Україна
Донецький окружний адміністративний суд
05 червня 2025 року Справа№200/1590/25
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Шинкарьова І.В.., розглянувши в спрощеному (письмовому) провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління національної поліції в Донецькій області про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,
ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся з позовом до Головного управління національної поліції в Донецькій області (далі відповідач) про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку починаючи з 22.03.2022.
Позовні вимоги мотивовані тим, що після звільнення остаточний розрахунок з позивачем на виконання рішення суду у справі №200/4759/23 відповідач здійснив 14.12.2024. Посилаючись на норми ст.117 КЗпП України, позивач просить визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов'язати його нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою від 07.04.2025 відкрито спрощене позовне провадження у справі без виклику сторін.
Відповідач у відзиві на позовну заяву просив відмовити у задоволенні позовних вимог, які вважає безпідставними та необґрунтованими. Зауважив, що правовідносини, що є предметом дослідження та вирішення у цій справі регулюються нормами Закону України “Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII, постановою КМ України від 11.11.2015 №988 “Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» і Порядком та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затвердженим наказом МВС України від 06.04.2016 №260, які встановлюють питання призначення грошового забезпечення поліцейським Національної поліції України, визначення його складу, нарахування та виплати і є спеціальними та мають пріоритетне значення для їх застосування. Статтею 60 Закону № 580-VIII в редакції, що діє з 01.05.2022 встановлено, що відносини, що виникають у зв'язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції. Тому, на думку відповідача, ст.117 КЗпП України не повинна розповсюджувати свою дію на поліцейських.
Крім того, на момент проходження та звільнення позивача зі служби в поліції законодавством не було передбачено нарахування та виплата спірних виплат у справі 200/4759/23. Причиною затримки належних позивачу виплат є їх спірний характер, який обумовлювався відповідним судовим спором. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру.
Відповідач є бюджетною установою, яка фінансується за рахунок державного бюджету, і не може брати на себе зобов'язання понад наявні кошторисні призначення та на цілі, прямо не визначені нормативними актами, Головне управління у таких повноваженнях обмежене. Тому відповідач просив відмовити у задоволенні позову.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі фактичні обставини.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_2 , проходив службу в органах Національної поліції України, займана посада перед звільненням - старший інспектор з комунікації Маріупольського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області.
Наказом Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 21.03.2022 №136о/с відповідно до розділу VII Закону України «Про Національну поліцію» ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за п.7 ч.1 ст.77 (за власним бажанням).
23.12.2021 позивач звернувся до відповідача з заявою щодо надання інформації про те, чи проводилася виплата індексації грошового забезпечення відповідно до постанови КМУ від 17.07.2003 № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» та постанови КМУ від 18.10.2017 № 782 «Про внесення зміни до п.2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення».
Відповідно до довідок Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 20.05.2022 щодо виплати грошового забезпечення вбачається, що індексація за період з листопада 2015 року по листопад 2017 року не нараховувалася та не виплачувалася.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 31.10.2023 у справі №200/4759/23, яке набрало законної сили, визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з листопада 2015 року по листопад 2017 року; зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період листопада 2015 року по листопад 2017 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - листопад 2015 року.
На виконання вказаного судового рішення, відповідачем нараховано грошові виплати та відповідно до платіжної інструкції №6751 від 12.12.2024 сума 3206,41 грн. перерахована користь позивача.
Вказані обставини сторонами не оспорюються.
Позивач вважає, що відповідач не нарахував та не виплатив йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені зі служби за період з 22.03.2022 (дата звільнення) по 14.12.2024 (дата повного розрахунку), тобто, допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, через що з відповідача за вказаний період на користь позивача належить стягнути середній заробіток.
Відповідно до довідки Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку відповідача від 25.04.2025 № 261 про розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період за останні два місяці, що передували звільненню позивача на виконання ухвали Донецького окружного адміністративного суду по справі № 200/1590/25, середній розмір грошового забезпечення позивача складає 466 грн. 34 коп.
Наведені розрахунки підтверджуються наданими відповідачем документами та не спростовані.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд зазначає, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення поліцейським.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, водночас трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Закріплені у ст.116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
У відповідності до вимог ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частина перша статті 117 КЗпП України в редакції на час розгляду цієї справи передбачає, шо у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Таким чином, умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За приписами ч.5 ст.242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Виходячи з фактичного періоду затримки виплат при звільненні, суд вважає за необхідне враховувати норми ст.117 КЗпП України в редакціях, як до внесення змін, так і після цього, та відповідні позиції Верховного Суду з цього приводу у зазначеній категорії справ.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
У постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі правові висновки.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. (пункт 91).
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 КЗпП України (пункт 92.)
У постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 Велика Палата Верховного Суду підтвердила наведені висновки, зокрема, зазначивши:
“ 58. Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
59. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
60. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч.1 ст.117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
61. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
69. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16).
70. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні».
Стосовно застосування наведених висновків Верховного Суду до правовідносин, що виникли після змін, внесених у ст.117 КЗпП України Законом України № 2352-IX, тобто після 19.07.2022, суд зауважує, що зміст ч.1 ст.117 КЗпП України із набранням чинності Законом № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням “але не більше як за шість місяців».
Отже, крім обмеження періоду стягнення строком у шість місяців, Законом України №2352-IX не внесено жодних інших змін у правове регулювання зазначених відносин.
