Унікальний номер справи 359/2377/24
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/8462/2025
Головуючий у суді першої інстанції С. С. Чирка
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
14 травня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2025 року, ухвалене у складі судді Чирки С. С., в примішенні Бориспільського міськрайонного суду Київської області,
У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області, у якому просив визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , почергово з кожним з батьків, у такому порядку: два тижні з батьком, два тижні з матір'ю. Визначити, що двотижневий період проживання дитини з кожним з батьків починається з 10:00 год неділі та завершується через два тижні о 10:00 год неділі. Визначити, перші два тижні, після набрання рішення законної сили, малолітній син проживає з батьком. Визначити, що по завершенні двох тижнів, той з батьків, з ким він проживав, зобов'язаний супроводити (привезти) дитину до місця проживання іншого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків.
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 13 березня 2024 року відкрито провадження у справі.
30 березня 2024 року ОСОБА_1 подала до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області, у якій просила визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю.
В обґрунтування зустрічного позову зазначила, що з дня народження і до розірвання шлюбу сторін їх малолітній син ОСОБА_4 постійно проживав у будинку, який на праві власності належить позвачу, за адресою: АДРЕСА_1 , площею 213,6 кв.м. Після розірвання шлюбу, спору щодо місця проживання дитини між батьками дитини не було, дитина залишилася проживати з матір'ю. З листопада 2022 року малолітній син ОСОБА_4 відвідує заклад дошкільної освіти за місцем свого постійного проживання: Гнідинський заклад дошкільної освіти (ясла-садок) «Веселка» Бориспільського району. Батько дитини з січня 2023 року з ОСОБА_1 та сином разом не проживає, проживає в орендованій однокімнатній квартирі, про що сам зазначив у поданому до суду позові. 29 лютого 2024 року позивач зареєструвала шлюб із ОСОБА_5 . Попри те, що після розірвання шлюбу сторін малолітня дитина за спільною згодою батьків залишилася проживати з матір'ю, вже у березні 2024 року ОСОБА_2 у односторонньому порядку порушив домовленість і подав до суду позов про визначення місця проживання дитини, вимагаючи визначити місце проживання малолітньої дитини (5 років) почергово з кожним із батьків за місцем їх проживання по 2 тижні. Оскільки батько дитини заявив суду про спір між ними щодо місця проживання дитини, тому ОСОБА_1 на підставі ст. 154 СК Українинаразі використовує правові засоби для захисту передусім прав її малолітнього сина, які передбачені чинним законодавством, подавши цей зустрічний позов до суду із вимогою про визначення місця проживання малолітньої дитини - сина Назара з нею.
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 02 липня 2024 року, внесеною до протоколу судового засідання, зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області, про визначення місця проживання дитини прийнято до спільного розгляду із первісною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області, про визначення місця проживання дитини.
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 04 листопада 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області, про визначення місця проживання дитини залишено без розгляду.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2025 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області, про визначення місця проживання дитини задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.
Додатковим рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2025 року доповнено рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2025 року таким змістом: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 33 500,00 грн».
Не погоджуючись з рішенням суду від 13 січня 2025 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 , яким визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 до досягнення ним десятирічного віку з матір'ю, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, неправильне встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження спірних правовідносин, неправильної оцінки наданих доказів та неврахування всіх обставин справи.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що задоволення зустрічного позову позбавило шестирічного ОСОБА_6 на права, які у нього з'являться при досягненні ним 10 років. Оскільки при досягненні дитиною десятирічного віку, у нього з'явиться право не тільки бути вислуханим і почутим, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання. Суд не врахував, що ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом про встановлення місця проживання дитини без вислуханої думки дитини, скориставшись тим, що малолітній син не досяг 10 років. Всупереч вимогам закону суд першої інстанції не погодився із висновком органу опіки та піклування про доцільність визначеня місця проживання дити разом з матір'ю до досягнення дитиною десятирічного віку, та безпідставно задовольнив зустрічний позов у повному обсязі, не зазначивши у рішенні мотиви такої незгоди.
У відзиві на апеляційцну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 вказала, що з її мотивами та вимогами не погоджується в повному обсязі, вважає скаргу безпідставною і заперечує проти її задоволення. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_1 та ухвалюючи оскаржуване ОСОБА_2 рішення, суд першої інстанції застосував ст. ст. 3, 9, 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27 лютого 1991 року, ст. ст. 19, 160, 161 СК України, урахував релевантну практику Верховного Суду з приводу застосування вказаних норм закону, оцінив обставини справи та надані сторонами докази та дійшов правильного висновку, що визначення місця проживання малолітнього сина сторін ОСОБА_4 , 2018 р.н., із матір'ю ОСОБА_1 відповідає приписам закону та найкращим інтересам дитини. Суд відхилив вимогу ОСОБА_2 визначити строк проживання сина ОСОБА_4 з матір'ю лише до досягнення сином 10-річного віку, зазначивши у рішенні свій висновок про те, що правила вирішення судом спору між батьками про місце проживання їх малолітньої дитини врегульоване законом, зокрема ст. 161 СК України, системний аналіз норми якої свідчить про те, що законом не передбачено можливості судом встановлювати строк, до якого дитина буде проживати з одним із батьків. Із цих мотивів та застосувавши приписи ч. 6 ст. 19 СК України, суд відхилив висновок органу опіки та піклування в частині визначення місця проживання дитини з матір'ю лише до 10 років, визнавши висновок у цій частині необгрунтованим. ОСОБА_1 заперечує проти апеляційної скарги ОСОБА_2 повністю та вважає, що оскаржуване рішення Бориспільського міськрайонного суду від 13 січня 2025 року є законним і обґрунтованим, постановленим за результатами належної та повної перевірки й оцінки судом обставин справи і заперечень, наведених ОСОБА_2 . Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права і не порушив приписи ст. ст. 19, 171 СК України. Підстав для задоволення апеляційної скарги немає.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 підтримав подану апеляційну скаргу, просить задовольнити її з викладених у ній доводів.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Майстренко Л. О. у судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду просила залишити без змін як законне та обгрунтоване, посилаючись на доводи, викладені у відзиві на апеляційцну скаргу.
Третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області належним чином повідомлена про час та дату розгляду справи, у судове засідання суду апеляційної інстанції явку свого представника не забезпечила. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від третьої особи не надходило.
Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності тертьої особи з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, оскільки неявка в судове засідання представника Служби не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача за зустрічним позовом, відповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах його апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Так, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, якийне суперечить закону.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).
Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 червня 2017 року по 01 червня 2023 року.
Від шлюбу сторони мають спільну дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 20.10.2018 Солом'янським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, батьком дитини зазначено ОСОБА_2 , матір'ю ОСОБА_1 .
Заочним рішення Печерського районного суду м. Києва від 01.06.2023 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 змінено прізвищена дошлюбне ОСОБА_1 .
Після розірвання шлюбу дитина залишилася проживати з матір'ю.
Судовим наказом, виданим 13 лютого 2024 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі частини від заробітку, але не менше 50 відсотків від прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку.
Відповідно до акту обстеження умов проживання ОСОБА_1 від 19 березня 2024 року №7, дитина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом з мамою, яка займається його розвитком та вихованням. Назар відвідує Гнідинський ЗДО «Веселка» з листопада 2022 року. У дитини є окрема кімната, ліжко, ігрова. Свторені усі необхідні умови для відпочинку, сну та навчання дитини. Дитина забезпечена усім необхідним відповідно до віку. Стосунки у сім'ї дружні, родинні.
Згідно довідки Гнідинського ЗДО «Веселка» Бориспільського району Київської області Гук Назар, ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідує Гнідинський ЗДО «Веселка» з листопада 2022 року і по даний час.
Відповідно до психолого-педагогічної характеристики Гнідинського ЗДО «Веселка» Бориспільського району Київської області, вихованець дошкільної групи «Калинонька» Гнідинського ЗДО «Веселка» Гук Назар має високий рівень навчальної діяльності, відтворює значну частину навчального матеріалу, має чіткі уявлення про об'єкт вивчення, виявляє здатність висловлювати думку, має високу працездатність. Вихованець спроможний самостійно відповісти на питання та сформувати свою відповідь. На занятті розвитку мовлення самостійно може назвати своє прізвище, ім'я та імена своїх рідних, виявляє бажання висловити свою думку, володіє навичками зв'язного мовлення. На заняттях працює повільно і рівномірно. Завжди приймає допомогу вихователя, в більшій мірі практичну. За виникнення труднощів переживає та нервує. Соціально-побутові навички достатньо сформовані. Активний у різних видах діяльності, присутність ініціативи, поступливий активний у процесі спілкування з дітьми та дорослими; Поведінка буває різна, адекватна ситуації. Акуратний, охайний.
Згідно довідки Гнідинського ЗДО «Веселка» оплату за харчування дитини здійснює ОСОБА_1 .
