21 травня 2025 року
м. Київ
справа № 205/1451/22
провадження № 61-11979св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , Дніпровська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області) про скасування рішення, скасування державної реєстрації, відшкодування моральної шкоди, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її в придатний для використання стан.
Позовну заяву обґрунтувала тим, що вона зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Її родина з початку минулого століття, а вона з 1988 року, є власником цього домоволодіння та користувачем земельної ділянки, яке знаходиться за цією ж адресою. Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради депутатів трудящих від 04 серпня 1955 року № 906 закріплено право власності на домоволодіння та право користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2 (надалі змінено на АДРЕСА_1 ) за бабою позивачки - ОСОБА_5 , а висновком про реєстрацію домоволодіння, виданим на підставі вищевказаного рішення, зареєстровано право власності ОСОБА_5 на домоволодіння, розташоване на земельній ділянці площею 3 875,00 кв. м. Надалі в 1988 році позивачка набула право власності на зазначене домоволодіння та до неї перейшло право користування земельною ділянкою площею 3 875,00 кв. м, яка перебувала в користуванні попереднього власника домоволодіння. Позивач вказувала, що добросовісно, відкрито та безперервно користувалася вказаною земельною ділянкою.
Зазначала, що 16 травня 2020 року відповідач ОСОБА_3 самовільно та безпідставно зайняв частину ділянки, яка перебувала в користуванні позивачки, зрубав дерева та культури, посаджені нею. Пізніше позивачці стало відомо, що на підставі рішення Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60 «Про передачу земельної ділянки у районі АДРЕСА_3 у власність гр. ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)» за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, яка частково розміщена на земельні ділянці, постійним користувачем якої є позивачка. Переконувала, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затверджений вищевказаним рішенням відповідача, не відповідає вимогам законодавства, зокрема, не погоджено межі із суміжним користувачем ОСОБА_1 . При цьому, за статтею 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), заяву щодо передачі у власність земельної ділянки державної чи комунальної власності до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування подає громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні. ОСОБА_3 ніколи не користувався земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а у позивачки така ділянка не вилучалася. Також позивачка зазначила, що у зв'язку з діями ОСОБА_3 та Дніпровської міської ради їй заподіяно майнову шкоду в розмірі 10 000,00 грн. Крім того, діями відповідачів позивачці завдано моральну шкоду, яка полягає у суттєвих душевних стражданнях, внаслідок порушення її прав, які виразилися в тому, що позивачка, яка є людиною похилого віку, переживає сильний стрес та страх, що порушило її спокій та сон, а також вплинуло на стан її здоров'я. Позивачка оцінила моральну шкоду в сумі 10 000,00 грн.
З огляду на викладене, позивачка ОСОБА_1 просила суд:
- скасувати рішення Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60 «Про передачу земельної ділянки у районі АДРЕСА_3 у власність гр. ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)»;
- скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, закрити поземельну книгу щодо цієї земельної ділянки;
- стягнути солідарно з Дніпровської міської ради та ОСОБА_3 на її користь в рахунок відшкодування завданої майнової шкоди 10 000,00 грн та в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди 10 000,00 грн;
- зобов'язати ОСОБА_3 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, за адресою: АДРЕСА_1 , та привести її у придатний для використання стан, демонтувати незаконно встановлений паркан.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 листопада 2022 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позовних вимог у частині стягнення солідарно з Дніпровської міської ради та ОСОБА_3 на її користь в рахунок відшкодування завданої майнової шкоди 10 000,00 грн та закрито провадження у справі в цій частині.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60 «Про передачу земельної ділянки у районі АДРЕСА_3 у власність гр. ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)». Скасовано у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, та закрито поземельну книгу щодо вказаної земельної ділянки. Зобов'язано ОСОБА_3 звільнити земельну ділянку площею 0,0838 га, за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 736,70 грн. Стягнуто з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1736,70 грн. В іншій частині у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 1 000,00 кв. м, кадастровий номер 13210100000:08:654:0055, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1 , та користувачем земельної ділянки площею 2 875,00 кв. м, за цією ж адресою, на праві постійного користування.
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про те, що земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065 (яка передана у власність ОСОБА_3 рішенням Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року №253/60), накладається на земельну ділянку під домоволодінням АДРЕСА_1 , що перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_1 , і площа накладання становить 0,0838 га, тому рішення Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60 є незаконним та порушує право позивачки на вільне володіння та користування її земельною ділянкою на АДРЕСА_1 .
Також, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, накладається на земельну ділянку, яка перебуває в користуванні позивачки, площею 0,0838 га та цим порушує право позивачки, то є підстави для захисту права землекористувача шляхом скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, та закриття поземельної книги щодо цієї земельної ділянки.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки частина земельної ділянки площею 0,0838 га за адресою: АДРЕСА_1 , зайнята ОСОБА_3 , згідно з рішенням Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60, яке підлягає скасуванню, то наявні підстави і для задоволення позовної вимог щодо звільнення зайнятої ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , з метою поновлення прав позивачки на користування спірною земельною ділянкою.
Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із того, щопозивачка не надала жодних доказів заподіяння їй моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, а тому вона не довела наявність підстав для відшкодування їй відповідачами моральної шкоди.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та Дніпровська міська рада подали апеляційні скарги.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року апеляційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , Дніпровської міської ради залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що оскаржуване судове рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційних скарг правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У серпні 2024 року ОСОБА_3 , в інтересах якого дії представник ОСОБА_4 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
Як підставу касаційного оскарження заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 592/10260/16 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Також заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) щодо: застосування норм Земельного кодексу УСРР 1922 року (далі - ЗК УСРР 1922 року), в частині можливості визнання права землекористування за особою, земельна ділянка якої не зареєстрована відповідно до статті 195 Земельного кодексу УСРР 1922 року; можливості визнання за особою права користування земельною ділянкою, площа якої в рази перевищує законодавчо встановлені граничні розміри земельної ділянки, яка могла бути передана в користування відповідно до пункту 2 Указу Президіуму Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року, пункту 3 постанови Ради Міністрів СРСР від 29 серпня 1948 року № 3211, пункту 6 постанови Ради Міністрів УРСР від 05 березня 1949 року № 496 «Про колективне та індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців»; можливості визнання права простійного користування земельною ділянкою, за умови відсутності належним чином оформлених документів, які підтверджують право землекористування на момент їх передачі в користування (стаття 21 Земельного кодексу УСРР 1970 року); можливості визнання права постійного користування земельною ділянкою на підставі Генерального плану земельної ділянки, затвердженого НККХ УРСР за формою № 1.
Крім того, заявник посилається на наявність процесуальних порушень, які допустили суди першої та апеляційної інстанцій у ході розгляду справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не звернули уваги на те, що позивачка на довела належним чином наявність у неї права користування спірною земельною ділянкою, а отже, предмет спору сторін взагалі відсутній;
- безпідставно взяли до уваги неналежні докази, а саме документи, надані позивачкою, на підтвердження її права постійного користування земельною ділянкою;
- проігнорували інформацію, наведену у листі Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 14 серпня 2002 року № 5029, про відсутність будь яких рішень райвиконкому про відведення земельних ділянок та відсутність планів відведення на АДРЕСА_1 ;
- безпідставно прийняли до розгляду наданий позивачем висновок експерта від 11 січня 2023 року, складений за результатом проведення судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою № 5578/5579-22 та додаткові докази у вигляді копій технічної документації;
- не звернули увагу на те, що пунктом 6 постанови Ради Міністрів УРСР від 05 березня 1949 року № 496 «Про колективне та індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців» було визначено обмеження площі земельної ділянки яка могла бути передана у користування, а саме в містах - до 600 кв. м, і поза містам - до 1 200 кв. м;
- не надали належної оцінки всім доводам та аргументам заявника.
Також до касаційної скарги заявник додав клопотання про поновлення йому строку на касаційне оскарження рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року
У жовтні 2024 року до Верховного Суду надійшло повідомлення від ОСОБА_2 про наявність підстав для закриття або зупинення провадження у справі. Зазначені доводи мотивовано тим, що її мати - позивачка у цій справі ОСОБА_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 07 жовтня 2024 року Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, актовий запис № 344.
19 листопада 2024 року через підсистему «Електронний суд» Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду заяву, в якій просила поновити їй строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року. Заяву обґрунтувала тим, що введення в Україні воєнного стану значно вплинуло на її діяльність. У зв'язку із побоюванням за власне життя та здоров'я частина її співробітників, що забезпечують оперативність у судових процесах, була змушена покинути країну або змінити місце проживання, що позбавило позивача можливості вчасного та оперативного реагування на листи, запити, рішення судів тощо. Забезпечити та гарантувати безпечні умови роботи працівникам не виявляється можливим по сьогоднішній день. Ряд викладених причин зумовили обставини, що вплинули на вчасність надання відзиву на касаційну скаргу. Викладені фактори у своїй сукупності зумовили обставини пропуск строку заявником для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_3 .
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Враховуючи доводи заяви та надані заявником докази, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для продовження Дніпровській міській раді строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_3 .
Також 19 листопада 2024 року через підсистему «Електронний суд» Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , у якому підтримала вимоги цієї касаційної скарги та просила їх задовольнити.
У грудні 2024 року до Верховного Суду від ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області надійшла заява про закриття провадження у справі на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.
У травні 2025 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Текут'єв Є. Ю., надійшла заява, у якій заявник просила залучити її до участі у справі № 205/1451/22 як правонаступника позивачки ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . До вказаної заява ОСОБА_2 додала копію свідоцтва про право на спадщину від 07 квітня 2025 року, виданого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Перфілової О. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 937.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 26 серпня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого дії представник ОСОБА_4 , передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2024 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху з наданням йому строку для усунення недоліків, зокрема для уточнення підстав касаційного оскарження.
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2024 року (після усунення заявником недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 205/1451/22 з Ленінського районного суду м. Дніпропетровська; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У жовтні 2024 року матеріали справи № 205/1451/22 надійшли до Верховного Суду.
01 листопада 2024 року Верховний Суд направив до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради лист щодо підтвердження або спростування інформації щодо факту смерті ОСОБА_1 .
Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2024 року справу № 205/1451/22 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
05 листопада 2024 року Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради надіслав до Верховного Суду відповідь, якою підтвердив факт реєстрації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , з 02 червня 1980 року.
13 листопада 2024 року Верховний Суд повторно направив до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради лист щодо підтвердження або спростування інформації стосовно факту смерті ОСОБА_1
19 листопада 2024 року Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради надіслав до Верховного Суду відповідь, якою підтвердив факт смерті ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2024 року зупинено провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року до залучення до участі у справі правонаступника ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2025 року відмовлено ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі № 205/1451/22. Поновлено провадження у справі № 205/1451/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області про скасування рішення, скасування державної реєстрації, відшкодування моральної шкоди, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її в придатний для використання стан, за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року. Залучено до участі у справі як правонаступника позивачки ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , - ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03 червня 1948 року за формою № 1, затвердженою НККХ УРСР, складено генеральний план (схему), за яким за ОСОБА_6 та ОСОБА_5 закріплено земельну ділянку загальною площею 3 875,00 кв. м, з яких: під будівлями - 107,0 кв. м, під двором - 523,0 кв. м, під фруктовим садом - 1 773,00 кв. м, під городом - 1472,00 кв. м, на АДРЕСА_2 , на якій розташовано житловий будинок, сіни, сарай та паркан, з приміткою про погашення 10 серпня 1963 року.
Представником інвентарного бюро 23 липня 1955 року складено акт обстеження домоволодіння на предмет встановлення прав володіння, яким встановлено, що домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , розташоване на садибі площею 3 875,00 кв. м та належить ОСОБА_5 , на підтвердження чого нею надано: генеральний план (схему) та квитанції про сплату податків за 1954 рік. Згідно з вказаним актом, домоволодіння на АДРЕСА_2 віднесено до АДРЕСА_1 .
Відповідно до висновку про реєстрацію домоволодіння від 24 липня 1955 року, домоволодіння на АДРЕСА_2 розташоване на земельній ділянці площею 3 875,00 кв. м, належить на праві власності ОСОБА_5 , право власності встановлено з наданих документів: генерального плану (схеми), квитанцій про сплату податків за 1954 рік. Відповідно до вказаного висновку домоволодіння побудовано в період між 1904-1913 роками громадянами ОСОБА_7 , який помер у 1913 році, та його дружиною ОСОБА_5 .
Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради депутатів трудящих від 04 серпня 1955 року № 906 визнано право власності на домоволодіння на АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 .
Відповідно до матеріалів інвентарної справи № 5237 Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» щодо будинку АДРЕСА_5 , адреса домоволодіння АДРЕСА_2 була змінена на нову: домоволодіння АДРЕСА_1 .
За договором від 01 червня 1965 року ОСОБА_8 подарувала ОСОБА_9 2/9 частини домоволодіння, розташованого на АДРЕСА_1 .
Згідно з актами, складеними представниками інвентарного бюро 05 липня 1972 року, 09 січня 1987 року, 16 грудня 1987 року, домоволодіння, за адресою: АДРЕСА_1 , розташоване на садибі площею 3 875,00 кв. м.
Рішенням народного суду Ленінського району м. Дніпропетровська від 01 квітня 1983 року встановлено, що ОСОБА_10 та ОСОБА_1 є онуками ОСОБА_5 , а також визнано за ОСОБА_10 та ОСОБА_1 право власності на 7/9 частин домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили 11 квітня 1983 року.
Рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 13 травня 1988 року № 230/39 «Про узаконення житлового будинку по АДРЕСА_6 » анульовано вищевказані договір дарування від 01 квітня 1965 року та рішення народного суду, узаконено та затверджено акт приймання в експлуатацію житлового будинку з господарськими будівлями за ОСОБА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про право приватної власності на житловий будинок від 22 серпня 1988 року, виданим на підставі рішення виконкому Ленінської районної ради народних депутатів від 13 травня 1988 року № 230/39 на заміну договору дарування від 01 червня 1965 року та рішення суду від 01 квітня 1983 року, ОСОБА_1 належить право власності на житловий будинок з прилеглими до нього будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано в Дніпропетровському міжміському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності та записано в реєстрову книгу під № 502 за реєстром 62.
Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 квітня 2015 року, індексний номер 37005367, ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 13210100000:08:654:0055, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1 га.
Надалі розпорядженням в. о. голови Дніпропетровської міської ради «Про перейменування топонімів м. Дніпропетровська» від 26 листопада 2015 року № 897-р перейменовано, зокрема, вулицю Братів Трофимових на вулицю Велика Діївська. Постановою Верховної Ради України від 19 травня 2016 року № 1375-VIII «Про перейменування міста Дніпропетровськ Дніпропетровської області» перейменовано місто Дніпропетровськ Дніпропетровської області на місто Дніпро.
Також судами встановлено, що на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 24 березня 2020 року, складеного Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес-Експерт» (далі - ТОВ «Бізнес-Експерт»), 20 липня 2020 року до Державного земельного кадастру внесено відомості про земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, а саме: місце розташування - АДРЕСА_7 , цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), форма власності - приватна, площа земельної ділянки - 0,1000 га, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 29 квітня 2021 року.
Рішенням Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60 «Про передачу земельної ділянки у районі АДРЕСА_3 у власність гр. ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розроблений ТОВ «Бізнес-Експерт», та умови передачі земельної ділянки, визначені під час його погодження, і передано земельну ділянку, площею 0,1 га, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у районі АДРЕСА_3 , код виду цільового призначення земель - 02.01 (для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)).
На підставі вказаного рішення від 02 вересня 2020 року № 253/60 за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, у Державному земельному кадастрі.
Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою № 5578/5579-22 за заявою адвокатського об'єднання «ТСТ» від 16 вересня 2022 року у цивільній справі № 205/1451/22, складеного 12 січня 2023 року судовим експертом ДніпроНДІСЕ, земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, яка розташована в районі вул. Лірницької, Новокодацький район, м. Дніпро, та згідно з рішенням Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60 «Про передачу земельної ділянки у районі АДРЕСА_3 у власність гр. ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)» передана у власність ОСОБА_3 , накладається на земельну ділянку під домоволодінням АДРЕСА_1 , яка перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_1 , площа накладання становить 0,0838 га.
Згідно з письмовою інформацією ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 10 травня 2024 року, наданою на виконання ухвали суду, згідно з наявною інформацією, наданою Відділом № 2 управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, проведеною інвентаризацією документації із землеустрою, яка зберігалася в архіві та була знищена (пошкоджена) внаслідок пожежі, яка відбулася 04 серпня 2008 року на 9-му поверсі будівлі інституту «Дніпрогражданпроект», встановлено такий перелік знищеної (пошкодженої) документації: документація канцелярії (вхідна, вихідна кореспонденція), проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, рішення міської ради та її виконкому, договори оренди землі, договори тимчасового користування землею, технічні звіти щодо приватизації земельних ділянок садових товариств, державні акти на право постійного користування землею, державні акти на право приватної власності на землю, поземельні книги, описи приймання-передачі документації та правовстановлюючих документів в архів, журнали обліку видачі документів з архіву. Після пожежі зазначена документація знищена та не придатна для подальшого використання, не може бути відновлена. За результатами обстеження комісія встановила, що документація не придатна для подальшого використання. Враховуючи вищезазначене, надати інформацію з Книги записів (реєстрації) державних актів на право власності на землю щодо наявності реєстрації права власності/користування на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , - не є можливим.
Правове обґрунтування
Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини четвертої основних положень ЗК УРСР 1922 року (який був чинним на момент набуття у серпні 1955 року попереднім власником домоволодіння АДРЕСА_1 ОСОБА_5 спірного майна) право безпосереднього користування землями сільськогосподарського призначення зі складу єдиного державного земельного фонду на встановлених законом підставах надається: а) трудовим землеробам та їх об'єднанням; б) міським поселенням; в) державним установам та підприємствам.
Згідно зі статтею 9 ЗК УРСР 1922 року право на користування землею для ведення сільського господарства мають усі громадяни УРСР (без розрізнення статі, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю своєю працею. Водночас громадяни, які бажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею або земельними товариствами, до складу яких вони входять, або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна земля, призначена для трудового користування.
Відповідно до статті 168 ЗК УРСР 1922 року землеустрій має завданням впорядкування існуючих землекористувань і створення нових, відповідно правам на землю і вимогам господарсько-технічної доцільності.
За змістом статті 169 ЗК УРСР 1922 року, в порядку цих норм проводяться такі землевпоряджувальні дії: а) відведення земель, що надаються в користування державним організаціям, установам і підприємствам, містам і населенням міського типу і об'єднанням трудових землеробів, а також на особливих умовах (оренда, концесії та ін.), іншим установам, спільнотам і особам; б) утворення земельних фондів спеціального призначення (переселенського, лугового, концесійного, державних заповідників та ін.) та перерахування угідь з одного фонду до іншого; в) вилучення земель для державних і суспільних потреб; г) встановлення міської межі; д) розділ земель, що перебувають в користуванні земельних товариств на частини у зв'язку з утворенням нових земельних товариств; е) розгортання всіх чи деяких угідь земельного товариства на хуторські чи висівні ділянки; ж) розподіл земель відокремлених трудових господарств (дворів); з) усунення або зменшення чересмуги окремих землекористувань, вклинювання та вкраплювання їх, далекоземелля, неправильності обрису кордонів та ін. недоліків землекористування; і) прокладання та переміщення або скасування доріг, надання водопоїв та переміщення землекористувань у зв'язку з виробництвом корінних покращень земельних угідь (меліорації); к) розпланування сільських місць поселення; л) встановлення та зміна меж волостей.
Відповідно до статті 173 ЗК УРСР 1922 року, розміри земель, що відводяться учасникам землеустрою, визначаються з таких підстав: а) при відводах земель державним організаціям, установам і підприємствам, а також для міст і поселень міського типу - пропорційно доведеною ними землевпорядним установам дійсної потреби в землі і можливості найближчим часом фактично використовувати її за призначенням; б) при влаштуванні земель існуючих земельних товариств та відокремлених поліпшених господарств (дворів) - за кількістю земель, закономірно ним наданих у трудове користування; в) під час розгортань, розділів і виділів земель у земельних товариствах - за кількістю розгорткових одиниць, що припадають на частку учасників землеустрою; г) при розподілі та відведенні земель вільного земельного фонду для потреби переселення і розселення - з особливо встановленими для цього нормам, а при їх відсутності-за фактичної можливості трудового освоєння земель тими, кому вони надаються.
Відповідно до статті 174 ЗК УРСР 1922 року, якщо земля, яку потрібно влаштувати, пов'язана з іншими землями (черезсмужжя, далекоземелля тощо), то всі ці землі включають до однієї спільної дачі розгортання, а землеустрій щодо них проводять одночасно і спільно. При цьому кількість землі, що відводиться учасникам землеустрою, також визначається з підстав, зазначених у попередній статті.
Статтею 187 ЗК УРСР 1922 року встановлено, що складання проекту землеустрою полягає у докладному та точному зазначенні місць відведення земель учасникам землеустрою, з дотриманням їх прав та законних інтересів, а також вимог господарсько-технічних правил землеустрою та із зображенням відведення земель на проектному плані землеустрою. Проектовані межі земель позначаються на місці тимчасовими знаками, а за відсутності суперечок і скарг зміцнюються постійними межовими знаками.
Відповідно до статті 193 ЗК УРСР 1922 року, після остаточного затвердження проектів землеустрою землевпорядними установами складаються і після державного запису утворених землекористувань (земельної реєстрації), видаються учасникам землеустрою належно засвідчені документи. У названих документах мають бути зазначені межі, місце розташування, простір та склад землекористувань, а також вказані їх назви, найменування землекористувачів, час виконання землеустрою та його заснування, умови землекористування та інші суттєві відомості, які містяться у постанові про затвердження проекту землеустрою. Справжні землевпорядні плани, акти та діловодства зберігаються при землевпорядних установах.
Тому, після належного оформлення генерального плану (схеми) від 03 червня 1948 року земельної ділянки на АДРЕСА_8 у ОСОБА_5 на підставі ЗК УРСР від 16 жовтня 1922 року і Загальних засад землекористування і землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року, що були чинними на той час, виникло право користування земельною ділянкою загальною площею 3 875,00 кв. м.
Згідно зі статтею 90 Земельного кодексу УРСР 1970 року, який був введений в дію 01 січня 1971 року та діяв на час переходу права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 до позивачки, на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.
Із 15 березня 1991 року введено в дію Земельний кодекс України 1990 року № 561-XII.
Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 563 «Про земельну реформу» визначено, що громадяни, підприємства, установи й організації, які мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української РСР, повинні до 15 березня 1994 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 17 лютого 2004 року № 1492 дію вказаного пункту продовжено до 01 січня 2008 року.
Проте рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України та пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ визнано неконституційними та такими, що втрачають чинність із дня ухвалення зазначеного рішення.
Таким чином, користувачі земельних ділянок не можуть бути позбавлені права користування і не зобов'язані переоформити його на право власності чи укласти договір оренди земельної ділянки.
У пункті 7 Прикінцевих та перехідних положень ЗК України від 25 жовтня 2001 року №2768-ІІІ передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці земельні ділянки.
Згідно з частинами першої -третьою, п'ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Згідно зі статтею 79 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд
Відповідно до частини другої статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно з пунктами «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
За положеннями частини другої статті 95 ЗК України порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, установленому законом.
Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Згідно з вимогами частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Відповідно до статті212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Згідно з положеннями частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову,суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м, кадастровий номер 13210100000:08:654:0055, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1 , та користувачем земельної ділянки площею 2 875,00 кв. м, (на праві постійного користування) за цією ж адресою
Водночас суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065 (яка передана у власність ОСОБА_3 рішенням Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60), накладається на земельну ділянку під домоволодінням АДРЕСА_1 , яка перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_1 , площею 0,0838 га, тому рішення Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60 порушує право позивачки на вільне володіння та користування її земельною ділянкою на АДРЕСА_1 , є незаконним та підлягає скасуванню.
Також суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оскільки земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, накладається на земельну ділянку, яка перебуває в користуванні позивачки, площею 0,0838 га та порушує її права, то є підстави для захисту права позивачки як землекористувача шляхом скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:08:654:0065, та закриття поземельної книги відносно цієї земельної ділянки.
Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки частина земельної ділянки площею 0,0838 га, за адресою: АДРЕСА_1 , зайнята ОСОБА_3 , згідно з рішенням Дніпровської міської ради від 02 вересня 2020 року № 253/60, яке підлягає скасуванню, то наявні підстави і для задоволення позовної вимог щодо звільнення зайнятої ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 з метою поновлення прав позивачки на користування спірною земельною ділянкою.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди безпідставно прийняли до розгляду наданий позивачем висновок експерта від 11 січня 2023 року, складений за результатом проведення судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою № 5578/5579-22, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до частин першої-третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною третьою статті 102 ЦПК України встановлено, що висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.
Для підтвердження обставин, які безпосередньо стосуються предмета доказування у цій справі та мають значення для вирішення спору по суті, сторона має право надати докази. У зв'язку з цим сторона вправі подати до суду висновок експерта з урахуванням тієї обставини, що позивач не володіє спеціальними знаннями в цій галузі і самостійно надати суду відповідні висновки не має можливості, а це є суттєвим фактом для повного та всебічного розгляду справи.
У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій, дотримуючись принципу змагальності сторін і не створюючи їм перешкод у доказуванні обставин, з урахуванням положень статті 12 ЦПК України, правомірно взяти до уваги наданий позивачкою висновок експерта від 12 січня 2023 року № 5578/5579-22 та надали йому належну оцінки у сукупності з іншими поданими сторонами справи доказами.
Натомість Верховний Суд в силу повноважень, визначених у частині першій статті 400 ЦПК України, позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів.
Аргументи касаційної скарги про те, що пунктом 6 Постанови Ради Міністрів УРСР від 05 березня 1949 року № 496 «Про колективне та індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців» було визначено обмеження площі земельної ділянки, яка могла бути передана у користування, а саме в містах - до 600 кв. м, і поза містам - до 1 200 кв. м, були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.
Зокрема, відхиляючи такі доводи заявника, апеляційний суд виходив із того, що вони не спростовують факт того, що згідно з генеральним планом (схемою) від 03 червня 1948 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , як первинним користувачам, була виділена земельна ділянка саме площею 3 875,00 кв. м, на АДРЕСА_2 , яке надалі було приєднане до м. Дніпропетровська, і як наслідок, позивачка отримала право на земельну ділянку саме такої площі.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 592/10260/16, є необґрунтованими з огляду на те, що висновки, наведені у вказаній постанові суду касаційної інстанції та на які посилаються заявник у касаційній скарзі, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.
Аргументи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм Земельного кодексу УСРР 1922 року, в частині можливості визнання права землекористування за особою земельною ділянкою якої не зареєстрована відповідно до статті 195 Земельного кодексу УСРР 1922 року; можливості визнання за особою права користування земельною ділянкою, площа якої в рази перевищує законодавчо встановлені граничні розміри земельної ділянки, яка могла бути передана в користування відповідно до пункту 2 Указу Президіуму Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року, пункту 3 Постанови Ради міністрів СРСР від 29 серпня 1948 року № 3211, пункту 6 Постанови Ради Міністрів УРСР від 05 березня 1949 року № 496 «Про колективне та індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців»; можливості визнання права простійного користування земельною ділянкою за умови відсутності належним чином оформлених документів, які підтверджують право землекористування на момент їх передачі в користування (стаття 21 Земельного кодексу УСРР 1970 року); можливості визнання права постійного користування земельною ділянкою на підставі Генерального плану земельної ділянки, затвердженого НККХ УРСР за формою № 1, підлягають відхиленню, оскільки позиція Верховного Суду щодо питання набуття та збереження особами права користування земельними ділянками є сталою.
Зокрема, питання про збереження раніше існуючих юридичних титулів прав на землю, їх дійсності до моменту їх переоформлення вже було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17.
Водночас Верховний Суд звертає увагу заявника на те, що суд касаційної інстанції висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Оскаржуване судове рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець