20.05.2025 року м. Дніпро Справа № 904/487/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Чередка А.Є. (доповідач)
суддів: Мороза В.Ф., Іванова О.Г.,
при секретарі судового засідання: Ліпинському М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області (суддя Дупляк С.А.) від 08.08.2024 р. у справі № 904/487/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Адвокатська компанія "Гарант"
про визнання правочину недійсним, -
У лютому 2024 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Адвокатська компанія "Гарант", у якій позивач просить суд визнати недійсним односторонній правочин - заяву відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.10.2023.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що односторонній правочин - заява про зарахування зустрічних позовних вимог, є недійсним, оскільки заборгованість за договором № 13 від 03.06.2019 є спірною. В подальшому позивач змінив (доповнив) підстави позову та стверджував, що спірною є заборгованість за договором № 11 від 03.05.2019 і вказаний договір скоріше за все укладався, аніж те, що він взагалі не існував.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 08.08.2024 р. у справі № 904/487/24 у задоволенні позову відмовлено у повному обсягу; судові витрати зі сплати судового збору покладено на позивача.
Не погодившись з цим рішенням господарського суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД", в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.08.2024 р. у справі № 904/487/24 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт, зокрема, зазначає, що суд першої інстанції ухилився від самостійного повного та всебічного дослідження обставин справи щодо наявності підстав для зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі заяви відповідача від 04.10.2023 року, встановлення обставин виконання договору № 11/фін від 03.05.2019, наявності заборгованості, тобто, фактично не з'ясував дійсного обсягу прав та обов'язків сторін, не дослідив та не надав оцінки документам, на яких ґрунтуються заперечення відповідача у справі, що у наведеному випадку має значення для правильного вирішення спору, зважаючи на предмет і підстави позову.
На переконання апелянта, з урахуванням стандартів доказування, сукупність доказів та обставини справи дають підстави зробити висновок про те, що договір № 11/фін від 03.05.2019 та договір № 15/фін скоріше укладалися, ніж ні.
Товариством з обмеженою відповідальністю "Адвокатська компанія "Гарант" подано до Центрального апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у відповідності до якого відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.08.2024 р. у справі № 904/487/24 - без змін.
В своєму відзиві відповідач повністю погоджується з висновками суду першої інстанції та, зокрема, зазначає, що позивач не надав суду доказів, які б у своїй сукупності свідчили про укладення договору № 11 від 03.05.2019, що вказує на те, що такий договір не був укладений між сторонами. Наявність заборгованості та її розмір позивачем не оспорювалися та підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, наданими суду самим позивачем. Вважає правочин про зарахування зустрічних однорідних вимог, вчинений Товариством з обмеженою відповідальністю "Адвокатська компанія "Гарант", таким, що відповідає вимогам ст. 601 ЦК України, адже стосується заліку існуючої заборгованості.
Представником Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" подано до Центрального апеляційного господарського суду відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому апелянт наголошує на тому, що відповідач навмисно вводить суд в оману, намагаючись скористатися правом на зло, і навмисно приховує договір № 11/фін від 03.05.2019.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.11.2024 р. поновлено строк подання апеляційної скарги та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.08.2024 р. у справі № 904/487/24, розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 18.03.2025 р.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.11.2024 р. в судовому засіданні оголошено перерву до 20.05.2025 р.
Представник апелянта в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав у повному обсягу та просив її задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, прийнятим з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а апеляційну скаргу позивача безпідставною.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, 03.06.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" (далі позивач, позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Адвокатська компанія "Гарант" (далі відповідач, позикодавець) був укладений договір № 13 (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого позикодавець надає позичальнику позику, а останній зобов'язується повернути позику у визначений договором строк.
Сума позики становить 494 500,00 грн без ПДВ (п. 2.1 договору).
Цей договір набуває чинності з моменту перерахування суми позики позичальнику і діє до моменту його повного виконання та може бути пролонгований за згодою сторін (розділ 6).
