Справа № 757/27368/23-ц Головуючий у суді І інстанції Ільєва Т.Г.
Провадження № 22-ц/824/7031/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
22 травня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Дочірнього підприємства «Старокостянтинівський молочний завод» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2024 року у справі за позовом Дочірнього підприємства «Старокостянтинівський молочний завод» до ОСОБА_1 про стягнення коштів,
У червні 2023 року Дочірнє підприємство (далі - ДП) «Старокостянтинівський молочний завод» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з відповідача на його користь грошові кошти за угодою про надання правової допомоги від 08 вересня 2020 року у розмірі 220 000 грн та сплачений судовий збір в сумі 3 300 грн.
Позовні вимоги обґрунтувало тим, що 08 вересня 2020 року між ДП «Старокостянтинівський молочний завод», в інтересах якого діяла ОСОБА_2 , та адвокатом ОСОБА_1 було укладено угоду про надання правової допомоги. Однак, відповідач свої зобов'язання відповідно до умов укладеної угоди не виконав жодним чином, але отримав повну оплату своїх послуг (гонорар) у розмірі 220 000 грн.
Позивач вказав, що відповідач безпідставно заволодів належними йому коштами, у добровільному порядку відмовляється їх повернути, тому він змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із цим судовим рішенням, позивач в особі представника - адвоката Карасьова О.С. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не встановив: кому надавались або повинні були надаватися послуги (правова допомога) на підставі угоди про надання правової допомоги № 06 від 08 вересня 2020 року (далі - угода); чи надавалися послуги (правова допомога) на підставі угоди взагалі (реальність таких операцій); в якій формі повинні були б надаватися послуги (правова допомога) на підставі угоди (усній чи письмовій); чи відповідали умови угоди реальним обставинам справи та вимогам законодавства, якщо за нею повинні були надаватися лише усні консультації згідно позиції відповідача; чи могла ОСОБА_2 як фізична особа бути особою, щодо якої Антимонопольний комітет України (далі - АКМУ) міг приймати рішення про порушення нею законодавства «Про захист від недобросовісної конкуренції», чи була вона учасником справ АМКУ.
Звертає увагу апеляційного суду на те, що в матеріалах справи наявні договір доручення № 846 від 01 серпня 2020 року, додаток № 1 до даного договору, довіреність № 44440 від 01 серпня 2020 року, письмові пояснення ОСОБА_2 , а також копія рішення АМКУ від 10 грудня 2020 року № 775-р.
Зазначені документи спростовують доводи відповідача та підтверджують той факт, що ОСОБА_2 , укладаючи угоду про надання правової допомоги від 08 вересня 2020 року, здійснювала це від імені та в інтересах ДП «Старокостянтинівський молочний завод», оскільки неповне зазначення в цій угоді назви позивача, а саме формулювання «ДП «Старокостянтинівський завод», не свідчить проте, що угода укладалась на користь іншої особи, а не позивача.
Згідно відомостей із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) у цьому реєстрі взагалі не зареєстрована жодна юридична особа із назвою ДП «Старокостянтинівський завод», а інших схожих за назвою і в яких би працювала ОСОБА_2 працювала, окрім ДП «Старокостянтинівський молочний завод» не має (інші припинені).
Водночас під час розгляду справи суд не ставив під сумнів того факту, що в угоді йшлося про позивача, а не про іншу особу.
Також вказує, що суб'єктом справ про захист економічної конкуренції від недобросовісної конкуренції, які здійснюються АКМУ, не може виступати фізична особа, яка не є підприємцем (не провадить господарську діяльність). Така обставинами додатково підтверджувала той факт, що дана угода була укладена саме в інтересах позивача як юридичної особи, а не ОСОБА_2 , що було повністю проігнорований судом першої інстанції.
Крім того, суд не звернув увагу, що доводи відповідача про надання ним усних консультацій ОСОБА_2 не узгоджуються із іншими обставинами справи. Із умов угоди не вбачається, що ОСОБА_1 має право надавати усні консультації, оскільки усну форму таких консультацій не було узгоджено між сторонами. Також ці доводи відповідача не узгоджується із розміром таких послуг, вони є неспіврозмірними та необґрунтованими, оскільки вартість усної консультації адвоката тривалістю до однієї години на ринку юридичних послуг коштує від 500 до 2 000 грн і разом із відповіддю на відзив позивач зазначав про те, що ціни, про які вказував відповідач, не відповідають ринковим.
Таким чином судом було залишено поза увагою, що юридичні консультації, які за твердженнями відповідача надавалися з 08 вересня 2020 року до 14 грудня 2020 року, що складає 3 місяці, 6 днів (2 328 годин), не могли коштувати 220 000 грн, оскільки це б не відповідало ні правилам адвокатської етики, ні вимогам Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ні ринковим цінам.
Із наявних в матеріалах справи документів вбачається, що ОСОБА_1 отримував грошові кошти у розмірі 220 000 грн від ОСОБА_2 і зазначена обставина, в тому числі підтверджена відповідачем, тому суд зробив помилковий висновок, що позивачем не було надано жодного документального підтвердження оплати спірних коштів ДП «Старокостянтинівський молочний завод» адвокату ОСОБА_1 (платіжної інструкції, переказу, витягів з рахунків тощо) з метою розрахунку за надання юридичних послуг відповідно до умов угоди від 08 вересня 2020 року.
Більше того, оскільки наявні у матеріалах справи документи підтверджують факт укладення угоди в інтересах та від імені ДП «Старокостянтинівський молочний завод», то отримання грошових коштів, що підтверджується додатком № 1 до угоди, свідчить про отримання їх від та в інтересах позивача. Правове походження грошових коштів в контексті даного спору не має значення для справи, адже в предмет доказування не входить питання законності/незаконності отримання грошових коштів.
Позивач звертає увагу, що відповідач, підтримуючи свою позицію про те, що ним було отримано грошові кошти у розмірі 220 000 грн саме від ОСОБА_2 , а не від ДП «Старокостянтинівський молочний завод», жодним чином не ставить під сумнів законність отримання грошових коштів, які б зважаючи на невисоку заробітну плату останньої дійсно викликали б сумніви.
Окрім наведеного стверджує, що суд допустив порушення принципу рівності та змагальності сторін, фактично ігноруючи будь які аргументи позивача та зайнявши сторону відповідача, що відобразилося на ухваленні незаконного та необґрунтованого рішення. Також, на думку позивача, судом були порушені норми процесуального закону в частині проголошення рішення, а саме суд вийшов в нарадчу кімнату, але того ж дня рішення не проголосив. Проте того ж дня суддею розглядались інші справи, що свідчить про порушення таємниці нарадчої кімнати.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач в особі представника - адвоката Коломайко М.О. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що доводи позивача є необґрунтованими і такими, що не відповідають дійсності.
Зокрема зазначає, що судом під час розгляду справи було чітко дотримано всіх норм цивільно-процесуального права, повно та всебічно дослідженні подані докази та пояснення кожної зі сторін цивільного процесу.
Позивачем заявлена вимога про стягнення коштів за угодою про надання правової допомоги, проте не було подано доказів, які б свідчили про порушення його прав у зобов'язанні відповідачем. Позивач не довів, що являється стороною угоди і не надав доказів про оплату ними гонорару адвоката на виконання цієї угоди. Сторонами вищезазначеної угоди є фізична особа ОСОБА_2 та адвокат ОСОБА_1
ОСОБА_2 укладала угоду про надання правової допомоги від свого імені і не вказувала, що існує будь-яке доручення від керівництва підприємства, бо тоді це доручення обов'язково було б вписано у вищевказану угоду, а також були б вписані реквізити підприємства.
При укладенні угоди клієнтку було проінформовано про те, що для представництва інтересів безпосередньо ДП «Старокостянтинівський молочний завод», а не її особисто (як фізичної особи) на засіданнях АМКУ адвокату необхідно заключити угоди безпосередньо з підприємством в особі голови правління Гордійчук Ю.А. та отримати відповідні повноваження на подання документів, пояснень, заперечень тощо, саме від імені ДП Старокостянтинівський молочний завод. Додаткової угоди між позивачем та відповідачем укладено не було і претензії щодо розірвання угоди про надання правової допомоги від ОСОБА_2 не надходило, а сума, яка вказана в додатку до угоди, не оспорювалася клієнткою. Таким чином всі обов'язки зі сторони адвоката згідно вищевказаної угоди були виконані та під час роботи будь яких претензій не з'являлося.
ОСОБА_2 була повідомлена, що адвокат ОСОБА_1 зможе приймати участь у засіданні АМКУ тільки у випадку надання нотаріальної довіреності від директора підприємства або прямої угоди, в якій будуть вказані реквізити підприємства (саме тому в угоді не вписано номер провадження і та інше, так як підприємство має свій юридичний відділ та є юридичною особою). Навіть при підписанні угоди для надання юридичних послуг іншій фізичній особі потрібна письмова згода останньої, так само для юридичної особи. Таким чином адвокат ОСОБА_1 пояснив ОСОБА_2 , що якщо не буде відповідних повноважень, то він не зможе приймати участь на досудовому врегулюванні та у засіданнях антимонопольного комітету по справі підприємства, саме тому у жовтні 2020 року на прохання ОСОБА_2 відбулась зустріч адвоката ОСОБА_1. та директора підприємства, де також був присутній начальник юридичного відділу підприємства. На цій зустрічі стало зрозуміло, що директора цікавить виключно кінцевий результат, а не участь адвоката у процесі, але адвокат не може гарантувати рішення будь якого державного органу та впливати на його рішення відповідно до закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», тоді директором підприємства було вирішено, що інтереси підприємства на засіданнях антимонопольного комітету будуть представляти співробітники юридичного відділу підприємства і саме їм були надані відповідні повноваження, тоді як адвокату ОСОБА_1 не було надано будь яких довіреностей і не було підписано відповідних угод, які надавали би йому відповідні повноваження для участі у вищезгаданих процесах.
Таким чином в рамках угоди залишилося лише надання юридичних консультацій, які і проводилися, як при особистих зустрічах, так і по телефону на протязі часу з 08 вересня 2020 року і до 14 грудня 2020 року, так як приблизно в ці дати було винесено рішення антимонопольного комітету та дія угоди закінчилася. Про закінчення розгляду справи у антимонопольному комітеті повідомила сама ОСОБА_2 , адже доступу до цього процесу та повноважень для участі адвокат ОСОБА_1 не мав.
Також звертає увагу суду, що відповідно до наданих позивачем документів з початку війни, а саме з лютого 2022 року ОСОБА_2 не є співробітником підприємства позивача (трудовий договір припинений), вона не є стороною у справі та навіть не є свідком, не подавала претензії і не заявляла позовних вимоги до ОСОБА_1 . У своїх поясненнях ОСОБА_2 не вказує, що знімала гроші, якими розрахувалася з адвокатом, з рахунків підприємства чи отримувала їх у бухгалтерії.
Сам факт наявності повноважень укладати угоди від імені юридичної особи не підтверджує, що всі угоди укладенні фізичною особою автоматично вважаються такими, що укладенні в інтересах юридичної особи, адже право укладати правочин не є обов'язком та не позбавляє фізичну особу укладати угоди з адвокатом від свого імені та у своїх потребах. ОСОБА_2 відповідно до посадової інструкції займала посаду молочного технолога, а тому як відповідальна особа звернулася за юридичною консультацією з приводу ситуації, яка мала місце на її роботі. Тобто юридичні консультації надавалися і з особистих питань, які не стосуються діяльності заводу.
На час укладення, дії та закінчення дії угоди про надання правової допомоги від 08 вересня 2020 року, яка була укладена між ОСОБА_2 та адвокатом ОСОБА_1, сторонами угоди сума гонорару не оспорювалася, вимог щодо розірвання угоди або не виконання умов угоди адвокатом не порушувалося.
Відповідач наголошує, що позивачем не було надано доказів того, що грошові кошти (гонорар) були сплачені саме ДП «Старокостянтинівський молочний завод», а не ОСОБА_2 як фізичною особою. До позовної заяви не додано жодного підтверджуючого документу, що кошти у розмірі 220 000 грн були перераховані (зняті) з рахунків підприємства, а тому сама вимога повернення гонорару позивачу є незаконною та безпідставною.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Карасьов О.С. підтримав доводи апеляційної скарги, просив задовольнити її вимоги.
Представник відповідача - адвокат Коломайко М.О. в судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає в повній мірі.
Суд першої інстанції встановив, що 08 вересня 2020 року між ОСОБА_2 та адвокатом ОСОБА_1 укладено угоду про надання правової допомоги.
У вступній частині угоди зазначено наступне: «Ми, що нижче підписалися, громадянин ОСОБА_2 , проживаючий за адресою: АДРЕСА_1 , в подальшому «клієнт» та адвокат ОСОБА_1, маючий свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № «3061/10» від «19» січня 2006 р., …».
В пункті 1.1 розділу 1 Угоди «Загальні положення» зазначено, що угода про надання правової допомоги - це договір (контракт), згідно яким одна сторона - адвокат в особі ОСОБА_1., який діє, керуючись Законом України «Про адвокатуру», статтею 59 Конституції України, Законом України «Про судоустрій», на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю № 3061/10, що практикує індивідуально, - приймає на себе доручення іншої сторони - клієнта в особі юридичної особи ДП «Старокостянтинівський завод» (або його представника) - про надання клієнту, що звернувся (лася) до адвоката з приводу надання йому правової допомоги та участі у ___________ провадженні (справі) № __________ юридичної допомоги обумовленого ним виду в інтересах клієнта на умовах передбачених угодою, а інша сторона - клієнт, або його законний представник зобов'язується сплатити гонорар за дії адвоката по наданню правової допомоги, а також фактичних витрат, пов'язані з виконанням угоди.
Розділом 3 угоди визначено, що метою укладення даної угоди є: надання юридичних консультацій; надання правової допомоги на досудовому слідстві; участь у розгляді справ в судовому засіданні; представлення інтересів клієнта у державних, правоохоронних та судових органах влади; складення документів.
Врозділі 11 угоди зазначено, що її сторонами являється адвокат ОСОБА_1 та особа, що звернулася - ОСОБА_2 .
Відповідно до додатку № 1 до угоди про надання правової допомоги від 08 вересня 2020 року № 06 клієнт надав адвокату попередню оплату / гонорар в сумі 220 000 грн, про що зазначено в графі 8 та засвідчено окремим підписом відповідача.
На підтвердження того, що ОСОБА_2 мала право в інтересах ДП «Старокостянтинівський молочний завод»укладати угоди, позивачем надано договір доручення № 846 від 01 серпня 2020 року та довіреність № 44440 від 01 серпня 2020 року зі строком дії на два роки.
Відповідачем на спростування доводів позивача також надана довіреність № 44440 від 01 серпня 2021 року, якою ДП «Старокостянтинівський молочний завод» уповноважило ОСОБА_2 на представництво його інтересів строком на 1 рік до 01 серпня 2022 року.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що угода про надання правової допомоги укладена між відповідачем та ОСОБА_2 і позивачем не доведено, що цей договір було укладено саме в його інтересах, оскільки з пункту 1.1 розділу 1 угоди вбачається, що клієнтом являється ДП «Старокостянтинівський завод», проте однозначно ідентифікувати клієнта неможливо враховуючи, що відсутній код ЄДРПОУ, а найменування різниться. Також, на думку суду, позивач не довів, що він уповноважував ОСОБА_2 укладати договір з адвокатом про надання правової допомоги, поставивши під сумнів надані позивачем довіреності, а також не довів сплату саме ним коштів у розмірі 220 000 грн.
Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитись із такими висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства при ухваленні судового рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений виключно позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Тобто, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
У справі, яка переглядається, позивач обґрунтував свої позовні вимоги про стягнення коштів тим, що між ним та відповідачем був укладений договір про надання правової допомоги, на виконання умов якого він сплатив останньому 220 000 грн. Однак відповідач, як адвокат, умови договору не виконав, правничу допомогу не надав, що, на думку позивача, є підставою для стягнення з нього сплачених за договором коштів на підставі положень статті 1212 ЦК України.
Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.
За змістом положень статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частинами першою, другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 вказано, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Принцип свободи договору як один із загальних засад цивільного законодавства декларується в статті 3 ЦК України.
У статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) вказала, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).
У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) Велика Палата Верховного Суду також зробила правовий висновок, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.
За правилом статті 204 ЦК України існує презумпція правомірності наведеного правочину, допоки іншого висновку не дійде суд у самостійному провадженні.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20)).
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Як вбачається з матеріалів справи, 08 вересня 2020 року ОСОБА_2 уклала і підписала договір про надання правової допомоги № 06.
Відповідно до пункту 1.1. договору адвокат ОСОБА_1 прийняв на себе доручення іншої сторони - клієнта в особі юрособи ДП «Старокостянтинівський завод» (або його представника) надати клієнту, що звернувся до адвоката, послуги з приводу надання йому правової допомоги.
Суд апеляційної інстанції не може погодитись із судом першої інстанції в тому, що є недоведеним, що угода між адвокатом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була укладена в інтересах ДП «Старокостянтинівський молочний завод».
Дійсно, в угоді від 08 вересня 2020 року дещо некоректно зазначено, що ОСОБА_2 укладала договір про надання правової допомоги саме позивачу, оскільки замість ДП «Старокостянтинівський молочний завод» зазначено ДП «Старокостянтинівський завод».
Проте, у суду відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 укладала договір не в інтересах позивача, а іншої юридичної особи. Також укладення договору в інтересах позивача не заперечує і відповідач, хоча між сторонами виникли суперечки щодо обсягу зобов'язань, які взяв на себе відповідач перед позивачем на виконання цього договору.
При цьому дійсність (правомірність) цього договору не оскаржена у встановленому законом порядку, а тому в суду першої інстанції не було підстав ставити його під сумнів і цими обставинами обґрунтовувати відмову у задоволенні позову про стягнення коштів, що були передані на виконання його умов.
Відповідач в ході розгляду справи не заперечував того, що він отримав від ОСОБА_2 оплату за вказаним договором у розмірі 220 000 грн.
Однак, сторони не дійшли згоди щодо того, чи виконаний у повному обсязі договір адвокатом. ОСОБА_1 вважав, що він його виконав, а ДП «Старокостянтинівський молочний завод» свій позов обґрунтовувало саме невиконанням відповідачем умов договору про надання правової допомоги.
Разом із тим, місцевий суд не звернув належної уваги на те, що підставою пред'явлених позовних вимог про стягнення коштів позивач визначив саме безпідставне набуття майна відповідачем.
Глава 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» знаходиться в підрозділі 2 «Недоговірні зобов'язання» розділу 3 «Окремі види зобов'язань», який входить до книги п'ятої «Зобов'язальне право» ЦК України.
За статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Наведені норми права свідчать про те, що особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала) зобов'язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому.
Означене недоговірне зобов'язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Результат системного аналізу зазначених положень закону та судової практики дає підстави вважати, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошових коштів).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин.
У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунено за допомогою інших, спеціальних способів захисту, зокрема і застосування наслідків нікчемного договору. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
У справі, яка переглядається, угода про надання правової допомоги № 06 від 08 вересня 2020 року є дійсною, не розірваною і не є нікчемною (недійсною у силу закону), що унеможливлює задоволення позову із заявлених позивачем підстав.
Суд першої інстанції наведеного вище не врахував та, неправильно застосувавши положення статті 1212 ЦК України, дійшов необґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення грошових коштів з підстав недоведеності існування між сторонами договірних відносин.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до змісту статей 15, 16 ЦК України матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Подібні за змістом висновки, викладено у постановах Верховного Суду від 05 квітня 2018 року у справі № 910/9256/17 та від 28 листопада 2018 року у справі № 924/374/17.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21).
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ДП «Старокостянтинівський молочний завод» до ОСОБА_1 про стягнення коштів, однак помилився щодо мотивів такого висновку, у зв'язку з чим оскаржуване судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).
За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з мотивів, наведених в цьому рішенні, ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін.
Відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат позивача у цій справі немає, оскільки як і в суді першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовлено, а змінюються лише мотиви такої відмови.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Старокостянтинівський молочний завод» задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 28 травня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній