ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
22 травня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/3436/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі:
головуючого судді С.І. Колоколова,
суддів: Г.І. Діброви, Я.Ф. Савицького,
секретар судового засідання: Р.О. Кратковський,
за участю представників:
від позивача: В.С. Павлюк,
від відповідача: не з'явився,
від третьої особи: не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна»
на рішення Господарського суду Одеської області від 11.10.2024, повний текст складено 16.10.2024
у справі №916/3436/24
за позовом Одеської міської ради
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради
про стягнення заборгованості за договором оренди землі,
суддя суду першої інстанції: Ю.А. Шаратов
місце прийняття рішення: Господарський суд Одеської області
Одеська міська рада звернулась до Господарського суду Одеської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» про стягнення заборгованості за договором оренди землі від 17.05.2018 в розмірі 481910,31 грн., з якої 403980,08 грн. - сума основного боргу, 52117,46 грн. - інфляційні втрати, 16021,16 грн. - 3% річних, 9791,61 грн. - пеня.
Позовні вимоги, із посиланням на статті 525, 526, 610, 615, 626, 628, 629 Цивільного кодексу України, статтю 193 Господарського кодексу України, статті 93, 96, 206 Земельного кодексу України, статті 15, 21, 24, 25 Закону України “Про оренду землі», обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди землі від 17.05.2018 щодо оплати.
Ухвалою місцевого господарського суду від 12.08.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради.
Ухвалою суду від 11.10.2024 закрито провадження у справі №916/3436/24 за позовом Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» в частині стягнення 96382,03 грн суми основного боргу у зв'язку з її сплатою відповідачем. .
Рішенням Господарського суду Одеської області від 11.10.2024 позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» на користь Одеської міської ради 307598,05 грн - суми основного боргу, 52117,46 грн - інфляційних втрат, 16021,16 грн - 3 % річних, 9791,61 грн - пені та витрати на сплату судового збору в розмірі 4626,34 грн.
Ухвалюючи вказане рішення, місцевий господарський суд встановив факт порушення відповідачем зобов'язання зі сплати орендної плати за спірний період у зв'язку з чим задовольнив позовні вимоги у цій частині. При цьому, перевіривши розрахунок позивача в частині нарахування 3% річних, інфляційних втрат та пені, суд встановив його арифметичну правильність, а відтак задовольнив позов в цій частині також.
До того ж суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням обставин справи, нараховані суми пені, 3 % річних не є непомірним тягарем для відповідача та джерелом отримання додаткових прибутків позивачем, а відтак, підстави для задоволення заяви про відстрочення та зменшення розміру пені, інфляційних втрат та 3 % річних відсутні. При цьому, зменшення сум інфляційних втрат не передбачено чинним законодавством.
Також суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви про відстрочення виконання судового рішення, оскільки заявником не наведено обставин, що істотно можуть ускладнити виконання рішення або роблять його неможливим.
Не погодившись з ухваленим рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить змінити оскаржуване рішення суду, зменшивши розмір інфляційних втрат, 3% річних та пені на 50%, а також відстрочити виконання судового рішення на 6 місяців.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, скаржник зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази завдання збитків позивачу внаслідок неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором оренди.
Також, посилаючись на форс-мажорні обставини, відповідач зазначає, що він вимушений працювати в умовах війни, що призводить до наявності збитків в господарській діяльності, що у свою чергу позбавляє можливості відповідача вчасно виконати власні зобов'язання.
Апелянт вказує, що зменшення розміру штрафних санкцій не несе значного негативного наслідку для позивача, при цьому, покладення вказаних сум на відповідача буде додатковим тягарем.
На переконання скаржника, судом першої інстанції не враховано, що суду надано право зменшити неустойку, яка є надмірною порівняно з наслідками порушення грошового зобов'язання.
Апелянт вказує, що стягнення штрафних санкцій може істотно вплинути на відповідача, а суд першої інстанції, відмовляючи у зменшенні вказаних сум порушив принципи добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності.
Вказані обставини, на думку скаржника, також слугують підставою для відстрочення виконання судового рішення.
У відзиві на апеляційну скаргу Одеська міська рада звертає увагу суду апеляційної інстанції, що апеляційна скарга побудована виключно на цитуванні практики Верховного Суду, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, численних рішеннях Європейського суду з прав людини та норм чинного законодавства України, при цьому жодних доказів порушення судом першої інстанції норм процесуального права та/або неправильного застосування норм матеріального права, які призвели до ухвалення, на думку скаржника, незаконного рішення, апелянтом не надано, жодних доводів, які спростовують висновки суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить.
Так, Одеська міська рада зазначає, що вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо. При цьому, Господарський суд Одеської області при ухвалені рішення від 11.10.2024 року у цій справі дійшов правомірного висновку, що нараховані 9791,61 грн пені, 3 % річних у сумі 16021,16 грн не є непомірним тягарем для ТОВ «Трансрегіонінвест-Україна» та джерелом отримання додаткових прибутків для Одеської міської ради.
Також позивач зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про відстрочення виконання рішення суду, оскільки ТОВ «Трансрегіонінвест-Україна» не навело обставин, що істотно можуть ускладнити виконання рішення або роблять його неможливим, не надано жодних доказів, які підтверджують існування таких обставин.
Враховуючи викладене, Одеська міська рада просить залишити без задоволення апеляційну скаргу ТОВ «Трансрегіонінвест-Україна», а рішення Господарського суду Одеської області від 11.10.2024 року у справі №916/3436/24 залишити без змін.
Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради також не погодився із доводами відповідача, подавши відзив на апеляційну скаргу.
Так, Департамент зазначає, що апелянтом не доведено порушення судом першої інстанції норм процесуального права та/або неправильного застосування норм матеріального права, не доведено неможливість виконання зобов'язань у зв'язку з настанням форс-мажорних обставин, розмір неустойки не перевищує розмір основної заборгованості та не є надмірно великим, скаржником не надано жодних доказів на підтвердження скрутного матеріального становища, проценти на інфляційні втрати не є штрафними санкціями та зменшенню не підлягають.
З огляду на зазначене, третя особа просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення - залишити без змін.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючого судді С.І. Колоколова, суддів: Г.І. Діброви, Я.Ф. Савицького, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.11.2024.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.11.2024 витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/3436/24. Відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю ,,ТРАНСРЕГІОНІНВЕСТ-УКРАЇНА» на рішення Господарського суду Одеської області від 11.10.2024, у справі №916/3436/24 до надходження матеріалів даної справи з Господарського суду Одеської області.
18.11.2024 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №916/3436/24.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2024 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» на рішення Господарського суду Одеської області від 11.10.2024 у справі №916/3436/24 залишено без руху. Встановлено скаржнику строк для усунення недоліків, встановлених при поданні апеляційної скарги, протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, а саме: надати докази сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 4542,00 грн. Роз'яснено скаржнику, що якщо не буде усунуто недоліки апеляційної скарги, апеляційна скарга вважається неподаною і підлягає поверненню.
У межах встановленого строку від скаржника надійшло клопотання, до якого додано докази сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.12.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» на рішення Господарського суду Одеської області від 11.10.2024 у справі №916/3436/24. Встановлено учасникам справи строк до 26.12.2024 для подання відзиву на апеляційну скаргу. Роз'яснено учасникам справи про їх право в строк до 26.12.2024 подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи. Розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» на рішення Господарського суду Одеської області від 11.10.2024 у справі №916/3436/24 призначено на 30.01.2025 об 11:30 год.
27.12.2024 від позивача та третьої особи надійшли відзиви на апеляційну скаргу (подані у строк, встановлений судом).
28.01.2025 від скаржника надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Між тим, судове засідання, призначене на 30.01.2025, не відбулось у зв'язку з перебуванням головуючого судді Колоколова С.І. з 27.01.2025 по 06.02.2025 на лікарняному.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.02.2025 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання у справі №916/3436/24 відбудеться 20.03.2025 о 10:00 год.
У судовому засіданні 20.03.2025 протокольною ухвалою суду, з метою повного, об'єктивного та всебічного розгляду справи, задоволено вищенаведене клопотання скаржника та відкладено розгляд справи на 17.04.2025 о 12:00, про що повідомлено учасників справи ухвалою суду від 20.03.2025.
При цьому, колегією суддів враховувалось наступне.
Згідно з приписами статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України від 02.05.2013, Папазова та інші проти України від 15.03.2012).
Європейський суд щодо тлумачення положення “розумний строк» в рішенні у справі “Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Враховуючи необхідність повного та всебічного розгляду апеляційних скарг із забезпеченням принципу змагальності та створення сторонам, які беруть участь у справі, необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, судова колегія постановила розглянути апеляційну скаргу у розумний строк.
Між тим, судове засідання, призначене на 17.04.2025, не відбулось у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю головуючого судді Колоколова С.І. з 02.04.2025 по 01.05.2025.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.05.2025 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання у справі №916/3436/24 відбудеться 22.05.2025 о 12:00 год.
20.05.2025 від скаржника надійшла заява про розгляд справи без участі його представника.
Також 20.05.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява Департаменту земельних ресурсів Одеської міської ради (вх.№2120/25) про заміну учасника справи, в якій останній просить замінити Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради його правонаступником - Департаментом архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2025 заяву Департаменту земельних ресурсів Одеської міської ради про заміну учасника справи правонаступником у справі №916/3436/24 задоволено. Замінено Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради його правонаступником - Департаментом архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради.
У судове засідання 22.05.2025 з'явився представник позивача.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явились, про дату, час ті місце його проведення повідомлені належним чином.
В силу статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзивів на неї, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція дійшла наступних висновків.
З огляду на зміст та доводи апеляційної скарги оскаржуване рішення переглядається апеляційним господарським судом лише в частині задоволених позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені щодо наявності/відсутності підстав для їх зменшення, а також в частині відмови судом першої інстанції у відстроченні виконання рішення суду.
Щодо зменшення 3% річних та інфляційних втрат.
Так, відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений за договором або законом.
У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього виникає обов'язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три проценти річних від простроченої суми.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України як складова грошового зобов'язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18). Визначене ч. 2 ст. 625 ЦК України право стягнення трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг). (Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.06.2023 у справі № 921/94/21).
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у ст. 625 Цивільного кодексу України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення.
Оскільки відповідачем порушено зобов'язання зі сплати основного боргу, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про нарахування позивачем 3% річних та інфляційних втрат.
Суд першої інстанції перевірив наданий позивачем розрахунок та встановив його арифметичну правильність.
У постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Таким чином, нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання як спосіб захисту грошового інтересу і полягає у відшкодуванні грошових втрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляції та отримані компенсації за неналежне виконання зобов'язань.
З огляду на викладене, оскільки відповідачем порушено зобов'язання щодо сплати основного боргу, позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних позивачем заявлено цілком правомірно.
У постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, вказала, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
За обставинами справи №902/417/18 у п. 5.5 договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру відсоткової ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі 40 % річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та 96 % річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення 90 календарних днів.
Врахувавши очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у виді штрафу, пені і відсотків річних, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду у справі №902/417/18 вважала справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже вирішено судами попередніх інстанцій стягнути, та відмовити у стягненні відсотків річних.
Тобто, у постанові від 18.03.2020 Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання щодо зменшення розміру відсотків річних, нарахованих на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України, врахувала фактичні обставини справи №902/417/18, а саме встановлення процентів річних на рівні 40% та 96%, і їх явну невідповідність принципу справедливості.
Між тим, колегія суддів зазначає, що у даній справі позивачем заявлено до стягнення суму 3% річних, тобто вказані відсотки сторонами не збільшувались, а відтак вони встановлені на рівні, визначеному статтею 625 ЦК України. З огляду на зазначене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про можливість зменшення розміру 3% річних.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 звертає увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
Щодо доводів скаржника в частині зменшення розміру інфляційних втрат, то колегія суддів зазначає, що інфляційна складова боргу не підлягає зменшенню, оскільки інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення їх сплати.
Подібні висновки, викладено у постановах Верховного Суду від 05.10.2023 у справі №904/4334/22, від 23.11.2023 у справі № 917/991/22, від 01.10.2024 у справі № 910/18091/23.
Апеляційний господарський суд бере до уваги те, що Верховний Суд неодноразово виснував про право суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України, проте про можливість зменшення інфляційних втрат не зазначав.
Щодо зменшення пені.
Правовідносини із застосування неустойки (штрафних санкцій) за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, правила її застосування, умови зменшення її розміру врегульовані положеннями Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною першою статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
За частиною другою статті 233 Господарського кодексу України якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Аналогічні положення також містить частина третя статті 551 Цивільного кодексу України, положення якої надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов'язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них. Таку правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17.
Тобто, обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але Господарський кодекс України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов'язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як Цивільний кодекс України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення.
При цьому, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19.
Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов'язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 у справі №910/14591/21).
Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити
У цих висновках Південно-західний апеляційний господарський звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.04.2023 у справі №199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) з посиланням на висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18, (провадження № 12-79гс19) (пункт 8.24) та від 28.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, (провадження № 14-623цс18) (пункт 85).
У визначенні підстав для зменшення розміру неустойки колегія суддів виходить з такого.
Положеннями статті 3 Цивільного кодексу України регламентовано загальні засади цивільного законодавства, якими, згідно з пунктами 3, 6 частини першої цієї статті Цивільного кодексу України, є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.
Добросовісність є не тільки однією з основоположних засад цивільного законодавства, а також імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.
Верховний Суд неодноразово вказував, що принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об'єктивну істину. Загалом зміст цих принципів (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону (правова позиція, викладена у постанові об'єднаної плати Верховного Суду Касаційного господарського суду від 06.12.2019 у справі №910/353/19).
Отже, застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості.
А тому, в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності, може бути застосований також закріплений законодавцем в статті 3 Цивільного кодексу України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) і як норма прямої дії, і як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
Главою 24 Господарського кодексу України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
За частиною другою статті 216 Господарського кодексу України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 Господарського кодексу України).
За частинами першою та другою статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
У наведених висновках колегія суддів звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18.
Таким чином, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 Цивільного кодексу України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі №911/378/17 (911/2223/20).
З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов'язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов'язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов'язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18).
При вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 та Верховного Суду від 23.09.2019 у справі №920/1013/18, від 26.03.2020 у справі №904/2847/19).
При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 у справі №904/3551/18).
Разом з тим, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 Цивільного кодексу України, стаття 233 Господарського кодексу України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.
Крім цього категорії “значно» та “надмірно», які використовуються в статті 551 Цивільного кодексу України та в статті 233 Господарського кодексу України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №916/878/20).
Колегія суддів зауважує, що визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду, що з урахуванням обставин справи, нарахована у розмірі 9791,61 грн. - пеня не є непомірним тягарем для відповідача та джерелом отримання додаткових прибутків позивачем, а відтак, підстави для зменшення пені відсутні.
Щодо відстрочення виконання рішення суду.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 331 Господарського процесуального кодексу України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 331 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18.02.2020 у справі №922/2191/19.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що заявником не наведено обставин, що істотно можуть ускладнити виконання рішення або роблять його неможливим.
Посилання відповідача на настання форс-мажорних обставин колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Згідно з частиною другою статті 218 ГК України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Статтею 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" передбачено, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості.
Ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за конкретних умов господарської діяльності. Тобто ознаками форс-мажорних обставин є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність (див. пункт 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16).
Невідворотними є обставини, настанню яких учасник правовідносин не міг запобігти, а також не міг запобігти наслідкам таких обставин навіть за умови прояву належного ступеня обачливості та застосуванню розумних заходів із запобігання таким наслідкам. Ключовим є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов'язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести (аналогічний висновок викладено в пункті 38 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20).
Разом з тим форс-мажорні обставини мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін. Форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин. Тобто мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін.
Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов'язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність (схожий правовий висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.07.2019 у справі №917/1053/18, від 30.11.2021 у справі № 913/785/17, від 25.01.2022 в справі №904/3886/21, від 30.05.2022 у справі № 922/2475/21, від 31.08.2022 у справі №910/15264/21).
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.07.2019 у справі №917/1053/18 зазначено, що лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об'єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов'язку.
Водночас у постанові від 31.08.2022 у справі №910/15264/21 Верховний Суд виснував, що між обставинами непереборної сили та неможливістю належного виконання зобов'язання має бути причинно-наслідковий зв'язок. Тобто неможливість виконання зобов'язання має бути викликана саме обставиною непереборної сили, а не обставинами, ризик настання яких несе учасник правовідносин.
Наявність форс-мажорних обставин у цій справі відповідачем обумовлено повномасштабною військовою агресією російської федерації проти України, що стало підставою для введення в Україні воєнного стану.
Не ставлячи під сумнів те, що війна та пов'язані з нею події є обставинами непереборної сили, апеляційний господарський суд вказує, що скаржником не надано доказів того, що у даному випадку форс-мажор призвів до того, що відповідач не міг своєчасно виконати основне зобов'язання.
Таким чином, доводи апеляційної скарги в частині посилання на форс-мажорні обставини апеляційним господарським судом відхиляються, оскільки, суд не вбачає причинно-наслідкового зв'язку між настанням форс-мажорних обставин та неможливістю своєчасно виконати грошове зобов'язання, а вказані обставини відповідачем не доведено.
Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом було надано скаржнику вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.
В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У зв'язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за її подання та розгляд покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України,
апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Трансрегіонінвест-Україна» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 11.10.2024 у справі №916/3436/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.
Повний текст постанови складено 26.05.2025.
Головуючий суддя С.І. Колоколов
Суддя Г.І. Діброва
Суддя Я.Ф. Савицький