27 травня 2025 року
м. Київ
справа № 758/11121/22
провадження № 61-5902ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М.(суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
розглянув касаційну скаргу Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна», ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» (далі - АТ «Страхова компанія «Країна»), ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП).
Позовна заява мотивована тим, що 30 квітня 2016 року на вулиці Миру в селі Балаклея Смілянського району Черкаської області відбулася ДТП за участю автомобілів марки FAW BESTURN B50, державний номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 , та «ВАЗ 2119», державний номерний знак
НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2 , внаслідок чого належний останньому автомобіль отримав механічні пошкодження.
Смілянський міськрайонний суд Черкаської області постановою від 01 липня 2019 року у справі № 703/2371/19 встановив вину ОСОБА_2 у порушенні пунктів 1.2, 2.3 «б» Правил дорожнього руху та вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП.
На момент скоєння ДТП транспортний засіб марки «ВАЗ 2119», державний номерний знак НОМЕР_2 , був застрахований в АТ «Страхова компанія «Країна» згідно з полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності № АЕ/6365642 з лімітом відповідальності страховика за шкоду, заподіяну майну, 50 000 грн, франшиза не передбачена. Дефектними відомостями, складеними за наслідками огляду автомобіля марки
FAW BESTURN B50, державний номерний знак НОМЕР_1 , зафіксовано пошкодження автомобіля, деталі та частини, що підлягають ремонту (відновленню).
Відповідно до звіту про оцінку автомобіля від 22 вересня 2016 року № 25 вартість відновлювального ремонту автомобіля марки FAW BESTURN B50, державний номерний знак НОМЕР_1 , складає 217 904,70 грн, величина втрати товарної вартості автомобіля - 16 517 грн. Таким чином, вартість матеріального збитку, заподіяного власнику автомобіля, станом
на 22 вересня 2016 року, визначена у сумі 234 421,70 грн, в тому числі ПДВ за винятком вартості ремонтно-відновлювальних робіт. Крім того, оскільки внаслідок ДТП автомобіль зазнав ушкоджень, через які позивач далі не міг переміщуватись своїм ходом, він поніс витрати на його транспортування евакуатором в сумі 1 000 грн.
Посилаючись на вказане вище, ОСОБА_1 просив суд стягнути на свою користь:
з АТ «Страхова компанія «Країна» суму страхового відшкодування в сумі 50 000 грн;
зі ОСОБА_2 матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок ДТП, - 185 421,70 грн та моральну шкоду - 5 000 грн.
Подільський районний суд міста Києва рішенням від 25 квітня 2024 року
(у складі судді Гребенюка В. В.) позов ОСОБА_1 залишив без задоволення.
Київський апеляційний суд постановою від 09 квітня 2025 року (у складі колегії суддів Кашперської Т. Ц. , Фінагеєва В. О., Яворського М. А.) рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 квітня 2024 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з АТ «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 страхове відшкодування в розмірі 25 149,67 грн.
Стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок ДТП, у сумі 185 421,70 грн, моральну шкоду - 5 000 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
07 травня 2025 року АТ «Страхова компанія «Країна» через підсистему «Електронний суд» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2025 року, в якій заявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, враховуючи те, що провадження здійснюється судом після розгляду справи судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень resjudicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.
Пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 15 грудня 2022 року справу № 758/11121/22 призначив до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Конституційний Суд України Рішенням від 22 листопада 2023 року
№ 10-р(II)/2023 визнав таким, що відповідає Конституції України
(є конституційним) пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (частина дев'ята статті 19 ЦПК України).
Згідно з пунктами 1, 10 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку;
у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
Предметом позову у цій справі є відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, при цьому позовна вимога про відшкодування моральної шкоди є майновою вимогою, оскільки позивач її визначив у грошовому вимірі. Тобто ціна позову у загальному розмірі становить 240 421,70 грн (50 000 грн + 185 421,70 грн + 5 000 грн), яка станом на 01 січня 2025 року не перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028 грн х 250 = 757 000 грн).
Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитись з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов'язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі «Зубац проти Хорватії»,
заява № 40160/1, від 05 квітня 2018 року).
Верховний Суд, враховуючи засади змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, дослідив та взяв до уваги: ціну та предмет позову, складність справи, доводи касаційної скарги, а також значення справи для сторін і суспільства, практику розгляду справ з даної категорії.
Отже, судове рішення у цій справі за загальним правилом не підлягає касаційному оскарженню, оскільки дана справа не є справою з ціною позову, що перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Норми процесуального закону, якими врегульовано процедуру доступу до суду касаційної інстанції, слід визнати такими, що відповідають критеріям правової визначеності та передбачуваності.
При вирішенні питання про відкриття касаційного провадження у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, судом касаційної інстанції не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а виключно встановлюється наявність чи відсутність випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга містить посилання на випадок, передбачений підпунктом «а», пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності якого судове рішення підлягає касаційному оскарженню, а тому заявник вважає, що наявні підстави для відкриття касаційного провадження.
Заявник вказує, що дана касаційна скарга безпосередньо стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, щодо застосування норм Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який в даній галузі (відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, що спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України) є основним нормативно-правовим документом, неоднакове застосування якого призводить до різнобічної правозастосовчої практики у зазначеній сфері та грубо порушує засади страхової діяльності.
Заявник зазначає, що у правовому регулюванні спірних правовідносин відсутня єдність судової практики на рівні як судів касаційної інстанції, так і Великої Палати Верховного Суду щодо обов'язковості звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування у порядку статті 35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Однак, заявник відзначає, що приписи статті 35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» в той же час є чіткими, однозначними та передбачають умовою для отримання страхового відшкодування потерпілим чи іншою особою подання страховику заяви про страхове відшкодування, до якої законодавцем встановлено чіткі вимоги. У статті 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено випадки, з настанням яких страховик набуває правових підстав для відмови у здійсненні такої виплати, зокрема у випадку, коли потерпілим чи особою, яка має право на отримання відшкодування за шкоду, заподіяну майну, не було протягом року з моменту скоєння ДТП та протягом трирічного строку за шкоду, заподіяну життю та здоров'ю потерпілого, подано заяву про виплату страхового відшкодування.
Також АТ «Страхова компанія «Країна» вказує, що, незважаючи на наведене вище, заяву про виплату страхового відшкодування з приводу ДТП, яка мала місце 30 квітня 2016 року, було подано до страхової компанії 13 травня
2020 року, тобто позивач не виконав покладені на нього обов'язки, порушив строки, передбачені спеціальною нормою права, та прострочив подання заяви більше, ніж на 4 роки з моменту скоєння ДТП.
Заявник зазначив, що згідно з пунктом 36.2. статті 36 Закону України
«Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про ДТП, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування, зобов'язаний у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його або прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Отже, виключно після отримання страховиком заяви про страхове відшкодування у нього виникає обов'язок щодо прийняття рішення у страховій справі. Повідомлення про ДТП є іншим документом за своєю природою у зв'язку із отриманням якого у страховика не виникає обов'язку щодо здійснення виплати страхового відшкодування.
Разом з тим, заявник вказує, що надуманим є твердження суду апеляційної інстанції про те, що позивач, отримавши лист, який направлено страховою компанією 04 липня 2017 року, тобто вже після спливу встановленого річного строку після скоєння ДТП, мав законі підстави добросовісно очікувати на прийняття страховою компанією до розгляду поданих ним документів, а саме постанови про притягнення до адміністративної відповідальності відповідача ОСОБА_2 , разом із заявою про виплату страхового відшкодування.
Отже, заявник стверджує, що висновки суду апеляційної інстанції не узгоджуються з приписами пункту 35.2. статті 35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки серед документів, що подаються страховику до заяви про страхове відшкодування (або у випадку стягнення страхового відшкодування у судовому порядку, як у даній справі) та обов'язкові для прийняття останнім рішення про здійснення страхового відшкодування, не містяться жодної згадки про необхідність долучення належного підтвердження винуватості однієї зі сторін у скоєнні ДТП, що може бути визнана страховим випадком. Тому висновки суду апеляційної інстанції були здійснені з невірним тлумаченням позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20).
Викладені заявником доводи не свідчать про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, враховуючи наступне.
Верховний Суд виходить з того, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Вказуючи на відсутність єдності судової практики у спірних правовідносинах, заявник у касаційній скарзі не наводить обґрунтованих мотивів цьому, не зазначає приклади у схожих справах тощо. Посилання в касаційній скарзі на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права фактично підтверджує незгоду особи, яка подала касаційну скаргу, з оскаржуваним судовим рішенням, та зводяться до переоцінки доказів, що не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Конституційний Суд України наголосив, що унормування процесуальних відносин у спосіб визначення в ЦПК України підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв'язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики (абзац другий пункту 7.8. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України
від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023).
Суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань як від заінтересованих осіб, так і від Суду, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Посилання на інші випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої
статті 389 ЦПК України, за наявності яких судове рішення підлягає касаційному оскарженню, касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять.
Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до «верховного суду» є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості.
При цьому, саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Таким чином, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять
до нього, верховний суд не може бути зв'язаний або обмежений помилками
в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції
при визначенні того, чи надавати доступ до нього (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Добріч проти Сербії», заяви № 2611/07
та № 15276/07, від 21 червня 2011 року).
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R(95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
На підставі викладеного, Верховний Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Відтак, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу (рішення у справі «Пелевін проти України», заява № 24402/02,
від 20 травня 2010 року).
Отже, у Верховного Суду є право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у пункті 1 частини другої статті 394 ЦПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами цивільного судочинства.
З урахуванням наведеного, оскільки касаційну скаргу подано на судове рішення у справі, що не підлягає касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.
Зазначення у постанові Київського апеляційного суду від 09 квітня 2025 року про можливість її оскарження в касаційному порядку не є підставою для перегляду справи судом касаційної інстанції, оскільки такий перегляд не відповідатиме положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині права особи на розгляд справи судом, встановленим законом.
З наведених обставин не потребує окремого розгляду питання дотримання особою, яка подала касаційну скаргу, вимог статей 390 та 392 ЦПК України.
Одночасно суд роз'яснює вимоги пункту 3 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якого сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі.
Керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 19, 389,
394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна», ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк