Справа № 758/14712/16-ц
Категорія 4
11 лютого 2025 року Подільський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді - Захарчук С. С.,
за участю секретаря судового засідання - Обиход В. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Чотирнадцята Київська державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на частину квартири та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Чотирнадцята Київська державна нотаріальна контора, про стягнення вартості частини квартири,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на частину квартири.
Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 .
Спадкоємцями першої черги є вона - його дружина, донька від першого шлюбу - ОСОБА_2 та їх спільна донька ОСОБА_3 .
Вони подали до Чотирнадцятої Київської державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.
Вперше вона уклала шлюб з померлим ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до рішення Київського міськвиконкому № 101 від 26.01.1981 ОСОБА_5 став членом житлово-будівельного кооперативу «Верстат-11» і йому було дозволено внести грошові кошти за трикімнатну квартиру у сумі 4 300 рублів на розрахунковий рахунок кооперативу.
01.02.1983 ОСОБА_5 на підставі рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 10.01.1983 року № 23, отримав ордер № 035475 серії Ж на право зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Ордер отримано на сім'ю в складі: ОСОБА_5 , дружини - ОСОБА_6 , доньки - ОСОБА_3 та її сина від першого шлюбу - ОСОБА_4 .
Пай за вказану вище кооперативну квартиру було сплачено нею та спадкодавцем за час шлюбу в повному обсязі 29.01.1992, про що свідчить довідка ЖБК «Верстат-11» від 31.10.2016.
12.08.1997 вона з ОСОБА_5 фіктивно розірвали шлюб у відділі реєстрації актів громадянського стану Подільського району м. Києва.
Після чого, продовжили разом проживати у вказаній квартирі, вести спільне господарство, підтримувати подружні стосунки, вести спільний сімейний бюджет, проводити разом свята, їздити до друзів та родичів та ін.
Тобто, фактично їх сім'я залишалася міцною і надійною.
04.10.2000 на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення № 1042-С від 27.08.2000 ОСОБА_5 отримав Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
20.06.2008 вона повторно зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 .
Посилаючись на те, що нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 , було придбано за час спільного проживання її та її померлого чоловіка, на придбання якого вони витратили спільні кошти, просила встановити факт її спільного проживання з ОСОБА_5 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період з 12.08.1997 по 20.06.2008 та визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 зазначала, що її батько - ОСОБА_5 за життя був власником квартири АДРЕСА_1 .
Твердження позивача про те, що між нею та її батьком у 1997 році було фіктивно розірвано шлюб не відповідає дійсності, оскільки у 1996 році ОСОБА_1 звернулася з позовною заявою до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу до Подільського районного суду м. Києва, у якому вказала на те, що у неї з ОСОБА_5 різні погляди на життя, відповідач зловживає спиртними напоями, сімейне життя у них не склалося. В сім'ї виникають постійні сварки, що погано відображається на здоров'ї доньки. Крім того, ОСОБА_1 у своєму позові зазначала, що більше одного року сім'я фактично не існує, сімейних відносин з ОСОБА_5 вони не підтримують, спільного господарства вони не ведуть. Шлюб існує формально. Позивачка просить розірвати шлюб. ОСОБА_5 позов визнав та проти розірвання шлюбу не заперечував.
Відповідно до рішення Подільського районного суду міста Києва від 02.05.1996 шлюб між ними було розірвано.
Крім того, факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 12.08.1997 до 01.01.2004 встановити не можливо, так як це не передбачено законодавством, яке діяло на той час і не може мати для позивачки наслідків.
ОСОБА_1 не було надано до Подільського районного суду м. Києва жодного документу, який би підтвердив, що між нею та ОСОБА_5 , після їх розлучення, відбувся поділ майна, в тому числі, квартири АДРЕСА_1 в період з 12.08.1997 по 12.08.2000 включно, а тому можливо припустити, що ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, який становить три роки, тим самим втратила право на поділ майна подружжя.
Посилаючись на зазначені обставини, просила відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
ОСОБА_4 , як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення вартості частини квартири.
Обґрунтовуючи позов посилався на те, що перший внесок паю за квартиру АДРЕСА_1 в сумі 4 300 руб. внесла 06.02.1981 року його мати - ОСОБА_1 грошима, отриманими 28.01.1981 від його батька - ОСОБА_7 в рахунок погашення аліментів до його повноліття в обмін на дозвіл виїзду батька на постійне місце проживання до Ізраїлю. При цьому, його мати зобов'язувалась перед ОСОБА_7 витратити грошові кошти на забезпечення його частиною квартири в кооперативному будинку та внести аліментні кошти як перший внесок паю за квартиру в ЖБК «Верстат-11».
Пай за вказану вище кооперативну квартиру було сплачено його матір'ю за час її шлюбу з ОСОБА_5 29.01.1992 року в повному обсязі у сумі 8 600 рублів.
Отже, аліментні кошти, отримані ОСОБА_1 від сплати першого внеску паю за спірну трикімнатну кооперативну квартиру склали половину суми від повної вартості квартири, а тому вважає, що має право претендувати на оформлення на його ім'я на половину квартири АДРЕСА_1 .
На сьогоднішній день вартість аналогічної трикімнатної квартири становить 1 436 170 грн.
Посилаючись на те, що спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора спадкодавця у повному обсязі, просив стягнути з відповідачів на свою користь по 718 085 грн. з кожного з відповідачів.
Відповідно до ухвали Подільського районного суду м. Києва від 19.06.2019 прийнято позовну заяву ОСОБА_4 та його залучено як третю особа, яка заявляє самостійні вимоги.
Представник ОСОБА_1 подала заяву про розгляд справи за її відсутності, у якій вказала на те, що позов підтримує у повному обсязі та просить позов задовольнити.
Представник ОСОБА_4 подала заяву про розгляд справи за її відсутності, у якій вказала на те, що позов підтримує у повному обсязі та просить позов задовольнити.
В матеріалах справи наявна заява від представника Чотирнадцятої Київської державної нотаріальної контори про розгляд справи за його відсутності.
Відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про дату та час судового засідання були повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.
Відповідно до ст. 223 ЦПК України суд ухвалив розглядати справу за відсутності учасників справи.
Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові доказі у їх сукупності, дійшов наступного.
Судом установлено, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 8 т. 1).
23.11.1977 ОСОБА_5 і ОСОБА_1 уклали шлюб (а.с. 10 т. 1).
Відповідно до рішення Подільського районного суду міста Києва від 02.07.1996 року шлюб між ними було розірвано (а.с. 98 т. 1).
Як вбачається зі змісту рішення, у 1996 році ОСОБА_1 звернулася з позовною заявою до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу, у якому вказала на те, що у неї з ОСОБА_5 різні погляди на життя, відповідач зловживає спиртними напоями, сімейне життя у них не склалося. В сім'ї виникають постійні сварки, що погано відображається на здоров'ї доньки. Крім цього, ОСОБА_1 у своєму позові зазначала, що сім'ї фактично не існує більше одного року, шлюбні відносини вони не підтримують, спільного господарства вони не ведуть. Шлюб існує формально. Позивачка просить розірвати шлюб. ОСОБА_5 позов визнав та проти розірвання шлюбу не заперечував.
Судом було установлено, що сім'ї фактично не існує більше одного року, шлюбні відносини вони не підтримують, тривалий час шлюб носить формальний характер.
Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу від 12.08.1997 шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 було розірвано (а.с. 11 т. 1).
20.06.2008 ОСОБА_5 і ОСОБА_1 знову уклали шлюб (а.с. 12 т. 1).
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є донькою ОСОБА_5 і ОСОБА_1 (а.с. 13 т. 1 ).
ОСОБА_5 на підставі рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 10.01.1983 року № 23, 01.02.1983 отримав ордер № 035475 серії Ж на право зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Ордер отримано на сім'ю в складі: ОСОБА_5 , дружини - ОСОБА_6 , доньки - ОСОБА_3 та сина дружини - ОСОБА_4 .
ОСОБА_5 був членом ЖБК «Верстат-11» та сплатив 19.01.1992 пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1 у повному обсязі (а.с. 26, 27, 30, 32, 74 т.1).
04.10.2000 ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 33 т. 1).
Зі спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_5 вбачається те, що з заявами про прийняття спадщини після померлого звернулися: дружина - ОСОБА_1 , та доньки: ОСОБА_3 , ОСОБА_8 .
Свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно не видавалися, постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно нотаріусом не приймалися (а.с. 67 - 79 т. 1).
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Положення Кодексу законів про шлюб та сім'ю України (надалі - КпШС України) не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.
Тому встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.
Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Згідно з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 19.03.2020 справа № 303/2865/17 провадження № 61-43499св18 належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Звертаючись до суду із позовом, на підтвердження факту спільного проживання з відповідачем у період із моменту розірвання шлюбу 12.08.1997 по 20.06.2008 позивач посилалася покази свідків та надала фото.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_9 , яка є сусідкою позивачки, вказала на те, що позивачка та померлий проживали у будинку АДРЕСА_2 з 1983 року.
Знала їх як одну сім'ю, не знала, що вони були розлучені.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_10 , який є головою ЖБК, вказав на те, що про те, чи вели спільне господарство ОСОБА_5 і ОСОБА_1 йому не відомо.
Факт спільного проживання, сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.
Суд не приймає до уваги покази зазначених вище свідків, оскільки вони не повідомили про відомі їм обставини, які б підтверджували не тільки факт спільного проживання померлого з позивачем, а й факт ведення ними спільного господарства.
Як вказав Верховний Суд у постанові від 12.12.2019 у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19) показання свідків та спільні фотографії осіб не можуть свідчити про факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та не можуть бути визначальними у вирішенні цього питання.
Таким чином, позов в частині вимог про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_5 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період з 12.08.1997 по 01.01.2004 задоволенню не підлягає, оскільки встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.
Позов в частині вимог про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_5 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 по 20.06.2008 задоволенню не підлягає, оскільки належних та достатніх доказів на підтвердження вказаного факту позивачем суду не надано.
Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність».
Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24.04.2019 справа № 163/754/17 провадження № 61-14555св18, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).
Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 6, 6-1 постанови від 18.09.1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» (далі - постанова) при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, слід керуватися статтею 146 ЖК УРСР, статтею 15 Закону України «Про власність», пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 року № 186, (далі - Примірний статут ЖБК) і статтями 22, 24, 28, 29 КпШС України, ураховуючи зокрема таке: пай, внесений подружжям в житлово-будівельному кооперативі у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, та після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.
Статтею 22 КпШС України визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до частини першої статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
Частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.
Відповідно до положень статті 15 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII «Про власність» член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 5-1 Постанови член ЖБК, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, набуває права власності на квартиру і вправі розпоряджатися нею на свій розсуд.
Як роз'яснено підпунктом б) пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» слід враховувати, що при повному внесенні пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства у особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири, дачі, гаража чи іншої будівлі.
Крім того, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 61 Постанови, за змістом частини першої статті 17 Закону України «Про власність» кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в ЖБК за рахунок спільних коштів члена ЖБК та членів його сім'ї. Інші особи права власності на пай та квартиру не набувають і можуть претендувати лише на відшкодування членом кооперативу коштів, наданих йому для внесення паю.
Відповідно до Закону України «Про кооперацію» кооператив - юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.
Кооперативна квартира спочатку є приватною власністю кооперативу як юридичної особи, а після повної виплати членом кооперативу пайового внеску переходить в його приватну власність як фізичної особи (статті 384 ЦК України). При цьому всі господарські, прибудинкові споруди, а також прибудинкова територія залишаються у власності кооперативу.
В кооперативі право власності на житлову площу після виплати паю набуває тільки член кооперативу. Якщо пай виплачувався в шлюбі, квартира є спільною сумісною власністю подружжя. При поділі майна подружжя (або чоловік), який перебував у шлюбі і брав участь у виплаті пайового внеску, може отримати свою частку в праві на квартиру або за спільною згодою, або через суд.
Відповідно до частини першої статті 146 ЖК Української РСР поділ квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу між членом кооперативу і його дружиною допускається в разі розірвання шлюбу між ними, якщо пай є спільною власністю подружжя і якщо кожному з колишнього подружжя є можливість виділити ізольоване жиле приміщення в займаній ними квартирі. Поділ квартири провадиться за згодою між колишнім подружжям, а в разі відсутності згоди - за рішенням суду.
Судом установлено, що пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1 виплачений повністю 29.01.1992, про що свідчить довідка, видана ОСОБА_5 головою правління ЖБК «Верстат 11» ОСОБА_10 (а.с. 26-27, 74 т. 1).
Таким чином, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , які уклали шлюб 23.11.1977 та на момент сплати пайового внеску - 29.01.1992, перебували у шлюбі, набули право спільної сумісної власності на вказану квартиру відповідно Закону України «Про власність», діючого на момент виникнення спірних правовідносин, та їхні частки у праві власності визнаються рівними, що відповідає положенням частині першій статті 28 КпШС України.
З моменту повного внесення пайового внеску за кооперативну квартиру, вона перейшла у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а житловий кооператив вже припинив будь-які права та повноваження щодо вказаного об'єкту нерухомого майна.
Оскільки пайовий внесок сплачено ОСОБА_5 у період зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_1 , а квартира виділялась подружжю, то дану квартиру слід вважати спільним майном подружжя, незалежно від того, на чиє ім'я оформлено право власності.
Аргументи відповідачки ОСОБА_2 , про те, що право власності на спірну квартиру відповідач набув - 04.10.2000, після розірвання шлюбу з позивачкою, а тому спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_5 , суд не бере до уваги на підставі статті 15 Закону України «Про власність», а також того, що спірна квартира набула статусу спільної сумісної власності на підставі внесення пайового внеску в ЖБК за рахунок спільних коштів члена ЖБК та членів його сім'ї. Тобто у даному випадку право власності на спірну квартиру виникло з моменту внесення пайового внеску, а не державної реєстрації права власності.
За таких обставини суд дійшов висновку про те, що позов необхідно задовольнити частково та визнати за ОСОБА_11 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Щодо застосування строку позовної давності
Статтею 69 СК України встановлено право кожного з подружжя ініціювати питання про поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14).
Таким чином, підставами для відмови в позові у зв'язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності.
Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.
У частині другій статті 72 СК України визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Ураховуючи відсутність доказів того, що ОСОБА_5 за життя заперечував право ОСОБА_11 на спірну квартиру, яка була набута у період шлюбу правових підстав для застосування строку позовної давності немає.
Щодо позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги - ОСОБА_4 .
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_4 посилався на те, що він є кредитором спадкодавця - ОСОБА_5 , оскільки перший внесок паю за квартиру АДРЕСА_1 в сумі 4 300 руб. внесла 06.02.1981 року його мати - ОСОБА_1 грошима, отриманими 28.01.1981 від його батька - ОСОБА_7 в рахунок погашення аліментів до його повноліття в обмін на дозвіл виїзду батька на постійне місце проживання до Ізраїлю. При цьому, його мати зобов'язувалась перед ОСОБА_7 витратити грошові кошти на забезпечення його частиною квартири в кооперативному будинку та внести аліментні кошти як перший внесок паю за квартиру в ЖБК «Верстат-11».
Установлено, що відповідно до розписки, складеної ОСОБА_1 28.01.1981, остання отримала від ОСОБА_7 в рахунок сплати аліментів до повноліття ОСОБА_4 5 000 рублів і зобов'язалася зазначену суму аліментів витратити на забезпечення сина ОСОБА_4 частиною квартири в кооперативному будинку та внести ці кошти як перший внесок паю за квартиру в ЖБК «Верстат-11» (а.с. 135 т. 1).
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК України).
Відповідно до ст. 1281 ЦК України спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб.
Кредиторові спадкодавця належить пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги.
Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.
Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
Згідно зі ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено.
У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора звертає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказів наявності боргових зобов'язань ОСОБА_5 перед ОСОБА_4 , останнім суду не надано, а тому позов ОСОБА_4 є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст.. 2, 4, 12, 13, 76-82, 223, 258-259, 263-265, 268, 273, 353, 354 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , серія та номер паспорта НОМЕР_3 ), третя особа - Чотирнадцята Київська державна нотаріальна контора (04108, м. Київ, пр. Правди, 33 код ЄДРПОУ 39023114), про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на частину квартири - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
У задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_4 ( АДРЕСА_5 ,) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 )/, ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , серія та номер паспорта НОМЕР_3 ), третя особа - Чотирнадцята Київська державна нотаріальна контора (04108, м. Київ, пр. Правди, 33 код ЄДРПОУ 39023114), про стягнення вартості частини квартири - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С. С. Захарчук