Справа № 523/13989/24
Провадження №2/523/598/25
"29" травня 2025 р. м.Одеса
Суворовський районний суд м. Одеси у складі
головуючої судді - Середи І.В.,
за участю секретаря - Ячменьової Д.В.,
позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 9 в м.Одесі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Хімченко Руслан Олександрович, про визнання заповіту недійсним,
22 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Хімченко Р.О. 16 грудня 2006 року недійсним.
В обгрунтування вимоги позивач зазначив, що заповіт був складений від імені його матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Про її смерть він дізнався випадково, а в травні 2024 року йому стало відомо про складення заповіту на імя доньки - ОСОБА_2 .. Позивач вважає, що заповіт складений без вільного волевиявлення, оскільки матір перебувала як під фізичним так і під психологічним впливом відповідачки, у зв'язку з тяжким станом її здоров'я. Мати позивача досить тривалий час за межі свого житла самостійно не виходила, тому знаходилася в повній залежності. На його прохання надати слухавку матері відповідачка повідомляла , що вона не бажає ні з ким спілкуватися, хоча на той момент вже її і не було в живих. З незрозумілих причин сестра не повідомила про смерть матері, існують обгрунтовані підстави вважати, що відповідачка могла спровокувати передчасну смерть.
22 серпня 2024 року суддю визначено автоматизованою системою документообігу суду відповідно до ст.ст. 14, 33 ЦПК України.
10 вересня 2024 року судом отримано інформацію щодо зареєстрованої адреси проживання відповідачки на територіїОдеси та Одеської області.
12 вересня 2024 року у справі відкрито провадження та призначено її до розгляду у порядку загального позовного провадження.
22 квітня 2024 р. закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.
В судовому засіданні позивач підтримав позов з підстав зазначених у ньому. Також зазначив, що матір не зверталася до лікарів, тому він не може підтвердити які в неї були захворювання. Останній раз був у матері приблизно за 15 років до її смерті, потрапити до неї не міг бо квартира була зачинена решітками . Сестра постійно перешкоджала у спілкуванні, йому навіть не відомо, де знаходиться сестра на теперішній час.
Відповідачка в судове засідання не з'явилася, оскільки вона не значиться зареєстрованою в м.Одесі та Одеській області, її виклик було здійснено за допомогою оголошення на сайті судової влади. а також надсилалася судова повістка за останньою відомою адресою проживання зазначеною позивачем в заяві.
В силу вимог ст.128 ЦПК України вона вважається повідомленою належним чином.
Приватний нотаріус звернувся з заявою про розгляд справи в його відсутності, з висновком суду згоден.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши позивача та свідка, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла матір позивача - ОСОБА_3 , за своє життя, а саме 16 грудня 2006 року вона склала заповіт , в якому заповідала все своє майно ОСОБА_2 .
24 травня 2024 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Мусевич К. відкрито спадкову справу №5/2024 до майна померлої за заявою ОСОБА_1 .
Як слідує із акту судово- медичного дослідження (обстеження) №182-860 від 14 березня 2024 року смерть ОСОБА_3 перебуває в прямому причинному зв'язку з захворюванням серцевосудинної системи у вигляді ішемічної хвороби серця. Безпосередньою причиною смерті стала хронічна недостатність кровообігу. Ушкоджень при дослідженні не виявлено.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 , яка повідомила, що є двоюрідною сестрою позивача, періодично спілкувалася з його матір'ю по телефону, часто в розмовах ОСОБА_3 могла щось забути, в силу вже віку мабуть, чим саме вона хворіла не знала, іноді запитувала про позивача, чи не бачила вона його. Розповідала, що сама готує собі їжу, та про допомогу сусідів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Відповідно до статей 1217, 1218 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно зі статтею 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Згідно з вимогами статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
У частинах другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.
Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Встановлення неспроможності особи в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними такого стану на момент вчинення заповіту відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 грудня 2021 року у справі № 635/3664/16 (провадження № 61-14002св21) зазначено, що «для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Як закріплено нормами ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно з нормами ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.1,2 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1)письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів;3) показаннями свідків.
Нормами ч.1,2 ст.77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За нормами ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до вимог ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За нормами ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, для підтвердження обставин на які посилався позивач необхідні належні докази, які б підтверджували, що у заповідача не було вільного волевиявлення та не відповідало її внутрішній волі , бо в іншому випадку такі твердження є лише припущенням.
Оскільки позивач не надав належних доказів, які б підтверджували його доводи, суд дійшов висновку, що позов є необгрунтованим тому не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 12,13, 76, 81, 89, 95,258-259, 263-265, 268, 273, 354-355 ЦПК України, -
Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Хімченко Руслан Олександрович, про визнання заповіту недійсним .
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його складення.
Суддя
Повне рішення складено 05 червня 2025 р