/23 відкладено розгляд справи у попередньому судовому засіданні та зобов'язано ОСОБА_1 надати докази про фінансову можливість надання позики боржнику.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.03.2024 у справі №922/3944/23 визнано грошові вимоги фізичної особи ОСОБА_1 (Ідентифікаційний код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 ) до боржника на загальну суму 302 871,11 грн, а також судовий збір за подачу заяви з грошовими вимогами у розмірі 5368,00 грн.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.09.2024 у справі №922/3944/23 визнано вимоги кредитора Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект центр" частково в загальній сумі 9000,00 грн, а також 5368 грн судового збору. В решті вимог кредитора - відхилено.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.09.2024 у справі №922/3944/23 (попереднє засідання) визнано наступний розмір грошових вимог кредиторів: ОСОБА_1 (Ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) на суму 302 871,11 грн та 5368 грн судового збору, ТОВ "Фінансова компанія "Європейська агенція з повернення боргів" на суму 17 817,00 грн та 5368 грн судового збору; ТОВ "Коллект центр" на сумі 9000,00 грн та 5368 грн судового збору.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Коллект центр" подано апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.09.2024 у справі №922/3944/23 про часткове визнання грошових вимог кредитора ТОВ "Коллект центр" та ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.09.2024 (попереднє засідання) у справі №922/3944/23.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 14.01.2025 у справі №922/3944/23 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект центр" залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.09.2024 у справі №922/3944/23 за наслідками розгляду грошових вимог кредитора ТОВ "Коллект центр" залишено без змін.
Як зазначено вище, кредитор Товариство з обмеженою відповідальністю "Коллект центр" звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просив суд визнати недійсним договір позики від 16.05.2018, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та боргові розписки до нього.
Так, на думку ТОВ "Коллект Центр", мало місце введення в процедуру банкрутства фізичної особи-кредитора на підставі штучно створеної заборгованості, розмір якої значно перевищує вимоги інших кредиторів у справі, що робить голос цього кредитора вирішальним на зборах та пріоритетним в розподілі коштів у несправедливій пропорції, позбавляючи реальних кредиторів можливості повного задоволення їх вимог. Отже, позивач вважає, що спірний договір позики укладений для створення фіктивної заборгованості з метою уникнення відповідальності перед іншими кредиторами.
Крім цього, вказує про відсутність встановлення відносин, в яких були між собою відповідачі, на які потреби ОСОБА_2 позичав гроші у ОСОБА_1 та чому не погасив «ніби» існуючий в нього борг з коштів отриманих в фінансових установах та кредитних спілках. Звертає увагу на письмові докази, надані ОСОБА_1 на підтвердження фінансової можливості надання позики боржнику, а саме відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого(перерахованого) податку та військового збору в електронному вигляді та довідку ОК-7 з Пенсійного Фонду, відповідно до яких, за підрахунками заявника його сукупний дохід за 2011-2018 роки приблизно становить 31858,10 доларів США, з яких 5734,45 доларів США сплачені податки, а з залишку суми, що становить близько 26 000,00 дол. США. Водночас вказує про свої сумніви щодо обставин сумлінного відкладання 40% отриманого доходу протягом 8 (восьми) років, щоб потім спрямувати всі свої заощадження на позику сторонній особі, на незрозуміло які потреби, на строк три роки, не вимагаючи їх повернення після спливу цього строку та не нараховуючи передбачені договором позики штрафні санкції (п.4.2 договору).
Також, ставить під сумнів надані фотознімки, де нібито зафіксований факт передачі грошових коштів у позику згідно договору. Вважає, що фото зроблено вже після винесення ухвали суду від 27.11.2023 про витребування додаткових доказів від кредитора ОСОБА_1 для достовірності викладених ним обставин з метою введення суду в оману.
Разом з цим, звертає увагу, що не можливо перевірити, що ОСОБА_1 дійсно відкладав половину свого щомісячного доходу протягом майже 10 (десяти) років в іноземній валюті, яку обміняв на гривні перед підписанням договору позики 16.05.2018, оскільки, відсутні підтвердження обміну валют, зокрема, не було надано квитанції із зазначенням дати та суми здійснення операції, яка б могла підтвердити ці дії.
25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24) ухвалено оскаржуване рішення з підстав, викладених вище.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України дискреційні повноваження суду апеляційної інстанції щодо обсягів перегляду справ обмежуються доводами та вимогами апеляційної скарги. Виключення з цього правила можливе лише у разі, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 269 ГПК України).
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
На час відкриття провадження у даній справі про банкрутство набув чинності Кодекс України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.
Частиною 2 Прикінцевих та Перехідних Положень Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (Відомості Верховної Ради України, 1992р., № 31, ст. 440 із наступними змінами).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.
Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Суд вказав, що відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною 1 ст. 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Приписами ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За загальним правилом, у спорі про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (висновки, сформовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 02.10.2019 у справі №587/2331/16-ц, від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 19.11.2019 у справі №918/204/18).
У свою чергу, ч. 5 ст. 203 ЦК України врегульовано, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. 1 та 5, ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
Предметом цього позову є вимога ТОВ "Коллект Центр" про визнання недійсним договору позики від 16.05.2018 та боргових розписок ОСОБА_2 на підставі статті 234 ЦК України у зв'язку із тим, що вони вчинені з метою ухилення від виконання ним взятих на себе кредитних зобов'язань (т.1, а.с. 4).
Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином.
У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Відтак, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Фактично єдиною метою здійснених майнових дій від імені боржника є введення в оману кредиторів шляхом виведення активів боржника з метою їх збереження за заінтересованими особами від звернення стягнення за наявними грошовими зобов'язаннями боржника перед кредиторами, створення видимості належної юридичної форми відчуження майна.
Аналогічний висновок зроблений в постанові Верховного суду від 29.03.2018 у справі № 923/333/16.
Необхідно враховувати, що позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Вказаний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 21.01.2025 у справі № 6-197цс14.
У частині третій статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
В силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України), обов'язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17.
Наведенні вище правові висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 29.01.2021 у справі №922/51/20, від 04.03.2021 у справі №908/1879/17 та від 21.04.2021 у справі №910/701/17.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Баланс ймовірностей або перевага доказів характерні для цивільного та господарського процесів, де основним принципом є змагальність сторін, а суд виступає лише арбітром.
У справах про неплатоспроможність існує певна відмінність у розгляді та визнанні господарським судом грошових вимог кредиторів до боржника, що виникли на підставі боргової розписки, від вирішення спору у позовному провадженні про стягнення заборгованості за борговою розпискою.
Зазначена відмінність, серед іншого, полягає у тому, що визнання господарським судом вимог певного кредитора породжує відповідні правові наслідки, що впливають на права інших кредиторів цього боржника у процедурі неплатоспроможності. При цьому у вказаній категорії справ існує ризик обопільної недобросовісної поведінки певного кредитора та боржника щодо створення фіктивної (неіснуючої, штучної) заборгованості останнього за борговою розпискою задля збільшення кількості голосів цього кредитора на зборах кредиторів та можливості впливу на саму процедуру неплатоспроможності фізичної особи, зокрема й у питанні формування та реалізації ліквідаційної маси боржника, що, у кінцевому результаті, впливатиме на обсяг задоволених вимог.
Задля унеможливлення загрози визнання судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц, що повністю відповідає усталеній правовій позиції, відображеній, зокрема, у постановах Верховного Суду України у справах №№ 6-63цс13, 604/1038/16-ц, 707/2606/16-ц, 143/280/17, 559/2587/19, 464/5314/17, 319/1669/16, 524/4946/16, 604/1038/16.
Тож у разі вмотивованих сумнівів щодо реальності (дійсності) такої заборгованості, обґрунтування грошових вимог до боржника самим лише договором позики та/або борговою розпискою у справі про неплатоспроможність фізичної особи може бути недостатнім. Необхідним у такому випадку може бути, зокрема документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором у позику фізичній особі-боржнику, подання інших додаткових доказів наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов'язальних правовідносин за відповідним договором позики.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 902/221/22.
Суд зазначає, що в межах цієї справи відповідач ОСОБА_1 надав до суду відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору в електронному вигляді та довідку ОК-7 з Пенсійного Фонду, відповідно до яких за підрахунками заявника його сукупний дохід за 2011-2018 роки приблизно становить 31858,10 доларів США, з яких 5734,45 доларів США сплачені податки, фотографії на яких відображено укладення договору позики і передання позичальнику ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики.
Зазначені докази досліджувались в межах справи № 922/3944/23 при розгляді заяви ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника. Отже, ОСОБА_1 під час розгляду заяви із грошовими вимогами до боржника надано сукупність необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема щодо підтвердження реальності (дійсності) грошового зобов'язання.
У межах провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_2 ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.03.2024 у справі №922/3944/23 визнано грошові вимоги фізичної особи ОСОБА_1 (Ідентифікаційний код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 ) до боржника на загальну суму 302 871,11 грн., а також судовий збір за подачу заяви з грошовими вимогами у розмірі 5368,00 грн.
Так, після дослідження витребуваних у кредитора ОСОБА_1 доказів фінансової можливості надання позики боржнику, суд встановив, що між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) був укладений договір позики, за умовами якого позикодавець надав позичальнику позику у розмірі 260000,00 грн, а останній зобов'язався повернути позику у визначений договором строк.
Відтак, розглядаючи грошові вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , що винили на підставі оспорюваного договору позики, господарський суд у справі про неплатоспроможність фізичної особи, вирішуючи питання про належне документальне підтвердження кредиторських вимог за борговою розпискою, надав правову оцінку реальності (дійсності) таких зобов'язань на підставі інших доказів, що підтверджують/спростовують фінансову спроможність цього кредитора щодо надання відповідної позики.
Ухвала Господарського суду Харківської області від 05.03.2024, якою були визнані грошові вимоги ОСОБА_1 , не була оскаржена учасниками справи про банкрутство, набрала законної сили та є обов'язковою до виконання на всій території України.
Ухвала попереднього судового засідання від 17.09.2024 в частині розгляду кредиторських вимог ТОВ "Коллект Центр" була залишена без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 14.01.2025 за результатом розгляду апеляційної скарги ТОВ "Коллект центр".
Товариство з обмеженою відповідальністю "Коллект центр" після набуття статусу конкурсного кредитора та винесення ухвали Господарського суду від 17.09.2024 у справі №922/3944/23 (попереднє засідання), в якій було визначено розмір грошових вимог кредиторів, у тому числі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на суму 302 871,11 грн та 5368 грн судового збору, не був позбавлений можливості в силу приписів ст. 47 Кодексу України з процедур банкрутства оскаржити ухвалу Господарського суду Харківської області від 05.03.2024 та ухвалу попереднього засідання від 17.09.2024 в частині визнання кредиторських вимог ОСОБА_1 . Проте своїм правом на оскарження вищевказаних ухвал в частині визнання грошових вимог ОСОБА_1 кредитор ТОВ "Коллект центр" у справі №922/3944/23 не скористався.
З цього приводу суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення "колізії" судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 10.01.2025 у справі № 362/643/21.
У Рішенні від 18.06.2020 №5-р(ІІ)/2020 Конституційний Суд України зазначив, що однією з вимог принципу верховенства права (правовладдя) є вимога юридичної визначеності (як принцип); принцип юридичної визначеності є істотно важливим у питаннях дієвості верховенства права (правовладдя) (абзац перший підпункту 2.1.1 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).
Відповідно до статті 3 Закону України "Про правотворчу діяльність" верховенство права, включає в себе, зокрема, принципи юридичної визначеності, законності, запобігання зловживанню повноваженнями, рівності перед законом та недискримінації, доступу до правосуддя.
Згідно із частиною 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд із прав людини у цьому контексті зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує правовладдя як складову частину спільної спадщини Договірних Держав; одним із основоположних аспектів правовладдя є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного розв'язання спору судами їхнє рішення не можна ставити під сумнів (рішення у справі "Brumarescu v. Romania" [GC], заява №28342/95, п. 61).
Крім того, у пункті 33 рішення у справі "Христов проти України" (заява №24465/04) ЄСПЛ зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.
У цьому аспекті суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. І сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що прийняття на підставі одних і тим самих доказів двох протилежних рішень буде порушувати принцип остаточності судового рішення і верховенства права.
Отже, доводи позивача про те, що оспорений договір не передбачав реального настання правових наслідків, обумовлених умовами правочину, є недоведеними.
Інші доводи позивача, якими він обґрунтовує підстави для визнання договору позики недійсною на підставі ст. 234 ГПК України (зокрема, з'ясування мети укладення відповідного правочину), не входить до предмету доказування у спірних правовідносинах, у зв'язку з чим не можуть бути покладені в основу прийнятого у справі рішення, за результатами розгляду даного позову.
Слід зазначити, що аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України". Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У цій справі апелянту було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків Господарського суду Харківської області щодо наявності правових підстав для відмови в задоволенні позову.
Відтак, враховуючи, що апеляційний господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, які (доводи і вимоги апеляційної скарги) у даному випадку не підтверджують ухвалення оскаржуваного рішення із порушеннями, визначеними ст.277 ГПК України в якості підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення, а підстав для виходу за межі апеляційних доводів і вимог у порядку ч.4 ст.269 цього Кодексу апеляційним судом встановлено не було, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" підлягає залишенню без задоволення, оскаржуване рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі № 922/3944/23 (922/3921/24) - без змін.
За змістом ст.129 вказаного Кодексу такий результат апеляційного перегляду має наслідком віднесення на рахунок скаржника витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Розглянувши заяву ОСОБА_2 про покладення на ТОВ "Коллект Центр" судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, судова колегія зазначає наступне.
Згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України):
- подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи;
- зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.
3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин 1, 3 статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що у відзиві на апеляційну скаргу, поданому Каріковим Д.В., (від 06.05.2025 вх. № 5697), 2-й відповідач просив стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" на користь ОСОБА_2 понесені під час розгляду даної справи витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
До вказаного відзиву позивачем додано наступні документи: копію ордеру на надання правничої допомоги Серії АН 1685590, копію договору про надання правничої допомоги від 21.04.2025, копію додаткової угоди до договору про надання професійної правничої допомоги б/н від 21.04.2024; копію акту про прийняття передачі наданої правничої допомоги за договором про надання правничої допомоги від 21.04.2025 на суму 10 000,00 грн з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання професійної правничої допомоги.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За змістом частини 3 статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг та на нього поширює своє регулювання глава 63 Цивільного кодексу України. Так, згідно зі статтею 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Глава 52 Цивільного кодексу України передбачає загальні засади регулювання та принципи будь-якого договору, включаючи договір про надання послуг. Відповідно до статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена, виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Водночас, згідно зі статтею 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).
Верховний Суд у постанові від 19.11.2021 у справі №910/4317/21 зробив висновок про те, що адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні.
Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".
Так як до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається ч.1 ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Зазначені висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21.
Проаналізувавши положення укладеної між позивачем та адвокатом додаткової угоди про надання правової допомоги від 21.04.2025, колегією суддів встановлено, що сторони у зазначеній додатковій угоді визначили саме фіксований розмір ціни адвокатських послуг.
Судова практика сформувала широкий перелік доказів, які можуть слугувати підтвердженням заявленого розміру витрат, перелік документів який сторона подає до суду у якості доказів на підтвердження понесення витрат на правову допомогу не є вичерпним.
Водночас, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у справі №922/445/19 від 03.10.2019 зазначено, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).
У даному випадку колегія суддів доходить висновку, що докази, які додані ОСОБА_2 до заяви про розподіл судових витрат є достатніми та такими, що підтверджують понесення останнім витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції.
Згідно з частиною 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому частинами 5, 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Судова колегія зазначає, що загальне правило щодо розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Така позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19, постанові Верховного Суду від 04.06.2020р. у справі №906/598/19, додатковій постанові Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №915/324/20.
Нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
З матеріалів справи вбачається, що клопотань про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу за результатами апеляційного перегляду даної справи учасниками справи не заявлялось.
Отже, розподіляючи витрати, понесені ОСОБА_2 , на професійну правничу допомогу, судова колегія зазначає, що надані до матеріалів справи докази на суму 10 000,00 грн, в їх сукупності, виходячи із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), з урахуванням конкретних обставин даної справи, є достатніми на підтвердження наявності підстав для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі, оскільки цей розмір судових витрат доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат.
Отже, клопотання ОСОБА_2 про покладення на ТОВ "Коллект Центр" судових витрат на професійну правничу допомогу підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 25.02.2025 у справі №922/3944/23 (922/3921/24) залишити без змін.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" (код ЄДРПОУ 44276926, адреса: 01133, м. Київ, Печерський район, вул. Мечнікова, буд. 3, оф.306) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_4 ) 10 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом даної справи в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 11.06.2025.
Головуючий суддя В.В. Лакіза
Суддя О.О. Крестьянінов
Суддя Н.О. Мартюхіна