Відповідач, як позикодавець, надав позивачу, як позичальнику, грошові кошти у розмірі 51 500,00 грн з призначенням платежу: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно договору № 13/фін від 03.06.2019 без ПДВ», що підтверджується платіжним дорученням №130 від 28.08.2019 (арк. 11, том 1).
Платіжним дорученням № 102 від 05.06.2019 (арк. 14, том 1) відповідач на користь позивача перерахував 120 200,00 грн і у призначенні платежу вказав: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно договору №13/фін від 03.06.2019 без ПДВ».
Платіжним дорученням № 118 від 28.07.2019 (арк. 15, том 1) відповідач на користь позивача перерахував 20 000,00 грн і у призначенні платежу вказав: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно договору №13/фін від 03.06.2019 без ПДВ».
Платіжним дорученням № 116 від 16.07.2019 (арк. 16, том 1) відповідач на користь позивача перерахував 20 000,00 грн і у призначенні платежу вказав: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно договору №13/фін від 03.06.2019 без ПДВ».
Платіжним дорученням № 106 від 06.06.2019 (арк. 16, том 1) відповідач на користь позивача перерахував 20 000,00 грн і у призначенні платежу вказав: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно договору №13/фін від 03.06.2019 без ПДВ».
Так, з призначенням платежу: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно договору №13/фін від 03.06.2019 без ПДВ» відповідач позивачу перерахував грошові кошти у загальному розмірі 231 700,00 грн.
Також позивач долучив до матеріалів справи:
платіжне доручення № 83 від 03.05.2019 (арк. 12, том 1), за яким відповідач перерахував на користь позивача грошові кошти у розмірі 161 800,00 грн і вказав у призначенні платежу: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно із договором №11/фін від 03.05.2019 без ПДВ»;
платіжне доручення № 84 від 03.05.2019 (арк. 13, том 1), за яким відповідач перерахував на користь позивача грошові кошти у розмірі 101 000,00 грн і вказав у призначенні платежу: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно із договором №11/фін від 03.05.2019 без ПДВ».
З призначенням платежу: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно із договором №11/фін від 03.05.2019 без ПДВ» відповідач перерахував позивачу грошові кошти у загальному розмірі 262 800,00 грн.
Позивач долучив до справи і платіжні доручення, згідно із якими він (позивач) перерахував на користь відповідача грошові кошти у розмірі 457 000,00 грн, а саме:
платіжне доручення № 1298 від 09.08.2019 на суму 40 000,00 грн з призначенням платежу: “повернення зворотної безвідсоткової фінансової допомоги згідно договору №15/фін від 03.06.2019 без ПДВ»;
платіжне доручення №9 від 23.02.2021 на суму 417.000,00 грн з призначенням платежу: “повернення безпроцентної фінансової допомоги згідно договору №13/фін від 03.06.2019 без ПДВ».
Долучена позивачем фільтрована виписка по рахунку за період з 01.01.2019 до 01.01.2023 підтверджує рух коштів, який відповідає долученим до матеріалів справи платіжним дорученням.
Згідно із долученим позивачем та не підписаним з боку відповідача актом звірки взаємних розрахунків за період з 01.02.2021 до 31.12.2021 між позивачем та відповідачем за договором №13 від 03.06.2019 станом на 31.12.2021 заборгованість на користь позивача складає 185 300,00 грн.
Згідно із оспорюваною позивачем заявою від 04.10.2023 про зарахування зустрічних однорідних вимог суд першої інстанції встановив, що зарахування однорідних вимог стосувалося таких платіжних документів сторін:
(1) платіжне доручення № 130 від 28.08.2019 на суму 51 500,00 грн (відповідач здійснив перерахування на користь позивача);
платіжне доручення № 102 від 05.06.2019 на суму 120 200,00 грн (відповідач здійснив перерахування на користь позивача);
платіжне доручення № 118 від 28.07.2019 на суму 20 000,00 грн (відповідач здійснив перерахування на користь позивача);
платіжне доручення № 116 від 16.07.2019 на суму 20 000,00 грн (відповідач здійснив перерахування на користь позивача);
платіжне доручення № 106 від 06.06.2019 на суму 20 000,00 грн (відповідач здійснив перерахування на користь позивача);
платіжне доручення № 9 від 23.02.2021 на суму 417 000,00 грн (позивач здійснив перерахування на користь відповідача).
Вказані вище платіжні документи стосувалися договору № 13 від 03.06.2019 і за результатами аналізу вказаних документів відповідач визнав факт надміру сплачених позивачем грошових коштів у розмірі 185 300,00 грн, які мали бути повернуті позивачу.
(2) платіжне доручення № 83 від 03.05.2019 на суму 161 800,00 грн (відповідач здійснив перерахування на користь позивача);
платіжне доручення № 84 від 03.05.2019 на суму 101 000,00 грн (відповідач здійснив перерахування на користь позивача).
Вказані платіжні документи визнаються сторонами і наявні у матеріалах справи. За висновками відповідача є необхідність їх перерахування на його користь. Відсутні докази (в тому числі відсутні і твердження позивача) про повернення вказаних грошових коштів позивачем відповідачу.
(3) платіжне доручення № 1298 від 09.08.2019 на суму 40 000,00 грн (позивач здійснив перерахування на користь відповідача).
Вказане платіжне доручення наявне у справі і за висновком відповідача існує необхідність повернення відповідачем позивачу грошових коштів у розмірі 40 000,00 грн. При цьому відповідач визнає, що такі кошти є безпідставно набутим ним майном.
Позовні вимоги мотивовані відсутністю, за твердженнями позивача, законодавчо визначених умов можливості застосування зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме умови безспірності.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд дійшов висновків, що правочин про зарахування зустрічних однорідних вимог, вчинений відповідачем, відповідає вимогам ст. 601 ЦК України, адже стосується заліку існуючої заборгованості, а тому такий правочин не суперечить ЦК України, у зв'язку з чим позовні вимоги визнані судом такими, що не підлягають задоволенню.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками місцевого господарського суду, з огляду на наступне.
Предметом позову позивач визначив визнання недійсним одностороннього правочину - заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог від 04.10.2023.
Відповідно до частин першої - третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Статтею 204 ЦК України закріплено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Отже, у силу припису наведеної норми правомірність правочину презюмується, а відтак обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Згідно з ч. 3 ст. 203 ГК України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.
Аналогічні положення закріплені також у ст. 601 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
Відповідно до ч. 5 ст. 202 ЦК України до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Таким чином, зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні - є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов'язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов'язання. У такому випадку зобов'язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.
Керуючись положеннями ст. ст. 202 та 601 ЦК України місцевий господарський суд встановив, що спірна заява відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог, надіслана відповідачем позивачу, за своєю правовою природою є одностороннім правочином, направленим на припинення взаємних грошових зобов'язань сторін у справі, з чим погоджується і колегія суддів апеляційного господарського суду.
Недійсність заяви про зарахування зустрічних позовних вимог від 04.10.2023, яка складена відповідачем та є одностороннім правочином, позивач пов'язує із наявністю спору між сторонами щодо існування заборгованості за договором № 11 від 03.05.2019 та за договором № 13 від 03.06.2019.
Згідно зі ст. 601 ЦК України вимоги, які підлягають зарахуванню, мають відповідати таким умовам:
- бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим);
- бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей). При цьому правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);
- строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
Умова щодо безспірності вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань, не передбачена чинним законодавством, зокрема ст. 203 ГК України, ст. 601 ЦК України, але випливає із тлумачення змісту визначених законом вимог і застосовується судами відповідно до усталеної правової позиції, викладеної у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 910/21652/17, від 11.09.2018 у справі № 910/21648/17, від 11.10.2018 у справі № 910/23246/17, від 15.08.2019 у справі № 910/21683/17, від 11.09.2019 у справі № 910/21566/17, від 25.09.2019 у справі № 910/21645/17, від 01.10.2019 у справі № 910/12968/17, від 05.11.2019 у справі № 914/2326/18.
У постановах від 28.02.2018 у справі № 910/4312/17, від 04.07.2018 у справі № 910/16430/16, від 05.07.2018 у справі № 914/3013/16, від 19.07.2018 у справі № 910/14503/16, від 26.09.2018 у справі № 910/20105/17, від 04.04.2019 у справі № 918/329/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначає, що відповідно до ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Заява про зарахування зустрічних вимог є одностороннім правочином. Зарахування зустрічних однорідних вимог, про яке заявила одна із сторін у зобов'язанні, здійснюється в силу положень ст. 601 ЦК України та не пов'язується із прийняттям такого зарахування іншою стороною. Якщо інша сторона не погоджується з проведенням зарахування, вона вправі на підставі ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України звернутися за захистом своїх охоронюваних законом прав до господарського суду.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 22.01.2021 у справі № 910/11116/19 уточнив висновки Верховного Суду щодо застосування норм права (ст.ст. 601, 602 ЦК України) таким чином.
Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.
За дотримання умов, передбачених ст. 601 ЦК України, та відсутності заборон, передбачених ст. 602 ЦК України, незгода однієї сторони із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, проведеним за заявою іншої сторони зобов'язання, не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним.
Наявність на момент зарахування іншого спору (спорів) в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за зобов'язанням не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника.
Наявність заперечень однієї сторони щодо зарахування не є перешкодою для зарахування зустрічних однорідних вимог за заявою іншої сторони, відмова цієї сторони від прийняття заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог і проведення такого зарахування не має юридичного значення.
Заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом, який вирішує спір про визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог.
Позивач стверджував, що спірність вимоги за договором № 13 від 03.06.2019 підтверджується наявністю спору щодо вказаної заборгованості, який вирішується судом у справі № 904/4646/23.
Однак суд першої інстанції обґрунтовано не погодився з такою позицією позивача, оскільки вирішуючи питання щодо безспірності заборгованості суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено стороною, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб'єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї. Наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові від 15.01.2020 у справі № 305/2082/14-ц Великою Палатою Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) також зазначено, що інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.
Судом встановлено укладення між позивачем та відповідачем договору № 13 від 03.06.2019 поворотної безпроцентної фінансової допомоги.
Укладений між сторонами договір № 13 від 03.06.2019 за правовою природою є договором позики.
Правове регулювання відносин позики здійснюється параграфом 1 Глави 71 ЦК України.
Згідно зі ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Як встановлено судом, відповідач на виконання умов укладеного між сторонами договору перерахував позивачу грошові кошти у загальному розмірі 231 700,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 130 від 28.08.2019 на суму 51 500,00 грн, № 102 від 05.06.2019 на суму 120 200,00 грн, № 118 від 28.07.2019 на суму 20 000,00 грн, № 116 від 16.07.2019 на суму 20 000,00 грн та № 116 від 16.07.2019 на суму 20 000,00 грн.
Позивач зобов'язання з повернення відповідачу грошей за договором № 13 від 03.06.2019 виконав у повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням № 9 від 23.02.2021 на суму 417 000,00 грн з призначенням платежу: “повернення зворотної безвідсоткової фінансової допомоги згідно договору №13/фін від 03.06.2019 без ПДВ».
Таким чином 185 300,00 грн є надмірно сплаченими коштами, які підлягають поверненню відповідачем позивачу.
Отже, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що спірність вимоги за договором № 13 від 03.06.2019 позивачем не доведена.
Також, як встановлено судом, відповідач за платіжним дорученням № 83 від 03.05.2019 перерахував на користь позивача грошові кошти у розмірі 161 800,00 грн і вказав у призначенні платежу: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно із договором №11/фін від 03.05.2019 без ПДВ», а за платіжним дорученням № 84 від 03.05.2019 відповідач перерахував на користь позивача грошові кошти у розмірі 101 000,00 грн і вказав у призначенні платежу: “поворотня безвідсоткова фінансова допомога згідно із договором №11/фін від 03.05.2019 без ПДВ».
В оскаржуваній заяві від 04.10.2023 про зарахування зустрічних однорідних вимог відповідач грошові кошти, перераховані за платіжними дорученнями № 83 та № 84 від 03.05.2019 визначив як такі, що набуті без належної правової підстави та підлягають поверненню за правилами ст. 1212 ЦК України.
Позивач з такою позицію відповідача не погоджується і вважає, що отримані ним грошові кошти за платіжними дорученнями № 83 та № 84 від 03.05.2019 мають бути повернуті у відповідності до положень договору № 11 від 03.05.2019, проте такий договір надати суду не може.
Як на доказ існування договору № 11 від 03.05.2019 позивач посилається на те, що реквізити цього договору зазначені у платіжних дорученнях № 83 та № 84 від 03.05.2019.
При цьому позивач, зокрема і в апеляційній скарзі, наполягає на тому, що спростувати існування такого договору має саме відповідач.
Проте з такою позицією позивача погодитися не можна з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати в такий спосіб, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).
У частині 3 статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За змістом статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як зазначалось вище, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс. Подібну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Позивач, стверджуючи про укладення між сторонами договору № 11 від 03.05.2019, не надав суду ні оригіналу, ні копії такого договору.
При цьому позивач наполягає на тому, що спростувати існування такого договору має саме відповідач.
Однак судова колегія, як і суд першої інстанції, відхиляє зазначені твердження відповідача як такі, що побудовані на концепції негативного доказу, яка суперечить принципу змагальності.
Варто відзначити, що, отримавши від відповідача грошові кошти за платіжними дорученнями № 83 та № 84 від 03.05.2019, позивач, у разі укладання договору № 11 від 03.05.2019, мав би бути його стороною, а отже позивачу мали бути відомі його умови, зокрема суми, які мали надаватися, позикодавця та позичальника, терміни надання та повернення позики та інші положення договору.
Жодної інформації про умови, як стверджує позивач, укладеного договору № 11 від 03.05.2019 позивач суду не повідомив, а єдиним доказом, наданим позивачем на підтвердження укладання договору є платіжні доручення № 83 та № 84 від 03.05.2019, у яких в призначенні платежів є згадка про договір № 11 від 03.05.2019.
Судова колегія наголошує, що у разі наявності договору сторони мають керуватися його положеннями, однак позивач не повідомив ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції жодних положень договору.
Окремо варто відзначити, що навіть якщо припустити факт укладення договору № 11 від 03.05.2019, його положення (умови) неможливо було б застосувати до спірних правовідносин, оскільки такі положення (умови) неможливо встановити.
Відтак, неможливо було б встановити суми, які мали надаватися, позикодавця та позичальника, терміни надання та повернення позики, та чи взагалі строк повернення коштів настав.
Адже, якщо у договорі встановлений строк повернення коштів, то кошти мають бути повернути у цей строк.
При цьому стаття 530 ЦК України не передбачає, що у випадку втрати письмового договору кредитор має право вимагати виконання зобов'язання у будь-який час.
Згідно зі ст. 530 ЦК України лише у випадку, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Розглядаючи спір по суті, суд першої інстанції обґрунтовано враховував, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Адвокатська Компанія "ГАРАНТ" проти доводів позивача заперечує та зазначає, що сторонами не укладався договір № 11/фін від 03.05.2019. Звертає увагу суду, що під час розгляду іншої справи № 904/5324/23 між сторонами Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" не заперечило факту отримання від Товариства з обмеженою відповідальністю "Адвокатська Компанія "ГАРАНТ" коштів у сумі 262 800,00 грн та не зазначало про існування договору № 11/фін від 03.05.2019.
Крім цього судом першої інстанції встановлено, що у позовній заяві у справі № 904/487/24 Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" також не заперечило факту отримання від Товариства з обмеженою відповідальністю "Адвокатська Компанія "ГАРАНТ" коштів у сумі 262 800,00 грн та не зазначало про існування договору № 11/фін від 03.05.2019.
Однак, в подальшому у заяві про зміну підстав позову у справі № 904/487/24 Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" уже змінило свою позицію та почало стверджувати про існування договору № 11/фін від 03.05.2019.
Судова колегія відзначає, що добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20).
У постанові від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного суду вказав, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав. У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.
Таким чином, поведінка та дії управнених та зобов'язаних сторін (позивача та відповідача) повинні відповідати принципу добросовісності та сутності чесної ділової практики та будуватися на взаємоповазі та дотриманні інтересів усіх учасників цих відносин.
Окрім того, ніхто не може отримувати вигоди від своїх неправомірних чи недобросовісних дій.
При цьому судова колегія враховує доктрину contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20 та від 07.04.2023 у справі № 910/5172/19).
З урахуванням вищевикладених обставин, судова колегія вважає, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що дії позивача є такими, що не у повній мірі відповідають критеріям добросовісності, містять ознаки суперечливої поведінки та викликають сумнів у твердженнях позивача щодо укладення договору.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.
Як зазначалось вище, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Враховуючи наведені сторонами доводи та подані сторонами докази, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду, що надані відповідачем докази і пояснення на спростування наведених позивачем доводів є більш вірогідними, ніж докази та пояснення, надані позивачем щодо існування договору № 11/фін від 03.05.2019.
Отже, позивач не надав суду доказів, які б у своїй сукупності свідчили про укладання договору № 11 від 03.06.2019, а тому вірогідно, що такий договір не був укладеним між сторонами.
Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Судова колегія, як і суд першої інстанції, приймає до уваги, що наявність заборгованості та її розмір позивачем не оспорювалися та підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, наданими суду самим позивачем (копіями договору № 13 від 03.06.2019 та платіжними дорученнями, які стосуються договору № 13 від 03.06.2019, і № 83 та № 84 від 03.05.2019, у призначенні платежів за якими є згадка про договір № 11 від 03.05.2019).
Оскільки позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості кожної зі сторін за договором та у відповідності до платіжних доручень на дату вчинення одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог була іншою, ніж та, яка зазначена у заяві від 04.10.2023, не надав доказів часткового чи повного погашення цієї заборгованості, судова колегія вважає, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про безспірність заборгованості.
Таким чином, правочин про зарахування зустрічних однорідних вимог, вчинений відповідачем, відповідає вимогам ст. 601 ЦК України, адже стосується заліку існуючої заборгованості, а тому такий правочин не суперечить ЦК України, у зв'язку з чим позовні вимоги обґрунтовано визнані судом першої інстанції такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Належних доказів на підтвердження своїх доводів, викладених у позовній заяві, позивач суду не надав.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Європейський суд з прав людини у пункті 6 рішення від 05 жовтня 2023 року у справі “Леонтьєв та інші проти України» (Leontyev and оthers v. Ukraine) виснував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов'язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов'язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення від 09 грудня 1994 року у справах “Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29, та “Гарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, пункт 26). Ці принципи застосовувалися в низці справ проти України (див., наприклад, рішення від 15 листопада 2007 року у справі “Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42-47; від 18 липня 2006 року у справі “Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява №63566/00, пункт 25; від 07 жовтня 2010 року у справі “Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18, 19).
Також Європейський суд з прав людини вказував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників справи судова колегія з урахуванням п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції визнається судовою колегією законним і обґрунтованим.
З урахуванням усього вищенаведеного, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції, оскаржуване рішення відповідає фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, тому підстави, передбачені ст. 277 ГПК України, для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.08.2024 р. у цій справі відсутні.
Згідно з ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті апелянтом судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 4 542,00 грн слід покласти на останнього.
З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.08.2024 р. у справі № 904/487/24 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.08.2024 р. у справі № 904/487/24 - залишити без змін.
Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-ТРЕЙД ЛТД".
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повна постанова складена та підписана 28.05.2025 року.
Головуючий суддя А.Є. Чередко
Суддя В.Ф. Мороз
Суддя О.Г. Іванов