Справа № 357/1440/25
Провадження № 2/357/2083/25
іменем України
09 червня 2025 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:
головуючого судді - Орєхова О. І. ,
за участі секретаря - Махненко Б. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, -
В січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, мотивуючи тим, що 18 серпня 2024 року ОСОБА_2 (далі - Відповідач) отримав від ОСОБА_1 (далі - Позивач), які зобов'язувався повернути у строк до 10 вересня 2024 року. Вказані обставини підтверджуються складеною 18 серпня 2024 року та власноруч підписаною Відповідачем розпискою, яку також було підписано у присутності свідка - громадянина ОСОБА_3 . Сума позики відповідно до розписки склала 15 750 (п'ятнадцять тисяч сімсот п'ятдесят доларів США), що підлягає сплаті в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день написання розписки (курс станом на 18 серпня 2024 року за даними НБУ 41,1382), отже сума боргу складає 647 926,65 гривень. Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до розрахунку 3 % річних з 10 вересня 2024 року по день подання позову 21 січня 2025 року склали - 7 1 19,63 гривень. Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора, зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Відповідно до розрахунку інфляційні нарахування з 10 вересня 2024 року по день подання позову 21 січня 2025 року склали - 43 827,55 гривень. Тому, просив суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у сумі 713 873,83 гривень, з яких - 647 932, 65 грн основного боргу, 3 % річних - 7 119,63 грн, інфляційні витрати - 43 827,55 грн, витрати на правову допомогу 15 000,00 грн та судовий збір в сумі 7 138,74 грн ( а. с. 1-2 ).
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.01.2025, головуючим суддею визначено Орєхова О.І. (а. с. 17 ) та матеріали передані для розгляду.
За відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п'яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу ( ч. 1 ст. 187 ЦПК України ).
Ухвалою судді від 03.02.2025 позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, залишена без руху ( а. с. 22-24 ).
14.02.2025 за вх. № 8541 судом отримано заяву про усунення недоліків ( а. с. 26 ) з додатками ( а. с. 27-31 ).
Відповідно до ч. 6 ст. 187 ЦПК України у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.
Суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру ( ч. 8 ст. 187 ЦПК України ).
Згідно відповіді № 1222810 від 17.02.2025 з Єдиного державного демографічного реєстру, сформованого засобами підсистеми ЄСІТС «Електронний суд» за запитом судді стосовно визначення підсудності, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , але знятий з реєстрації 07.02.2013 ( а. с. 34 ).
Позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом ( ч. 1 ст. 27 ЦПК України ).
Відповідно до ч. 9 ст. 28 ЦПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).
Оскільки останнє відоме місце реєстрації відповідача ОСОБА_2 було м. Біла Церква, то дана справа підсудна Білоцерківському міськрайонному суду Київської області.
Згідно ч. 1 ст. 187 ЦПК України якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача.
Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України ( ч. 10 ст. 187 ЦПК України ).
Ухвалою судді від 18 лютого 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі. Постановлено провести розгляд справи за правилами загального провадження. Призначено підготовче судове засідання у справі на 13.03.2025 ( а. с. 35-36 ).
Ухвалою суду заяву ОСОБА_1 про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів було задоволено ( а. с. 46-47 ).
Ухвалою суду від 30 квітня 2025 року закрито підготовче засідання у справі та призначено справу до розгляду по суті на 09.06.2025 ( а. с. 70-71 ).
В судове засідання сторони по справі не з'явились.
Так, 09.06.2025 за вх. № 32188 судом отримано від представника позивача, адвоката Стамбуляк Юлії Володимирівни, яка діє на підставі Ордеру ( а. с. 66 ) заяву про розгляд справи за відсутності позивача та представника позивача. Позовні вимоги в частині стягнення 3% річних, інфляційних втрат та стягнення витрат на правову допомогу в розмірі 15 000 грн не підтримують та просили не розглядати. Позовні вимоги в частині стягнення основного боргу з урахуванням повернутих відповідачем 2091,70 доларів США підтримує просить стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 13 558,30 доларів США ( 15 750 дол. США - 2091,70 дол. США ). Так, оскільки відповідач на сьогодні повернув частину боргу в сумі 86 600 грн, що за офіційним курсом НБУ складає 2091,70 дол. США ( курс станом на 09.06.2025 за даними НБУ становить 1 дол. США = 41,4018 грн ). Судовий збір просили залишити за позивачем ( а. с. 80 ).
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, 09.06.2025 за вх. № 32075 судом отримано заяву про визнання позовної заяви, в якій просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у сумі 516 326,65 грн, витрати по сплату судового збору покласти на позивача, розгляд справи здійснювати за його відсутності ( а. с. 76, 77-78 ).
Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів ( ч. 3 ст. 211 ЦПК України).
В свою чергу, учасники справи скористувалися вимогами ч. 3 ст. 211 ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Оскільки учасники справи не з'явилися в судове засіданні, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Судом встановлені наступні обставини та спірні їм правовідносини.
З наданого суду оригіналу Розписки від 18.08.2024 вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , даною розпискою стверджує, що 18.08.2024, він взяв борг 15 750 доларів США у громадянина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та зобов'язується повернути до 10.09.2024 в повному обсязі ( а. с. 68 ).
Одержання ОСОБА_2 зазначеної суми підтверджується його підписом у розписці.
Зазначена розписка була складена 18 серпня 2024 року в присутності свідка ОСОБА_3 .
Встановлено, що у визначений строк у розписці, ОСОБА_2 кошти не повернув.
В свою чергу, згідно отриманих судом заяв ( 09.06.2025 ) від сторін по справі про розгляд справи за їх відсутності, встановлено та не спростовано, що відповідач на сьогоднішній день повернув позивачу суму позики в розмірі 86 600 грн, що еквівалентно 2091,70 дол. США ( за офіційним курсом НБУ, станом на 09.06.2025, 1 дол. США = 41,4018 грн ).
Тому, в заяві про розгляд справи за відсутності позивача та його представника, просили стягнути з відповідача суму боргу в розмірі 13 658,30 дол. США ( 15 750 дол. США - сума отримана в борг - 2091,70 дол. США - сума, яка повернута відповідачем).
Оскільки в інший частині вимог у вказаній вище заяві щодо стягнення з відповідача 3% річних, інфляційних втрат та витрат на правову допомогу у сумі 15 000 грн просили не розглядати, тобто не підтримали, то зазначені вимоги не розглядаються та відповідно судом не надається правова оцінка зазначеним вимогам.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках ( ч. 1 ст. 13 ЦПК України ).
Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.
Частиною 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Згідно з приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У свою чергу національне законодавство України встановлює наступне.
Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями гл.71 ЦК України.
У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми ( договори ).
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Така позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у його Постанові від 13.12.2017 р. у справі № 309/3458/14-ц, а також у справі No 6-2789цс16 від 18.01.2017 р.
У постанові від 08.07.2019 у справі №524/4946/16-ц Верховний Суд також зазначив, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, повинна містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням його повернення і дати отримання коштів.
Постановою від 22.08.2019 р. у справі № 369/3340/16-ц ВС вказав, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником Позикодавцеві за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору і зміст умов договору, так і факт отримання боржником від Позикодавця певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від Позикодавця до позичальника.
Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п.2 ч.1 ст.1046 ЦК).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій ст. 640 ЦК, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (ч.1 ст.207 ЦК).
Згідно ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника.
Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві грошові кошти у такій самій сумі, що була передана йому позикодавцем, у строк та в порядку, що встановлені договором.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Відповідно до ч. 2 статті 1049 ЦК України, позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.
Отже, відповідно до вимог ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, де сторони є вільними в укладені договору.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначеним змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16.
Отже, тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Також, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 194/1126/18, підкреслив, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із особою_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, у тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов'язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що особою_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі».
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Таким чином, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, провадження № 61-7418св18.
В зазначеній постанові ВС дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції у визначеному чинним цивільним процесуальним законодавством порядку оцінив розписку від 9 липня 2011 року і дійшов висновку, що вона не містить відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у позику, тобто не підтверджує факт передачі коштів 9 липня 2011 року або у будь-який інший день.
Встановивши, що згідно з розпискою від 9 липня 2011 року ОСОБА_2 лише зобов'язався віддати позивачу грошові кошти у сумі 18 000 гривень після продажу земельної ділянки, а не повернути отриману у борг суму коштів, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України і дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики, чим мотивовано позов.
Такої ж позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в своїй постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, провадження № 61-6634св20.
ВС у вищевказаній постанові зазначив, що у справі, що переглядається, суди встановили, що зміст розписки 24 квітня 2018 року не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів та позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів відповідачу. За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог.
Зазначеної правової позиції дотримується і Верховний Суд в постанові від 06.04.2020 року у справі № 464/5314/17.
Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України).
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18).
Отже, наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця), згідно зі статтею 545 ЦК України, свідчить, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
Такої правової позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 26 грудня 2023 року у справі № 127/35718/21.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».
Отже, як зазначено вище, позивачем на підтвердження своїх вимог надано Розписку від 18.08.2024, зі змісту якої вбачається, що відбулася передача певної суми коштів від Позикодавця до Позичальника, а саме одержання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 суму в розмірі 15 750 доларів США в борг, яку останній зобов'язується повернути до 10.09.2024 в повному обсязі.
Тому, розписка містить відомості про отримання в борг сум та зобов'язання їх повернення в певний строк.
Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти ) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
А тому, з цього вбачається, що сторони досягли згоди, щодо всіх істотних умов договору позики.
Згідно частини другої статті 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
У частині другій статті 533 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що у пунктах 47, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18 зроблено висновок, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, але не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, тобто Великою Палатою Верховного Суду допускається стягнення боргу в іноземній валюті, при цьому не здійснено відступу від постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.
Аналогічний правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року справа № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс1
Отже, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.
Така ж, правова позиція міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду в справі № 373/2054/16-ц від 16.01.2019 року.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зроблено висновок, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
При цьому, у розписці ( договір позики ), яка надана позивачем до суду та міститься в матеріалах даної цивільної справи сторони не погоджували визначення гривневого еквіваленту виконання зобов'язання.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені ст.193, ч. 4 ст. 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Статтею 611 ЦК України передбачено, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у тому числі і сплата неустойки. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання - ч.1 ст.625 ЦК України.
У відповідності до ч. ч. 1, 2 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Тому, враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що стягнення боргу в іноземній валюті ( доларах США ) узгоджуються з правовими позиціями, які викладені у постановах Верховного Суду.
До того ж, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане - постанова Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 707/2606/16-ц.
Такої правової позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 26 грудня 2023 року у справі № 127/35718/21.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
У постанові від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане. У цій справі позивач просив про стягнення боргу за договором позики. Факт отримання коштів за договором позики підтверджується наявним у позичальника оригіналом розписки боржника.
Отже, судом достеменно встановлено, що відповідач ОСОБА_2 отримав в борг у позивача ОСОБА_1 грошові кошти в розмір 15 750 доларів США, що не спростовано на час розгляду даної справи з боку відповідача, а навпаки підтверджено частковою сплатою у розмірі 86 600 грн та визнанням позову в частині стягнення з нього суми боргу в розмірі 516 326,65 гривень.
Тобто, відповідачем не спростовано отримання коштів у борг від позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Згідно ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Тому, суд приходить до переконання, що за наданими доказами з боку позивача, дійсно вимоги позивача про стягнення грошових коштів за договором позики від 18.08.2024 є обґрунтованими та з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість в розмірі 13 658,30 дол. США ( 15 750 дол. США - сума надана у борг - 2091,70 дол. США - сума, яку повернув відповідач ) ( за офіційним курсом НБУ, станом на 09.06.2025, 1 дол. США = 41,4018 грн, а повернуто відповідачем частково борг в сумі 86 600 грн ).
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Тому, з урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, в частині вимог які були підтримані позивачем, є цілком обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
З огляду наведеного, даючи оцінку зібраним доказам по справі, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є такими, що підлягають задоволенню.
Частиною 1 статті 131 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Поняття судових витрат міститься в п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», де судові витрати передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи.
Відповідно до п. п. 1, 2 ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача. У разі відмови в позові - на позивача.
Так, при зверненні до суду позивачем було сплачено судовий збір за подачу позовної заяви у розмірі 7 138,74 грн, що підтверджується квитанцією від 21.01.2025 ( а. с. 3 ), ставки які діяли на час звернення до суду.
Враховуючи вимоги ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Водночас, звертаючись до суду з заявою 09.06.2025 ( а. с. 80 ), представник позивача просила залишити судовий збір за позивачем.
Тому, суд приходить до висновку про можливість віднести понесені судові витрати за рахунок позивача.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 15, 16, 202, 207, 256, 257, 261, 267, 509, 524, 525, 526, 533, 545, 610, 612, 625, 638, 1046, 1047,1048, 1049 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 5, 10, 12, 13, 19, 28, 76, 77, 79, 80, 81, 82, 89, 133, 141, 187, 206, 263-265, 273, 353-355 ЦПК України, п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, - задовольнити.
Стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 18.08.2024 в розмірі 13 658,30 доларів США ( тринадцять тисяч шістсот п'ятдесят вісім доларів тридцять центів ).
Судові витрати залишити за позивачем.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ( адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 );
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( остання відома адреса реєстрації: АДРЕСА_3 , адреса проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_2 ).
Повний текст судового рішення виготовлено 09 червня 2025 року.
Суддя О. І. Орєхов