справа№380/13605/24
30 травня 2025 року м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 380/13605/24 за позовом ОСОБА_1 до Майстер сержанта Грай Володимира Богдановича, інспектора прикордонної служби 1 категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) сьомого прикордонного Карпатського загону ДПС України, ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправним рішення, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправним рішення від 19 вересня 2023 року інспектора прикордонної служби першої категорії другої групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (типА) сьомого прикордонного ІНФОРМАЦІЯ_3 майстер сержанта ОСОБА_2 на пункті пропуску «Шегині» про відмову в перетинанні державного кордону України з метою проведення відпустки разом із сім'єю у країнах Європейського Союзу;
- визнати бездіяльність суб'єкта владних повноважень начальника сьомого прикордонного Карпатського загону ДПС України протиправною у частині ненадання відповіді на скаргу від 19 вересня 2023 року на дії інспектора прикордонної служби першої категорії другої групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) сьомого прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України майстер сержанта ОСОБА_2 на пункті пропуску «Шегині».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до пункту 26 Правил перетирання державного кордону громадянами України, які затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57, встановлено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 21 та 22 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Абзацом 14 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані працівники органів військового управління (органів управління), військових частин (підрозділів), підприємств, установ та організацій Міністерства оборони України та Збройних Сил України.
На пункті пропуску «Шегині» сьомого прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України 19 вересня 2023 року позивачем при намаганні здійснити перетинання державного кордону було надано для перевірки інспектору паспортного контролю паспорт громадянина України для виїзду за кордон, серія НОМЕР_1 , витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 3.09.2023 року №260, військовий квиток серії НОМЕР_3 та службова перепустка, реєстраційний номер 369.
Інспектором прикордонної служби 1 категорії другої групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) сьомого прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України майстер сержантом ОСОБА_2 19 вересня 2023 року на пункті пропуску «Шегині» було прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.
Не погодившись із таким рішенням позивач у відповідності до частини 3 статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» позивач подав скаргу до начальника сьомого ІНФОРМАЦІЯ_4 з вимогою про його скасування. Скаргу було направлено 16.10.2023 шляхом направлення рекомендованого поштового відправлення №7820324402490, яку уповноважена особа сьомого ІНФОРМАЦІЯ_4 отримала 24 жовтня 2023 року
Станом на 01 червня 2024 року позивач зазначає, що не отримав жодного письмового рішення начальника сьомого ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо скарги, що є порушенням статей 16 та 20 Закону України «Про звернення громадян» і є адміністративним правопорушенням, передбаченим статтею 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Позивач вважає оскаржуване рішення протиправним, необґрунтованим і таким, що прийнято за відсутності передбачених законодавством підстав, оскільки, на думку позивача, ним було надано до пункту пропуску всі необхідні документи для підтвердження права на перетинання державного кордону.
Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач проти позову заперечив, мотивуючи тим, що в ході перевірки документів було встановлено відсутність документу, який би посвідчував приналежність позивача до категорії осіб, які звільненні від мобілізації та підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року № 57.
Законом № 3543 - XII передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації, яка також надається військовозобов'язаним, зокрема, - які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи II групи. Поряд з цим наявність у позивача права на відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації не гарантує йому беззаперечного права на перетинання державного кордону для виїзду з України.
Щодо визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень начальника сьомого ІНФОРМАЦІЯ_4 протиправною у частині ненадання відповіді на скаргу від 19 вересня 2023 року на дії інспектора прикордонної служби першої категорії другої групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) ІНФОРМАЦІЯ_5 майстер сержанта ОСОБА_2 на пункті пропуску «Шегині».
Слід зазначити, що вищезазначене твердження позивача є хибним, оскільки на звернення, яке надійшло на адресу НОМЕР_4 прикордонного загону від 26.10.2023 № П-1219 щодо оскарження рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 19.09.2023 було розглянуто по суті та ретельно вивчено з врахуванням вимог діючого законодавства України, та надано відповідь від 30.10.2023 №23/П-1219-1218, у якій зокрема зазначається: «у разі незгоди з наданою відповіддю, Ви маєте право оскаржити її у встановленому законодавством порядку».
З огляду на вищезазначене, ІНФОРМАЦІЯ_6 надав у встановленому порядку Законом України «Про звернення громадян» відповідь на звернення від 26.10.2023 № П-1219 щодо оскарження рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 19.09.2023 року.
З огляду на викладене просить у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді у даній справі відкрито спрощене провадження в адміністративній справі.
Судом встановлені наступні обставини:
19 вересня 2023 року позивачем при намаганні здійснити перетинання державного кордону у пункті пропуску «Шегині» було надано для перевірки інспектору паспортного контролю паспорт громадянина України для виїзду за кордон, серія НОМЕР_1 , витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 3.09.2023 року №260, військовий квиток серії НОМЕР_3 та службова перепустка, реєстраційний номер 369.
Інспектором прикордонної служби 1 категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » майстер-сержантом ОСОБА_2 19.09.2023 видано рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України.
Вказаним рішенням відмовлено у зв'язку з тим, що позивач не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 року №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Не погоджуючись із рішенням про відмову в перетині державного кордону України від 19.09.2023 та бездіяльністю щодо ненадання відповіді на скаргу від 19.09.2023, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України імперативно установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закону України від 05.11.2009 №1710-VI «Про прикордонний контроль» (далі - Закон №1710-VI).
Прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів (частина перша статті 2 Закону №1710-VI).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України.
За приписами частини першої статті 14 Закону №1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.06.2023 №457.
Так у пункті 1 цього рішення зазначаються, з-поміж іншого, підстави для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон.
Обґрунтовуючи відмову в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні від 18.11.2024 №3830 вказав Закон №389-VІІІ, Указ Президента України №64/2022, а також Правила №57.
Статтею 1 Закону №389-VІІІ визначено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Частиною другою статті 2 Закону №389-VІІІ визначено, що правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Основного Закону.
Пунктом 1 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ) в Україні було введено воєнний стан із 05 годин 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Відповідно до пункту 3 цього Указу у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону №389-VІІІ.
Воєнний стан неодноразово продовжувався та діє до цього часу.
Пунктом 6 частини першої статті 8 Закону №389-VІІІ передбачено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що право особи на вільний перетин державного кордону України, тобто вільне залишення території України, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 затверджено Правила №57, які визначають порядок та умови перетинання громадянами України державного кордону.
Відповідач, покликаючись на Правила №57 (зі змінами), вказував на ненадання позивачем для паспортного контролю документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.
Пунктом 2 Правил №57 установлено, що перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Натомість пунктами 2-1 - 2-19 Правил №57 визначено коло осіб, які мають право перетинати державний кордон у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану, умови та перелік підтвердних документів для перетинання громадянами України державного кордону.
Не є спірною та обставина, що ОСОБА_1 під час здійснення прикордонного контролю пред'явив паспорт громадянина України для виїзду за кордон, серія НОМЕР_1 , витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 3.09.2023 року №260, військовий квиток серії НОМЕР_3 та службова перепустка, реєстраційний номер 369.
У той же час оскаржуване рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої можливим є реалізація права виїзду за кордон. Рішення відповідача не містить правової оцінки поданим позивачем документам на підтвердження підстави для виїзду за кордон, як того вимагає частина перша статті 14 Закону №1710-VI.
У контексті зазначеного суд зауважує, що рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.
Також загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).
Суд також зазначає, що одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень, згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України, є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Про обов'язок уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України приймати обґрунтоване рішення про відмову у перетинанні державного кордону вказано і в частині першій статті 14 Закону України №1710-VI.
Повертаючись до обставин у цій справі, в оскаржуваному рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише узагальнено покликався на закон України про правовий режим воєнного стану, указ Президента України про введення воєнного стану в Україні та закон, яким затверджено зазначений указ, Правила №57, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України.
У даному випадку відсутність в оскаржуваному рішенні також посилань на перелік документів, які позивач не подав для перетину кордону, безумовно свідчить про його необґрунтованість, що, окрім цього, поставило позивача у невизначене становище, та позбавило його можливості подати необхідні, на думку державного органу, документи для перетину державного кордону України.
До того ж використане відповідачем формулювання «відсутність підстав на право перетинання державного кордону» спотворює суть цього права, оскільки приписи статті 14 Закону №1710-VI відмову у пропуску через державний кордон при виїзді з України пов'язують з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон, а не з необхідністю набуття такого права перед виїздом.
Аналогічні правові висновки у подібних правовідносинах викладені Верховним Судом у постанові від 12.11.2024 у справі №380/11916/22.
Суд наголошує, що Держприкордонслужба та її посадові особи здійснюють свою діяльність як суб'єкти владних повноважень, а отже їх діяльність має характеризуватись певною послідовністю та передбачуваністю, що зокрема слідує з принципу належного урядування. Тобто, при виконанні своїх функціональних обов'язків посадовим особам Держприкордонслужби належить уникати прийняття формалізованих рішень, що було допущено у спірних правовідносинах.
Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд зазначає, що рішення відповідача від 18.11.2024 №3830, яке всупереч затвердженій формі не містить чітких та обґрунтованих підстав відмови в перетині державного кордону України громадянину України, не відповідає критеріям правомірності рішень суб'єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 КАС України, тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимоги визнати бездіяльність суб'єкта владних повноважень начальника сьомого прикордонного Карпатського загону ДПС України протиправною у частині ненадання відповіді на скаргу від 19 вересня 2023 року на дії інспектора прикордонної служби першої категорії другої групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) сьомого прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України майстер сержанта ОСОБА_3 на пункті пропуску «Шегині».
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Згідно з ст. 3 Закону України «Про звернення громадян» під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про звернення громадян» звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
Згідно з ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду. Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обгрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Статтею 18 Закону України «Про звернення громадян» встановлено, що громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування має право, зокрема, одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги.
Згідно з статтею 19 Закону органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані, зокрема: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
Відповідно до ст. 20 Закону України «Про звернення громадян» звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
У матеріалах справи наявна відповідь військової частини НОМЕР_5 від 30.10.2023 №23/П-1219-1218 на звернення від 14.09.2023, яке надійшло на адресу НОМЕР_4 прикордонного загону 26.10.2023 № НОМЕР_6 щодо оскарження рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.
Таким чином, позовна вимога про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень начальника сьомого ІНФОРМАЦІЯ_4 протиправною у частині ненадання відповіді на скаргу від 19 вересня 2023 року на дії інспектора прикордонної служби першої категорії другої групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) сьомого прикордонного ІНФОРМАЦІЯ_3 майстер сержанта ОСОБА_2 на пункті пропуску «Шегині'не підлягає до задоволення.
Частиною другою статті 245 КАС України установлено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2).
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову частково.
Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень, п.3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_7 ) до Майстер сержанта ОСОБА_2 , інспектора прикордонної служби 1 категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) сьомого прикордонного ІНФОРМАЦІЯ_7 ( АДРЕСА_2 ), Військової частини НОМЕР_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) про визнання протиправним рішення, - задоволити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення сьомого прикордонного Карпатського загону ДПС України від 19.09.2023 про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України.
В іншій частині позову відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_7 ) 605,60 грн. сплаченого судового збору.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп. 15.5. п. 15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Рішення суду складено в повному обсязі 30.05.2025 року.
Суддя Гавдик З.В.