нп 2/490/899/2025 Справа № 490/9555/24
Центральний районний суд м. Миколаєва
02 червня 2025 року Центральний районний суд міста Миколаєва у складі:
головуючого - судді Черенкової Н.П.,
при секретарі - Романової К.Т.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення в солідарному порядку 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання,-
У жовтні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про стягнення в солідарному порядку 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у загальній сумі 8349,08 доларів США та судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що між ОСОБА_1 (далі - відповідач 1) та ВАТ КБ «НАДРА» 24.04.2008 року укладено кредитний договір №08/04/2008/840 К-1058, на підставі якого ВАТ КБ «НАДРА» надав відповідачу 1 кредитні кошти на суму 54 484,00 доларів США. Того ж дня, з метою забезпечення виконання умов кредитного договору між ОСОБА_2 (далі - відповідач 2) та ВАТ КБ «Надра» укладено договір поруки, відповідно до якого відповідач 2 у разі невиконання відповідачем 1 умов кредитного договору, стає солідарним боржником та відповідає перед банком всім своїм майном, яке їм належить на праві власності та особистими коштами. У зв'язку з невиконанням основного зобов'язання за вказаним кредитним договором ВАТ КБ «НАДРА» звернулося до Ленінського районного суду міста Миколаєва з позовною заявою про стягнення заборгованості з відповідачів. Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 12.11.2015 у справі №489/5747/15-ц стягнуто з відповідачів на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у розмірі 57 748,96 доларів США, що еквівалентно 1 234 184,79 гривень. Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23.07.2021 року у справі №489/5747/15-ц замінено сторону стягувача ПАТ «КБ «Надра» на його правонаступника ТОВ «ФК Дніпрофінансгруп» у виконавчих листах, виданих відповідно до рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 12.11.2015 року у справі №489/5747/15-ц.
Однак, Відповідачі так і не вчинили жодних дій щодо погашення кредитної заборгованості, в зв'язку з чим позивач, який є правонаступником первісного кредитора, керуючись ст. 625 ЦК України просить суд стягнути з них 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у загальній сумі 8 349,08 доларів США.
На думку позивача останній вправі вимагати стягнення з боржників у судовому порядку 3% річних за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання аж до повного виконання, оскільки судове рішення не виконувалось відповідачами тривалий час, а тому таке правопорушення є триваючим. Також просив стягнути з відповідачів судові витрати.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.10.2024 року дану справу передано на розгляд судді Черенковій Н.П.
Після виконання приписів ст.187 ЦПК України, ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 30.10.2024 року відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче судове засідання.
07.11.2024 року представник позивача - адвокат Чміль Ю.В. надала заяву про стягнення судових витрат на професійну правничу (правову) допомогу у сумі 8 500,00 грн.
Ухвалою суду від 05.02.2025 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.
07.02.2025 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення у справі.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав клопотання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, проти заочного розгляду справи не заперечує.
Відповідачі в судове засідання не з'явилися, про час та місце слухання справи повідомлені належним чином, шляхом направлення судової повістки за останнім відомим місцем реєстрації. Будь-яких заяв та клопотань від них не надходило, в установлений ч. 7 ст. 178 ЦПК України строк відзив на позовну заяву до суду не подали.
Статтею 174 ЦПК України визначено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити заочне рішення, у зв'язку з неподанням відповідачами відзиву, та відсутністю заперечень позивача щодо заочного розгляду справи, що відповідає положенням п. 3, п. 4 ч. 1 ст. 280 ЦПК України.
Згідно ст.282 ЦПК України, за формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 263 і 265 цього Кодексу, і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд.
Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст. 1, 3 ЦК України, ст. ст. 2, 4-5, 12-13, 19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Договір, в тому числі і договір кредиту, є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Судом встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами наступне.
24.04.2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір № 08/04/2008/840К-1058, згідно з умовами якого Банк надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошових коштів у сумі 54 484,00 доларів США в порядку і на умовах, визначених цим Договором.
Того ж дня, з метою забезпечення виконання умов кредитного договору між ОСОБА_2 та ВАТ КБ «Надра» укладено договір поруки, відповідно до якого ОСОБА_2 у разі невиконання ОСОБА_1 умов кредитного договору, стає солідарним боржником та відповідає перед банком всім своїм майном, яке їм належить на праві власності та особистими коштами.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12.11.2015, стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором № 08/04/2008/840 К-1058 від 24.04.2008 р. в розмірі 57 748,96 доларів США, що еквівалентно 1 234 184 грн. 79 коп., а саме: 47 604,12 доларів США, що еквівалентно 1 017 373 грн. 83 коп. - заборгованість за тілом кредиту, 4 007,90 доларів США, що еквівалентно 85 655 грн. 04 коп. - заборгованість за відсотками, 688,54 доларів США, що еквівалентно 14 715 грн. 17 коп. - пеня за прострочення сплати кредиту, 5 448,40 доларів США, що еквівалентно 116 440 грн. 75 коп. - штраф за порушення умов договору. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , на користь держави судовий збір у розмірі 3 654 грн. 00 коп., по 1 827 грн. 00 коп. з кожного.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва по справі № 489/5747/15-ц від 23 липня 2021 року замінено стягувача ПАТ КБ «Надра» на його правонаступника ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» у виконавчих листах, виданих відповідно до рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2015 року по справі № 489/5747/15-ц. У задоволенні вимог заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про поновлення строку пред'явлення до виконання виконавчого листа відносно ОСОБА_1 відмовлено.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Встановлено, що в результаті не виконання рішення суду у відповідачів виникла заборгованість, розрахована на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Оскільки, судове рішення про стягнення з боржників коштів не виконувалось тривалий час, кредитор вправі вимагати стягнення з боржників в судовому порядку суму 3 % річних за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до повного його виконання.
Правовідносини між сторонами виникли внаслідок невиконання зобов'язання, та регулюються Розділом І Книги V ЦК України.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За змістом ст.ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
За правилами ст. ст. 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Згідно з ч.ч 1-2 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Згідно з ч.ч 1-2 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
На правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості поширюється і порука, оскільки наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором кредиту солідарно як з боржника так і з поручителя, яке не виконане останніми, не звільняє їх від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст.625 ЦК України. Вказана норма не містить застереження щодо неможливості солідарної відповідальності боржника та поручителя за порушення грошового зобов'язання.
Верховний Суд у постанові від 06 березня 2019 року у справі №757/44680/15-ц здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
1) натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном;
2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
3) кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
У вказаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов'язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку за спливом позовної давності.
Разом з тим, як встановлено судом, основна вимога кредитора вже захищена у судовому порядку рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 12.11.2015 року у справі №489/5747/15-ц, за яким з відповідачів стягнуто солідарно суму заборгованості, а отже зобов'язання не можна вважати натуральним.
При цьому та обставина, що ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» відмовлено у поновленні строку пред'явлення до виконання виконавчого листа відносно ОСОБА_1 не має правового значення, оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.
Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18).
Можливість нарахування боржникові кредитором наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, після реалізації права на дострокове стягнення усієї суми кредиту, встановлена також постановою Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.
У даному випадку розмір заборгованості вже встановлений судовим рішенням у справі №489/5747/15-ц від 12.11.2015 року, яке набрало законної сили 24.11.2015 року, та складає 57 748,96 доларів США, що еквівалентно 1 234 184 грн. 79 коп.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 року у справі №759/4755/19 (провадження №61-14506св20), від 29.11.2023 року у справі №753/1527/22 (провадження №61-9430св23).
Оскільки кредитор вже скористався судовим захистом та рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання вже не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України.
Таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання, підтвердженого судовим рішенням, до моменту його повного виконання і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Відповідні висновки неодноразово висловлювалися Верховним Судом, зокрема містяться і в постановах Верховного Суду від 19.01.2022 року у справі №204/3530/17, від 17.02.2021 року у справі №303/7132/18.
Згідно висновку, викладеного у постанові Великої Палати від 4 липня 2018 року в справі № 14-134цс18, зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.Також Велика Палата розтлумачила положення частини другої статті 625 ЦК України: при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у гривні.
Відповідно до розрахунку інфляційних витрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, яке становить 57 748,96 дол. США., за період з 01.05.2017 року по 23.02.2022 року (дата розрахунку до введення Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 воєнного стану) розмір нарахованих 3% річних на суму боргу становить 8 349,08 дол. США.
Отже з огляду на зміст принципу диспозитивності цивільного процесу, вищевказаний розрахунок суд покладає в обґрунтування рішення, оскільки він виконаний за вірною формулою.
При цьому, відповідачі, не надали суду доказів, які б спростовували, як факт невиконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором кредиту так і його забезпечення. Не спростовано і розрахунок (спосіб та метод) нарахування 3% річних застосований позивачем, що є процесуальним обов'язком боржників.
З огляду на викладені висновки Верховного Суду, які відповідно ч.4 ст.263 ЦПК України враховуються судом щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, суд приходить до висновку, що позивач вправі вимагати від відповідачів застосування наслідків порушення виконання рішення у вигляді сплати штрафних санкцій, передбачених статтею 625 ЦК України.
Судом встановлено, що вищевказане рішення суду відповідачі не виконали, заборгованість не виплатили, протилежного жодними доказами відповідачами спростовано не було.
У висновках Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, зазначено те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Законом України від 30.03.2020 № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОУГО-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОУГО-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Зазначений Закон України від 30.03.2020 № 540-ІХ набрав чинності 02.04.2020 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОУГО-19, спричиненої коронавірусом 8АЯ8-СоУ-2» (із наступними змінами і доповненнями) установлено з 12.03.2020 року до 31.10.2020 року на всій території України карантин, дію якого неодноразово було продовжено до 01 липня 2023 року.
В той же час, з початком повномасштабного вторгнення 24.02.2022 року, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» №2120-ІХ від 15.03.2022, який набув чинності 17.03.2022 року Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені ст. ст. 257-259 (позовна давність) цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
З огляду на вищевикладене, оскільки трирічна позовна давність відраховується з дати нарахування 3% річних, а саме з 01.05.2017 року, враховувати зміни до ЦК України, які введені в дію на підставі Закону України № 540-ІХ з 02.04.2020 та Закону України №2120-ІХ з 17.03.2022, то позовна давність щодо стягнення інфляційних витрат та 3% річних починаючи з 02.04.2020 року була продовжена та станом на дату подачі позову (28.10.2024 року) не була пропущена.
Крім того, відповідно до постанови Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 920/724/21 позивачу не потрібно обґрунтовувати причини, за яких він в період дії карантину не мав змоги особі подати позов вчасно.
Таким чином позивачем вірно визначено період нарахування та сума 3% річних із врахуванням строку позовної давності.
За такого, суд вважає, що доводи позивача знайшли своє підтвердження, а тому позовна заява підлягає задоволенню повністю.
Частинами 1, 2, 3 та 4 ст. 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В тому числі, суд враховує вимоги ст.80 ЦПК України, зокрема достатність доказів для вирішення справи, наданих до суду.
Відповідачами не надано доказів щодо спростування заявленої суми заборгованості, в тому числі не здобуто таких доказів під час розгляду справи.
На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилався представник позивача у позовній заяві, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Щодо стягнення судових витрат суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як розподілити судові витрати між сторонами.
Згідно з частиною 1 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Сплата позивачем судового збору в сумі 5162,94 грн при поданні позову підтверджується платіжною інструкцією № 8381 від 17.10.2024 р.
Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За такого, з відповідачів на користь позивача слід стягнути сплачений судовий збір у сумі по 2581,47 грн з кожного.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу, що передбачено пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України.
Представником позивача заявлено про понесені витрати на правову допомогу у розмірі 8 500,00 грн.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представником позивача суду надано: Договір №02/01-24 про надання правничої допомоги від 02.01.2024 р., укладеного з адвокатським бюро «Юлії Чміль», Додаток №1 до Договору про надання правової допомоги №02/01-24 від 02.01.2024 року, Акт про надання правничої допомоги №3110-24 до Договору №02/01-24 від 02.01.2024 року, в якому вказано, що вартість послуг становить 8500,00 грн.
Разом з тим, суд зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за результатами розгляду справи №200/14113/18-а, ухвалив постанову від 26.06.2019, в якій сформував правову позицію, яка також зазначена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі №620/1958/19 у постанові від 11.10.2021 року, згідно з якою, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Згідно з положеннями частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
При розгляді справи «Гуриненко проти України» (рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 2010 року, №37246/04) ЄСПЛ зазначив, що при розгляді питань компенсації витрат, понесених сторонами на отримання ними юридичної допомоги (в тому числі й під час розгляду їх справ в національних судах) задоволенню судом підлягають лише ті вимоги, по яким доведено, що витрати заявника були фактичними, неминучими, необхідними, а їх розмір розумним та обґрунтованим.
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішеннівід 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов'язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).
З урахуванням наведеного вище, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Суд вказує на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, слід керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
В даній справі судом враховано незначну складність категорії справи, виходячи з усталеної правової позиції у таких справах, спірні правовідносини не є новими у судовій практиці, а тому, підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, а також не потребувала затрат значного часу та коштів, які заявлені позивачем як витрати на правову допомогу.
Крім того, суд враховує, що суть надання позивачу адвокатом правничої допомоги зводилась до написання та направлення позовної заяви до суду, а справа розглядалася без участі сторони позивача, оскільки представником позивача подано заяву про розгляд справи за його відсутності.
Таким чином, заявлені представником позивача - адвокатом Чміль Ю.В. до відшкодування 8 500,00 грн витрат на правничу допомогу є необґрунтованими, не відповідають реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а їх стягнення з відповідачів становить надмірний тягар для останніх, що суперечить принципу розподілу таких витрат. Заявлений розмір витрат не є співмірним із складністю справи та виконаним адвокатом робіт (наданих послуг), із реальним часом витраченим адвокатом та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).
Відтак, з огляду на незначну складність справи та обсяг наданих послуг, суд, виходячи з критерію пропорційності вважає, що розмір витрат на правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідачів, повинен становити 5000,00 грн, по 2500,00 грн з кожного.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
При вирішенні даного спору, суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов протиУкраїни", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Керуючись ст. ст. 512, 514, 516, 625, 1049, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст.12, 13, 76, 81, 82, 141, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд, -
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення в солідарному порядку 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання - задовольнити.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», (код ЄДРПОУ 40696815, юридична адреса: м.Дніпро, вул. Автотранспортна, 2, офіс 205) 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 8 349,08 доларів США.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» сплачений судовий збір у розмірі по 2581,47 грн з кожного.
Вимогу щодо стягнення витрат на правову допомогу - задовольнити частково.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» витрати на правову допомогу у розмірі по 2500,00 грн з кожного.
Заочне рішення може бути переглянуто за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана до Центрального районного суду м. Миколаєва протягом 30 днів з дня оголошення рішення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги у 30-денний строк з дня оголошення рішення.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повний текст рішення виготовлено: 02 червня 2025 року.
Суддя Н.П. Черенкова