Також ОСОБА_4 відвідує групові заняття з англійської мови з викладачем, що підтверджується довідкою від 16.03.2024 року.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку загальною площею 213,6 кв.м. у АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0,0751 га. з кадастровим номером 3220882601:01:015:0147, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 109373870 від 28.12.2017.
Мати дитини ОСОБА_1 офіційно працевлаштованата - працює на посаді провідного юрисконсульта в АТ«Укрсиббанк» з 02 травня 2023 року. Її дохід за 2023 рік склав 435 315 грн 85 коп., що підтверджується довідкою форми ОК-7.
Виконавчим комітетом Золочівської сільської ради Бориспільського району Київської області надано висновок служби у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради щодо визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_6 , згідно якого Служба у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення ним десятирічного віку, з матір'ю, ОСОБА_1 .
Звертаючись до суду із зустрічним позовом про визначення місця проживання дитини з матір'ю, ОСОБА_1 вказувала на наявність спору між батьками дитини щодо визначення місця проживання сина.
Батько дитини ОСОБА_2 просив визначити місце проживання дитини з матір'ю лише до досягнення сином десятирічного віку.
Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 суд дійшов висновку про їх доведеність та обгрунтованість, вважаючи вимогу визначити місце проживання дитини з матір'ю лише до досягнення ним десятирічного віку такою, що не відповідає вимогам закону, зокрема положенням ст. 161 СК України.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони повністю узгоджуються із матеріалами справи та встановленими судом обставинами справи, з огляду на наступне.
Так, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно достатті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: (а) погляди дитини; (б) індивідуальність дитини; (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин; (г) піклування; захист і безпека дитини; (ґ) вразливе положення; (д) право дитини на здоров'я; (е) право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19).
Також підлягають врахуванню: (1) спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; (2) стосунки між дитиною і батьками в минулому; (3) бажання батьків бути опікунами; (4) збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; (5) бажання дитини.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Відповідно до частини третьої статті 9 Конвенції визначено право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
За змістом статей 18, 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першочергово повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об'єктивних обставин спору. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах (постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20).
Відповідно достатті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третястатті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 141 СК Українимати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно достатті 157 СК Українипитання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Згідно із частиною першою, другою статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
У статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК Українимісцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
У статті 160 СК Українизазначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Статтею 19 СК Українивстановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки стосовно дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 148/1555/17 зазначено, що «рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин справи, а вже тільки потім права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».
У справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції встановлено, що як батько, так і матір малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мають бажання його виховувати, висловлюють бажання в однаковій мірі піклуватися про сина, працевлаштовані, отримують дохід, намагаються створити належні умови для виховання та розвитку спільної дитини.
У ході розгляду справи судом, ОСОБА_2 не заперечував проти визначення місця проживання сина ОСОБА_4 разом з матір'ю, але тільки до достягнення дитиною десятирічного віку.
Таким чином, правовідносини, які склалися між сторонами щодо визначення місця проживання спільної дитини ґрунтуються на їх спільній згоді.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, врахувавши інтереси малолітньої дитини, її вік, емоційний зв'язок із матір'ю, психологічний стан, права та інтереси на гармонійний розвиток та належне виховання, а також дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами батьків на його виховання і обов'язком батьків діяти в інтересах дитини, дійшов обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дитини, з матір'ю, оскільки це відповідає найкращому забезпеченню інтересів ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Обставин, які б унеможливлювали проживання дитини з матір'ю, у цій справі не встановлено.
Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини з матір'ю у цій справі, суд надав належну оцінку доказам: кожному окремо та доказам у їх сукупності, досліджено висновок органу опіку та піклування нарівні з іншими доказами, враховано ставлення батьків до виконання ними батьківських обов'язків та інші обставини, що мають суттєве значення для вирішення справи, у результаті чого ухвалено законне та вмотивоване рішення.
Суд також правильно звернув увагу на те, що визначення місця проживання дитини із матір'ю не впливає та не обмежує можливостей батька щодо участі у вихованні та фінансовому забезпеченні дитини.
Суд не погодився із висновком служби у справах дітей та сім'ї Золочівської сільської ради щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір'ю щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір'ю до досягнення дитиною десятирічного віку.
У рішенні суд навів обгрунтування своєї незгоди із висновком. Вказавши мотиви такої незгоди, а саме те, що правила вирішення судом спору між батьками про місце проживання їх малолітньої дитини врегульоване законом, зокрема ст. 161 СК України, якою не передбачено можливості судом встановлювати строк до якого дитина буде проживати з одним із батьків.
Тому доводи апеляційної скарги в цій частині колегія суддів оцінює критично.
Також колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги щодо порушення прав дитини у разі невстановлення строку проживання її разом з матір'ю до досягнення дитиною десятирічного віку, оскільки наразі права дитини не порушені, адже батько дитини фактично не заперечує проти проживання дитини разом з матір'ю, а законом не передбачено можливості судом встановлювати строк до якого дитина буде проживати з одним із батьків.
При цьому колегія суддів зауважує, що після визначення місця проживання дитини у разі зміни обставин, пов'язаних із віком дитини, за наявності спору між батьками, батько не позбавлений можливості в майбутньому звернутися до суду з позовом про визначення (зміну) місця проживання дитини. Крім того, і сама неповнолітня дитина не позбавлена права змінити своє місце проживання на проживання разом з батьком при винекненні у нього такого бажання.
Так, сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Тлумачення якстатті 7 СК Українизагалом, так і частини дев'ятої статті 7 СК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін (частина перша статті 18 СК України).
Способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є зміна правовідношення (пункт 7 частини другоїстатті 18 СК України).
Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що способом захисту може бути пред'явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, яке визначене рішенням суду.
Тобто, зокрема, в разі зміни обставин, пов'язаних із віком дитини, або коли вже є рішення суду про визначення місця проживання дитини, яке не виконане як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернутися з позовом про зміну місця проживання дитини.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 333/1013/17 вказано, що «при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б якнайкращим інтересам дитини. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей. Суд зобов'язаний надати можливість дитині висловити свою думку при вирішенні питань, які її стосуються, і приділяти цій думці належну увагу. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року в справі № 350/1696/19 (провадження № 61-19589св20) зазначено, що «під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку … Верховний Суд у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 607/425/16-ц (провадження № 61-8772св19) зазначив, що у разі зміни обставин, пов'язаних з віком дитини, за наявності спору між батьками як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернення до суду із позовом про зміну місця проживання дитини й тому разі, коли вже є рішення суду про визначення місця проживання дитини та її відібрання, які не виконані. Найкращі інтереси дитини повинні мати першочергове значення. Дитина є суб'єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя … Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу. З цією метою дитині, зокрема,надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються. При цьому під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків. Проте суд має враховувати висловлену думку системно, з'ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб».
Отже, у справах про визнання місця проживання дитини, її думку слід ураховувати, якщо дитина досягла такого віку й рівня розвитку, що може її висловити. З досягненням віку у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання.
Проте не може бути передбачено шаблонного підходу до розгляду справи за участю дітей: у кожному конкретному випадку суд має підходити розумно та брати до уваги особливості розвитку кожної дитини.
Отже, суд першої інстанції на час ухвалення рішення у цій справі дійшов правильних висновків, що на сьогодні проживання малолітньої дитини - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю, який фактично проживає з нею з самого народження, відповідатиме інтересам дитини, позитивно сприятиме його розвитку як психологічному, так і фізичному, що відповідає наявним у матеріалах справи доказам та висновку служби у справах дітей, що міститься в матеріалах справи.
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши обставини у справі у їх сукупності та надавши належну правову оцінку доказам у справі у їх сукупності, зважаючи на малолітній вік дитини, враховуючи особливості психічного розвитку, її інтереси, а також те, що після фактичного припинення шлюбу дитина проживала саме з матір'ю, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 .
При цьому колегія суддів зауважує, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це, в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції щодо визначення місця проживання малоілтньої дитини з матір'ю, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди ОСОБА_2 з висновками суду щодо їх оцінки у сукупності. Незгода апелянта з судовим рішенням суду першої інстанції або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в такому судовому рішенні, не свідчить про його незаконність.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі позивача, колегія не знаходить.
Колегія суддів зазначає, що загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Тобто Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
У кожному конкретному випадку суд повинен ретельно оцінити докази й мотиви заявника, уважно вивчити обставини справи та надати мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Суд у своєму рішенні навів мотиви з яких прийняв до уваги доводи ОСОБА_1 щодо наявності підстав для визначення місця проживання дитини разом з нею, дав належну оцінку доводам ОСОБА_2 щодо встановлення строку проживання дитини з матір'ю лише до досягнення ним 10-річного віку.
Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам позивача (за зустрічним позовом) та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшов обгрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення зустрічного позову. Підстав для скасування рішення суду з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_10 без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат суд вирішує на підставі ст. 141 ЦПК України.
Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, тому понесені ним витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду не підлягають відшкодуванню ОСОБА_1 .
Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 28 травня 2025 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна