21 травня 2025 року
м. Київ
справа № 761/31121/14-ц
провадження № 61-7659св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач),
суддів:Білоконь О. В., Лідовця Р. А., Коломієць Г. В., Синельникова Є. В.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року у складі судді Пономаренко Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішень, визнання недійсним договору купівлі-продажу й державних актів про право власності на земельну ділянку та відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення земельної ділянки.
Позовну заяву мотивував тим, що 24 червня 2004 року Київська міська рада на VII сесії XXIV скликання прийняла рішення № 326-2/1536, відповідно до пункту 5 якого затвердила проект відведення та передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:0038. 27 жовтня 2004 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, а 31 березня 2005 року він відчужив отриману земельну ділянку ОСОБА_2 за 633 600,00 грн. Того ж дня Головне управління земельних ресурсів Виконавчого комітету Київської міської ради видало ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 132095.
Прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка знаходиться на території скверу «Сирецький гай», тобто належить до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.
Також прокурор вказував, що згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві спірна земельна ділянка знаходиться у парковій зоні, віднесена до земель рекреаційного призначення, на які відповідно до статті 52 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) поширюються обмеження щодо використання.
З огляду на викладене та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, прокурор просив суд ухвалити рішення, яким:
- визнати незаконним і скасувати рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» у частині пункту 5 щодо передачі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:0038;
- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00501, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_1 на підставі рішення № 326-2/1536;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 31 березня 2005 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 651;
- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 132095, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00672, виданий 23 травня 2005 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2005 року;
- відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення у розпорядження Київської міської ради земельної ділянки.
Суди розглядали справу неодноразово.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 квітня 2014 року, залишеними без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 липня 2014 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що прокурором не доведено, що під час прийняття Київською міською радою спірного пункту 5 рішення не було дотримано положення статті 123 ЗК України та не доведено необхідності зміни цільового призначення земельної ділянки, яку передано відповідачу у власність, не встановлено обставин для визнання актів про право власності не землю та договору недійсними.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва задоволено, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 липня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (касаційне провадження № 6-32358св14).
Скасовуючи рішення судів першої і апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд дійшов висновку про те, що суди належним чином не дослідили наданий прокурором витяг щодо чинних містобудівних регламентів та інших умов впровадження містобудівної діяльності, складений на замовлення прокурора Шевченківського району м. Києва 03 грудня 2013 року виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та не встановили правового статусу спірної земельної ділянки на момент надання її у власність ОСОБА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року в задоволенні позову прокурора відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач не довів факт віднесення земельної ділянки до земель рекреаційного призначення та порушення Київською міською радою під час прийняття оскаржуваного рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 припису статті 123 ЗК України.
Крім того, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що факт відповідності оскаржуваного рішенняКиївської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 закону не потребує доказуванню з огляду на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року в адміністративній справі № 2а-16918/12/2670.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 квітня 2015 року апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва. Визнано незаконним та скасовано рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 в частині передачі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ; визнано незаконним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, кадастровий номер 8000000000:009:0038, виданий ОСОБА_1 на підставі рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове судове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 є територією земельних насаджень загального користування, що було встановлено постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року в адміністративній справі № 2а-16918/12/2670, а тому цей факт не підлягає доказуванню. Водночас апеляційний суд зазначив, що позивач дізнався про порушення інтересів держави за результатами перевірки щодо законності проведення будівельних робіт на вул. Ризькій, 57-Д у м. Києві, з інформації отриманої із засобів масової інформації 06 грудня 2012 року та під час виконання завдання прокуратури м. Києва від 02 січня 2013 року, а тому строк позовної давності ним не пропущено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Апеляційного суду міста Києва від 23 квітня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (касаційне провадження № 6-16025св15).
Скасовуючи рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд дійшов висновку про те, що суд не перевірив, у чиїх інтересах прокурором пред'явлено позов, у зв'язку з чим не встановлено початок перебігу строку позовної давності.
Крім того, суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що заступником Генерального прокурора України вносились протести від 30 та 31 травня 2006 року на рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд», що може свідчити про обізнаність позивача про порушення прав держави або про особу, яка його порушила.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення районного суду, апеляційний суд погодився з його висновками про те, що відсутні докази щодо належності спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення; оспорюване рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 про передачу земельної ділянки у власність громадянина прийнято з дотриманням вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства; позивач не надав доказів про наявність підстав для визнання договору дарування спірної земельної ділянки недійсними та витребування її з чужого незаконного володіння.
Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка за функціональним призначенням частково належить до території зелених насаджень загального користування, а частково - до території житлової садибної забудови на підставі Генерального плану міста Києва, затвердженого рішенням Київради від 28 березня 2002 року № 370/1804. Наявність на спірній земельній ділянці зелених насаджень не дає підстав для висновку, що вона у встановленому законом порядку була віднесена до земель рекреаційного призначення.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року залишено без змін (касаційне провадження № 6-1278св16).
Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що підстави вважати незаконним рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 щодо передачі спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 відсутні.
Також суд касаційної інстанції зазначив, що на землях рекреаційного призначення відповідно до статті 52 ЗК України та пункту 10.4 ДБН 360-92** «Містобудування. Планування міських та сільських поселень» забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.
Водночас суд касаційної інстанції вважав, що суди попередніх інстанції правильно виходили із того, що наявність висновку Головного управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради є достатньою для погодження проекту відведення земельної ділянки. Останній не потребує подальшого погодження, оскільки відповідно до Положення про Головне управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, затвердженого рішенням Київської міської ради від 18 червня 2009 року № 632/1688 (яке було чинним на момент погодження проекту відведення), до його повноважень належить погодження проектів відведення земельних ділянок.
У листопаді 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд вказаних судових рішень.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України задоволено частково, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (провадження № 14-218цс18).
Постанова Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що суди не врахували висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який в ухвалі від 24 вересня 2014 року при скасуванні судових рішень судів попередніх інстанцій указав, що постановами Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а/16918/12/2670 встановлено факт погодження на отримання земельної ділянки, тоді як у справі № 761/31121/14-ц предметом доказування є зміна цільового призначення земельної ділянки. Суд касаційної інстанції зазначив, що суди належно не перевірили та не дослідили Генеральний план міста Києва, затверджений рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 № 370/1804, і не встановили правовий статус земельної ділянки на момент її передання у приватну власність; суди також залишили поза увагою доводи позивача, засновані на витягу з містобудівного кадастру м. Києва та не надали оцінки листу Державної інспекції сільського господарства у м. Києві від 24 грудня 2012 року № 01-02/2480 і висновку Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві від 15 вересня 2004 року, внаслідок чого неповно з'ясували обставини справи, які впливають на правильність вирішення спору.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 листопада 2021 року в задоволенні позову прокурора відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка передається ОСОБА_1 «за рахунок земель міської забудови» (згідно з оскарженим рішенням), тому відсутні підстави вважати, що її цільове призначення є іншим, ніж «землі житлової та громадської забудови». Також суд першої інстанції вказав на те, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка станом на час прийняття оскарженого рішення була віднесена до земель природно-заповідного або іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, або знаходиться в парковій зоні і належить до території скверу «Сирецький гай». Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці, за висновком суду, не дає підстав уважати, що земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, є парком або сквером.
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доводи позивача про те, що спірна земельна ділянка за формою 6-зем рахувалась за землями рекреаційного призначення, за висновком суду є припущенням, оскільки факт такого обліку органом реєстрації, як і передбачені законом підстави обліку саме як землі рекреаційного призначення позивачем не доведені. Крім того, суд першої взяв до уваги, що відповідно до листа Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини № 00109/6168, рішення виконкому Київської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920 та розпорядження Київської міської адміністрації від 17 травня 2002 року № 979 вказана земельна ділянка не входить до історичної охоронної зони та зони регулювання забудови міста. Можливість відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_1 підтверджена у висновках державних органів, копії яких наявні в матеріалах справи.
Також суд першої інстанції зазначив, що оскільки не встановлено, що на момент прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення земельна ділянка відносилась до земель рекреаційного призначення, тому були відсутні підстави для зміни її цільового призначення. Так само позивач не довів, що під час прийняття оспорюваного рішення Київська міська рада не дотрималася положень статті 123 ЗК України. З урахуванням викладеного суд першої інстанції вважав, що заявлені прокурором позовні вимоги про визнання незаконним і скасування пункту 5 рішення VIІ сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 є недоведеними, а тому не підлягають задоволенню.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що відсутні підстави й для задоволення похідних вимог про визнання недійсним державного акта серії КВ № 126866 про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 . Водночас, оскільки в судовому засіданні не було встановлено обставин, з якими законодавець пов'язує такі правові наслідки, як визнання договору недійсним, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладеного 31 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , і державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2 на підставі вказаного договору.
Ще суд першої інстанції дійшов висновку про те, що не підлягають задоволенню й позовні вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради спірної земельної ділянки, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Суд також зазначив, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову для набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України. Тому суд уважав, що обраний позивачем спосіб захисту в цій частині є неефективним та, крім того, ця вимога є похідною від позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено. Оскільки суд відмовив у задоволенні позову в зв'язку з недоведеністю позовних вимог, тому суд уважав відсутніми підстави для задоволення заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
Постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Р. В. залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції вказаної постанови.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Також апеляційний суд зазначив, що при зверненні до суду з позовом прокурор пред'явив позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу та відновлення становища, що існувало до порушення, а тому обрані прокурором способи захисту порушеного права є неефективними та не відповідають вимогам закону.
Апеляційний суд дійшов висновку про те, що належним способом захисту в цьому спорі є пред'явлення вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте прокурор з такими вимогами до суду не звертався. Суд вказав, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту порушеного права є самостійною підставою для відмови в позові, а тому відсутні підстави надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги.
Постановою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено. Постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (касаційне провадження № 61-1173св23).
Скасовуючи рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не врахував, що ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов, тому, не встановивши фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору (зокрема, належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду), та чи порушене право позивача переданням земельної ділянки у приватну власність фізичної особи, апеляційний суд зробив передчасний висновок про обрання прокурором неефективних способів захисту порушеного права, зокрема, в частині пред'явлення ним негаторного позову про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення земельної ділянки територіальній громаді.
Останньою постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року змінено в частині мотивів для відмови у задоволенні позову.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів для відмови у задоволенні позову, апеляційний суд послався на обставини встановлені у адміністративній справі № 2а-16918/12/2670, та дійшов висновку про те, що позивач не довів наявність підстав для віднесення спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.
Також апеляцій суд дійшов висновку про те, що підстави для переоцінки доказів, яким вже була надана оцінка в суді адміністративної юрисдикції в адміністративній справі № 2а-16918/12/2670, та встановлення інших обставин на тих самих доказах відсутні, оскільки у цій справі позивач жодних нових доказів на підтвердження доводів, що спірна земельна ділянка була виділена за рахунок парку чи скверу, не надав.
Водночас апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки спірна земельна ділянка є територією зелених насаджень, то вона відносилася до земель рекреаційного призначення і Київська міська рада своїм рішенням від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 незаконно передала таку земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд без зміни її цільового призначення.
Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки дійсною метою позову прокурора у цій справі є повернення у розпорядження Київської міської ради спірної земельної ділянки, то його вимогу слід тлумачити як вимогу про витребування цієї земельної ділянки з чужого володіння відповідача на користь власника і вона є обґрунтованою. Також апеляційний суд вважав, що оскільки ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі незаконного рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 236-2/1536, то державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866 є також незаконним.
Разом з тим апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки прокурором подано позов у цій справі саме як позивачем, а не в інтересах якого-небудь органу, і про порушення інтересів держави безпосередньо прокуратурі було відомо ще у травні 2006 року, однак з позовом до суду прокуратура звернулася лише у січні 2013 року, тому позивачем пропущено встановлений законом строк звернення до суду із позовом, що є самостійною підставою для відмови у його задоволенні.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У травні 2024 року заступник керівника Київської міської прокуратури із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неврахування судами попередніх інстанції правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц та постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 06 лютого 2020 року у справі № 916/2828/18, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 17 березня 2021 року у справі № 922/1017/20, від 30 червня 2021 року у справі № 922/3274/19, від 17 вересня 2021 року у справі № 922/1017/20, від 14 квітня 2021 року у справі № 922/624/20 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:
- дійшов помилкового висновку про необхідність застосування позовної давності у цій справі;
- не звернув увагу на те, що фактичний пропуск позовної давності не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки, за наявності поважних причин такого пропуску, право позивача підлягає захисту у порядку, встановленому ЦПК України;
- проігнорував доводи прокурора про те, що він дізнався про порушення інтересів держави за результатами перевірки інформації щодо законності проведення будівельних робіт на вул. Ризькій, 57-Д у м. Києві, отриманої із засобів масової інформації 06 грудня 2012 року, та під час виконання завдання прокуратури м. Києва, а тому строк позовної давності ним не пропущено;
- не врахував, що підставою звернення прокурора до суду із цим позовом стали не формальні (процедурні) порушення, допущені Київською міською радою при прийняття оспорюваного рішення (які вказані у протесті заступника Генерального прокурора України), а грубі порушення вимог Конституції України та статей 43, 112, 150 ЗК України, оскільки рішенням Київської міської ради від 24 червня 2024 року № 326-2/1536 земельну ділянку, віднесену до земель рекреаційного призначення, земель зеленої зони передано у приватну власність ОСОБА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд;
- не звернув увагу на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання перебігу такого строку окремо за кожною позовною вимогою звернутою саме до цієї сторони;
- необґрунтовано застосував позовну давність за заявою ОСОБА_2 за всіма позовними вимогами прокурора та не врахував, що інші відповідачі у цій справі не заявляли суду про застосування позовної давності;
- не надав належної правової оцінки наведеним у позовній заяві прокурора обставинам поважності причин пропуску позовної давності та наданим на їх підтвердження доказам;
- не застосував практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо необхідності з'ясування у кожному випадку окремо обставини справи перед вирішенням питання про застосування позовної давності;
- не надав належної оцінки всім доводам та аргументам сторони позивача.
Також у касаційній скарзі заявник виклав клопотання про поновлення йому строку на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року і постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року та клопотання про розгляд справи за участю прокурора.
У червні 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив, у якому просив у задоволенні касаційної скарги заступника керівника Київської міської прокуратури відмовити з огляду на її безпідставність та необґрунтованість, а оскаржувані судові рішення залишити в силі.
Також у відзиві заявник виклав клопотання про поновлення йому строку на подання такого відзиву, яке обґрунтував тим, що з ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2024 року про відкриття провадження у справі він зміг ознайомитись лише 12 червня 2024 року через численні тривалі відключення електроенергії, додатково посилені повітряними тривогами у зв'язку з ракетними атаками збройних сил російської федерації. Зазначив, що ці обставини також спричинили ускладнення вільного пересування, непрацездатність інформаційних ресурсів та обмеження реальних можливостей для підготовки відзиву, вдвічі скоротивши строки для його підготовки. Тому переконував, що має поважні причини для поновлення процесуального строку на подання відзиву на касаційну скаргу та просив вважати 26 червня 2024 року останнім днем строку на подання відзиву.
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Перевіривши доводи клопотання ОСОБА_2 та додані до нього докази, Верховний Суд дійшов висновку, шо таке клопотання підлягає задоволенню, а строк на подання відзиву продовженню до 26 червня 2024 року.
Межі касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскільки касаційна скарга заступника керівника Київської міської прокуратури не містить доводів щодо оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в частині висновків щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог по суті спору, тому оскаржувані судові рішення у цій частині Верховним Судом не переглядається.
Отже, Верховний Суд у цій постанові переглядає оскаржувані рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року лише в частині вирішення питання про застосування позовної давності.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 27 травня 2024 року касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2024 року поновлено заступнику керівника Київської міської прокуратури строк на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Шевченківського районного суду міста Києва матеріали справи № 761/31121/14-ц; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.
У вересні 2024 року матеріали справи № 761/31121/14-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання заступника керівника Київської міської прокуратури про розгляд справи з викликом сторін; справу № 761/31121/14-ц призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 16 квітня 2025 року справу визначено для розгляду судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. (головуючий).
У ході розгляду Верховним Судом цієї справи судді Гулько Б. І. та Луспеник Д. Д. заявили про самовідвід з тих підстав, що вони входили до складу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у розгляді справи № 761/31121/14, тому повторна участь цих суддів у справі є недопустимою.
Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2025 року заяву суддів Верховного Суду Гулька Б. І. та Луспеника Д. Д. про самовідвід задоволено. Відведено суддів Гулька Б. І. та Луспеника Д. Д. від участі у розгляді справи № 761/31121/14-ц за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 08 травня 2025 року № 315/0/226-25 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи у зв'язку із самовідводом суддів Гулька Б. І. та Луспеника Д. Д.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2025 року справу визначено для розгляду судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Синельников Є. В.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до витягу з містобудівного кадастру та відповідно до Генерального плану міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 відноситься до зеленої зони.
Згідно з відомостями, зазначеними у довідці форми 6-зем, на земельній ділянці на вул. Ризькій, 57-Д у Шевченківському районі міста Києва, існують зелені насадження загального користування: зелені насадження у межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не включені до категорії лісів.
15 жовтня 2003 року Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва провело попереднє обстеження зелених насаджень на спірній земельній ділянці та складено акт № 296-П, в якому зазначено, що на рекомендованій для передачі у приватну власність земельній ділянці існують зелені насадження: 2 дерева грабу звичайного, 6 дерев липи дрібнолистої, 18 дерев каштану, 600 кв. м газону звичайного та інші 8 дерев каштану кінського, 1 дерево грабу звичайного та 5 дерев липи дрібнолистої.
25 лютого 2004 року ОСОБА_1 підписав нотаріально завірене гарантійне зобов'язання щодо збереження, у разі виділення у приватну власність рекомендованої земельної ділянки у м. Києві на вул. Ризькій, 57-Д, 8 дерев каштану кінського, 1 дерева грабу звичайного та 5 дерев липи дрібнолистої.
Відповідно до пункту 5 рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проєкт відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення Київської міської ради Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради виготовило державний акт серії КВ № 126866 на право власності на землю на земельну ділянку площею 0,10 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:0038, який виданий ОСОБА_1 .
Погодження проекту відведення земельної ділянки відбувалося після прийняття 24 червня 2004 року Київською міською радою рішення № 326-2/1536. Так, Державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві матеріали щодо можливості відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_2 розглянуто лише 15 вересня 2004 року.
Відповідно до листа Державної інспекції сільського господарства в м. Києві № 01-02/2430 перевіркою встановлено, що при відведенні земельної ділянки на АДРЕСА_3 порушено вимоги частини дев'ятої статті 118 ЗК України щодо відсутності погодження з органом по земельним ресурсам, органом охорони культурної спадщини.
31 березня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, на підставі якого ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.
Також судами встановлено, що Прокуратура Шевченківського району м. Києва зверталася до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації) про визнання незаконним та скасування рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд»; визнання незаконними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки площею 0,10 га на АДРЕСА_4, АДРЕСА_3 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_5, АДРЕСА_6, видані громадянам ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670 у задоволенні адміністративного позову прокуратури Шевченківського району м. Києва відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670 апеляційну скаргу Прокуратури Шевченківського району м. Києва задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог Прокуратури Шевченківського району м. Києва до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації) про визнання незаконними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки -скасовано та постановлено нову постанову. У скасованій частині провадження у справі за адміністративним позовом Прокуратури Шевченківського району м. Києва закрито. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року залишено без змін.
У вказаній адміністративній справі судами встановлено, що згідно з постановою колегії Держкомітету Ради Міністрів УРСР по охороні природи від 26 липня 1972 року № 22, на виконання Постанови Ради Міністрів УРСР від 28 січня 1972 року № 43 заповідний парк «Сирецький гай» віднесено до парків-пам'яток садово-паркового мистецтва республіканського значення.
Згідно з Охоронним зобов'язанням від 25 листопада 2009 року № 9-1-3-Ш, виданим Держуправлінням охорони навколишнього природного середовища у м. Києві, передано під охорону заповідний об'єкт «Сирецький гай» площею 88,80 га землекористувачу - Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва.
Відповідно до переліку територій та об'єктів природно-заповідного фонду Шевченківського району м. Києва, складеного головним агрономом КП УЗН Шевченківського району м. Києва та наявного в матеріалах справи, парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва «Сирецький гай» площею 82,9 га знаходиться на вул. Стеценка у м. Києві.
Крім того, відповідно до листа Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва від 20 лютого 2013 року № 280 встановлено, що до 2005 року земельні ділянки на АДРЕСА_7 - АДРЕСА_6, входили до складу скверу на вул. Ризькій та перебували на обслуговуванні районного комунального підприємства по утриманню зелених насаджень.
Станом на 23 листопада 2012 року, згідно з витягом з бази даних Державного земельного кадастру, зазначені земельні ділянки є власністю фізичних осіб та не входять до території загального користування згідно з рішенням Київської міської ради № 714/2783 від 27 листопада 2009 року «Про продовження чинності «Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста». Згідно з картографічними даними вказаної програми земельні ділянки на АДРЕСА_4 - АДРЕСА_6 є суміжними територіями зеленої зони скверу «Ризького».
Листом від 25 лютого 2013 року № 3638 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомив, що у Департаменті земельних ресурсів відсутній погоджений, відповідно до норм чинного законодавства, проект землеустрою щодо відведення Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва земельних ділянок для експлуатації та обслуговування парку-пам'ятки «Сирецький гай».
Крім того, Листом від 30 січня 2013 року №1622/09/10-13 Міністерство екології та природних ресурсів України повідомило, що Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду, інформацію щодо меж та переліку вулиць, які входять до складу території природно-заповідного фонду не містить.
Згідно з актом обстеження земельної ділянки від 25 грудня 2012 року № 43, проведеним Державною інспекцією сільського господарства в м. Києві, встановлено, що земельна ділянка, яка знаходиться на вул. Ризькій, 57-г в Шевченківському районі м. Києва, площею 0,1 га, приватної форми власності та відноситься до категорії земель: землі житлової та громадської забудови та має цільове призначення: для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд.
Крім того, як було встановлено судом першої інстанції, за замовленням Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва від 01 лютого 2005 року № 96, згідно з дорученням заступника міського голови - секретаря Київради від 28 лютого 2005 року № 39264/02, Комунальним підприємством «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації землі» розробляється проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва для експлуатації та обслуговування парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Сирецький гай».
З огляду на викладене, адміністративні суди у справі № 2а-16918/12/2670 дійшли висновку про відсутність підстав стверджувати, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах ділянки, на якій розташований парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Сирецький гай», оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази наявності затвердженого проекту землеустрою з організації та встановлення меж такого парку-пам'ятки.
Крім того, суди встановили, що заступником Генерального прокурора України вносились протести від 30 і 31 травня 2006 року на рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд».
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їй правове обґрунтування
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України).
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.
Згідно з частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Тобто положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п'ята статті 267 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Матеріли справи, яка переглядається, свідчать про те, що перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах державизвернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішень, визнання недійсним договору купівлі-продажу й державних актів про право власності на земельну ділянку та відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення земельної ділянки у січні 2013 року (т. 1 а. с. 1-9).
У позовній прокурор вказав, що про наведені у позовній заяві порушення інтересів держави на спірну земельну ділянку дізнався за результатами перевірки інформації щодо законності проведення будівельних робіт на вул. Ризькій, 57-Д у м. Києві, отриманої з засобів масової інформації 06 грудня 2012 року, та під час виконання завдання прокуратури м. Києва від 02 січня 2013 року, яке надійшло на адресу прокуратури району лише 03 січня 2013 року, а тому він не пропустив строк позовної давності.
У березні 2014 року заступник прокурора Шевченківського району міста Києва подав до суду заяву про збільшення позовних вимог.
08 квітня 2014 року у поясненнях на позов прокурора відповідач ОСОБА_1 виклав заяву про застосування позовної давності до позову прокурора (т. 2 а. с. 116) та вказав на те, що оскаржуваний державний акт на спірну земельну ділянку виданий йому 27 жовтня 2024 року, тобто майже дев'ять з половиною років тому, а отже, прокурор пропустив трирічний строк звернення до суду.
19 листопада 2015 року у письмових поясненнях на позов прокурора Бережний Р. Е. також виклав заяву про застосування позовної давності (т. 4 а. с. 33), яку обґрунтував тим, що оскільки заступник Генерального прокурора України вносив протести від 30 і 31 травня 2006 року на оскаржуване рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536, то прокурору було відомо про наявність порушення інтересів держави ще у 2006 року, однак він звернувся до суду із цим позовом лише у січні 2013 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.
Крім того, 27 червня 2019 року відповідач ОСОБА_2 через представника ОСОБА_9 подав до суду ще одну заяву про застосування позовної давності до заявлених прокурором вимог, яку обґрунтував аналогічними до попередньої заяви мотивами.
У цій справі суди встановили, що заступником Генерального прокурора України дійсно вносились протести від 30 та 31 травня 2006 року на оскаржуване рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536«Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд».
Отже, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів для відмови у задоволенні позову, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, з урахуванням мети позову прокурора у цій справі та обґрунтованості заявлених позовних вимог, дійшов правильного висновку про те, що оскільки у цій справі прокурором подано позов саме як позивачем, а не в інтересах якого-небудь органу, і про порушення інтересів держави на спірну земельну ділянку безпосередньо прокуратурі було відомо ще у травні 2006 року, однак з позовом до суду прокурор звернулася лише у січні 2013 року, то позивачем пропущено встановлений законом строк звернення до суду із позовом, що є самостійною підставою для відмови у його задоволенні.
Посилання прокурора у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про необхідність застосування позовної давності у цій справі, а також на те, що апеляційний суд проігнорував доводи прокурора про те, що він дізнався про порушення інтересів держави за результатами перевірки щодо законності проведення будівельних робіт на вул. Ризькій, 57-Д у м. Києві, отриманої з засобів масової інформації 06 грудня 2012 року, та під час виконання завдання прокуратури м. Києва від 02 січня 2013 року, а тому строк позовної давності ним не пропущено, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини та доказів, які їх підтверджують.
У цій справі апеляційний суд, повно встановивши фактичні обставини справи, дослідивши належним чином наявні у справі докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що про порушення інтересів держави на спірну земельну ділянку безпосередньо прокуратурі було відомо ще у травні 2006 року, а тому прокурор пропустив позовну давність на звернення до суду із цим позовом, подавши позову заяву у цій справі у січні 2013 року.
Верховний Суд в силу повноважень, визначених у частині першій статті 400 ЦПК України, позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Доводи касаційної скарга про те, що апеляційний суд необґрунтовано застосував позовну давність за заявою ОСОБА_2 за всіма позовними вимогами прокурора та не врахував, що інші відповідачі у цій справі не заявляли суду про застосування позовної давності, є безпідставними, оскільки як свідчить аналіз матеріалів справи, яка переглядається, про застосування позовної давності до позову прокурора заявляв і відповідач ОСОБА_1 у своїх поясненнях (т. 2 а. с. 116) і апеляційний суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, врахував таку заяву відповідача.
Аргументи касаційної скарги стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц, та постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 06 лютого 2020 року у справі № 916/2828/18, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 17 березня 2021 року у справі № 922/1017/20, від 30 червня 2021 року у справі № 922/3274/19, від 17 вересня 2021 року у справі № 922/1017/20, від 14 квітня 2021 року у справі № 922/624/20 є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.
Посилання у касаційній скарзі на те, що підставою звернення прокурора до суду із цим позовом стали не формальні (процедурні) порушення допущені Київською міською радою при прийняття оспорюваного рішення (які вказані у протесті заступника Генерального прокурора України), а грубі порушення вимог Конституції України, та статей 43, 112, 150 ЗК України, є безпідставними, оскільки вони не спростовують правильність висновків апеляційного суду про те, що про порушення інтересів держави на спірну земельну ділянку безпосередньо прокуратурі було відомо ще у травні 2006 року, однак з позовом до суду прокурор звернулася лише у січні 2013 року, тобто з пропуском позовної давності, визначеної статтею 257 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових судів першої та апеляційної інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішенням суду першої інстанції у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо розподілу інших судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. Ю. Гулейков
Судді:О. В. Білоконь
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Є. В. Синельников