79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"19" травня 2025 р. Справа №907/407/24
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючий - суддя О.В. Зварич
судді Н.М. Кравчук
І.Ю. Панова,
секретар судового засідання Р.А. Пишна,
розглянув у судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» б/н від 05.12.2024 року (вх. № 01-05/3541/24 від 05.12.2024 року)
на рішення господарського суду Закарпатської області від 28.11.2024 року (суддя Л.В. Андрейчук; повне рішення складено 28.11.2024 року)
у справі № 907/407/24
за позовом: Акціонерного товариства «Українська залізниця» (надалі АТ «Українська залізниця»)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранстелеком» (надалі ТзОВ «Євротранстелеком»)
про встановлення земельного сервітуту,
за участю:
від позивача (в режимі відеоконференції): Борисова Г.Є. - адвокат (довіреність за №10487 від 09.07.2024 року);
від відповідача (в режимі відеоконференції): Хитрук Н.І. - адвокат (ордер серії АІ №1679903 від 13.08.2024 року),
Короткий зміст позовних вимог
25.04.2024 року АТ «Українська залізниця» звернулось до господарського суду Закарпатської області з позовом до ТзОВ «Євротранстелеком» про встановлення земельного сервітуту.
Позовні вимоги мотивовані тим, що в межах земель, які знаходяться у постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема на земельній ділянці з кадастровим номером 2124010100:02:056:0011, розміщені (прокладені) волоконно-оптичні лінії зв'язку (кабелі), що є власністю ТзОВ «Євротранстелеком». Позивач зазначає, що станом на момент звернення до суду з даним позовом жодна пропозиція АТ «Укрзалізниця» щодо укладення договору сервітуту на земельних ділянках, на яких прокладено мережу відповідача, не була задоволеною ТзОВ «Євротранстелеком», у зв'язку з чим жодних договорів щодо використання відповідачем частини земельної ділянки, на яких прокладені волоконно-оптичні лінії зв'язку відповідача не укладено, відтак позивач вважає, що є підстави для звернення з позовом про встановлення земельного сервітуту.
Короткий зміст оскарженого рішення суду першої інстанції
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 28.11.2024 року у справі №907/407/24 відмовлено у позові АТ «Українська залізниця».
В ході розгляду справи суд першої інстанції встановив, що у даному випадку позивачем виступає володілець (постійний землекористувач) земельної ділянки, яка може бути використана для задоволення потреб інших осіб і відносно них може бути встановлено земельний сервітут, а відповідач ТОВ «Євротранстелеком» є заінтересованою особою у встановленні сервітуту на земельну ділянку позивача з метою задоволення своїх потреб для експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю/ліній зв'язку. Особою, яка має право вимагати встановлення сервітуту в даному випадку є відповідач ТзОВ «Євротранстелеком».
Судом встановлено, що відповідачем у справі оспорюються: розміри, конфігурація, площа частини земельної ділянки кадастровий номер: 2124010100:02:056:0011, необхідної для обслуговування належного відповідачу майна (волоконно-оптичного кабелю); строк встановлення земельного сервітуту, який за позицією ТОВ «Євротранстелеком» не може бути безстроковим та перевищувати терміну придатності волоконно-оптичного кабелю; оплату за встановлення земельного сервітуту, виходячи зі ставки 12% від нормативно-грошової оцінки частини земельної ділянки кадастровий номер: 2124010100:02:056:0011.
З урахуванням наявних між сторонами розбіжностей та враховуючи, що право визначення частини чужої земельної ділянки, яка необхідна для задоволення потреб власника або землекористувача суміжної земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи належить саме такій заінтересованій особі, суд констатував неможливість встановлення в судовому порядку земельного сервітуту на користь відповідача за пропонованими позивачем умовами.
Місцевий господарський суд прийшов до висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, так як право вимоги встановлення земельного сервітуту у даному випадку належить саме ТзОВ «Євротранстелеком», що є самостійною підставою для відмови у позові.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Позивач подав апеляційну скаргу, в якій не погоджується з рішенням суду першої інстанції. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального і процесуального права. Зокрема, зазначає, що норми законодавства встановлюють коло осіб між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження щодо того хто має право ініціювання встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку виникнення спору з цього питання. Вказує на те, що неможливість задоволення інтересів без встановлення сервітуту обумовлена потребою врегулювання використання земельної ділянки позивача, на якій знаходиться майно відповідача, визначення їхніх взаємних прав та обов'язків, а також вирішення питання щодо компенсації витрат позивача. Стверджує, що станом на момент звернення до суду з даним позовом жодних додаткових договорів щодо використання відповідачем частини земельної ділянки, на яких прокладені волокно-оптичні лінії зв'язку не укладено. Вважає, що своїми діями відповідач позбавляє позивача правової визначеності, і враховуючи юридичну нерозривну взаємопов'язаність позивача та відповідача відмова відповідача визначити взаємні права та обов'язки шляхом укладення договору особистого земельного сервітуту є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Просить рішення господарського Закарпатської області від 28.11.2024 року у справі №907/407/24 скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу не погоджується з доводами скаржника. Вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим. Зазначає, що позивач не обґрунтував жодного свого порушеного відповідачем права чи законного інтересу, а також обраного способу судового захисту. Вказує на те, що подальші відносини сторін щодо будівництва, експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю, що був побудований в рамках співробітництва сторін, були вирішені сторонами на підставі Генеральної угоди про співробітництво № 589/01, Угоди про співробітництво від 17.01.2002 року, Договору № 280/Ш на технічне обслуговування і аварійне відновлення від 01.08.2005 року та інших угод. Звертає увагу суду на те, що діючими угодами сторін спору передбачено, що предметом угод є співробітництво сторін з будівництва та експлуатації мережі в межах земель транспорту для задоволення потреб Залізниці. Зазначає, що позивач здійснює експлуатацію волоконно-оптичного кабелю, побудованого в рамках співробітництва сторін. Вважає, що позивач не ініціював внесення змін до існуючих домовленостей сторін, а бажає додатково встановити земельний сервітут, не змінюючи при цьому існуючі домовленості. Просить рішення господарського суду Закарпатської області від 28.11.2024 року у справі №907/407/24 залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи, зазначені в апеляційній скарзі.
Представник відповідача заперечив проти доводів скаржника.
Обставини справи
Як видно із наявних у справі копій документів, згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права індексний №83677639 від 29.03.2017 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця», яка на даний час перейменована в АТ «Українська залізниця» згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.10.2018 року №938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця»», є правокористувачем земельної ділянки площею 4,2139 га, розташованої за адресою: Закарпатська область, м. Свалява, вул. Київська. Кадастровий номер земельної ділянки 2124010100:02:056:0011. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 316055921240.
27.12.2001 року між Державною адміністрацією залізничного транспорту України, правонаступником якого є АТ «Українська залізниця» відповідно до п. 2 Статуту АТ «Українська залізниця», постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 року №735, та ТзОВ «Євротранстелеком» укладено Генеральну угоду про співробітництво №589/01.
Відповідно до пункту 2 Генеральної угоди №589/01 предметом Угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації Мережі зв'язку для задоволення потреб Укрзалізниці і надання послуг зв'язку з використанням ресурсів Мережі.
Мережа означає сукупність засобів і споруд зв'язку ТзОВ «Євротранстелеком», об'єднаних у єдиному технологічному процесі для забезпечення пропуску телекомунікаційного трафіка на базі волоконно-оптичних ліній зв'язку в межах земель транспорту, що встановило і використовує ТзОВ «Євротранстелеком» (пункт 1 Генеральної угоди №589/01).
У пункті 4.2 Генеральної угоди №589/01 сторонами врегульовано питання щодо розподілу канального ресурсу.
Відповідно до пункту 4.2.1 Генеральної угоди №589/01 канальний ресурс ТзОВ «Євротранстелеком» використовується для комерційних цілей.
Згідно пункту 4.2.2 Генеральної угоди №589/01 канальний ресурс Залізниць України може бути використаний для власних технологічних потреб.
Відповідно до пункту 6.1 Генеральної угоди №589/01 після закінчення будівництва Мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладеними сторонами.
Пунктом 9.1 Генеральної угоди №589/01 Угода набирає сили з моменту підписання уповноваженими представниками сторін і діє протягом терміну будівництва та експлуатації мережі.
17.01.2002 року між Державним територіально-галузевим об'єднанням «Львівська державна залізниця» (далі Залізниця) та ТзОВ «Євротранстелеком» укладено Угоду про співробітництво.
Згідно з пунктом 2 Угоди предметом даної Угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації корпоративних мереж Укрзалізниці, Залізниці та мережі ТзОВ «Євротранстелеком» для задоволення потреб Укрзалізниці, Залізниці та для комерційних цілей ТзОВ «Євротранстелеком» з використанням ресурсів мережі.
Підпунктом 3.2.1 Угоди встановлено, що Залізниця за окремими договорами надає право прокладення волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту.
Відповідно до пункту 4.2.1 Угоди канальний ресурс Залізниці використовується для власних технологічних потреб та, при необхідності, для органів державного управління за погодженням з ТзОВ «Євротранстелеком».
Пунктом 4.2.2 Угоди передбачено, що канальний ресурс ТзОВ «Євротранстелеком» використовується для комерційних цілей.
Згідно з пунктом 4.2.3 Угоди для технологічних потреб Залізниці та ТзОВ «Євротранстелеком», при необхідності, виділяється канальний ресурс своїх мереж на умовах, визначених у додаткових угодах.
Відповідно до пункту 6.1 Угоди після закінчення будівництва Мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладеними сторонами.
Пунктом 9.1 Угоди встановлено, що Угода набирає сили з моменту підписання уповноваженими представниками сторін і діє протягом терміну будівництва та експлуатації мережі.
АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» зверталось листами від 28.07.2017 року №ДН-5-ДНКМ/111, від 04.11.2019 року №НЗІ-10/5735, від 25.01.2024 року №НКМ-12/5, від 10.04.2024 року №НКМ-12/31 до ТзОВ «Євротранстелеком» з пропозицією щодо врегулювання питання встановлення сервітуту та використання земельної ділянки, на яких прокладені волоконно-оптичні кабелі.
Листом №81 від 15.02.2024 року ТзОВ «Євротранстелеком» залишило звернення АТ «Укрзалізниця» без задоволення, мотивуючи таке відсутністю правових підстав для укладення договорів про встановлення земельних сервітутів, оскільки прокладання волоконно-оптичних ліній зв'язку здійснено на підставі Генеральної угоди про співробітництво від 27.12.2001 року №589/01 та Угоди про співробітництво від 17.01.2002 року.
Недосягнення домовленостей про встановлення земельного сервітуту між сторонами стало підставою для звернення з даним позовом до суду.
Норми права та мотиви, якими керується суд апеляційної інстанції при ухваленні постанови та висновки суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Статтею 395 Цивільного кодексу України передбачено, що речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
За приписами частини 1, 2 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Відповідно до статті 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Згідно із частиною 1-3 статті 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Частиною 5 статті 403 Цивільного кодексу України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
Статтею 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Відповідно до частини 1-4 статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Пунктом «в-4», «з» статті 99 Земельного кодексу України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, електронних комунікаційних мереж, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; інші земельні сервітути.
Згідно із частиною 1, 2 статті 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
При цьому, спосіб встановлення сервітуту впливає на можливість обрання способу захисту і, як вбачається, якщо законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути як звернення до суду з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду.
Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду відповідно до якої переглядались рішення у справах з вимогами як про визнання укладеним договору сервітуту (див., наприклад, постанови від 20.09.2018 по справі № 918/370/17, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18), так і про встановлення сервітуту судом без укладення відповідного договору (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №911/2701/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 915/483/17, від 29.01.2020 у справі № 920/1204/17).
Подібного висновку також дійшов Верховний Суд у постанові від 15.12.2021 року у справі № 918/303/21.
Виходячи з правового аналізу наведених законодавчих норм, якими врегульовано встановлення земельного сервітуту, і зокрема, за рішенням суду, колегія суддів приходить до висновку, що зазначені норми, окрім іншого, встановлюють коло осіб (суб'єктний склад сервітутних відносин), між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження прав таких суб'єктів щодо можливості ініціювати встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку недосягнення домовленості про встановлення сервітуту.
Враховуючи вищезазначене, апеляційний господарський суд зазначає, що власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки, за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством, та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення (вказаний висновок також відображений у постанові Верховного Суду від 01.02.2023 року у справі № 918/302/21).
Аналізуючи вищеописані норми, колегія суддів приходить до висновку, що встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.
Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому позивачу слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові 13.12.2022 року у справі №910/1487/20.
У цій справі суд встановив, що 27.12.2001 року між Державною адміністрацією залізничного транспорту України, правонаступником якого є АТ «Українська залізниця» відповідно до п. 2 Статуту АТ «Українська залізниця», постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 року №735, та ТзОВ «Євротранстелеком» укладено Генеральну угоду про співробітництво №589/01.
Відповідно до пункту 2 Генеральної угоди №589/01 предметом Угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації Мережі зв'язку для задоволення потреб Укрзалізниці і надання послуг зв'язку з використанням ресурсів Мережі.
Відповідно до пункту 4.2.1 Генеральної угоди №589/01 канальний ресурс ТзОВ «Євротранстелеком» використовується для комерційних цілей.
Згідно пункту 4.2.2 Генеральної угоди №589/01 канальний ресурс Залізниць України може бути використаний для власних технологічних потреб.
Відповідно до пункту 6.1 Генеральної угоди №589/01 після закінчення будівництва Мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладеними сторонами.
17.01.2002 року між Державним територіально-галузевим об'єднанням «Львівська державна залізниця» (далі Залізниця) та ТзОВ «Євротранстелеком» укладено Угоду про співробітництво.
Згідно з пунктом 2 Угоди предметом даної Угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації корпоративних мереж Укрзалізниці, Залізниці та мережі ТзОВ «Євротранстелеком» для задоволення потреб Укрзалізниці, Залізниці та для комерційних цілей ТзОВ «Євротранстелеком» з використанням ресурсів мережі.
Підпунктом 3.2.1 Угоди встановлено, що Залізниця за окремими договорами надає право прокладення волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту.
Відповідно до пункту 4.2.1 Угоди канальний ресурс Залізниці використовується для власних технологічних потреб та, при необхідності, для органів державного управління за погодженням з ТзОВ «Євротранстелеком».
Пунктом 4.2.2 Угоди передбачено, що канальний ресурс ТзОВ «Євротранстелеком» використовується для комерційних цілей.
Згідно з пунктом 4.2.3 Угоди для технологічних потреб Залізниці та ТзОВ «Євротранстелеком», при необхідності, виділяється канальний ресурс своїх мереж на умовах, визначених у додаткових угодах.
Відповідно до пункту 6.1 Угоди після закінчення будівництва Мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладеними сторонами.
Отже, колегія суддів приходить, що сторони уклали вказані угоди для задоволення потреб позивача.
Також судом встановлено, що в межах земель, які знаходяться в постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема через зазначену вище земельну ділянку із кадастровим номером 2124010100:02:056:0011 прокладені волоконно-оптичні лінії зв'язку (кабелі), що є власністю ТзОВ «Євротранстелеком». Зазначена обставина відповідачем не оспорюється.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статі 627 Цивільного кодексу України).
За положеннями частини 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із частиною 1 статті 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
Відповідно до статті 1131 Цивільного кодексу України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Виходячи із наведених норм та встановлених обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що укладеними угодами сторони визначили на свій розсуд відносини щодо будівництва і експлуатації волоконно-оптичних ліній зв'язку.
Також суд суд апеляційної інстанції звертає увагу на пункт 3.2.1 Угоди від 17.01.2002 року, де сторони погодили, що Залізниця за окремими договорами надає право прокладення волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту.
Тобто сторони визначили порядок надання прокладення волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту.
Враховуючи вищеописані норми та встановлені у цій справі обставини колегія суддів приходить до висновку, що сторони укладеними угодами визначили порядок використання та експлуатації волоконно-оптичних ліній зв'язку на власний розсуд.
Апеляційний господарський суд констатує, що позивач в укладених угодах виразив свою волю щодо волоконно-оптичних ліній зв'язку, а саме задоволення інтересів залізниці, як про це прямо вказано в Генеральній угоді №589/01 від 27.12.2001 року та Угоді про співробітництво від 17.01.2002 року.
Враховуючи наведене, колегія суддів зазначає, що позивач не довів, що встановлення земельного сервітуту не може бути задоволено іншим способом.
Також апеляційний господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно із частиною 1, 2 статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
У цій справі судом встановлено, що згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права індексний №83677639 від 29.03.2017 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця», яка на даний час перейменована в АТ «Українська залізниця» згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.10.2018 року №938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця»», є правокористувачем земельної ділянки площею 4,2139 га, розташованої за адресою: Закарпатська область, м. Свалява, вул. Київська. Кадастровий номер земельної ділянки 2124010100:02:056:0011. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 316055921240.
Отже, спірна земельна ділянка належить державі на праві власності, а позивачу вказана земельна ділянка належить на праві користування.
Верховний Суд у постанові від 15.11.2024 року у справі № 905/20/23 зазначив, що:
«Із тріади правомочностей, які належать власнику, законом постійному землекористувачу передані тільки дві: володіння та користування, постійні землекористувачі позбавлені можливості щодо розпорядження земельним ділянками.
Отже, право землекористування як суб'єктивне право полягає у праві (правомочність) особи на експлуатацію корисних властивостей земельної ділянки у складі права власності на неї; у правовому титулі, що дає особі суб'єктивне право використовувати (чужу) земельну ділянку.
Основними принципами права землекористування є: його похідний характер від права власності на землю; раціональне використання ділянок за основним цільовим призначенням із здійсненням їх ефективної охорони та дотриманням вимог щодо пріоритету екологічної безпеки тощо.
Право постійного землекористування - це безстрокове речове право з внесенням плати в розмірі земельного податку. Таке право може виникати стосовно будь-яких земельних ділянок державної та комунальної власності. Воно не включає правомочності розпорядження земельною ділянкою або правом на неї. Постійний землекористувач отримує права володіння та користування земельною ділянкою, тобто можливість виключного і відокремленого від інших осіб землекористування.
З урахуванням наведеного об'єднана палата зазначає, що наявна у постійного землекористувача правомочність користування земельною ділянкою є обмеженою порівняно з правомочністю власника цієї земельної ділянки, який наділений не лише правом володіння та користування, а й правом на розпорядження землею, у тому числі шляхом її передачі в користування як з оформленням відповідного речового права (права оренди або права постійного користування), так і шляхом надання земельної ділянки у користування на підставі зобов'язального правочину, за яким право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації.
Водночас постійний землекористувач такими правами не наділений, оскільки право постійного землекористування передбачає використання земельної ділянки за її цільовим призначенням безпосередньо та виключно землекористувачем без можливості передання такого права третім особам, у тому числі на підставі правочинів, за якими речові права на земельну ділянку іншій особі не передаються.»
Відповідно до ч. 1 ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Тобто, суть земельного сервітуту полягає у можливості використовувати чужу земельну ділянку. Водночас, спірна земельна ділянка перебуває не у власності АТ «Українська залізниця».
Положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування, оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій.
Подібна правова позиція наведена Верховним Судом у постанові від 29.09.2022 року у справі № 918/351/21(918/672/21).
Колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач звертався до відповідного державного органу для вирішення питання земельного сервітуту.
Отже, враховуючи усе вищенаведене, апеляційний господарський суд приходить до висновку, що у вказаній справі позивачем не доведено, що встановлення земельного сервітуту не може бути задоволено іншим способом, оскільки сторонами укладено відповідні угоди, якими позивач та відповідач визначили порядок використання та експлуатації волоконно-оптичних ліній зв'язку, а також позивач (землекористувач) не звертався з відповідними запитами до органу держави (власника) про вирішення питання про встановлення земельного сервітуту.
У світлі наведених висновків рішення місцевого господарського суду є законним, обґрунтованим та ухваленим відповідно до норм матеріального і процесуального права.
За наслідками апеляційного перегляду оскарженого судового рішення судова колегія констатує, що доводи апелянта не знайшли свого підтвердження в ході розгляду апеляційної скарги. Ці доводи не спростовують висновків, наведених в рішенні господарського суду Закарпатської області від 28.11.2024 року у справі №907/407/24.
Згідно з частинами 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч.ч. 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Підсумовуючи вищевказане, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, які мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, ухвалив законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.
Судові витрати
З огляду на те, що суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов'язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись, ст. ст. 86, 197, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» б/н від 05.12.2024 року (вх. № 01-05/3541/24 від 05.12.2024 року) залишити без задоволення, рішення господарського суду Закарпатської області від 28.11.2024 року у справі №907/407/24 - без змін.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
Справу повернути в господарський суд Закарпатської області.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
Строки та порядок оскарження постанов (ухвал) апеляційного господарського суду визначені в § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.
Веб-адреса судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень: http//reyestr.court.gov.ua.
Головуючий суддя О.В. Зварич
Суддя Н.М. Кравчук
Суддя І.Ю. Панова