20 травня 2025 року
м. Київ
Справа № 369/13647/17
Провадження № 61-12981св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Зубицької Любові Миколаївни на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року в складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2024 року в складі колегії суддів Поліщук Н. В., Мережко М. В., Соколової В. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Михальченко Марина Миколаївна, Товариство з обмеженою відповідальністю «АКВАРЕЛІ ДЕВЕЛОПМЕНТ ХОЛДІНГ», Товарна біржа «ПЕРСПЕКТИВА-КОММОДІТІ», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Біловол Сергій Миколайович, про визнання договору позики удаваним правочином, визнання права власності на нежитлове приміщення, визнання майнових прав на нежитлове приміщення та
Короткий зміст позовної заяви
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що в травні 2015 року він та ОСОБА_2 погодили, що у зв'язку із тим, що між ними існують багаторічні приятельські відносини і довіра, а також у зв'язку з тим, що він має на території Республіки Литви бізнес і отримує прибуток від господарської діяльності, маючи бажання забезпечити для себе стабільний дохід шляхом вкладення власних коштів в об'єкти нерухомого майна та подальшого їх здавання в оренду або використання для ведення власного бізнесу на території України, він доручив відповідачці, а відповідачка взяла на себе зобов'язання від свого імені але за рахунок і на користь позивача вчинити такі дії:
- провести огляд ринку житлової забудови в м. Києві та передмісті, з'ясувати ціни на нежитлові приміщення, розміщені в об'єктах житлової забудови;
- обрати на свій вибір, але на умовах найбільш вигідних для нього об'єкти нежитлової нерухомості для подальшого їх придбання позивачем у власність, враховуючи побажання позивача, що нерухомість має бути розміщена в будинках нової забудови з сучасним плануванням;
- провести консультації з юристами та фінансовими фахівцями на предмет того, яким шляхом здійснити оформлення документів щодо придбання нерухомості на його користь, з урахуванням того, що процедура придбання нерухомості нерезидентами має особливості згідно з законодавством України;
- запропонувати і реалізувати в його інтересах найбільш сприятливий шлях вкладення ним коштів в нерухоме майно в Україні.
Також сторони погодили, що за надані послуги позивач виплатить відповідачці прийнятну винагороду, розмір якої не уточнювали.
Вказані домовленості сторін підтверджуються електронним листуванням та документами, що були відправлені ОСОБА_2 з електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1 та позивачем на адресу ОСОБА_2 . Назва електронної адреси ОСОБА_2 співпадає з назвою Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Петрохолод», в якому ОСОБА_2 є єдиним засновником.
Зазначене листування було надане представнику позивача ОСОБА_4 , колишньому співмешканцеві ОСОБА_2 , який вів з нею спільний побут, володів спільним комп'ютером і користувався спільною електронною адресою.
ОСОБА_2 запевнила позивача в тому, що основна складність з перерахуванням коштів в Україну позивачем для придбання нерезидентом нерухомості полягає в необхідності отримання нею індивідуальної ліцензії Національного банку України. Отримати таку ліцензію їй як фізичній особі буде вкрай важко і запропонувала інший «спрощений» шлях для перерахунку коштів від нерезидента, а саме шляхом укладення між ними договору позики.
Використання такого способу перерахунку коштів ОСОБА_2 аргументувала тим, що цей шлях є цілком легальним за законодавством України і оптимальним способом для перерахунку коштів, оскільки в разі його використання відповідачці не потрібно отримувати індивідуальну ліцензію.
Сторони домовились, що позивач перераховує кошти для придбання нерухомості за договором позики, а відповідачка вчинить від свого імені правочини щодо придбання майна на своє ім'я, а після оформлення права власності відповідачка передасть право на майно позивачу шляхом внесення нерухомості в статутний фонд юридичної особи, що буде створена за законодавством України, але засновником якої виступить ОСОБА_1 .
Сторони погодили, що ОСОБА_2 в інтересах позивача вкладатиме кошти в об'єкт, що будується, тобто в первинну нерухомість, оскільки після завершення будівництва така нерухомість значно збільшиться в ціні.
Також ОСОБА_2 відкрила валютний рахунок в Латвійському банку на своє ім'я.
27 серпня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики для придбання нерухомості, згідно з яким розмір позики становив 1 000 000,00 доларів США строком повернення до 27 серпня 2018 року без нарахування відсотків.
04 вересня 2015 року на рахунок ОСОБА_2 позивач перерахував 520 000,00 доларів США, що еквівалентно 14 020 576,00 грн, що підтверджується банківською випискою про перерахунок коштів. Після отримання коштів відповідачка розпорядилася ними шляхом вчинення правочину від свого імені, предметом якого стало набуття права власності на об'єкт нерухомого майна.
25 вересня 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень придбала нежитлове приміщення загальною площею 485,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та здійснила за собою реєстрацію права власності.
20 квітня 2016 року з метою реалізації доручення позивача щодо придбання нерухомості та за рахунок коштів, отриманих від позивача, відповідачка уклала з ТОВ «АКВАРЕЛІ ДЕВЕЛОПМЕНТ ХОЛДІНГ» договір купівлі-продажу майнових прав № Г5.НП1-05N-20042016-ИП, на підставі якого придбала нові права на нежитлове приміщення в об'єкті житлової нерухомості загальною площею 533,84 кв. м, будинок Г5, поверх 0-1, в складі проєкту «Будівництво мікрорайону житлових будинків з господарськими приміщеннями на АДРЕСА_2 П'ята черга будівництва».
Для реалізації механізму придбання майнових прав на об'єкт нерухомого майна, запропонованого забудовником ТОВ «АКВАРЕЛІ ДЕВЕЛОПМЕНТ ХОЛДІНГ», відповідачка разом з договором купівлі-продажу майнових прав вчинила такі правочини: надала Товарній біржі «ПЕРСПЕКТИВА-КОММОДІТІ» разове замовлення на купівлю форвардного контракту на поставку майнових прав на нежитлове приміщення, що є предметом договору купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2016 року № Г5.НП1-05N-20042016-ИП, а також надала Товарній біржі «ПЕРСПЕКТИВА-КОММОДІТІ» заявку на участь у відкритому (публічному) аукціоні з продажу форвардних контрактів на поставку майнових прав на об'єкти нерухомого майна (деривативів), а саме майнових прав на нежитлове приміщення, що є предметом договору купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2016 року № Г5.НП1-05N-20042016-ИП.
Протягом тривалого часу відповідачка запевняла позивача, що нею здійснюються заходи щодо відкриття юридичної особи за законодавством України, після чого вона передасть в статутний капітал придбані об'єкти. Однак після придбання нерухомого майна за кошти позивача починаючи з вересня 2017 року відповідачка почала уникати спілкування з позивачем, їх відносини погіршилися, а згодом ОСОБА_2 категорично відмовилась здійснювати переоформлення прав покупця на користь позивача.
Зазначає, що в дійсності позивач і відповідачка підписали документ за назвою «договір позики», але насправді між ними відносини позики місця не мали, а склалися інші правовідносини, пов'язані із наданням ним відповідачці доручення на придбання нерухомого майна від імені ОСОБА_2 , але за рахунок і на користь ОСОБА_1 .
Сторони умисно оформили свої зобов'язання договором позики, маючи на меті не передачу у власність ОСОБА_2 грошових коштів на строк, а надання доручення позивачем придбати за його рахунок на території України нерухоме майно, тому цей договір є удаваним правочином, оскільки приховує інший, який дійсно мав місце.
У зв'язку з тим, що договір позики є удаваним правочином, а сторонами насправді було вчинено договір доручення на придбання нерухомого майна від імені ОСОБА_2 , але за рахунок і на користь ОСОБА_1 , тобто було укладено посередницький договір на придбання нерухомого майна, який містить елементи договору комісії, вважає, що до відносин мають застосовуватися норми, що регулюють відносини комісії.