Відповідно до ч.1 ст.94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.
При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема компенсацією втрат частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні ст.2 Закону України “Про оплату праці». До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
Отже, відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Такий висновок узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 19.05.2020 в справі № 761/35141/17.
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 в справі № 755/12623/19.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи без проведення повного розрахунку, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні обмежена в часі, водночас не залежить від розміру невиплаченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам порушеного права працівника. За таких умов зазначений обов'язок стає несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу дійти такого правового висновку, який непрямо висновується з приписів ч.1 ст.117 КЗпП України, як у редакції до 19.07.2022, так і після 19.07.2022, про те, що у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум, зменшується, відповідно, розмір відповідальності.
Обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми ч.1 ст.117 КЗпП України, не передбачив порядку зменшення його розміру. Також у зазначеній редакції не змінився саме компенсаційний характер зазначеної виплати.
Такий підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.
Крім того, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19.
Тому суд дійшов висновку, що викладені вище правові позицій Верховного Суду є застосовними до вимог про нарахування та виплату середнього заробітку за час фактичної затримки розрахунку в період з 22.03.2022 до 13.12.2024 (виключаючи день звільнення та день розрахунку), тобто як до внесення змін у ст.117 КЗпП України Законом № 2352-ІХ, так і після цього.
Крім того, суд наголошує, що ст.117 КЗпП України для її застосування також прямо передбачає наявність вини відповідача.
В умовах правового режиму воєнного стану, який триває на час розгляду справи та потребує максимальної мобілізації фінансових та інших ресурсів на потреби оборони, суд вважає обов'язковим застосування також вищевказаних принципів співмірності та пропорційності. З урахуванням встановлених конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України.
Вирішуючи питання розміру середнього заробітку за затримку розрахунку після звільнення, суд враховує такі обставини:
1) за наданими розрахунками середньомісячна заробітна плата складає 13757,14 грн., тоді як несвоєчасно виплачена сума 3206,41 грн.;
2) фактичний період затримки не може бути в повному обсязі поставлений у вину відповідачу, оскільки після звільнення 21.03.2022 з позовом щодо недоплачених сум (у справі № 200/4759/23) позивач звернувся через більш ніж рік - 30.08.2023;
3) позивачем не доведена істотність майнових втрат, пов'язаних з несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення в сумі 3206,41 грн.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, враховуючи принцип співмірності та розумності, довготривалу пасивну поведінку позивача, проведення відповідачем повного розрахунку без зайвих зволікань після набрання судовим рішенням законної сили, зміни в трудовому законодавстві, якими обмежено період стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шістьма місяцями, введення в Україні воєнного стану та його наявність до цього час, що викликає спрямованість державних коштів на обороноздатність країни суд вважає, що розмір відшкодування заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який орієнтований на строк затримки, із розрахунку за формулою:
- підлягало до виплати під час звільнення: 132622,40 грн - виплачене грошове забезпечення при звільненні;
- 3206,41 грн. - індексація грошового забезпечення, яка виплачена позивачу на виконання рішення №200/4759/23;
Разом 135828,81 грн = 100% виплат при звільненні.
- 3206,41 грн. індексація грошового забезпечення = 2,4% від всіх виплат при звільненні.
Враховуючи вищевикладене (здійснивши пропорційний розрахунок суми середнього заробітку за час затримки розрахунку : (466,34 (середньоденний розмір ГЗ) грн х (119 днів (за період з 22.03.2022 по 19.07.2022) + 182 дня (за період з 14.06.2024 по 13.12.2024)) х 2,4% = 3368,84 грн), сума 3368,84 грн буде пропорційним, справедливим, належним і достатнім.
Виходячи з встановлених об'єктивних обставин, враховуючи такий критерій як ступінь вини відповідача у тривалості затримки розрахунку та застосовуючи принципи пропорційності та співмірності при визначенні розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до ст.117 КЗпП України у цій справі, суд дійшов висновку про відсутність легітимної мети в умовах правового режиму воєнного стану для нарахування такого середнього заробітку в обсязі, більшому за несвоєчасно виплачену грошову суму при звільненні, яку протягом тривалого часу не вимагав і сам позивач. Тому суд вважає, що стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні в сумі 3368,84 грн. є достатнім для поновлення порушеного права позивача.
Суд також зазначає, що виходячи з майнового характеру заявлених вимог, належним способом захисту права є стягнення з відповідача визначеної судом суми.
З наведених підстав суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача та стягнення з нього на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 22.03.2022 до 13.12.2024 в сумі 3368,84 грн., що є достатнім для поновлення порушеного права позивача та таким, що відповідає встановленим обставинам справи.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі РуїсТоріха проти Іспанії від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Ч.1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Ч.2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Судовий збір, сплачений позивачем підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача (ч. 8 ст. 139 КАС України)
Керуючись ст.9, 19, 72-79, 90, 132, 139, 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління національної поліції в Донецькій області (85302, Донецька обл., м. Покровськ, вул. Мандрика, буд. 7а, код ЄДРПОУ 40109058) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області щодо не нарахування ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.03.2022 до 13.12.2024 в сумі 3368,84 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1211.20 грн.
Повний текст рішення складено 05.06.2025.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Текст рішення виготовлений та підписаний в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя І.В. Шинкарьова