Дата документу 04.06.2025 Справа № 336/7502/23
Єдиний унікальний №336/7502/23 Головуючий у 1 інстанції Боєв Є.С.
Провадження № 22-ц/807/731/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
04 червня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Кухаря С.В.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Остащенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року у справі за первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою приватною власністю майна, набутого під час шлюбу,-
У липні 2023 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
В якому зазначала, що 22.07.1995 року з відповідачем по справі було зареєстровано шлюб в відділі РАГС Комунарського району м. Запоріжжя, актовий запис № 349. Від шлюбу мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В період шлюбу подружжя на підставі договору купівлі-продажу від 03.08.2001 року, посвідченого приватним нотаріусом ЗМНО Вакуленко С.О. (реєстр. № 5728) набуло у власність квартиру АДРЕСА_1 (згідно з діючим на той час законодавства договір зареєстровано в ОП ЗМБТІ, витяг № 188) та автомобіль LADA 110, 2004 року випуску, державний номер НОМЕР_1 . Всі правовстановлюючі документи оформлені на ім'я ОСОБА_1 .
Просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на стягнути з ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частки ринкової вартості автомобіля LADA 110, 2004 року випуску, державний номер НОМЕР_1 в сумі 50 000 грн.
27.11.2023 року від відповідача ОСОБА_1 надійшла зустрічна позовна заява про визнання особистою приватною власністю майна, набутого під час шлюбу.
В зустрічній позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що спірна квартира була куплена ним на грошові кошти в сумі 27 500 грн., які він отримав у 2000 році для купівлі собі квартири в подарунок від свого батька - ОСОБА_4 .
Ці грошові кошти батько отримав в результаті продажу 63/100 частин житлового будинку АДРЕСА_2 . також ОСОБА_1 вказав, що він отримав ці кошти оскільки між ним і батьком була домовленість про передачу грошей в обмін на те, що ОСОБА_1 подарує онучці ОСОБА_4 ( ОСОБА_5 ) належну йому квартиру АДРЕСА_3 , що і було здійснено за договором дарування від 08.01.2004 року (зареєстрованого за реєстр. № 51 приватним нотаріусом ЗМНО Андрєєвою В.М.).
Вважаючи, що спірна квартира під час шлюбу була набута ним за особисті кошти і тому в силу п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України є його особистою приватною власністю.
Окрім цього зазначав, що автомобіль ВАЗ 21102, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 був 07.12.2004 року придбаний ним під час перебування в шлюбі за його власні кошти, отримані ним в результаті від своєї діяльності як підприємця. До того ж цей автомобіль використовувався ним в його підприємницькій діяльності, а не в інтересах сім'ї, а тому це майно в силу вимог ст. 57 СК України слід розглядати як його особисту власність.
Просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Крім того ОСОБА_1 та на автомобіль ВАЗ 21102, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року позовні вимоги за первісним позовом задоволено частково, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та 1/2 частину автомобіля ВАЗ 21102, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2004 року випуску, колір сірий, об'єм двигуна 1500, номер шасі НОМЕР_2 .
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою приватною власністю майна, набутого під час шлюбу - відмовлено.
Повернуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у сумі 6149,76 грн., що сплачений 27.07.2023 відповідно до квитанцій № 1188283162, № 1188159085.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову в повному обсязі та задовольнити вимоги за зустрічним позовом в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не звернуто уваги та не з'ясовано джерело походження котів за які було придбано спірне майно.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Задовольняючи частково первісний позов про поділ майна подружжя та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову про визнання особистою приватною власністю майна, набутого під час шлюбу суд першої інстанції виходив з того, що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів щодо набуття ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто, у зв'язку з чим підлягає поділу спільне майно подружжя.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 22.07.1995 року перебували у шлюбі, зареєстрованому відділом РАГС Комунарського району м. Запоріжжя, актовий запис № 349 (свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 ).
Від шлюбу мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Наразі шлюб не розірвано, на час подачі ОСОБА_2 позову до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя припинило шлюбні відносини, спільне господарство ними не ведеться.
Також судом встановлено і не заперечується сторонами, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана 03 серпня 2001 року, спірний автомобіль був придбаний 07 грудня 2004 року - в період перебування сторін у шлюбі.
Правовстановлюючі документи оформлено на одного із подружжя - на ім'я ОСОБА_1 .
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідні висновки щодо застосування норм матеріального права викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Отже, за матеріалам справи встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана 03 серпня 2001 року, спірний автомобіль був придбаний 07 грудня 2004 року - в період перебування сторін у шлюбі та зареєстровані за ОСОБА_1 , тобто є об'єктами спільної власності подружжя, оскільки на час його набуття сторони перебували у шлюбі.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Як рекомендує п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (ч. 2 ст. 71 СК України).
Згідно з ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням (постанова Верховного Суду від 17.01.2024 у справі № 522/17831/20).
З матеріалів справи вбачається, що в період шлюбу сторін, а саме 03.08.2021 року між родиною ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (Продавці) та ОСОБА_1 (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ЗМНО Вакуленко С.О. (реєстр. № 5728). Квартира відповідно до законодавства, яке діяло на час вчинення цього договору, згодом була зареєстрована як приватна власність на ім'я ОСОБА_1 у Запорізькому МБТІ за № 188.
Не визнаючи позовні вимоги ОСОБА_2 щодо визнання за нею права власності на частину вищевказаної квартири, ОСОБА_1 у зустрічній позовній заяві, посилаючись на те, що ця квартира має бути визнана його особистою приватною власністю в силу положень п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України, оскільки була набута під час шлюбу, але за його власні кошти.
Згідно з пунктом 22 Постанови пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК України.
Відповідно до пункту 23 та 24 вказаної постанови пленуму Верховного суду України, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Норми Сімейного кодексу України у статтях 57 та 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:
1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, є особистою приватною власністю кожного з них.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 цього Кодексу.
За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Зазначені норми закону також свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, та Великої палати Верховного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
На підтвердження своїх доводів як в суді першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 вказав, що спірна квартира була куплена ним на грошові кошти, які в сумі 27 500 грн. він отримав у 2000 році в подарунок від свого батька - ОСОБА_4 для подальшої купівлі собі квартири. Ці грошові кошти батько отримав в результаті продажу 63/100 частин житлового будинку АДРЕСА_2 . Також ОСОБА_1 посилався на те, що він отримав ці кошти від батька в зв'язку з домовленістю між ним і батьком -про передачу грошей в обмін на те, що ОСОБА_1 подарує онучці ОСОБА_4 ( ОСОБА_5 ) належну йому квартиру АДРЕСА_3 , що і було здійснено за договором дарування від 08.01.2004 року (зареєстрованого за реєстр. № 51 приватним нотаріусом ЗМНО Андрєєвою В.М.).
Як письмовий доказ ОСОБА_1 надав суду копію Договору купівлі-продажу від 26.12.2000 року, посвідченого приватним нотаріусом ЗМНО Сосіменко Ю.П. (реєстр. № 4240), з якого видно, що ОСОБА_1 , діючи від імені ОСОБА_4 за дорученням, та ОСОБА_10 уклали цей договір про таке: гр. ОСОБА_4 продав, а гр. ОСОБА_10 купила 63/100 частини жилого будинку АДРЕСА_4 , розташований на земельній ділянці площею 416 кв. м. Цей продаж сторони здійснюють за 27 500 грн.
Проте, як правильно звернув увагу суд першої інстанції, зі змісту цього Договору купівлі-продажу не вбачається, що вказані 27 500 грн. були подаровані продавцем ОСОБА_4 синові - ОСОБА_1 з метою подальшої покупки останнім спірної квартири.
Також на підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надав суду копію Договору дарування від 08.01.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом ЗМНО Андрєєвою В.М. (реєстр. № 51), з якого вбачається, що гр. ОСОБА_1 ( Даруватель ) подарував, а гр. ОСОБА_5 (Обдарована) прийняла в дар квартиру АДРЕСА_3 .
Дослідивши вищевказані письмові докази, колегія суддів погоджкється з висновком суду першої інстанції, що ці докази ніяким чином не підтверджують того, що спірна квартира АДРЕСА_1 , придбана на ім'я ОСОБА_1 03.08.2001 року (під час шлюбу сторін) була набута ним за особисті кошти, подаровані йому батьком - ОСОБА_4 .
Також з матеріалів справи вбачається, що в період шлюбу сторін, а саме, 07.12.2004 року на підставі Договору № 190 (ч) купівлі-продажу транспортних засобів, укладеного між ТОВ СТО «Восток» та ОСОБА_1 , останній купив у ТОВ СТО «Восток» автомобіль ВАЗ 21102 вартістю(з ПДВ) 41900 грн.
У свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу (серія НОМЕР_4 ), виданого Запорізьким МРЕВ-1 07.12.2004 року, вказано власником ОСОБА_1 та зазначено наступні дані про автомобіль: реєстраційний номерАР3402АС;марка ВАЗ, модель 21102, рік випуску 2004; колір сірий; номер шасі НОМЕР_5 ;об'єм двигуна 1500 куб. м.
Оскаржуючи рішення суду в частині визнання за ОСОБА_2 права на 1/2 частину вищевказаного автомобіля, ОСОБА_1 посилався на те, що автомобіль ВАЗ 21102, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , був 07.12.2004 року придбаний під час перебування у шлюбі за його власні кошти, отримані ним від своєї діяльності в якості підприємця. Також ОСОБА_1 наполягав, що цей автомобіль ним використовувався та використовуються до теперішнього часу в його індивідуальній професійній діяльності, а не в інтересах сім'ї, а тому це майно силу вимог ст. 57 СК України слід розглядати як його особисту власність.
Колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції в мотивувальній частині рішення зазначалось, що вказані доводи суперечать положенням ч. 4 ст. 61 СК України, відповідно до якої речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є також об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Крім того, у статті 57 СК України зазначено таке:
1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної
5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є виплати (страхові виплати та виплати викупних сум), одержані за договорами страхування життя та здоров'я.
6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Доказів купівлі автомобілю ВАЗ 21102, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 за кошти отримані ОСОБА_1 від підприємницької діяльності та використання зазначеного автомобіля в діяльності фізичної особи-підприємця з метою отримання прибутку, а не в інтересах сім'ї скаржником не надано.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що посилання скаржника на положення ст. 57 СК України є помилковими.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що матеріали справи не містять доказів, які підтверджують доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 стосовно набуття ним майна під час шлюбу, але за його особисті кошти.
За таких обставин, ОСОБА_1 не спростовано презумпцію спільності доходів та набутого в період шлюбу майна.
Інших доводів апеляційна скарга не містить.
Твердження апеляційної скарги не містять доводів, які могли б спростувати висновки суду першої інстанції, які обґрунтовано викладені в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
За своєю суттю доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з рішенням суду першої інстанції.
Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 10 червня 2025 року.
Головуючий
Судді: