П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 травня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/36166/24
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Коваля М.П. та Осіпова Ю.В.,
за участю секретаря судового засідання Цандура М.Р.,
апелянта ОСОБА_1 та його представника - адвоката Бардука В.І., представниці відповідача - Зарудної А.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року (суддя Самойлюк Г.П., м. Одеса, повний текст рішення складений 21.02.2025) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
22.11.2024 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області, у якому позивач просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС в Одеській області №1090-о від 24.10.2024;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Кілійської державної податкової інспекції Головного управління ДПС в Одеській області;
- стягнути з Офісу Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення по день ухвалення рішення суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неповне з'ясування усіх обставин справи та порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
На думку апелянта, подана позивачем в електронному вигляді заява про звільнення без накладання ЕЦП, в розумінні норм чинного законодавства, не може вважатися поданою та створювати юридичних наслідків у вигляді її розгляду суб'єктом владних повноважень, а тим більш, бути підставою для видання наказу про звільнення позивача з посади за наслідками такого розгляду.
Окрім того апелянт наполягає, що заява про звільнення написана ним в результаті здійснення морального тиску, а відсутність належного волевиявлення не дає підстав стверджувати про наявність наміру позивача звільнитися саме за угодою сторін, а тому лише згода суб'єкта призначення задовольнити заяву службовця про звільнення не означає наявності угоди про припинення служби саме з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, п. 3 ч. 1 ст. 83, ст. 86 Закону України «Про державну службу».
Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у згаданій частині - без змін.
Справа розглянута судом першої інстанції за правилами загального позовного провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 01.08.2003 проходив службу в податкових органах України.
Згідно наказу №157-о від 16.01.2025 ОСОБА_1 призначений на посаду начальника Кілійської державної податкової інспекції Головного управління ДПС в Одеській області.
24.10.2024 ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області за допомогою мобільного додатка "Viber" направлено заяву про звільнення із займаної посади за угодою сторін з 24.10.2024.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 83 Закону України №889-VIIІ від 10.12.2015 "Про державну службу" наказом Головного управління ДПС в Одеській області №1090-о від 24.10.2024 "Про звільнення ОСОБА_1 " припинено державну службу та звільнено 24.10.2024 ОСОБА_1 з посади начальника Кілійської державної податкової інспекції Головного управління ДПС в Одеській області за угодою сторін згідно з частиною другою статті 86 Закону України №889-VIIІ від 10.12.2015 "Про державну службу" (із змінами і доповненнями).
В якості підстави для прийняття наказу зазначено: заява ОСОБА_1 , ст. ст. 47, 83 КЗпП України, стаття 24 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (із змінами і доповненнями).
Вважаючи наказ про звільнення протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом про його скасування та поновлення на посаді.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку про правомірне звільнення позивача з посади за угодою сторін, оскільки позивачем добровільно подано на мобільний додаток Вайбер зі свого телефонного номеру власноруч написану заяву про звільнення за угодою сторін 24.10.2024, та не надано доказів на підтвердження того, що така заява була подана внаслідок чинення на нього тиску з боку роботодавця, тому звільнення позивача за угодою сторін відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.
Надаючи правову оцінку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги колегія суддів зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України №889-VIII від 10.12.2015 "Про державну службу".
Пунктом 1 статті 1 цього Закону визначено, що державна служба це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону№889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Згідно з вимогами статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади"; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).
За приписами статті 86 вказаного Закону державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.
Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
За загальним правилом волевиявлення сторін трудового договору оформляється шляхом написання працівником заяви про прийом на роботу, а зі сторони власника (роботодавця) шляхом постановлення відповідного наказу про прийняття на роботу.
Чинне законодавство не встановлює порядку та строку припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу.
За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу.
День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.
Отже, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється.
Форма домовленості (угоди сторін) про звільнення за цією підставою не визначена, а це означає, що пропозиція (iнiцiатива) i сама угода сторін може бути як у письмовій, так і в усній формі.
Якщо працівник подає письмову заяву про звільнення за цією підставою, то в ній має бути зазначено прохання звільнити його за угодою сторін i бажану дату звільнення, яка може співпадати з датою подачі заяви. У свою чергу суб'єкт призначення, розглядаючи цю заяву вирішує чи погоджуватися на таку пропозицію чи ні. Саме у цьому і полягає процедура досягнення згоди між сторонами, коли працівник і суб'єкт призначення спільно вирішують коли і як відбудеться звільнення.
Законність звільнення за угодою сторін фактично поставлено у залежність від наявності взаємної згоди між працівником і суб'єктом призначення на таке звільнення. Звільнення за угодою сторін здійснюється лише у разі досягнення згоди щодо дострокового припинення трудового договору саме із цієї підстави та погодження сторонами усіх умов звільнення, в тому числі і дати звільнення.
На відміну від процедури звільнення за власним бажанням звільнення за угодою сторін можливе у будь-який час, у разі коли між службовцем та суб'єктом призначення досягнуто домовленості про припинення державної служби з узгодженням ними дати звільнення. Цей строк може бути як більшим так і меншим від двотижневого строку.
Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного службовця та суб'єкта призначення.
Як наполягає позивач в суді апеляційної інстанції та не заперечується відповідачем, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю II групи (загальне захворювання). 21.10.2024 йому зателефонував начальник управління персоналу Головного управління ДПС в Одеській області (Роман Кириленко) та попросив надати документи, на підставі яких йому було надано інвалідність, що підтверджено скріншотом (а.с. 21). В подальшому, ОСОБА_2 сказав, що інвалідність встановлена йому незаконно, а тому для запобігання негативних наслідків, протягом 10 хвилин він повинен написати заяву про звільнення, для чого надіслав через "Viber" її зразок для заповнення. (а.с. 77 об., 79 об., 84). У разі відмови, загрожував негативними змінами у роботі, зокрема проблемами з проходженням атестації. Перебуваючи у стані сильного душевного хвилювання та заходжуючись під психологічним тиском, що обумовлені суспільним резонансом у зв'язку із публікацією у мережі списку прокурорів-інвалідів, які були звинувачені у причетності до корупційної схеми, пов'язаної з МСЕК Хмельниччини; необхідністю негайного написання заяви; хвилюючись за майбутнє своїх дітей з інвалідністю, що не дало можливості усвідомити те, що відбувається та їх наслідки, позивач написав заяву про звільнення за власним бажанням, копію якої переслав Кирилинку Р за допомогою "Viber". При цьому, на вказану копію не було накладено електронно-цифрового підпису. Того ж дня через "Viber" позивач отримав оскаржений ним у даній справі наказ про своє звільнення.
Оцінюючи аргументи позивача, колегія суддів виходить із того, що повноваження органів влади є законодавчо визначеними, та враховує наступне.
За приписами частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду національне законодавство має тлумачитися так, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанови від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 (провадження №11-1206апп19, пункт 80), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (провадження №14-182цс21, пункт 42), від 13.07.2022 у справі №199/8324/19 (провадження №14-212цс21)).
Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим. Зокрема, законодавство слід тлумачити відповідно до розумних цілей регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20 (провадження №12-33гс22, пункт 7.33).
Для досягнення цих цілей суд має широкі повноваження, включаючи повноваження тлумачити закон у виключних випадках contra legem, тобто проти букви закону, але відповідно до духу закону або права загалом.
У контексті цієї справи необхідно зазначити, що принцип тлумачення закону на користь особи є однією з основних засад правової системи, яка вказує, що суди повинні намагатися тлумачити закони та його норми в такий спосіб, щоб максимально захищати права та інтереси фізичної особи.
Цей принцип також часто відомий як "in dubio pro persona" або "in dubio pro homine" (латинською мовою), що означає "у вагомих сумнівах - на користь людини".
Важливо також відзначити, що принцип тлумачення закону на користь особи не означає безумовне ігнорування закону, але вказує на те, що в сумнівних ситуаціях суди повинні намагатися вибрати інтерпретацію, яка максимально захищає права та інтереси саме фізичної особи.
Так, відповідно до норм чинного законодавства, працівник може подати заяву про звільнення за статтею 38 КЗпП України у письмовій довільній формі в паперовому (особисто або направити поштою) або в електронному вигляді.
Основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів передбачені Законом України від 22 травня 2003 року №851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг" (далі - Закон №851-IV).
Відповідно до статті 1 цього Закону суб'єктами електронного документообігу є автор, підписувач, адресат та посередник, які набувають передбачених законом або договором прав і обов'язків у процесі електронного документообігу.
Статтею 5 Закону №851-IV визначено, що електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.
Відповідно до статті 6 Закону №851-IV для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Для підтвердження достовірності походження та цілісності електронного документа може використовуватися електронна печатка. Накладанням електронного підпису та/або електронної печатки завершується створення електронного документа.
Пунктом 27 частини першої статті 1 Закону України від 05 жовтня 2017 року №2155- VIII "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги" (далі - Закон №2155-VIII) визначено, що кваліфікований електронний підпис - удосконалений електронний підпис, що створюється з використанням засобу кваліфікованого електронного підпису і базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису.
Кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний підпис, та має презумпцію його відповідності власноручному підпису (частина шоста статті 18 Закону №2155-VIII).
Відповідно до частини першої статті 27 Закону №2155-VIII кваліфікована електронна довірча послуга реєстрованої електронної доставки повинна, зокрема відповідати таким вимогам: - повинна забезпечуватись ідентифікація відправника (абзац третій); - до електронних даних, що відправляються та отримуються, додається створений для них удосконалений електронний підпис чи удосконалена електронна печатка або кваліфікований електронний підпис чи кваліфікована електронна печатка кваліфікованого надавача електронних довірчих послуг у такий спосіб, що виключає можливість зміни електронних даних, яка не може бути виявлена (абзац п'ятий). З аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що заява подана в електронному вигляді підлягає обов'язковому підписанню електронно-цифровим підписом. Відсутність кваліфікованого електронного підпису на заяві перешкоджає можливості ідентифікувати особу, що її подала.
Аналіз наведених норм права дає підстави стверджувати, що листування у месенджері (у даному випадку подання заяви про звільнення), не може вважатись електронним документом (копією електронного документа) в розумінні положень частини першої статті 5 Закону №2155-VIII, тобто не може вважатися доказом, бо не містить електронного підпису, який є обов'язковим реквізитом електронного документа, оскільки в такому разі не можливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документу не захищений від внесення правок і викривлення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.01.2022 у справі №202/2965/21.
У постанові від 28.12.2019 у справі №922/788/19 Верховний Суд зазначив, що не може вважатися належним письмовим доказом і не може бути доказом у справі електронне листування, яка не відповідає вимогам Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" 22 травня 2003 року №851-IV, не містить електронного підпису, який є обов'язковим реквізитом електронного документа, оскільки у такому разі неможливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документа не захищений від внесення правок і викривлення.
Верховний Суд у постанові від 16.03.2020 (справа №910/1162/19) зазначив, що електронний документ, на підставі якого між сторонами виникають права та обов'язки, має відповідати положенням Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг".
Кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний підпис, та має презумпцію його відповідності власноручному підпису (Велика палата ВС постанова від 13.09.2023 у справі №204/2321/22).
Відтак, на підставі вищевикладеного апеляційний суд виходить із того, що документ вважається таким, що має юридичну силу, якщо він підписаний або фізично особисто, або за допомогою електронного цифрового підпису. Обидві форми підпису визнаються рівноцінними та такими, що створюють правові наслідки для сторін, які підписали документ.
З наведеного висновується, що процедура електронного обміну документами між працівником та роботодавцем застосовується наступним чином: 1) працівник має електронний цифровий підпис та підписує електронним цифровим підписом (далі ЕЦП) будь-яку заяву, в тому числі заяву про звільнення; 2) працівник надсилає підписану таким чином (ЕЦП) та належно оформлену заяву роботодавцю; 3) у відповідь - роботодавець надсилає працівнику наказ, підписаний за допомогою ЕЦП.
При цьому посилання відповідача на п. 2 Порядку фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку», затвердженого КМУ постановою від 11.12.2019 №1042, є безпідставними, оскільки цей Порядок визначає процедуру фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця, та не передбачає пересилання державним службовцем документів до державного органу.
Також відповідачем не доведено, що між ним, як роботодавцем та позивачем, як працівником, існували домовленості про пересилання документів з питань трудових відносин в будь-який доступний спосіб електронної комунікації, зокрема через Viber.
Таким чином, звільнення позивача відбулося на підставі роздрукованої фотокопії письмової заяви, пересланої без накладення електронного цифрового підпису, тобто, на час видання наказу про звільнення позивача у відповідача була відсутня письмова заява про припинення трудового договору. Відтак, апеляційний суд не може погодитися з висновком суду першої інстанції, що звільнення позивача відбулося без порушенням законодавства про працю та державну службу, оскільки вищевказана копія заяви позивача під час її розгляду відповідачем не мала силу документа в силу наведених нормативних актів, тобто, бути підставою для звільнення з посади.
Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю і саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю, тоді як у цієї справі обставина наявності ініціативи та відповідного волевиявлення позивача, як працівника про звільнення за власним бажанням, не доведена. Адже в даному випадку відповідачем не надано належних доказів на підтвердження волевиявлення ОСОБА_1 на звільнення його з роботи за власним бажанням за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, п. 3 ч. 1 ст. 83, ст. 86 Закону України «Про державну службу».
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд вважає, що спірний наказ про звільнення підлягає скасуванню з тих підстав, що він є незаконним та необґрунтованим, а відтак, наявні підстави для задоволення адміністративного позову.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Згідно Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок) середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
З наявної довідки про доходи вбачається, що за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, звільненню позивачу було нараховано заробітну плату у розмірі 104265,38 грн. (51037,38 грн. за серпень та 53228,00 грн. за вересень).
Середньоденний заробіток дорівнює - 1709,27 грн. (104265,38/(30+31)).
Періодом вимушеного прогулу позивача є період з 25.10.2024 (наступний день після звільнення) по дату постановлення рішення у справі - 21.05.2025, який складає 208 календарних дні.
Отже середнє грошове забезпечення за час вимушеного прогулу позивача за вказаний період становить 355528,16 грн. (1709,27 грн. х 208) і така сума зазначена без вирахування податків та зборів, обов'язкових платежів, які підлягають утриманню під час виплати доходу відповідно до положень податкового законодавства.
Таким чином доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції та є підставою для скасування рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, що призвело до порушення норм матеріального права та неправильного вирішення справи.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За приписами частини першої та частини другої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відтак апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 292, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року - скасувати та ухвалити нове рішення суду, яким адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС в Одеській області №1090-о від 24.10.2024 "Про звільнення ОСОБА_1 ".
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Кілійської державної податкової інспекції Головного управління ДПС в Одеській області з 25 жовтня 2025 року.
Стягнути з Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25 жовтня 20524 року по 21 травня 2025 року у розмірі 355528 грн. 16 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя М.П.Коваль
Суддя Ю.В.Осіпов
Повне судове рішення складено 23 травня 2025 року.