З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив:
- визнати договір позики від 27 серпня 2015 року, укладений між ним та ОСОБА_2 на суму 1 000 000,00 дол. США, удаваним правочином та таким, що вчинено з метою приховання іншого правочину - договору надання посередницьких послуг на придбання нерухомого майна з елементами договору комісії;
- визнати за ним право власності на об'єкт нерухомості - на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 485,5 кв. м; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 193187632224, яке зареєстроване за ОСОБА_2 ;
- перевести на нього права покупця майнових прав на нежитлове приміщення в об'єкті житлової нерухомості, загальною проектною площею 533,84 кв. м, будинок Г5, поверх 0-1, яке розташоване в об'єкті будівництва «Будівництво мікрорайону житлових будинків з господарськими приміщеннями на АДРЕСА_2 , п'ята черга будівництва», та які належать ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2016 року № Г5.НП1-05N-20042016-ИП, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ «АКВАРЕЛІ ДЕВЕЛОПМЕНТ ХОЛДІНГ»;
- перевести на нього права заявника за заявкою від 20 квітня 2016 року на участь у відкритому (публічному) аукціоні з продажу форвардних контрактів на поставку майнових прав на об'єкти нерухомого майна (деривативів), складеною ОСОБА_2 на користь Товарної біржі «ПЕРСПЕКТИВА-КОММОДІТІ»;
- перевести на нього права замовника за разовим замовленням від 20 квітня 2016 року, наданим ОСОБА_2 на користь Товарної біржі «ПЕРСПЕКТИВА-КОММОДІТІ», на купівлю форвардного контракту на поставку майнових прав за договором купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2016 року № Г5.НП1-05N-20042016-ИП;
- визнати фіктивним договір купівлі-продажу, укладений 21 грудня 2017 року між продавцем ОСОБА_2 і покупцем ОСОБА_3 , про продаж нежитлового приміщення № 433, розташованого в Києво-Святошинському р-ні в АДРЕСА_3 загальною площею 485,5 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловолом С. М.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
04 серпня 2023 року рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області в задоволенні позову відмовлено.
23 травня 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів факту укладення удаваного правочину, а саме договору позики з метою приховання іншого правочину - договору надання посередницьких послуг на придбання нерухомого майна з елементами договору комісії, зокрема не довів спрямованості волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а також факту настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. Відтак відсутні підстави і для задоволення вимог про визнання за позивачем права власності на об'єкт нерухомості, переведення прав покупця, а також визнання договору купівлі-продажу фіктивним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
13 вересня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Зубицька Л. М. засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2024 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах:
- Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16, про те, що, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним;
- Верховного Суду від 11 квітня 2018 року в справі № 707/1541/16-ц про те, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тому, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин;
- від 06 червня 2018 року в справі № 910/19473/17 про те, що суд, мотивуючи рішення в справі, повинен давати відповідь на кожен важливий та доречний аргумент сторони. Перекладення на сторону обов'язку доказати певний факт або спростувати його в умовах, коли такий обов'язок об'єктивно спроможна виконати лише інша сторона, може призвести до необґрунтованого свавільного рішення. Тобто за відсутності належних обґрунтувань відповідачів щодо дійсного наміру укладення саме договору дарування із наданням відповідачами відповідних пояснень суду своїх мотивів, передчасними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач не обґрунтував удаваності договорів дарування частки в статутному капіталі товариства з метою приховання договору купівлі-продажу таких часток.
- Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 про те, що якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд зробить висновок, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами в справі. Суди попередніх інстанцій не здійснили юридичної оцінки усіх фактичних обставин справи та доводів позивача, обмежилися лише формальними висновками про те, що позивач не подав суду доказів на підтвердження своїх позовних вимог.
Зазначила, що домовленості сторін щодо придбання ОСОБА_2 майна саме за кошти та в інтересах позивача підтверджуються електронним листуванням та документами, що були відправлені ОСОБА_2 з електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1 та позивачем на її адресу, проте суди не надали такому листуванню належної оцінки.
Суди попередніх інстанцій не дослідили питання дійсної спрямованості волі сторін під час укладення спірного договору.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Зінкевич Д. В. звернувся до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів попередніх інстанції - без змін з тих підстав, що всі доводи касаційної скарги зводяться переоцінки доказів.
Зазначене представником позивача особисте листування ОСОБА_2 було надане ОСОБА_4 представнику позивача без її згоди в порушення вимог статті 31, 32 Конституції України, статей 2, 5, 6, 11, 21 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію». Крім того, в цих листуваннях відсутні посилання на особу позивача, тому вони не можуть бути належними і допустимими доказами в справі.
Звернула увагу, що позивач не зміг підтвердити і надати оригінал договору позики від 27 серпня 2015 року для дослідження судом та не зміг надати пояснення щодо підписання договору позики від 27 серпня 2015 року, який знаходиться в матеріалах справи в м. Вільнюсі, за відсутності ОСОБА_2 , оскільки довідкою з міграційної служби підтверджено, що до дати підписання та на дату підписання ОСОБА_2 не перебувала у м. Вільнюсі Литовської Республіки.
У грудні 2024 року представник ОСОБА_3 - адвокат Безсмертна М. Т. звернулася до Верховного Суду з відзивом, у якому зазначила, що паперові копії електронних доказів (фотографії) без зазначення про наявність у позивача або іншої особи оригіналу електронного доказу є підставою, щоб суд не прийняв до уваги такі докази, оскілки порушено порядок, визначений в частині другій статті 100 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Право власностіОСОБА_3 на нежитлові приміщення, які є предметом договору купівлі-продажу, зареєстровано 21 грудня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 24092907, тому звернула увагу на презумпцію правомірності набуття права власності на майно.
ОСОБА_1 є громадянином рф, а Кабінет Міністрів України постановою від 03 березня 2022 року № 187 запровадив мораторій (заборону) на виконання зобов'язань перед рф і пов'язаними з нею особами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 серпня 2015 року у м. Вільнюсі Литовської Республіки між громадянином рф ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_2 підписано договір позики, згідно з пунктом 1 якого останній надано в позику 1 000 000,00 доларів США строком повернення до 27 серпня 2018 року, якщо інше не буде узгоджено.
Із даних звіту про операції на рахунку, а також доручення про переказ коштів убачається, що ОСОБА_1 02 вересня 2015 року перерахував ОСОБА_2 520 000,00 доларів США (т. 1 а. с. 36, 38 зворот).
20 квітня 2016 року між ТОВ «АКВАРЕЛІ ДЕВЕЛОПМЕНТ ХОЛДІНГ» (продавець) та ПАТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний Інвестиційний фонд «Мігліор» (покупець) укладено форвардний контракт, згідно з яким продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець зобов'язався прийняти базовий актив відповідно до Специфікації форвардного контракту й сплатити за нього ціну на умовах даного форвардного контракту.
Форвардний контракт підлягає виконанню шляхом укладення договору купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення. Нежитлове приміщення, майнові права на яке є базовим активом, має наступні технічні попередні (проекти) характеристики, а саме: будівельний номер НП1, поверх 0-1, будинок Г5, проектна загальна площа - 533,84 кв. м. (т. 1 а. с. 66 73).
20 квітня 2016 року між ТОВ «АКВАРЕЛІ ДЕВЕЛОПМЕНТ ХОЛДІНГ» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення № Г5.НП1-05N-20042016-ИП, за умовами якого ОСОБА_2 придбала майнові права на нежитлове приміщення в об'єкті житлової нерухомості загальною площею 533,84 кв. м, будинок Г5, поверх 0-1, в складі проєкту «Будівництво мікрорайону житлових будинків з господарськими приміщеннями на АДРЕСА_2 П'ята черга будівництва». Ціна майнових прав - 4 131 921,85 грн (т. 1 а. с. 49-57).
07 листопада 2017 року між ТОВ «АКВАРЕЛІ ДЕВЕЛОПМЕНТ ХОЛДІНГ» (продавець), ОСОБА_2 (попередній покупець) та ОСОБА_5 (новий покупець) укладено договір № Г5.НП1-05N-07112017-ВП про відступлення прав та переведення обов'язків за договором купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення від 20 квітня 2016 року № г5.НП1-05N-20042016-ИП, за яким попередній покупець, за згодою продавця, передає, а новий покупець приймає на себе усі права та обов'язки, що належать попередньому покупцю за договором купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення від 20 квітня 2016 року № Г5.НП1-05N-20042016-ИП, що укладений між продавцем та попереднім покупцем (т. 4, а. с. 45, 46).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04 грудня 2017 року № 106112822 нежитлові приміщення загальною площею 485,5 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 належали ОСОБА_2 .
21 грудня 2017 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купила нежитлові приміщення № 433 загальною площею 485,5 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловолом С. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 3239. Згідно з пунктом 4.1 договору покупець для сплати коштів за вказані нежитлові приміщення здійснює платіж в день посвідчення договору в розмірі 3 988 035,22 грн. Підтвердженням повного розрахунку в розмірі 3 988 035,22 грн з продавцем за нежитлове приміщення є платіжне доручення від 21 грудня 2017 року № 1, видане ПАТ «КБ «АКОРДБАНК» (т. 2 а. с. 108-111).
Із виписки з особового рахунку убачається, що на рахунок ОСОБА_2 перераховано 3 988 035,00 грн. Призначення платежу - «перерахування коштів за нежитлові приміщення № 433 за адресою: АДРЕСА_3 , згідно з договором купівлі-продажу від 21 грудня 2017 року № 239 (т. 2, а. с. 114).
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 травня 2018 року № 125206671 власницею нежитлових приміщень загальною площею 485,5 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 (т. 2, а. с. 115-117).
15 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено додаткову угоду до договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21 грудня 2017 року, згідно з якою доповнено розділ 6 договору купівлі-продажу пунктом 6.5 такого змісту: «У випадку визнання судом цього договору недійсним протягом трьох років з моменту його укладення, зокрема, але не виключено, у разі визнання його фіктивним та/або застосування наслідків недійсності договору чи витребування майна від покупця та фактичного виконання рішення суду або визнання права власності на майно за продавцем або за третіми особами з підстав недотримання продавцем вимог закону під час набуття майна у власність чи під час продажу майна покуплю та фактичного виконання рішення суду, в результаті чого право власності покупця на майно буде припинено, продавець зобов'язується відшкодувати покупцю грошові кошти, які були фактично сплачені покупцем на користь продавця за цим договором, зокрема вартість майна, визначену в пункту 2.1 цього договору, а також відшкодувати витрати пов'язані із судовими справами, предметом розгляду яких є визнання недійсним цього договору та/або застосування наслідків його недійсності чи витребування майна від покупця сплатити штраф у розмірі 100 000,00 гривень» (т. 3, а. с. 7, 8).
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзивів та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Під час оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Відповідно до статей 626, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а також його обов'язковість для сторін договору.
Свобода договору належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.
Сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми ( частина перша статті 1047 ЦК України).
Згідно частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частин першої-третьої, п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України вбачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов'язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Тобто для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.
Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.
Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.
Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Такі висновки сформульовані в постановах Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 753/6253/18, від 16 червня 2021 року в справі № 522/7303/17 та ін.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц указано, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання договору позики удаваним, має довести:
1) факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним;
2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин;
3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваними правочинами.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які в подальшому підтримані у постановах Верховного Суду від від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17, від 16 квітня 2025 року в справі № 332/534/22 та ін.
Оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників (див. постанови Верховного Суду від 11 грудня 2024 року в справі № 522/22397/18, від 15 січня 2025 року в справі № 293/1491/23).
Відмовляючи в позові, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів спрямованості волі сторін спірного договору позики на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим договором, та настання між сторонами такого договору інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені договором позики.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з наведеним висновком, з огляду на таке.
За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Суди в справі встановили та матеріалами справи підтверджено, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що сторонами насправді було вчинено договір доручення на придбання нерухомого майна від імені ОСОБА_2 , але за рахунок і на користь ОСОБА_1 , тобто було укладено посередницький договір на придбання нерухомого майна, який містить елементи договору комісії, та спрямованості волі сторін саме на такі правовідносини.
Посилання заявника в касаційній скарзі на висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені в постанові від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21, та нату обставину, що домовленість сторін щодо придбання відповідачкою майна за кошти та в інтересах позивача підтверджується електронним листуванням (т. 1, а. с. 21-25), обґрунтовано відхилені судами, з огляду на таке.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року, на момент подання позову).
Відповідно до статті 65 ЦПК України (в редакції ЦПК України до 15 грудня 2017 року, на момент подання позову) речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 76 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 100 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону України від 22 травня 2003 року № 851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.
Згідно із частиною першою статті 7 Закону № 851-IV (в редакції, чинній на момент подання позову) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».
За частиною першою статті 7 Закону № 851-IV (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».
У частині першій статті 7 Закону № 851-IV (в редакції, чинній на момент апеляційного та касаційного розгляду) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».
З наведених норм права вбачається, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (зокрема текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ, який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21, на яку посилається заявник в касаційній скарзі).
Подання електронного доказу в паперовій копії саме собою не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21).
Також Велика Палата Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 роз'яснила, що поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа, зокрема електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.
Водночас суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням.
Із досліджуваних судами першої та апеляційної інстанції наданих позивачем паперових фотокопій електронного листування не встановлено листування між сторонами в справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , інформація в цих листах не підтверджує домовленість сторін щодо придбання відповідачкою майна за кошти та в інтересах позивача, тому суди правильно виснували, що такі листування не підтверджують в сукупності з іншими доказами в справі наявності обставин, що обґрунтовують позовні вимоги, зокрема спрямованості волі сторін на встановлення певних цивільно-правових відносин.
Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій по суті спору і спростовуються матеріалами справи.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній постанові не врахували висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16, Верховного Суду в постановах від 11 квітня 2018 року в справі № 707/1541/16-ц, від 06 червня 2018 року в справі № 910/19473/17, є безпідставним, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16 виснувала, що вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс» спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з'ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору. З урахуванням наведених норм процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі щодо визначення належності частки в статутному капіталі товариства, є господарсько-правовими, тому апеляційний суд зробив законний та обґрунтований висновок про необхідність закриття провадження у справі в указаній частині позовних вимог, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Верховний Суд в постанові від 11 квітня 2018 року в справі № 707/1541/16-ц виснував, що апеляційний суд не перевірив наявність чи відсутність неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло б на її волевиявлення під час укладення договорів дарування замість договору довічного утримання, чи підтверджуються такі обставини потребою позивача у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у неї спірного житла як єдиного; чи була фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваними договорами дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання у спірному будинку після укладення договору дарування, то ухвалене апеляційним судом рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У постанові від 06 червня 2018 року в справі № 910/19473/17 Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що суди не дослідили питання дійсної спрямованості волі сторін під час укладення спірних договорів дарування. Помилковим та таким, що не ґрунтується на нормах права, є висновок апеляційного господарського суду про те, що з'ясування мотивів укладення відповідачами спірних договорів не відповідає вимогам закону і не може вплинути на вирішення спору сторін по суті (п.3.3.6 постанови). Суди не встановили обставин, а дарувальники та обдаровуваний за спірними договорами (відповідачі у справі) не навели жодних мотивів укладення ними практично ідентичних за змістом двосторонніх договорів дарування часток у статутному капіталі товариства в один і той самий проміжок часу, з визначенням розміру штрафних санкцій для дарувальників у випадку не проведення товариством реєстраційних дій та розголошення інформації, пов'язаної зі спірними договорами.
Отже, не можна вважати, що обставини справ, на які посилається заявник в касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції- без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Зубицької Любові Миколаївни залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська