ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"22" травня 2025 р. справа № 826/17609/14
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:
судді Григорука О.Б.,
при секретарі Цуркан М.І.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - Гоголя В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та зобов'язання вчинити певні дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив:
- скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2516-ц про звільнення позивача з посади заступника начальника управління справами Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України;
- поновити позивача на посаді заступника начальника управління справами Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати відповідача проінформувати Міністерство юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622, вул. Архітектора Городецького, 13, м. Київ, 01001) про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" № 1682-VII.
Позовні вимоги позивач мотивує безпідставністю оскаржуваного рішення з огляду на відсутність правових підстав для його прийняття.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.11.2014 у справі № 826/17609/14 відкрито провадження в адміністративній справі, ухвалено закінчити підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду в судовому засіданні (т.1 а.с.1).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.12.2014 зупинено провадження у справі № 826/17609/14 до вирішення Верховним Судом України питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» (т. 2 а.с. 80,81).
На виконання Закону України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення", Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 № 399, судові справи передано Івано-Франківському окружному адміністративному суду.
12.03.2025 дана справа надійшла до Івано-Франківського окружного адміністративного суду та здійснено автоматизований розподіл судової справи між суддями.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.03.2025 справу прийнято до провадження та вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження (т. 2, а.с. 89-92).
Цією ж ухвалою поновлено провадження у даній справі та змінено назву відповідача Генеральна прокуратура України на Офіс Генерального прокурора.
04.04.2025 відповідачем подано відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач позовні вимоги не визнав та зазначив, що позивач працював в органах прокуратури України на посаді заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 10.11.2010 по 22.02.2014, тобто більше року обіймав посаду передбачену п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Вважає, що наказ від 23.10.2014 № 2516-ц прийнято у відповідності до вимог законодавства, а підстави для його скасування відсутні (т. 2 а.с. 101-106).
Позивачем подано відповідь на відзив, згідно якого вказав що рішенням Європейського суду з прав людини у справі “Рolyakh and Others v. Ukraine (2019) Європейський Суд встановив, що люстраційне законодавство України в частині автоматичної заборони займати посади порушує: ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд) та ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя). Суд постановив, що: «Будь-яке втручання у право на працю має бути індивідуалізованим, пропорційним і обґрунтованим». Це рішення має «преюдиційне значення», й відповідні положення Закону № 1682-VII не повинні застосовуватись без урахування його висновків. Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до позивача щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
19.04.2025 судом закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті (т. 2 а.с. 162-164).
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі з мотивів викладених у позовній заяві.
Представник відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечив, вказавши, що спірний наказ прийнято у відповідності до вимог чинного на той час законодавства.
Заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 з 10 листопада 2010 року призначений на посаду заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, згідно наказу №3505ц від 10.11.2010 (т. 2 а.с.52).
З 25 березня 2014 року призначений на посаду заступника начальника управління справами - начальником відділу матеріально-технічного забезпечення та договірної роботи (т. 2 а.с. 55).
З 14.07.2014 обіймав посаду заступника начальника управління справами Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України (т.2 а.с. 57).
20.10.2014 позивачем подана Генеральному прокурору України заява, в якій викладені обґрунтування відсутності підстав для застосування відносно позивача заборони передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» (т. 1 а.с.33,34).
На підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2516-ц позивача звільнено із займаної посади заступника начальника управління справами Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України (т. 1 а.с. 31).
Рішення про застосування щодо ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону, прийнято у зв'язку із обійманням позивачем з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посади, яку віднесено до категорії «керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України», а саме заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, що відповідає критеріям, визначеним в п. 7-2 ч. 1 ст. 3 Закону (т. 2 а.с. 60,61).
Інформацію стосовно ОСОБА_1 внесено до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», як такий, що звільнений з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» та щодо якого наявна заборона займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) протягом 10 років.
Не погодившись із вказаним наказом позивач звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади».
Спір у цій справі виник у зв'язку зі звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрації) із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) та внесенням відомостей до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» з одночасним оприлюдненням цих відомостей на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.
16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року.
Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону України «Про очищення влади»).
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону України «Про очищення влади»).
Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону України «Про очищення влади»).
Статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».
Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України.
За приписами частини першої статті 5 Закону України «Про очищення влади» органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.
Згідно з частиною другою статті 5 цього ж Закону Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України:
1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією;
2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом;
3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.
Частиною дванадцятою статті 5 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Відповідно до частини другої статті 7 цього Закону інформація з Реєстру про внесення відомостей про особу до Реєстру або про відсутність у Реєстрі відомостей про таку особу подається:
- на запит державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з метою проведення перевірки, передбаченої цим Законом, або спеціальної перевірки, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», відомостей про осіб, які претендують на зайняття посад, пов'язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;
- на запит правоохоронних органів у разі необхідності отримання такої інформації в рамках кримінального або адміністративного провадження або на запит прокурора в рамках здійснення нагляду за додержанням вимог і застосуванням законів;
- під час звіряння переліку осіб, звільнених з посад у зв'язку із здійсненням очищення влади (люстрації), з відомостями, що містяться в Реєстрі;
- у разі звернення фізичної особи (уповноваженої нею особи) щодо отримання відомостей про себе.
Згідно з частиною третьої статті 7 Закону України «Про очищення влади» Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру. Відкритими для безоплатного цілодобового доступу є такі відомості про особу, щодо якої застосовано положення цього Закону:
1) прізвище, ім'я, по батькові;
2) місце роботи, посада на час застосування положення цього Закону;
3) відомості про стан проходження перевірки особою, а також інформація про надходження висновків про результати перевірки, які свідчать про наявність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 цього Закону;
4) час, протягом якого на особу поширюється заборона, передбачена частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону.
Зазначені відомості не належать до конфіденційної інформації про особу та не можуть бути обмежені в доступі.
Пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Аналіз положень пункту 7 частини першої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» дає підстави для висновку, що заборони, установлені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Водночас із аналізу цих норм випливає, що установлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 7 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі №800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі №800/186/17.
У справі №800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).
Як підсумок у справі №800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцією за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Суд також ураховує, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади», як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звертала увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Суд враховує, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, відповідно до якої кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає урахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.
У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон України «Про очищення влади» вплинув на заявників у трьох аспектах:
1) їх звільнили з державної служби;
2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;
3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
За оцінкою ЄСПЛ поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної та професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону України «Про очищення влади». Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).
Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом України «Про очищення влади», як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону України «Про очищення влади» (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).
У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Аналіз цього рішення ЄСПЛ та установленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі «Полях та інші проти України», був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України «Про очищення влади», законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож, при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками ЄСПЛ саме Закон України «Про очищення влади», що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку №788/2014 зазначила, що той факт, що Закону України «Про очищення влади» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо установити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України «Про очищення влади», визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2020 року (справа №817/3431/14).
Судом встановлено, що ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника начальника управління справами Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України на підставі Закону України «Про очищення влади» за критерієм перебування на посаді заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України більш ніж один рік із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді (т. 2 а.с. 61), не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Генеральної прокуратури України від 23 жовтня 2014 року №2516-цк про звільнення ОСОБА_1 з посади (т. 2, а.с.60) не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді. При цьому установлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку про те, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведених у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді, з якої його звільнили, із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обчисленого за правилами Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» №100.
Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові ВСУ від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року (справа № 11-134ас18) підтримала правову позицію, сформульовану раніше Верховним Судом України, та вказала, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу розраховується відповідно до вимог пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, відповідно до якого нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.
Щодо розрахунку суми заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає таке.
З довідки про доходи від 01.04.2025 №21-237зп встановлено, що позивачу за останні два місяці, що передували звільненню, тобто за серпень та вересень 2014 року, нараховано заробітну плату на загальну суму 22443,21 гривень.
В довідці зазначено, що сума середньоденної заробітної плати складає 801,54 грн (22443,21 грн/28 робочих дні).
Згідно позовних вимог, позивач просить стягнути з відповідача - Офісу Генерального прокурора середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Тобто, вимушений прогул починається з 24.10.2014.
Пунктом 10 вказаного Порядку №100 (в редакції чинній до 12.12.2020) передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. У разі поновлення незаконного звільненого працівника, середній заробіток за ним зберігається за весь період вимушеного прогулу до фактичного поновлення на посаді.
09 грудня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100», згідно з якою виключено п. 10 Порядку № 100, а п. 2 викладено у новій редакції, яка не передбачає обчислення середньої заробітної плати з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів. Вказана постанова № 1213 офіційно опублікована у виданні «Урядовий кур'єр» № 242 від 12.12.2020 та з цієї ж дати набула законної сили.
Верховним Судом у постанові від 22.09.2021, справа № 234/1020/18 викладено правовий висновок про застосування постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 1213 від 09 грудня 2020 року, а саме пункту 10 указаної Постанови до правовідносин, які виникли та були чинними до 12 грудня 2020 року. У цій справі зазначив, що суд має враховувати ті матеріальні норми, які регулюють спірні правовідносини, що, зокрема, вимагає вибір відповідної редакції нормативно-правового акта. На дату розгляду справи в суді апеляційної інстанції пункт 10 Порядку № 100 уже було виключено, утім ці норми були чинними на дату звернення позивача до суду з цим позовом та діяли до внесення відповідних змін постановою Кабінету Міністрів України. Ураховуючи наведене, для правильного вирішення справи в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно встановити, чи здійснювало підприємство у період з часу звільнення позивача до часу її поновлення на роботі підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, адже при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата позивача підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів за весь час вимушеного прогулу і до виключення пункту 10 з Порядку № 100.
Подібні висновки висловлювались Верховним Судом у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 813/5855/15, від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 11 лютого 2021 у справі № 814/197/15, від 25 лютого 2021 року у справі № 816/4583/14 та інших.
Період вимушеного прогулу позивача триває з 24.10.2014.
Згідно наявної в матеріалах справи довідки Офісу Генерального прокурора від 01.04.2025 №21-237зп визначено розмір середньоденної заробітної плати позивача за два попередні місяці, що передували звільненню, що становить 801,54 грн. (т. 2 а.с. 114).
За період з 01.12.2015 до 11.12.2020 посадові оклади працівників органів прокуратури неодноразово підвищувались.
Згідно заяви Офісу Генерального прокурора від 12.05.2025 зазначено, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 року № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» з 01 грудня 2015 року підвищено посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (т. 2 а.с. 171-174).
У подальшому, 30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури», якою підвищено посадові оклади прокурорам і слідчим органів прокуратури, яку опубліковано 06 вересня 2017 року. Отже, посадові оклади прокурорам і слідчим прокуратури підвищено з 06 вересня 2017 року.
Визначаючи розмір середнього заробітку, суд врахує коефіцієнт його підвищення з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року, застосовуючи положення пункту 10 Порядку № 100, з урахуванням інформації, що містить заява Офісу Генерального прокурора від 12.05.2025, згідно з якою коефіцієнт підвищення посадового окладу посади, яку обіймав позивач до звільнення з 01 грудня 2015 року, складає 1,29.
Разом з цим у період з 06 вересня 2017 року по 11 грудня 2020 року коефіцієнт підвищення посадового окладу посади, яку обіймав позивач до звільнення з 06 вересня 2017 року складає 2,26 (т. 2 а.с. 171-174).
З урахуванням висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 22.09.2021, справа № 234/1020/18 у спірних правовідносинах середній заробіток позивача підлягає коригуванню за період до 11.12.2020, тобто до дати набрання законної сили постановою Кабінету Міністрів України № 1213 від 09 грудня 2020 року, а з 12.12.2020 - розраховується, виходячи з середньої заробітної плати, чинної на дату звільнення позивача.
Тому, за період починаючи з 12.12.2020 при розрахунку використовується середньоденний заробіток у розмірі 801,54 грн. без застосування коефіцієнта підвищення.
Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу склала 3509190,71 грн згідно наступного розрахунку:
1) з 24.10.2014 по 30.11.2015 - 221225,04 грн (276 робочих днів х 801,54 грн);
2) з 01.12.2015 по 05.09.2017, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 459091,56 грн (444 робочих днів х (801,54 грн х 1,29=1033,99 грн.);
3) 06.09.2017 по 11.12.2020, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 1913912,91 грн (819 робочих днів х (1033,99 грн х 2,26=2336,82 грн.);
4) 12.12.2020 по 22.05.2025 - 916961,76 грн (1144 робочих днів х 801,54 грн).
Щодо зобов'язання відповідача надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до позивача заборон, визначених частиною 3 статті 1 Закону, суд зазначає таке.
Як вже зазначалось, відповідно до частини 2 статті 1 Закону очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
За нормами частини 3 статті 1 Закону протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 2 Закону заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації), установлені статтею 3 Закону, застосовуються до певної категорії посад без конкретизації їх статусу в структурі органів державної влади.
Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
При цьому, підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
За приписами частини 11 та 12 статті 5 Закону орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов'язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.
У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини 5 цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону, відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року № 1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057, затверджено Положення № 1704/5.
Пункт 9 Положення № 1704/5 передбачає, що реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Згідно з пунктом 4 Положення № 1704/5, держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
Відповідно до пункту 5 розділу II Положення № 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:
- копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;
- копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;
- копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.
В свою чергу, зміни внесені наказом Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року № 2454/5 у пункт 5 розділу II Положення № 1704/5 не вплинули на можливість реалізації відповідачем позовної вимоги про зобов'язання поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону.
Так, аналіз вимог пункту 5 розділу II Положення № 1704/5 про Реєстр, у редакції наказу Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року № 2454/5, дає підстави стверджувати, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною 3 або 4 статті 1 Закону, є, зокрема рішення суду.
Таким чином, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону.
Вказана позиція відповідає правовому висновку Верховного Суду, висловленому в постановах від 04 червня 2020 року у справі № 821/4571/14, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 23 червня 2021 року у справі № 826/17785/14, від 29 вересня 2021 року у справі № 826/17800/14.
Таким чином, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, вул. Різницька, будинок, 13/15, м. Київ, 01011) про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2516-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління справами Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.
Поновити ОСОБА_1 з 24.10.2014 на публічній службі в органах прокуратури на посаді заступника начальника управління справами Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 3 509 190 (три мільйони п'ятсот дев'ять тисяч сто дев'яносто) грн 71 коп.
Зобов'язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622, вул. Архітектора Городецького, 13, м. Київ, 01001) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених Законом України "Про очищення влади" № 1682-VII.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на публічній службі.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Григорук О.Б.
Рішення складене в повному обсязі 02 червня 2025 р.