ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
19 травня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/1219/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Колоколова С.І., Савицького Я.Ф.
секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.
за участю представників учасників справи:
від прокуратури - Щербань Г.Д., за посвідченням;
від Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, м. Одеса - Ракович І.А. на підставі самопредставництва;
від Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове, Одеської області-не з'явився;
від Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м.Ізмаїл, Одеської області-не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м.Ізмаїл Одеської області
на рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року, м. Одеса, суддя Шаратов Ю.А., повний текст рішення складено та підписано 18.10.2024 року
у справі №916/1219/24
за позовом Керівника Ізмаїльської окружної прокуратури, м. Ізмаїл, Одеської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, м. Одеса
до відповідача 1: Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області;
відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області
про визнання недійсним договору про спільну діяльність та зобов'язання повернути земельну ділянку
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
У березні 2024 року Керівник Ізмаїльської окружної прокуратури, м. Ізмаїл Одеської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, м.Одеса звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м.Ізмаїл Одеської області та Товариства з обмеженою відповідальністю ««АГРО ПАРТНЕР 777»», смт. Суворове Одеської області, в якому просив: визнати недійсним договір № 05/10 від 05.10.2020, укладений між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області; зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» , смт. Суворове Одеської області повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн, яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області за актом прийому-передачі; вирішити питання щодо відшкодування на користь Одеської обласної прокуратури за рахунок відповідачів сплаченого прокурором судового збору.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор, посилаючись на наявність у нього законних підстав для представництва інтересів держави зазначив, що оспорюваний договір про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики від 05.10.2020 № 05/10 є удаваним правочином, який сторони уклали для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме, договору оренди земельної ділянки, зміст якого суперечить законодавству.
Прокурор зазначає, що за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети. Однак, сторонами спірного договору від 05.10.2020 не узгоджено конкретних спільних дій заради досягнення цілей договору, а договором передбачено, що керівництво та ведення спільних справ здійснюється одноособово учасником-2 (ТОВ ««АГРО ПАРТНЕР 777»»), не визначено і порядок обліку вирощеної сільськогосподарської продукції, отриманого доходу та матеріальних витрат, порядок розрахунку чистого прибутку, який підлягає розподілу між сторонами договору. А лише передбачено, що прибуток одержаний учасниками договору розподіляється наступним чином: 50% - Учаснику-1 та 50% Учаснику-2 (відповідно до додаткової угоди № 1 від 03.10.2022 розподіл прибутку, отриманого за врожай 2022 року, здійснюється у таких частинах: Учаснику-1 - 70 %, Учаснику-2 - 30 %). При цьому Учасник-2 перераховує іншій стороні її частину прибутку після реалізації вирощеної рослинницької продукції, тобто здійснює розпорядження урожаєм шляхом продажу на власних умовах.
Прокурор зазначає, що договором від 05.10.2020 не передбачено здійснення обліку ресурсів сторін, задіяних у спільній діяльності, отже і результат спільної діяльності та отриманий прибуток не залежить від фактичної участі сторони у виконанні умов договору. Натомість, Учасник-1 (Дунайський центр професійної освіти), згідно умов договору, фактично не має будь-яких прав на результати спільної діяльності - вирощену сільгосппродукцію, оскільки лише отримує від ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777» кошти у розмірі 70 % від отриманого прибутку. А відповідно до розділу 5 договору від 05.10.2020 Дунайський центр професійної освіти здійснює внесок можливістю доступу до земель для Учасника-2 (ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777) з метою оброблення, але земля залишається у постійному користуванні її набувача. Учасник-2 (ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777), в свою чергу, здійснює внесок власного працею, сировиною для засівання, оброблення земель, обладнанням, інвентарем, технікою, тощо.
Тобто, ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777» фактично отримало на платній основі право користування земельною ділянкою для вирощування сільськогосподарських культур, а Дунайський центр професійної освіти отримує плату за користування земельною ділянкою. Отже, на думку прокурора договір від 05.10.2020 є удаваним та містить ознаки іншого правочину - договору оренди земельної ділянки.
Крім того, прокурор обґрунтовує позов тим, що договір від 05.10.2020 суперечить нормам частини першої статті 92, частини п'ятої статті 95 Земельного кодексу України, якими визначено права для землекористувачів на титулі права постійного користування, які не передбачають можливість права господарювання іншою особою, або передачі такого права, і підкреслює що таке господарювання має відбуватися самостійно.
При цьому, прокурор зазначає, що взявши на себе зобов'язання забезпечити безперешкодний доступ ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777» до земельної ділянки для спільного обробітку за договором від 05.10.2020, Дунайський центр професійної освіти фактично самоусунувся від права самостійного господарювання на земельній ділянці та надав це право товариству.
Також прокурор зазначає, що передбачене у договорі від 05.10.2020 право на обробку землі та збір врожаю, являє собою реалізацію правомочностей землекористувача щодо володіння та користування, які складають титул права постійного користування. А відтак, за умовами оспорюваного договору, права володіння та користування, що належать землекористувачеві Дунайському центру професійної освіти, реалізується не ним, а ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777».
Крім того, прокурор, із посиланням на частину першу статті 19 Конституції України, статтю 95, статті 122, 123, частини другу, третю статті 134 Земельного кодексу України, частину першу статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР, зазначає, що Дунайський центр професійної освіти не мав повноважень приймати рішення щодо розпорядження земельною ділянкою, яка знаходиться у комунальній власності. А відтак, договір від 05.10.2020 не відповідає нормам частини другої статті 203 Цивільного кодексу України, що також є підставою для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 215 цього Кодексу.
Позовна вимога про зобов'язання ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777» повернути земельну ділянку Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області за актом прийому-передачі, із посланням на статті 387, 1212, 1213 Цивільного кодексу України, обґрунтована правом власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 (суддя Шаратов Ю.А.) задоволено позовні вимоги; визнано недійсним договір від 05.10.2020 № 05/10, укладений між Державним професійно-технічним навчальним закладом Ізмаїльське вище професійне училище (Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777»; Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн., яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області за актом прийому-передачі; стягнути з Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» на користь Одеської обласної прокуратури витрати на сплату судового збору 3 028,00 грн; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» на користь Одеської обласної прокуратури витрати на сплату судового збору 1 514 грн; повернуто з Державного бюджету України на користь Одеської обласної прокуратури сплачену суму судового збору у розмірі 1 514 грн., який був зарахований в дохід бюджету за платіжною інструкцією від 06.02.2024 № 163 на суму 6 056 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що договір від 05.10.2020, предметом якого є передача у спільну діяльність з ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777» права користування (доступу, обробітку) земельної ділянки, що належить на праві постійного користування Закладу «Дунайський центр професійної освіти» суперечить нормам частини першої статті 92, частини першої статті 95 Земельного кодексу України, а тому, наявні підстави для визнання цього договору недійсним відповідно до норм частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України. Також судом першої інстанції зазначено, що у даному випадку, заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення (повернення) нерухомого майна відповідачем-2, відповідає критеріям ефективного способу захисту визначеним усталеною практикою Верховного Суду, з огляду на наведене, суд дійшов висновку про задоволення позовної вимоги про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн., яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) за актом прийому-передачі.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл Одеської області з рішенням Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просив суд рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 скасувати та прийняти нове, яким у позовних вимоги прокурора відмовити у повному обсязі, вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник зазначає, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору, а тому на думку скаржника вищезазначений договір, укладений між сторонами, ніколи не був ні удаваним, ні тим більш прихованим договором оренди - це є договір про спільну діяльність.
Скаржник, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, зазначає, що постійний користувач земельної ділянки не позбавлений права укласти договір, за яким лише надає контрагенту дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою або її частиною, але не надає її у володіння контрагенту. Такий договір може бути сконструйований за зразком договору оренди землі, але виключати володіння земельною ділянкою тимчасовим володільцем (а відтак, і виключати державну реєстрацію права користування).
Відносно права Головного Управління Держгеокадастра в Одеській області на подання негаторного позову, скаржник вказує, що частина першої статті 13 Конституції України дає підстави для висновку, що органи державної влади і місцевого самоврядування наділені від імені Українського народу не правом власності на землю, а правом на здійснення права власності, тобто вони забезпечують реалізацію конституційних положень щодо прав власника на землю від імені Українського народу. Відповідно до пункту в) статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Тобто, орган державної влади (розпорядник) не є набувачем державної власності - він здійснює дії направлені на здійснення цих прав іншими суб'єктами земельних відносин, в тому числі, на підставі закону, реєструє право власності за Державою (не за своєю юридичною особою). Власник має певну земельну ділянку у повному володінні, використанні та розпорядженні з правом відчужування цілої ділянки чи її частини (після поділу земельної ділянки), здавання в оренду, користування врожаєм, проживання або використовування землі в комерційних чи промислових цілях. Задля ефективного використання земель власник, в окремих випадках, передає землі у розпорядження своїх уповноважених представників.
У зв'язку із чим скаржник вказує, що не зрозумілим є для чого ГУ Держгеокадастр в Одеській області реєструє за своєю юридичною особою земельні ділянки сільськогосподарського призначення, також бере їх в оренду і веде себе як повноцінний господарюючий суб'єкт, а не державний орган влади, що суперечить частині 1 статті 8 Господарського кодексу України, де вказано, що держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.
Тобто на думку скаржника, не можна вважати власником земельної ділянки юридичну особу - ГУ Держгеокадастр в Одеській області на підставі одного лише реєстраційного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.
Отже, на думку скаржника, при дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій підставі особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
На думку скаржника, суд першої інстанції в своєму рішенні не оцінив того, що Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» діє лише на підставі договору про спільну обробку земельної ділянки і в нього не має ніякого особливого правового титулу щодо володіння та користування цією земельною ділянкою. Земельна ділянка була передана державою освітньому закладу ще у 2001-2002 роках на підставі правовстановлюючого документа/рішення Суворовської селищної ради з виданням відповідного Акту.
Отже, скаржник зазначає, що відповідно до загальних принципів господарювання статтею 6 Господарського кодексу України встановлено свободу підприємницької діяльності у межах визначених законом, а також заборонено незаконне втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Крім того, скаржник вважає, що не можна пред'являти позов без здійснення іншого заходу державного контролю за використанням та охороною земель - це суперечить вимогам і компетенції Держгеокадастру і порушує їх права щодо оскарження таких дій.
Скаржник вказує, що Головне Управління Держгеокадастру в Одеській області безпідставно зареєструвало за собою право власності на спірну ділянку, вказана земельна ділянка має перебувати у комунальній власності.
Також, скаржник наголошує, що прокуратурою не підтверджено підстави представництва.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2024 року за апеляційною скаргою Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл, Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 відкрито апеляційне провадження, справу призначено до судового розгляду.
Судове засідання 27.01.2025 року не відбулося в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, судді зі складу колегії суддів, який не є суддею-доповідачем, Колоколова С.І.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.02.2025 року розгляд справи за апеляційною скаргою Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м.Ізмаїл, Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 призначено на 03.03.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2025 року відкладено судове засідання на 07.04.2025 року.
Судове засідання 07.04.2025 не відбулося в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді зі складу колегії суддів, який не є суддею-доповідачем, Колоколова С.І.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05 травня 2025 року судове засідання по справі №916/1219/24 призначено до розгляду на 19.05.2025 року.
11.12.2024 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від керівника Ізмаїльської окружної прокуратури надійшов відзив (вх. №4101/24/Д1), у якому позивач просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл Одеської області без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Відзив колегією суддів долучено до матеріалів господарської справи.
Зокрема, у відзиві, прокурор, посилаючись на правову позицію Верховного суду, зазначає, що твердження скаржника щодо наявності у них права надавати контрагенту дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою, що перебуває у постійному користуванні, або її частиною не відповідає вимогам земельного законодавства та усталеній судовий практиці.
Також, прокурор наголошує, що зі спірного договору вбачається, що мета, яку переслідують сторони угоди, є різною, що є неприпустимою для учасників спільної діяльності і суперечить змісту угоди.
Прокурор, посилаючись на ч.1,2 ст.84, ч.2 ст.117 Земельного кодексу України, ч.4 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» зазначив, що вищезазначена земельна ділянка є виключно землею державної власності, а тому на даний час власником вищезазначеної земельної ділянки є держава в особі ГУ Держгеокадастру в Одеській області.
Крім того, позивач наголошує, що в оскаржуваному судовому рішенні судом першої інстанції зазначено, що Головне управління Держгеокадастру в Одеській області є власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правомочності самостійно розпоряджатись своїм майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов'язальних відносинах, а тому, позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод шляхом зобов'язання повернути земельну, є негаторним., а тому у даному випадку заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення (повернення) нерухомого майна відповідачем2, відповідає критеріям ефективного способу захисту, визначеним усталеною практикою Верховного Суду.
Також, прокурор наголошує, що, враховуючи відсутність можливості у ГУ Держгеокадастру в Одеській області здійснювати заходи державного нагляду (контролю) у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації, у прокуратури у даному випадку наявні підстави для невідкладного представництва інтересів держави у суді, що не призвело до порушення прав відповідача-1.
Також, 24.01.2025 року через канцелярію суду до Південно-західного апеляційного господарського суду від Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл, Одеської області надійшло клопотання про надання доказів (вх№4101/24/Д2) в якій останній просить зобов'язати позивача ГУ Держгеокадастр в Одеській області надати до суду письмові докази (підстави набуття права власності), що підтверджували би їх повноваження, як власника щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 загальною площею 138,1333 га, що розташована у Ізмаїльському районі Одеської області; надати рішення ради відповідної об'єднаної територіальної громади про надання згоди на проведення державної реєстрації земельної ділянки за ГУ Держгеокадастр в Одеській області в час, коли існувала заборона на односторонні дії, встановлена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 р. № 60-p.
В обґрунтування зазначеного клопотання, скаржник наголошує, що в даному випадку має місце спір про право на земельну ділянку, а інші питання, викладені у позовній заяві, є тільки тонкою завісою для прикриття справжньої мети позивачів - це закріплення в судовому порядку земельної ділянки сільськогосподарського призначення за ГУ Держгеокадастр в Одеській області., проте, скаржник наполягає, що право власності може бути зареєстровано тільки за державою, а не за юридичною особою публічного права, що є грубим порушенням з боку органу виконавчої влади.
12.02.2025 року через канцелярію суду до Південно-західного апеляційного господарського суду від Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл Одеської області надійшло клопотання про прийняття судом окремої ухвали, в якій останній просить згідно ч.1 ст.246 Господарського процесуального кодексу України винести окрему ухвалу про порушення законодавства з боку ГУ Держгеокадастра в Одеській області, що полягає в зловживанні своїми посадовими повноваженнями та бездіяльності органу.
26.02.2024 року через канцелярію суду до Південно-західного апеляційного господарського суду від Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл Одеської області надійшло клопотання відносно неналежності і неефективності способу захисту, обраному прокурором, в якому останній просить відмовити керівнику Ізмаїльської окружної прокуратури, м. Ізмаїл, Одеської області та Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області, м. Одеса у задоволенні позовних вимог повністю.
Зокрема, клопотання обґрунтоване тим, що суд першої інстанції не дав оцінки тому, що визнання оспорюваного договору про сумісну діяльність недійсним з подальшим поверненням земельної ділянки ГУ Держгеокадастру в Одеській області не матиме наслідком захист прав позивача, оскільки Головне управління не є стороною цього договору, а відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України вимагати повернення одержаного на виконання правочину можуть лише його сторони.
Скаржник зазначає, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Однак, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання договору про сумісну діяльність недійсними не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача, адже за загальним правилом наслідком встановлення судом недійсності правочину с реституція (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України).
Застосування наслідків недійсності правочину на користь позивача, який не є стороною оспорюваного договору, наразі неможливе при застосуванні процесуальної конструкції, запропонованої прокурором, оскільки земля підлягає передаванню ГУ Держгеокадастру в Одеській області, як іншої сторони оспорюваного правочину, і, як наслідок, вказана одностороння реституція.
Крім того, скаржник наголошує, що суд першої інстанції не дав оцінки тому факту, що неможливо застосовувати односторонню реституцію як таку, що не передбачена нормами законодавства України.
Крім цього, скаржник зауважує, що прокурором подано позовну вимогу в інтересах юридичної особи на яку, як на власника, зареєстрована спірна земельна ділянка, тобто, поза відносинами представництва інтересів держави і всупереч положенням частин 3, 4 статті 53 ГПК України, за змістом яких прокурор у визначених законом випадках має звертатися до суду виключно в інтересах держави в особі уповноваженого державного органу чи органу місцевого самоврядування як суб'єктів владних повноважень.
Також, 27.02.2024 року через канцелярію суду до Південно-західного апеляційного господарського суду від керівника Ізмаїльської окружної прокуратури надійшло заперечення на клопотання відповідача-1 щодо прийняття окремої ухвали у справі 916/1219/24, в яких останній просить суд апеляційної інстанції відмовити в задоволенні клопотання Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» про прийняття судом окремої ухвали у справі № 916/1219/24 щодо порушення законодавства з боку ГУ Держгеокадастру в Одеській області, що полягає у зловживанні своїми посадовими повноваженнями та бездіяльності органу.
Зокрема, в обґрунтування, прокурор зазначає, що в силу вимог ч. 1, 2 ст. 84, ч. 2 ст. 117 Земельного кодексу, ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» вищезазначена земельна ділянка є землею виключно державної власності. Таким чином, на даний час власником вищевказаної земельної ділянки є держава в особі ГУ Держгеокадастру в Одеській області, і за державою в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській зареєстровано право державної власності на земельну ділянку.
03.03.2025 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від Головного управління Держгеокадастру Одеській області надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№4101/24/Д5). Колегією суддів відзив долучено до матеріалів справи.
Зокрема, у відзиві, позивач, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, зазначає, що саме Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» на праві постійного користування має право самостійно господарювати на земельній ділянці, без права передачі вказаної земельної ділянки в користування іншій особі.
З огляду на викладене, позивач вважає, що спірний договір та додаткова угода є прихованим договором оренди землі, що суперечить нормам чинного законодавства, а тому, на думку позивача, підлягає визнанню недійсним.
Також, позивач наголошує, що Головне управління діє на підставі Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 23.12.2021 № 603, у редакції Наказу Держгеокадастру від 08.03.2023 № 85, є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане. Відповідно до підпункту 16 пункту 4 Положення, пункту є-1 частини 1 статті 15-1, частини 4 статті 122 Земельного кодексу України, Головне управління відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, на території Одеської області.
Отже, позивач вказує, що оскільки Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» володіє на праві постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, а також те, що організаційно правовою формою його є державна організація (установа, заклад), Головне управління є законним розпорядником вказаної земельної ділянки.
Крім того, 03.03.2025 року через підсистему «Електронний суд» від Головного управління Держгеокадастру Одеській області до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшло заперечення на клопотання (вх.№4101/24/Д6), в яких останній просить відмовити у задоволенні клопотання відповідача-1 про надання доказів, оскільки заявник не довів неможливості самостійного отримання доказів, не надав доказів того, що він звертався до відповідних органів з офіційними запитами, але не зміг отримати документи, а також те, що не надав доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції.
Також, 03.03.2025 року через підсистему «Електронний суд» від Головного управління Держгеокадастру Одеській області до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшло заперечення на клопотання (вх.№4101/24/Д7) в яких останній просить відмовити у задоволенні клопотання відвовідача-1 про винесення окремої ухвали, оскільки позивач вважає, що звернення з вказаним клопотанням спрямоване на свідоме та безпідставне затягування розгляду справи. Такі дії, на думку позивача, суперечать принципу добросовісності та являються зловживанням процесуальними правами.
21.03.2025 року через канцелярію суду від Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області надійшло клопотання про надання повідомлення про розгляд справи центральним органам виконавчої влади, в якому останній просив направити повідомлення про розгляд даної справи центральним органам виновнавчої влади, а саме, Кабінету Міністрів України та Міністерству аграрної політики та продовольства з роз'ясненням їм права подання власної апеляційної скарги і надавши їм достатній час для вчинення процесуальних дій.
В судовому засіданні представник прокуратури та представник Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, м. Одеса апеляційну скаргу відповідача-1 залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів викладених письмово.
Інші представники сторін по справі, яка переглядається в апеляційному порядку, в судове засідання не з'явилися, про дату час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином шляхом направлення копії ухвали суду про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на електронну адресу таких осіб, про причини неявки в судове засідання суд апеляційної інстанції не повідомили, будь-яких заяв чи клопотань процесуального характеру суду апеляційної інстанції не надали.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема “Іззетов проти України», “Пискал проти України», “Майстер проти України», “Субот проти України», “Крюков проти України», “Крат проти України», “Сокор проти України», “Кобченко проти України», “Шульга проти України», “Лагун проти України», “Буряк проти України», “ТОВ “ФПК “ГРОСС» проти України», “Гержик проти України» суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, явка сторін до суду ухвалами не визнавалася обов'язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторін, строк розгляду ухвали є скороченим і добігає кінця, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав особи, що прийняла участь в засіданні суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників інших учасників справи.
Розглянувши надані скаржником клопотання та заперечення, надані іншими учасниками справи, судова колегія виснує про відмову у їх задоволенні, з огляду на таке.
Щодо клопотання відповідача-1 про витребування доказів та зобов'язання позивача ГУ Держгеокадастр в Одеській області надати до суду письмові докази (підстави набуття права власності), що підтверджували би їх повноваження, як власника щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 загальною площею 138,1333 га, що розташована у Ізмаїльському районі Одеської області; рішення ради відповідної об'єднаної територіальної громади про надання згоди на проведення державної реєстрації земельної ділянки за ГУ Держгеокадастр в Одеській області в час, коли існувала заборона на односторонні дії, встановлена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 № 60-p.
Згідно з ч. 8 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Вимогами ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, унормовано, що письмові докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 81, 269 Господарського процесуального кодексу України, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).
Отже, при поданні учасником справи клопотання про витребування або залучення доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду наведена у постанові від 16.06.2021 у справі №915/2222/19).
Судова колегія, дослідивши вищезазначене клопотання відповідача-1, залишає його без задоволення, оскільки останнім не доведено винятковості випадку неможливості подання таких доказів до та/або під час розгляду справи в суді першої інстанції, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.
Так, виходячи із правил доказування у господарському процесі, закріплених в ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, а також принципів змагальності сторін у господарському процесі, судова колегія зазначає, що подання тих чи інших доказів стосовно обставин, які мають значення для справи, обмежується встановленими законом процедурами та строками. При цьому, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього.
Крім того, колегія суддів зазначає, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява №3236/03, п. 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Щодо клопотання відповідача-1 про винесення окремої ухвали про порушення законодавства з боку Головного управління Держгеокадастра в Одеській області, що полягає в зловживанні своїми посадовими повноваженнями та бездіяльності органу, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 246 Господарського процесуального кодексу України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.
Виходячи з аналізу змісту правових норм Господарського процесуального кодексу України, апеляційний суд зазначає, що чинним процесуальним законодавством не передбачено винесення окремої ухвали за клопотанням сторін у справі та відсутнє посилання на порядок і строки розгляду такого клопотання. Судом самостійно встановлюються наявність обставин та підстав для винесення окремої ухвали, що визначені ст. 246 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із чим колегія суддів не вважає за доцільне постановляти окрему ухвалу за клопотанням відповідача-1, бо відсутні в даному випадку підстави для застосування судом даної процесуальної норми.
Також, колегія суддів відмовляє у клопотанні відповідача про направлення повідомлення про розгляд даної справи центральним органам виновнавчої влади, а саме, Кабінету Міністрів України та Міністерству аграрної політики та продовольства з роз'ясненням їм права подання власної апеляційної скарги і надавши їм достатній час для вчинення процесуальних дій, оскільки ані судом першої інстанції, ані судом апеляційної інстанції не вирішувалось питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки і на стадії апеляційного провадження після ухвалення судового рішення по справі не застосовується норма ст.50 Господарського процесуального кодексу України, тим більше з наданням часу будь-якому неучаснику справи на подання апеляційної скарги, що взагалі не унормовано чинним процесуальним законодавством України.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Заслухавши присутніх представників учасників справи, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл Одеської області не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі № 916/1219/24 не потребує скасування, виходячи з наступного.
Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
06.03.2022 Професійно-технічному училищу № 42 (правопопереднику Дунайського центру професійної освіти) на підставі рішення 18 сесії ХХІІІ скликання Суворовської селищної Ради народних депутатів від 25.09.2001 № 263 видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії І-ОД № 002965 на земельну ділянку площею 154,30 га.
24.06.2019 державним реєстратором Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С. внесено до Державного реєстру речових прав запис № 32218533 про право постійного користування Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» (код ЄДРПОУ 42177109) земельною ділянкою кадастровий номер 5122055400:01:001:0362, площею 138,1333 га, що розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області. Ця обставина підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав від 10.01.2024 № 361423756.
Документи, подані для державної реєстрації: наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 07.02.2017 № 15-1022/13-17-СГ; Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії І-ОД № 002965, виданий 06.03.2002 Суворовською селищною радою Ізмаїльського району Одеської області; акт приймання-передачі від 26.10.2021; наказ Міністерства освіти та науки про реорганізацію від 03.12.2019 № 1512.
Підстава для внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 47589999 від 02.07.2019 державного реєстратора Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С.
24.06.2019 державним реєстратором Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 32218444 про право власності Головного управління Держгеокадастру в Одеській області на частку у розмірі 1 на земельну ділянку кадастровий номер 5122055400:01:001:0362, площею 138,1333 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1863187351220. Ця обставина підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 13.03.2024 № 369704981.
Документи, подані для державної реєстрації: Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 № 5245-VI; наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 07.02.2017 № 15-1022/13-17-СГ; відомості з Державного земельного кадастру від 24.06.2019 № 11367994.
Підстава для внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 47589999 від 02.07.2019 державного реєстратора Ізмаїльської районної державної адміністрації Одеської області Кравченко Н.С.
05.10.2020 між правопопередником відповідача1 - Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Учасник-1) і Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» (Учасник-2) укладено договір про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики № 05/10.
Відповідно до пункту 1.1 договору від 05.10.2020 учасники домовились спільно діти в сфері організації ведення підсобного господарства, вирощування, обробки продуктів рослинництва, запобігання деградації та ерозії земель, а також надання теоретичних знань та практичних навиків учнями/студентами з професій «Слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування» та «Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва» у сфері сільського господарства шляхом об'єднання ресурсів та зусиль для досягнення наступних спільних цілей:
- зміцнення матеріально-технічної бази Учасників;
- запобігання деградації, ерозії земель Учасника-1, забезпечення їх належного та ефективного використання із відтворенням родючості згідно із цільовим призначенням;
- виконання теоретичних та практичних навчальних планів та програм із застосуванням досягнень науки і передової практики сільськогосподарського виробництва, вдосконалення форм та методів ведення сучасного господарства та раціонального використання земельних ресурсів з дотриманням сучасних заходів з охорони навколишнього середовища.
Пунктом 2.1 договору від 05.10.2020 визначено, що для досягнення зазначених вище цілей Учасники зобов'язуються спільно:
обговорювати та вирішувати питання, що виникають у процесі спільної діяльності (підпункт 2.1.1);
здійснювати контроль за реалізацією цілей, належним виконанням положень та умов цього договору (підпункт 2.1.2);
вживати всіх можливих зусиль та заходів для досягнення цілей цього договору, збереження врожаю та земель (підпункт 2.1.3).
Згідно із підпунктом 2.2.1 пункту 2.2 договору від 05.10.2020, Учасник-1, який має право на постійне користування земельною ділянкою, яка розташована на території Одеської області, Ізмаїльського району, Суворовської селищної ради (за межами населеного пункту), загальною площею 138,1333 га (кадастровий номер 5122055400:01:001:0362), з моменту набрання чинності цим договором, надає право доступу до земельної ділянки (за призначенням - орна земля) площею 125,0000 га Учаснику-2 для проведення спільної діяльності (спільної обробки землі).
Відповідно до підпункту 2.3.1 пункту 2.3 договору від 05.10.2020, Учасник-2 для виконання цього договору зобов'язується забезпечити за власний рахунок охорону, удобрювання, відновлення земель, а також внести в спільну діяльність працю своїх працівників із застосуванням власного інвентарю, техніки для спільного обробітку землі, посівні матеріали, паливно-мастильні матеріали, засоби захисту рослин та інше.
Пунктом 4.1 договору від 05.10.2020 визначено, що Учасники дійшли згоди, що керівництво та ведення спільних справ за договором здійснюється одноособово Учасником-2. Для цього Учасник-2 має право бути стороною правовідносин та без окремої довіреності здійснювати дії, необхідні для досягнення учасниками поставленої мети (укладати інші договори цивільно-правового характеру, пов'язані з виконанням цього - основного договору).
Для обміну бухгалтерською та іншою документацією, необхідною для виконання положень цього договору, набуває статус оператора спільної діяльності Учасник-2 (пункт 4.2 договору від 05.10.2020).
Пунктом 4.3 договору від 05.10.2020 передбачено, що для вирішення питань, пов'язаних із реалізацією цього договору, Учасники можуть ініціювати проведення загальних зборів. Проведення таких зборів є обов'язковим для вирішення питань подолання наслідків дії непереборної сили, погодження графіку реалізації, заходів з вирощування, збирання продуктів рослинництва на території земель, робіт пов'язаних із відновленням та охороною земель, із графіком занять на території земель учнів/студентів Учасника-1, вирішення питань, пов'язаних із розподілом результатів діяльності за цим договором, залучення до виконання робіт третіх осіб, питань продовження строку дії, зміни умов або дострокового припинення цього договору за згодою сторін. За ініціативою Учасників на загальних зборах можуть бути розглянуті будь-які інші питання, пов'язані із виконанням цього договору. Для проведення загальних зборів залучається рівна кількість представників від Учасників та/або їх керівники.
Координацію діяльності Учасників відповідно до технології та строків вирощування, збирання, переробки продуктів рослинництва здійснює Учасник-2 (пункт 4.4 договору від 05.10.2020).
Координацію діяльності з проведення теоретичних та практичних занять на території земель протягом дії цього договору із учнями/студентами ПТНЗ здійснює Учасник-2 (пункт 4.5 договору від 05.10.2020).
Пунктом 5.1 договору від 05.10.2020 передбачено, що Учасник-1 здійснює внесок можливістю доступу до земель для Учасника-2 з метою оброблення відповідно до цього договору, але земля залишається у постійному користуванні її набувача.
Учасник-2 здійснює внесок власною працею, сировиною для засівання, оброблення земель, обладнанням, інвентарем, технікою тощо (пункт 5.2 договору від 05.10.2020).
Частки учасників у спільній діяльності є рівнозначними, тобто 50 % в Учасника 1 та 50 % в Учасника-2 (пункт 5.3 договору від 05.10.2020).
У пункті 5.4 договору від 05.10.2020 вказано, що положення цього договору не змінюють прав власності, користування та інших майнових прав на внески, зазначені у пунктах 2.2.1 та 2.3.1 договору.
Відповідно до пункту 6.3 договору від 05.10.2020 прибуток, одержаний учасниками договору в результаті їх спільної діяльності розподіляється наступним чином: 50 % - Учаснику-1; 50 % - Учаснику-2.
Учасник-2 повинен щорічно, в строки, окремо узгоджені сторонами на загальних зборах, перераховувати на поточний рахунок Учасника-1 його частку прибутку після реалізації вирощеної рослинницької продукції (пункт 6.4 договору від 05.10.2020).
Згідно із пунктом 7.1 договору від 05.10.2020, він набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2027.
03.10.2022 між Закладом професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» і Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» укладено додаткову угоду № 1 до договору № 05/10 від 05 жовтня 2020 року.
Згідно із пунктом 1 вказаної додаткової угоди від 03.10.2022 № 1, у зв'язку з військовим станом в країні, значним подорожчанням засобів захисту рослин, мінеральних добрив, палива, посухою, яка відбувалася впродовж квітня-вересня 2022 року, з низкою ціною реалізації вирощеної продукції, Учасники договору дійшли згоди, виключно щодо розподілу прибутку від спільної діяльності, отриманого з врожаю 2022 року, п. 6 договору читати наступним чином: - прибуток, одержаний учасниками договору в результаті їх спільної діяльності розподіляється наступним чином: 70 % - Учаснику-1; 30 % - Учаснику-2.
01.10.2020 Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» і Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» складено Протокол № 01/10 Загальних зборів учасників. В якому, зокрема, зафіксовано рішення про надання Товариству з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» самостійно вирішувати питання щодо обрання термінів реалізації заходів з вирощування, збирання продуктів рослинництва на території земель, робіт пов'язаних із відновленням та охороною земель.
01.10.2020 Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» і Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» складено Протокол № 02/10 Загальних зборів учасників. Відповідно до якого прийняті, зокрема, наступні рішення:
затвердити фінансові результати спільної діяльності, надані Учасником-2 у «Довідці розрахунку чистого прибутку від спільної діяльності за період з 05.10.2020р. по 30.09.2021»;
затвердити чистий прибуток від спільної діяльності в загальній сумі 910 405,61 грн., а прибуток (згідно п. 6.3 договору), належний Учаснику-1 (50 %), у сумі - 455 202,80 грн .;
затвердити терміни перерахування на поточний рахунок Учасника-1 його частки прибутку від реалізації вирощеної рослинницької продукції, а саме: до 20.10.2021 - у сумі не менш ніж 50 % від належної частки прибутку Учасника-1 (тобто не менш ніж 227 601,40 грн.); до 29.12.2021 - провести остаточний розрахунок належної частки прибутку Учасника-1.
05.10.2022 Закладом професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» і Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» складено Протокол № 03/10 Загальних зборів учасників. Відповідно до якого прийняті, зокрема, наступні рішення:
затвердити фінансові результати спільної діяльності, надані Учасником-2 у «Довідці розрахунку чистого прибутку від спільної діяльності за період з 01.10.2021р. по 30.09.2022»;
затвердити чистий прибуток від спільної діяльності в загальній сумі 430 111,26 грн., а прибуток (згідно п. 6.3 договору), належний Учаснику-1 (70 %), у сумі - 301 077,88 грн.;
затвердити терміни перерахування на поточний рахунок Учасника-1 його частки прибутку від реалізації вирощеної рослинницької продукції, а саме: до 28.10.2022 - у сумі не менш ніж 50 % від належної частки прибутку Учасника-1 (тобто не менш ніж 150 538,94 грн.); до 29.12.2022 - провести остаточний розрахунок належної частки прибутку Учасника-1.
29.12.2023 Закладом професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» і ТОВ «АГРО ПАРТНЕР 777» складено Протокол № 31/12 Загальних зборів учасників. Відповідно до якого прийняті, зокрема, наступні рішення:
затвердити фінансові результати спільної діяльності, надані Учасником-2 у «Довідці розрахунку чистого прибутку від спільної діяльності за період з 01.01.2023 по 31.12.2023»;
затвердити чистий збиток від спільної діяльності в загальній сумі - 1 030 638,16 грн.;
затвердити перерахування 75 % від чистого прибутку Учасника-2, а саме - 274 875,00 грн. на рахунок Учасника-1;
затвердити терміни перерахування на поточний рахунок Учасника-1 його частки прибутку від реалізації вирощеної рослинницької продукції, а саме: до 01.03.2024 - 240 000,00 грн.; до 21.07.2024 - 34 875,00 грн.
Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» було сплачено на рахунок Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» наступні суми: 300 000,00 грн. - 25.10.2022; 1 077,88 грн. - 27.12.2022; 240 000,00 грн. - 15.02.2024.
Інших належних та допустимих доказів матеріали справи не містять.
Предметом апеляційного перегляду у даному разі є встановлення наявності або відсутності підстав для визнання недійсним договору № 05/10 від 05.10.2020, укладеного між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області; зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн., яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області за актом прийому-передачі.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви неприйняття аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
Оскільки в даному випадку апеляційна скарга ґрунтується, в тому числі і на доводах щодо повноважень прокурора в частині здійснення представництва інтересів держави в суді, перш ніж здійснювати апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції по суті, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Питання повноважень прокурора щодо звернення до суду з позовом в інтересах Держгеокадастру неодноразово було предметом судового розгляду Верховного Суду, зокрема, Великої Палати Верховного Суду. У постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду визначила особливості реалізації прокурором права на звернення до суду в інтересах Держгеокадастру, враховуючи його правовий статус у відповідних правовідносинах та можливості органу виступати позивачем у справі. Таким чином, зазначена правова позиція є визначальною для оцінки належності дій прокурора під час звернення до суду в інтересах Держгеокадастру та потребує обов'язкового врахування під час розгляду відповідних справ.
Оскільки питання визначення прокурором належного позивача у справі згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11.06.2024 справі № 925/1133/18, є ключовим для забезпечення законності та ефективності судового розгляду, судова колегія вважає за необхідне здійснити розгляд доводів апеляційної скарги з урахуванням зазначеної позиції Верховного Суду.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно з частиною четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу другого частини п'ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві та в такому разі набуває статусу позивача.
Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов'язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 Господарського процесуального кодексу України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 справі № 925/1133/18 виснувала, що сторони - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.
Виходячи з викладеного, в зазначеній категорії справ (справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб) найперше належить встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб'єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та можливість за рахунок таких суб'єктів задовольнити позовні вимоги.
Узагальнюючи наведені висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
У цій справі прокурором подано позов в особі ГУ Держгеокадастру, як суб'єкту реалізації державного контролю за використанням та охороною земель у процесі укладення цивільно-правових угод.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 справі № 925/1133/18, зауважила, що Держгеокадастр у сфері земельних відносин може виступати у двох різних правових статусах: 1) як центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого відноситься реалізація державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів; 2) як суб'єкт здійснення права державної власності на землю. Обсяг повноважень Держгеокадастру (зокрема і щодо звернення до суду з тим чи іншим позовом) при захисті земельних прав може відрізнятися залежно від правового статусу Держгеокадастру у спірних правовідносинах.
Одночасно у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зроблено такі висновки:
"121. Згідно із частиною четвертою статті 122 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
123. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності (частина перша статті 386 Цивільного кодексуУкраїни).
124. При реалізації компетенції уповноваженого представника власника Держгеокадастр, як представник власника, не обмежений у виборі способів захисту порушеного права власності та має керуватись статтею 16 Цивільного кодексу України та 152 Земельного кодексу України.
125. Натомість у правовідносинах, які стосуються порушення речових прав держави чи територіальної громади на земельні ділянки, Держгеокадастр України та його територіальні органи не наділені повноваженнями власника на захист відповідного права державної або комунальної форми власності (крім земель сільськогосподарського призначення державної форми власності).
129. Відповідно до абзацу третього статті 1 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом.
130. Абзацом п'ятим статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.
131. Відповідно до абзаців першого - третього пункту "а", абзацу першого та другого пункту "б" частини першої статті 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належать, зокрема:
а) здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині: додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; виконання вимог щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням;
б) внесення до органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування клопотань щодо: приведення у відповідність із законодавством прийнятих ними рішень з питань регулювання земельних відносин, використання та охорони земель.
132. Згідно з абзацом дев'ятим статті 10 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" державні інспектори у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель мають право, зокрема, звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.
133. Відповідно до пункту 1 Положення від 14.01.2015 № 15 (якщо не уточнено зворотне, тут і далі у редакції, чинній на час подання прокурором позову Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
134. Пунктом 51 Положення від 14.01.2015 № 15, зокрема, встановлено що посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.
135. Отже, у правовідносинах, що склались у цій справі, Держгеокадастр має виконувати функції державного контролю за використанням та охороною земель. Реалізуючи державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, Держгеокадастр повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
136. Законом України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" визначено дії, які має вчиняти Держгеокадастр, зокрема, у випадку виявлення невідповідності законодавству рішення, прийнятого, зокрема, органом місцевого самоврядування - вносити до цього органу відповідне клопотання.
137. Водночас статтею 152 Земельного кодексу України, статтею 10 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", пунктом 51 Положення від 14.01.2015 № 15 також визначено перелік позовів, з якими Держгеокадастр має право звертатись до суду, виконуючи функції державного контролю за використанням та охороною земель.
138. Отже, органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності - у випадках, які визначені у відповідних нормативно-правових актах, що регламентують повноваження Держгеокадастру (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився)."
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зробила висновки щодо повноважень Держгеокадастру на звернення до суду з відповідними позовами.
Так, як вбачається з матеріалів справи, на виконання вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» Ізмаїльською окружною прокуратурою направлено запит № 59-2263вих-22 від 01.06.2022 до ГУ Держгеокадастру в Одеській області з метою отримання інформації щодо погодження управлінням договору № 01/21 від 14.02.2022 та аналогічних договорів минулих років, а також заходів, які будуть вживатися управлінням для визнання недійсним спірного договору.
У своїй відповіді №10-15-0.63-2039/2-22 від 22.07.2022 ГУ Держтеокадастром в Одеській області повідомлено, що заходів державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання вимог земельного законодавства стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 управлінням не здійснювалося, спірний договір та аналогічні договори минулих років управлінням не погоджувалися.
Крім того, управлінням у своєму листі зазначено, що враховуючи введення в Україні воєнного стану та постанову КМУ від 13.03.2022 за №303 «Про припинення заходів державного нагляду (контролю) і державного ринкового нагляду в умовах воєнного стану», управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління на період воєнного стану не здійснює повноваження щодо проведення планових та позапланових заходів державного контролю.
Також, Ізмаїльською окружною прокуратурою направлено запит №59-2795 вих-23 від 18.05.2023 до ГУ Держгеокадастру в Одеській області з метою отримання інформації щодо вжитих заходів або заходів, які будуть вживатися управлінням для визнання недійсним спірного договору.
У своїй відповіді №10-15-0.63-2351/2-23 від 19.06.2023 ГУ Держгеокадастром в Одеській області повідомлено, що заходів державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання вимог земельного законодавства стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 управлінням не здійснювалося.
Листом від 12.03.2024 року№59-1385вих-24 відповідно до п.2 ч.4 Закону України «Про прокуратуру» Ізмаїльською окружною прокуратурою проінформовано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області та зазначено, що позовна заява буде скерована до суду для розгляду по суті.
Отже, Головне управління Держгеокадастру в Одеській області обізнане про необхідність захисту інтересів держави та мала відповідні повноваження для їх захисту, проте таких заходів не вжило, що відповідно до вимог ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» є підставою для звернення прокурора до суду з цим позовом в інтересах держави в особі зазначеного суб'єкта владних повноважень.
З огляду на зазначене та враховуючи дотримання прокурором визначеної національним законодавством процедури представництва інтересів держави в суді, судова колегія вважає, що наданими прокурором доказами підтверджено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави у спірних правовідносинах в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області.
Отже, доводи Закладу професійної освіти (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаіл Одеської області в частині безпідставного представництва прокурором інтересів держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області у даній справі не приймаються колегією суддів, як належні, і відхиляються.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору № 05/10 від 05.10.2020, укладеного між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики, колегія суддів зазначає таке.
За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з'ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Реалізуючи право на судовий захист, передбачене ст. 55 Конституцією України, ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відповідно до ст. 11 Цивільного Кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Він може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ст. 202, 205 Цивільного кодексу України).
За змістом статті 202 Цивільного кодексу України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Тобто правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов'язків.
Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини п'ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).
З наведеного випливає, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
При цьому частина перша статті 216 Цивільного кодексу України визначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною.
Як зазначалося вище, позовні вимоги Прокурора обґрунтовані тим, що спірний договір № 05/10 від 05.10.2020 є удаваним, оскільки його вчинено з метою приховання іншого правочину - договору оренди землі, та фактично спрямованим на передачу у користування земельної ділянки відповідачу-2.
У частині першій статті 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Тобто, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин.
Верховний Суд послідовно та незмінно у постановах виснував, що, розглядаючи спір, господарський суд перш за все має встановити правову природу договору, з урахуванням якої визначити зміст спірних правовідносин, їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов'язків, моменту виникнення зобов'язання тощо.
Колегія суддів зазначає, що одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3, 627 Цивільного кодексу України та полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати: 1) можливість укласти договір або утриматися від укладення договору; 2) можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Втім, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.
За таких обставин колегія суддів зауважує, що застосування принципу свободи договору має узгоджуватися з іншими принципами, зокрема ius publicum privatorum pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено приватними угодами). Тобто, використання принципу свободи договору за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин. Така позиція викладена судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 12.09.2024 у справі № 916/1719/22.
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України).
Разом з цим законодавець у статті 628 Цивільного кодексу України не встановлює чіткого визначення змішаного договору, а лише передбачає можливість укладення сторонами договору, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір), та вказав, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Слід значити, що у цивілістичній доктрині визначається, що "елементи різних договорів" можна звести до таких: 1) елементи різних договорів - це не окремі ізольовані обов'язки у змісті договору, а певна їх сукупність, характерна для відповідного договору; 2) системні ознаки, які обумовлюють виокремлення того чи іншого договору; 3) всі імперативні правила, які стосуються договору (істотні умови та умови, які відображають специфіку договору); 4) поєднання змісту різних договорів.
Специфіка змішаних договорів полягає в тому, що вони включають в договірну конструкцію елементи саме різних договорів (наприклад, договір поставки обладнання з елементами надання послуг щодо встановлення відповідного обладнання), адже до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Отже, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його предмету, умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, з'ясувати фактичний характер спірних правовідносин, які склались між сторонами, з'ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов'язань обома сторонами цього договору наслідків, застосувати відповідні норми права.
У вирішенні питання правової природи спірного договору доречно звернутися до правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.05.2018 у справі №924/263/17, від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 23.03.2021 у справі №916/2380/18, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17, від 04.07.2018 у справі №916/935/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 19.08.2020 у справі №915/1302/19 про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст; тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховування іншого правочину, суд на підставі положень статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Така правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у справах № 915/166/17, № 923/241/18, № 925/550/18, № 910/22880/17, № 916/1424/18, № 903/601/20, № 918/1226/20, № 927/1099/20, № 918/351/21, від 12.09.2024 у справі № 916/1719/22, предметом спору у яких є земельні ділянки державної форми власності, що перебувають у постійному користуванні однієї зі сторін оспорюваного договору.
За доводами прокурора, які правильно прийняті до уваги судом першої інстанції, договір № 05/10 від 05.10.2020 року про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики є за своїм змістом прихованим договором оренди земельної ділянки, який укладено з порушенням вимог земельного законодавства. Характер правовідносин між сторонами за умовами оспорюваного договору є прихованою орендою, оскільки наявні усі його істотні умови, зокрема: умови оплати, строк дії, умови надання земельних ділянок у користування, умови забезпечення доступу до ділянок.
Так, за змістом статті 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно приписів статті 15 цього ж Закону істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
Отже, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей.
Користування земельною ділянкою - це право фізичної або юридичної особи використовувати земельну ділянку для певних цілей відповідно до її цільового призначення та законодавства. Це може бути, наприклад, право обробляти землю, будувати на ній, отримувати врожай або іншу вигоду від користування.
При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі №913/420/19.
Так, як вже зазначалось, згідно із підпунктом 2.2.1 пункту 2.2 договору від 05.10.2020, Учасник-1, який має право на постійне користування земельною ділянкою, яка розташована на території Одеської області, Ізмаїльського району, Суворовської селищної ради (за межами населеного пункту), загальною площею 138,1333 га (кадастровий номер 5122055400:01:001:0362), з моменту набрання чинності цим договором, надає право доступу до земельної ділянки (за призначенням орна земля) площею 125,0000 га Учаснику-2 для проведення спільної діяльності (спільної обробки землі).
Відповідно до підпункту 2.3.1 пункту 2.3 договору від 05.10.2020, Учасник-2 для виконання цього договору зобов'язується забезпечити за власний рахунок охорону, удобрювання, відновлення земель, а також внести в спільну працю своїх працівників із застосуванням власного інвентарю, техніки для спільного обробітку землі, посівні матеріали, паливно-мастильні матеріали, засоби захисту рослин та інше.
Пунктом 5.1 договору від 05.10.2020 передбачено, що Учасник-1 здійснює внесок можливістю доступу до земель для Учасника-2 з метою оброблення відповідно до цього договору, але земля залишається у постійному користуванні її набувача.
А Учасник-2 здійснює внесок власною працею, сировиною для засівання, оброблення земель, обладнанням, інвентарем, технікою тощо (пункт 5.2 договору ).
Частки Учасників у спільній діяльності є рівнозначними, тобто 50% в Учасника-1 та 50% в Учасника-2 (п. 5.3. договору).
Прибуток, одержаний учасниками договору в результаті їх спільної діяльності, розподіляється наступним чином: 50% - У часнику-1, 50% - Учаснику (п. 6.3. договору).
Учасник-2 повинен щорічно, в строки, окремо узгоджені сторонами на загальних зборах, перераховувати на поточний рахунок учасника-1 його частку прибутку після реалізації вирощеної рослинницької продукції (п. 6.4. договору).
Отже, аналіз вищевказаних умов дозволяє дійти висновку про те, що за оспорюваним договором Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» фактично отримало на платній основі право користування земельною ділянкою для вирощування сільськогосподарських культур, а «Дунайський центр професійної освіти» отримує плату за користування земельною ділянкою.
Тобто, за умовами оспорюваного договору «Дунайський центр професійної освіти» передає іншій стороні правомочності володіння і користування майном, тобто, фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування.
Як вже зазначалося вище за текстом постанови, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірний договір є прихованим договором оренди землі (оскільки містить істотні умови такого договору: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки), дату укладення та строк дії договору; а також обумовлено орендну плату з зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату), а тому наявні правові підстави для застосування законодавчих положень, передбачених для регулювання орендних договірних відносин.
Крім того, колегія суддів зазначає, що укладення та виконання договору №05/10 відбулося без погодження, участі, відома та без дозволу суб'єкта управління об'єктами державної власності - Національної академії аграрних наук України, що свідчить про порушення вимог законодавства, та, у свою чергу, є підставою для задоволення позову прокурора.
Умови спірного договору про досягнення певних якісних показників ґрунтів та подальше їх підтримання не спростовують правову природу спірного договору як такого, що спрямований на тимчасове користування земельною ділянкою.
Саме по собі досягнення певних кількісних та якісних показників ґрунтів та подальше їх підтримання шляхом належного користування земельною ділянкою не може розцінюватися як благо, яке надається іншій стороні в обмін на право тимчасового користування земельною ділянкою.
Сутність договору визначається за його дійсною спрямованістю та спільною правовою метою для обох сторін, а не лише його формальними положеннями. Штучне диференціювання мети правочину для кожної зі сторін з акцентуванням її у тексті договору може додатково свідчити про його удаваність та орієнтованість на приховування іншого правочину, який насправді вчиняється.
Аналогічна правова позиція викладена судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 12.09.2024 у справі № 916/1719/22.
В даному випадку колегія суддів звертається до постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.11.2024 у справі № 905/20/23.
Так об'єднана палата Касаційного господарського суду сформувала правові висновки щодо регулювання спірних правовідносин та акцентувала, що власність і право власності - фундаментальні категорії. Зміст суб'єктивного права власності формулюється через відому "тріаду" прав або правомочностей (володіння, користування, розпорядження). Аналогічний підхід втілений у статті 317 Цивільного кодексу України та статті 78 Земельного кодексу України.
Статтею 78 Земельного кодексу визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися i розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
У найбільш загальному вигляді "класична тріада" стосовно такого об'єкта прав, як земельна ділянка - це забезпечена правом можливість: панування над земельною ділянкою (право володіння, jus possidendi); видобування корисних властивостей земельної ділянки (право користування, jus fruendi); визначення долі (юридичної та фактичної) земельної ділянки волевиявленням самого власника (право розпорядження Jus abutendi).
Закон визначає право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 317 Цивільного кодексу України). Суть власності полягає в умовно необмеженому (обмеження визначаються правопорядком і стосуються інтересів окремих осіб і суспільства в цілому) та винятковому пануванні особи над річчю. Оскільки "земельна ділянка" як індивідуалізована частина поверхні і відповідна частина простору є річчю (об'єктом цивільних прав) і, відповідно, майном (нерухомим майном), таке визначення підходить і до нього.
Разом з тим із тріади правомочностей, які належать власнику, постійному землекористувачу законом передані тільки дві: володіння та користування. Постійні землекористувачі позбавлені можливості щодо розпорядження земельним ділянками.
Отже, право землекористування як суб'єктивне право полягає у праві (правомочності) особи на експлуатацію корисних властивостей земельної ділянки у складі права власності на неї; у правовому титулі, що дає особі суб'єктивне право використовувати (чужу) земельну ділянку.
Основними принципами права землекористування є: його похідний характер від права власності на землю; раціональне використання ділянок за основним цільовим призначенням із здійсненням їх ефективної охорони та дотриманням вимог щодо пріоритету екологічної безпеки тощо.
Право постійного землекористування - це безстрокове речове право з внесенням плати в розмірі земельного податку. Таке право може виникати стосовно будь-яких земельних ділянок державної та комунальної власності. Воно не включає правомочності розпорядження земельною ділянкою або правом на неї. Постійний землекористувач отримує права володіння та користування земельною ділянкою, тобто можливість виключного і відокремленого від інших осіб землекористування.
З урахуванням наведеного об'єднана палата зазначила, що наявна у постійного землекористувача правомочність користування земельною ділянкою є обмеженою порівняно з правомочністю власника цієї земельної ділянки, який наділений не лише правом володіння та користування, а й правом на розпорядження землею, у тому числі шляхом її передачі в користування як з оформленням відповідного речового права (права оренди або права постійного користування), так і шляхом надання земельної ділянки у користування на підставі зобов'язального правочину, за яким право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації.
Водночас постійний землекористувач такими правами не наділений, оскільки право постійного землекористування передбачає використання земельної ділянки за її цільовим призначенням безпосередньо та виключно землекористувачем без можливості передання такого права третім особам, у тому числі на підставі правочинів, за якими речові права на земельну ділянку іншій особі не передаються.
У справі № 905/20/23, правовідносини у якій є подібними до правовідносин у цій справі, суди встановили, що власником спірної земельної ділянки є держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, яке (Головне управління) відповідно до статті 122 Земельного кодексу України та Положення про Головне управління Держгеокадастру в області є повноважним органом виконавчої влади з питань передачі у власність або в користування для всіх потреб земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території області в порядку, визначеному чинним законодавством, а правокористувачем є ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу". Оскільки останнє, як постійний користувач земельних ділянок, не наділене правом передавати їх іншим особам, зокрема, в оплатне користування (оренду), укладення спірних у справі договорів, які в сукупності складають удаваний договір оренди земельної ділянки, суперечить наведеним вимогам земельного законодавства.
Отже, у постійного користувача відсутні повноваження на розпорядження земельною ділянкою, а земельна ділянка, яка надана на праві постійного користування, залишається у державній власності, позаяк особа, якій земельну ділянку надано у постійне користування із земель державної власності, наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, а право розпорядження - виключно компетенція власника.
Аналогічний правовий висновок викладений, зокрема, але не виключно, у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №904/8549/17, від 12.09.2024 у справі № 916/1719/22, від 15.11.2024 у справі № 905/20/23, від 05.02.2025 №907/214/20.
У зв'язку із вищевикладеним колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції вірно встановлено те, що між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області існують фактичні відносини з передання в користування земельної ділянки, метою яких є отримання прибутку від врожаю сільськогосподарських культур, які там вирощуються, а умови укладеного між відповідачами правочину свідчать про те, що останні фактично уклали договір земельної ділянки, а відтак, до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди земельної ділянки.
Отже, враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що оспорюваний договір не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельному кодексу України, Закону України «Про оренду землі» та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ними, є підстави для визнання його недійсним, а тому доводи апелянта в цій частині колегією суддів відхиляються як такі, що не знайшли свого підтвердження.
Щодо позовних вимог прокурора про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн., яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області за актом прийому-передачі, колегія суддів зазначає таке.
Судова колегія звертає увагу, що правом оспорювати правочин законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи статус цих осіб як «заінтересовані особи».
У п. 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 міститься висновок, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Так, вимога позивача звільнити спірне приміщення, за своєю суттю, є негаторним позовом (стаття 391 Цивільного кодексу України), який спрямований на захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння.
Захист реально порушеного права повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права позивача.
Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов'язально-правові засоби захисту права власності.
Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.
Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Негаторний позов є класичним речовим способом захисту права власності (речовий позов, actio in rem).
За загальним правилом, позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом, зокрема, шляхом повернення земельної ділянки; приведення її попередній стан; звільнення від неправомірного перебування майна третіх осіб; виселення з неправомірно займаних жилих приміщень власника; знесення неправомірно збудованих споруд.
Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей.
Умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця).
В даному випадку, спірна земельна ділянка належить на праві власності державі Україна в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області.
У постанові Верховного Суду від 20.10.2020 у справі №910/13356/17 суд вказав, що способом захисту в негаторних правовідносинах є вимога, яка забезпечить законному володільцю реальну можливість користуватися і розпоряджатися майном тим чи іншим способом (зобов'язання повернути або звільнити майно, виселення, знесення, накладення заборони на вчинення щодо майна неправомірних дій).
Отже, Головне управління Держгеокадастру в Одеській області є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов'язальних відносинах.
З огляду на вищевикладене, судова колегія вважає, що вимогу про повернення земельної ділянки слід розглядати як негаторний позов, тобто, позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Разом з цим, частиною 1 статті 173 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
Судова колегія зазначає, що оспорюваний договір № 05/10 від 05.10.2020 про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики укладено між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області, є насправді договором оренди землі, до якого не застосовуються наслідки недійсності правочину за нормами ст.216 Цивільного кодексу України (двостороння реституція), оскільки це є неможливим за своєю суттю правовідносин з оренди майна. Так, відновити первісне становище сторін за одержане в користування майно є безповоротним явищем, а тому фактичне користування майном не дозволяє в разі недійсності (нікчемності) договору оренди провести двосторонню реституцію. Повернення власником майна здійснюється не шляхом застосування реституції, а через заявлення негаторного позову впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця, оскільки позовна давність на такі вимоги не поширюється (такий висновок викладений в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2025 року у справі №910/9652/23.
Незважаючи на те, що позовна вимога позивача про зобов'язання відповідача-2 повернути земельну ділянку хоча й має самостійний, а не похідний характер (як помилково визначено учасниками спору), тобто є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), проте, задоволення вказаної вимоги об'єктивно унеможливлюється в разі відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики, оскільки в такому випадку наявність чинного договору як підстави для користування відповідачем-2 спірною земельною ділянкою виключає необхідність звільнення та можливість подальшого користування, в тому числі, з урахуванням обставин непідтвердження недійсності оспорюваного договору.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010).
Наведена вище позиція щодо неможливості задоволення негаторного позову в разі існування між сторонами спору договірних правовідносин цілком відповідає висновкам, викладеним у пунктах 89, 90, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, в яких зазначено таке:
"Велика Палата Верховного Суду зауважує, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред'явлений лише для захисту абсолютного суб'єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов'язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.
Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов'язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов'язального правовідношення.
Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов'язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов'язально-правових способів".
Отже, судова колегія вважає, що вимогу прокурора про визнання недійсним договору про спільну обробку орної землі з вирощування сільськогосподарських культур та забезпечення необхідних умов для проведення виробничого навчання та виробничої практики та вимогу про повернення земельної ділянки на користь його законного власника слід розглядати як окремі та самостійні позовні вимоги, а задоволення такої позовної вимоги власника (держави) про повернення земельної ділянки Головному управління Держгеокадастру в Одеській області не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору, тобто, похідною вимогою про повернення відповідачем-2 одержаного на виконання такого правочину, адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.
З огляду на вищевикладене, доводи прокурора є цілком обгрунтованими і такими, що заслуговують на увагу, оскільки у разі недійсності правочину, встановленого судом, у даній справі відсутні договірні правовідносини зобов'язального характеру.
Колегія суддів додатково зазначає, що саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право визначати юридичну долю свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб'єктів.
Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.
Оскільки чинне законодавство не надає Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області права виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна та мати права орендодавця, балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов'язання орендаря повернути орендоване майно.
Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено свободу договору, однак положення договору, який укладено між орендодавцем і орендарем, не можуть суперечити закону, зокрема тому, що лише у наймодавця (орендодавця) є право звертатися до суду з позовом про повернення об'єкта оренди.
Оскільки чинне законодавство не надає балансоутримувачу права виступати орендодавцем щодо орендованого нерухомого майна та мати права орендодавця, відповідно, балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов'язання орендаря повернути орендоване майно, як і повідомляти відповідачеві про відсутність наміру продовжити договір.
Наведене відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 06.09.2019 у справі № 910/7364/18, від 01.10.19 - № 910/4446/19.
Також відповідну правову позицію стосовно прав орендодавця і балансоутримувача згідно з договором оренди комунального майна викладено у постановах Верховного Суду України від 07.06.2017 у справі № 910/9480/16, від 07.06.2017 у справі № 910/9482/16.
Головне управління Держгеокадастру в Одеській області є власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов'язальних відносинах, а тому, позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод шляхом зобов'язання повернути земельну, є негаторним.
У даному випадку, заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення (повернення) нерухомого майна Відповідачем2, відповідає критеріям ефективного способу захисту визначеним усталеною практикою Верховного Суду.
А саме: 1) застосування такого способу захисту реально відновить наявне суб'єктивне право, яке порушене; 2) обраний спосіб захисту відповідає характеру правопорушення; 3) застосування такого способу захисту відповідає цілям судочинства; 4) застосування такого способу захисту не суперечить принципам верховенства права; 5) застосування такого способу захисту не суперечить принципу пропорційності та процесуальної економії, зокрема, не породжує стан невизначеності та не спонукає позивача до повторного звернення за захистом до суду.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовної вимоги про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777» повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн., яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871). При цьому, невдале словесне формулювання прокурора та суду першої інстанції про акт приймання-передачі не є підставою для скасування вірного по суті висновку місцевого господарського суду за нормами ст.277 Господарського процесуального кодексу України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічний висновок ВС викладений у постанові від 16.02.2021р. у справі №927/645/19.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Надаючи оцінку всім доказам та доводам позивача у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що докази, надані прокурором на підтвердження обставини необхідності визнання недійсним договору № 05/10 від 05.10.2020, укладеного між Державним професійно-технічним навчальним закладом «Ізмаїльське вище професійне училище» (Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти», м. Ізмаїл Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області та зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО ПАРТНЕР 777», смт. Суворове Одеської області повернути земельну ділянку площею 125 га вартістю 28 433 105,88 грн., яка знаходиться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 5122055400:01:001:0362 площею 138,1333 га, та розташована на території Суворовської сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області, є такими, що відповідають таким стандартам.
Отже, колегія суддів вважає, що доводи скаржника не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції, а тому вони не можуть слугувати причиною для його скасування з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
В той же час, висновки Господарського суду Одеської області, викладені у рішенні від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 є правомірними та такими, що зміни або скасування не потребують.
У відповідності до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, рішення відповідає приписам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, а мотиви, з яких подані апеляційні скарги, не можуть бути підставами для скасування вірного по суті рішення.
За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м.Ізмаїл, Одеської області не потребують задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на відповідача.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Дунайський центр професійної освіти» м. Ізмаїл Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 25.09.2024 року у справі №916/1219/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.
Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 19.05.2025 року.
Повний текст постанови складено 26 травня 2025 року
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді С.І. Колоколов
Я.Ф. Савицький