22 травня 2025 року м. Дніпросправа № 160/18312/24
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Чабаненко С.В. (доповідач),
суддів: Юрко І.В., Білак С.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2024 року в адміністративній справі №160/18312/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач ГУПФУ), в якому просив суд:
- визнати неправомірною бездіяльність щодо не поновлення пенсії позивачки - протиправною та дискримінаційною, визнати протиправними та дискримінаційними та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачці від 16.02.2023 та визнати протиправними та дискримінаційними дії відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсію позивачці;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії позивачці з 01.10.1999, на вказаний нею банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2024 року позовні вимоги задоволено частково, а саме судом:
- визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 16.02.2023 «Щодо повторного розгляду заяви на поновлення пенсії по рішенню суду»;
- зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії за віком з дати припинення;
- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 484,48 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Позивач, частково не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій з урахуванням уточнення, просить змінити 3-ій абзац резолютивної частини рішення суду першої інстанції та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії за віком з дати припинення, - з 01.10.1999.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що позивачка звернулась до суду з позовом щодо поновлення її пенсії з 01.10.1999.
28.10.1999 позивачка виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, після чого, виплата її пенсії була припинена відповідачем.
Відповідач не оскаржував ані факту призначення пенсії позивачці, який підтверджено штампом в її' трудовій книзі, ані факту припинення її пенсії у зв'язку з виїздом за кордон.
Відповідно до листа УПФУ від 05.01.2024 №1250-54282/Щ-01/8-0400/24, відповідач надіслав Рішення від 16.02.2023, яким відмовив у поновленні пенсії.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити повністю.
В обґрунтування скарги зазначено, що заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України особисто. Згідно чинного законодавства відсутня можливість падання саме вказаного виду заяви (про поновлення пенсії) через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.10.2022 по справі № 160/11746/22 Головним управлінням повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, подану 26.01.2022 та прийнято рішення від 16.02.2023 про відмову в поновленні пенсії, так як ОСОБА_1 не надавала відповідну заяву згідно Постанови правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 “Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановленого зразка.
Тобто, поновлення пенсії вже було предметом оскарження до Дніпропетровського окружного адміністративного суду відповідно до якого було прийнято рішення від 16.02.2023.
Вищезазначене рішення про відмову Головного управління від 16.02.2023 у встановлені законом строки оскаржено не було.
07.12.2023 представник позивача звернувся із заявою щодо добровільного виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.10.2022 по справі № 160/11746/22.
Представник позивача отримав відповідь від 15.01.2024 № 1250-54282/Щ- 01/8-0400/24 та рішення Головного управління про відмову від 16.02.2023.
Звернувшись до суду з позовом в 2024 році, позивач значно пропустила строк звернення до суду, встановлений ст.122 КАС України.
Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції не ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, не відповідає нормам матеріального права, доводи апеляційної скарги спростовують висновок суду першої інстанції, викладений в рішенні, у зв'язку з чим наявні підстави для його скасування.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому просив залишити її без задоволення.
В обґрунтування зазначено, зокрема, що відповідач в апеляційній скарзі не заперечує наявність у нього заяви представника позивачки про поновлення виплати пенсії від 26.01.2022, отримана ним через веб портал Пенсійного фонду України з особистою відповідною заявою позивачки про поновлення пенсії, засвідченою нотаріально в державі Ізраїль та легалізовною печаткою апостиль у відповідності до Гаазької Конвенції з накладенням ЕП).
Вимога щодо особистого звернення до Відповідача не просто звужує конституційне право на звернення за допомогою через уповноваженого представника відповідно до Закону України "Про звернення громадян", а й взагалі унеможливлює право пенсіонера, який проживає за кордоном, на отримання пенсії та суперечать цілям і задачам, викладеним у спеціальному Законі №1058.
Виходячи з діючих норм, що регулюють порядок звернення до органів Пенсійного фонду, посилаючись на висновки Верховного Суду у Постанові від 20.01.2022 по справі №280/4551/21, задовольняючи позовні вимоги позивача в частині поновлення виплати пенсії, суд дійшов обґрунтованого висновку, що пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника.
У відповідності з постановами Верховного суду України від 20.02.2018 у справі 757/12134/14-а, від 17.07.2018 у справі №211/1789/17, від 18.09.2018 у справі №522/535/17, від 31.01.2019 у справі №520/9721/16-а, від 08.08.2019 у справі №426/7157/16-а, від 12.03.2019 у справі №441/1239/17 судом було вказано на можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу ПФУ особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.
Враховуючи викладені висновки суду, заява представника позивачки про поновлення виплати її пенсії подана у відповідності до Порядку 22-1, тому твердження відповідача про нібито відсутність заяви позивачки не відповідає фактичним обставинам справи.
Щодо твердження скарги про пропуск строку звернення до суду за захистом порушеного права, припинення виплати якої відбулось не з вини позивачки, не відповідає висновкам Постанови Великої Палати ВСУ, а саме позивачка має безспірне право на поновлення виплати її пенсії з 01.10.1999 з урахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала в Україні до 1999 року.
28.10.1999 позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.
26.01.2022 ОСОБА_1 через свого представника Меламеда Вадима Борисовича направила до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області заяву про поновлення виплати пенсії через електронний кабінет Порталу електронних послуг Пенсійного фонду України.
Разом з даною заявою заявником додано, зокрема, належним чином засвідчені копії довіреності, паспорту Ізраїля, трудової книжки; апостильована та нотаріально завірена особиста заява про поновлення пенсії.
Також позивачем надано чинний паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
03.02.2022 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області листом № 114-2936/М-01/8-0400/22 повідомило заявника, що оскільки до запиту долучено скановані копії з ксерокопій документів (нотаріально завірена довіреність та ордер на надання правничої (правової) допомоги), надати інформацію щодо пенсійного забезпечення ОСОБА_1 немає законних підстав.
Вважаючи таку бездіяльність у не поновленні пенсії за віком протиправною, позивач через свого представника, звернулась до суду за захистом порушених прав.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.10.2022 у справі №160/11746/22, яке набрало законної сили, задоволено частково позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Суд:
- визнав протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 про поновлення пенсії;
- зобов'язав Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, подану 26.01.2022;
- у задоволенні інших позовних вимог - відмовив;
- стягнув з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору у розмірі 793,92 грн.
Рішенням від 16.02.2023 «Щодо повторного розгляду заяви на поновлення пенсії по рішенню суду» відмовлено у поновленні пенсії, так як позивач на надавала відповідну заяву встановленого зразка, як це передбачено профільним Порядком.
Суд апеляційної інстанції з зазначеним висновком суду першої інстанції не погоджується з наступних підстав.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень статті 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною 5 статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV та іншими нормативно-правовими актами.
Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.
Статтею 1 Закону № 1058-ІV встановлено, що пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Пенсіонер - особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім'ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом.
Довічна пенсія (ануїтет) - пенсійна виплата за рахунок коштів, що обліковуються на накопичувальному пенсійному рахунку застрахованої особи, а у випадках, передбачених законом, - на індивідуальному пенсійному рахунку учасника недержавного пенсійного фонду, сума та порядок виплати якої визначаються в договорі страхування довічної пенсії, укладеному із страховою організацією, що сплачується особі після досягнення нею пенсійного віку, передбаченого цим Законом, або членам її сім'ї чи спадкоємцям у випадках, передбачених цим Законом.
Статтею 8 Закону № 1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Так, відповідно до частини 1 цієї статті, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: 1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом; 2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.
Частиною 3 статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Виходячи з наведених законодавчих норм особа, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція Україні та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.
Таким чином, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.
Статтею 44 Закону № 1058-IV встановлено порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії, відповідно до якого, заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Частиною 5 статті 45 цього Закону визначено, що документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
Таким чином, позивач, як громадянин України має право на виплату призначеної їй пенсії. Підстави для поновлення конституційного права на виплату пенсії виникли після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.
З цього часу відповідач був зобов'язаний відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Отже, позивач як громадянин України має право на виплату призначеної пенсії.
Підстави для поновлення конституційного права на виплату пенсії виникли після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.
Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління ПФУ 25 листопада 2005 року № 22-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846) (далі - Порядок) (в редакції на час звернення позивача)
Пунктом 1.1 Порядку передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
Відповідно до пункту 1.5 Порядку № 22-1 Заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім'ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.
Стаття 59 Конституції України передбачає, що кожен має право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Отже, чинні норми законодавства містять положення, що дозволяють звернення пенсіонера з заявою про поновлення, перерахунок виплати пенсій не особисто, а через представника.
Суд зазначає, що під особистим зверненням пенсіонера, слід розуміти особисте підписання пенсіонером заяви про виплату пенсії, а не фізичне переміщення цієї особистої заяви пенсіонера до приймальні відповідача. Суд зазначає, що у такому разі зазначені тлумачення норм права звужують право позивача на пенсію у порівнянні з нормами, викладеними у спеціальному Законі України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", що має вищу юридичну силу.
Так, ураховуючи принцип свободи договору, вимоги статті 19 Конституції України, статей 202-204, частини четвертої статті 209, статті 237- 239, 244-245 Цивільного Кодексу України, Порядку № 3-1, можливість визначену законодавством у подачі заяви як особисто позивачем, так і його особистої заяви уповноваженим представником, відсутність у Порядку № 3-1 прямої заборони вчинення таких дій, представник позивача, як адвокат, мав право подати від імені позивача заяву.
Отже, передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу ПФУ особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 20.02.2018 у справі № 757/12134/14-а.
На підставі викладеного, суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач протиправно непоновлена виплата пенсії позивачу.
Суд апеляційної інстанції зазначає, в межах розгляду цієї справи необхідно встановити чи допущено відповідачем протиправну бездіяльність. Одночасно дослідженню підлягають обставини, які підтверджують поважність причин його невиконання.
Як протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Верховний Суд України у постанові від 24 листопада 2015 року по справі № П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з'ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Суд зазначає, що саме з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону, але не з дати, зазначеної позивачем, з 01.10.1999, та судом першої інстанції, з дати припинення.
Крім того, позивач просив поновити виплату пенсії з 01.10.1999, відповідно до норм Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», проте вказаний Закон набрав чинності з 1 січня 2004 року.
Зважаючи на викладене, не проведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Щодо посилання апелянта на відсутність заяви встановлено зразку (форми), суд зазначає наступне.
ПФУ, як орган державної влади, в силу вимог частини 2 статті 19 Конституції України, зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Матеріали справи свідчать, що позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії з документами які містять інформацію необхідну для здійснення перерахунку, яка була прийнята та зареєстрована відповідачем.
Зі змісту заяви вбачається, що вона містить всю необхідну інформацію.
Відповідач листом повідомив позивача про відмову у поновленні виплати пенсії посилаючись на те, що пенсійна справа позивача була закрита 20.11.1998 на підставі його особистої заяви, та пенсія отримана за 6 місяців наперед в порядку ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення», у зв'язку із цим позивач, як отримувач пенсії був знятий з обліку, а пенсійна справа передана до архіву. Зі змісту листа вбачається, що фактично позивачу відмовлено у задоволенні заяви не з причин того, що заява за формою та змістом не відповідає вимогам Порядку №22-1.
Крім того, Закон № 1058 та Порядок №22-1 не встановлюють реалізацію права на поновлення пенсії виключно за заявою встановлено зразку.
Також, матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем приписів п. 3.3 Порядку № 22-1 в частині роз'яснення позивачу порядку звернення за перерахунком пенсії та надання позивачу відповідного бланку заяви.
Соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.
Тобто, у розрізі даної справи та за умови підтвердження трудового стажу, як громадянин України, позивач наділений правом на відповідний соціальний захист з боку держави, яка в особі своїх органів не може відмовляти у його наданні з формальних (надуманих) підстав.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 28 серпня 2018 року у справі № 175/4336/16-а, від 25 вересня 2018 року у справі № 242/65/17, від 06 березня 2019 року у справі № 242/3016/17.
Таким чином, суд дійшов до висновку, що відповідачем неправомірно відмовлено позивачу у прийнятті документів та не розглянуто заяву у межах вимог Закону № 1058 та Порядку № 22-1.
Отже, зазначаючи про недотримання порядку звернення до Пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії невстановленого зразку, відповідач припустився формалізму.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 243/2677/15-а, від 19 лютого 2019 року у справі № 575/530/17.
Щодо посилання відповідача на пропуск позивачем строку звернення до суду з позовом, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга цієї ж статті).
Положеннями частини 1 та 3 статті 123 КАС України визначено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Поважними причинами пропуску строку звернення до суду в розумінні статей 122, 123 КАС України визнаються лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення особи, що звернулася до суду та пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
Так, в межах спірних правовідносин, слід встановити правомірність застосування судами попередніх інстанцій положень статей 122, 123 КАС України щодо строків звернення позивача до суду із позовом.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає нарахованою в момент призначення пенсії і залишається такою (нарахованою) до її чергової зміни.
У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року N 1058-IV (надалі - Закон N 1058-IV), визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Аналіз зазначених положень статті 46 Закону № 1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах до того часу, поки такі виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон № 1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
Водночас відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
Відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.
Відповідачем не доведено, що у припиненні виплати пенсії наявна вина позивача, підстава, яка була причиною припинення виплати пенсії, була правомірною; відповідачем або іншими суб'єктами владних повноважень розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після винесення рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009; існують положення закону, який зобов'язує позивача вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була припинена Пенсійним фондом України саме на його підставі, та в подальшому ці норми визнані Конституційним Судом України неконституційними.
Натомість позивач звернувся до територіального органу Пенсійного фонду (вжив активні дії) з проханням поновити виплату пенсії, проте було відмовлено в такому поновленні.
Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України".
Таким чином, на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно, що підриває довіру громадян до належного виконання всіма суб'єктами владних повноважень своїх функції та до можливості отримати в старості з боку держави в обмін на свою трудову діяльність справедливий соціальний захист.
Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі (правильному розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.
Виходячи із системного аналізу фактичних обставин справи та норм чинного законодавства, колегія суддів вважає, що статті 122, 123 КАС України не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв'язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.
Зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 164/1904/14-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17, у постановах Верховного Суду, зокрема, від 24 квітня 2018 року у справі № 646/6250/17, від 30 жовтня 2018 року у справі № 493/1867/17, від 22 січня 2019 року у справі № 201/9987/17(2-а/201/304/2017), від 19 березня 2018 року у справі № 806/1952/18 від 13 серпня 2021 року у справі № 120/1300/19-а, від 11 травня 2022 року у справі №540/1429/21, від 18 травня 2022 року у справі №160/5259/20 та від 30 вересня 2021 року у справі №540/4060/20, від 29 листопада 2024 року у справі№ 160/20613/21
Окрім того, аналогічне правозастосування наведене в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду з метою дотримання завдань адміністративного судочинства та забезпечення конституційних гарантій осіб на пенсійне забезпечення визнала за доцільне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 08 грудня 2015 року у справі № 21-5653а15, від 12 квітня 2016 року у справі № 462/9427/13-а, від 08 червня 2016 року у справі № 505/2135/14-а та від 11 жовтня 2016 року у справі № 404/4541/15-а, про те, що виниклі спори щодо поновленням виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права - статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) чи - статей 122, 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
Отже, поновлення пенсії слід здійснити з 07 жовтня 2009 року, як вже зазначалось.
Щодо позовних вимог в частині нарахування індексації колегія суддів зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18, Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновком суду першої інстанції про необхідність поновлення пенсії позивачці з проведенням індексації, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв'язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачці, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому в разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивачка не позбавлена права звернутися за захистом своїх прав до суду. Отже, вимоги позивачки щодо проведення індексації пенсії є передчасними та задоволенню не підлягають (п.87).
Щодо позовних вимог в частині нарахування компенсації втрати частини доходів, колегія суддів зазначає наступне.
При нарахуванні компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати слід керуватися Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплат», Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів в зв'язку з порушенням строків їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001.
Відповідно до статті 2 Закону № 2050-III, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
У відповідності до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 даного Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Пунктами 2, 3 Порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Згідно з пунктом 4 цього Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Тобто, з аналізу норм Закону № 2050-III та Порядку №159 вбачається, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії; 2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата); 3) наявні порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 4) відбулася затримка виплати доходів один і більше календарних місяців; 5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації передбаченої Законом № 2050-ІІІ та Порядком № 159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата). Компенсація за порушення строків виплати такого доходу, який не має разовий характер, проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Таким чином, за змістом наведених норм обов'язок здійснити компенсацію втрати частини доходів настає лише у випадку порушення встановлених строків їх виплати. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ та пункті 4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Аналогічний підхід до розуміння зазначених норм права Верховний Суд України висловив раніше у постановах від 19 грудня 2011 року (справа №6-58цс11), від 11 липня 2017 року (справа №21-2003а16). Такий підхід підтримано і Верховним Судом, зокрема, у постанові від 3 липня 2017 року (справа №521/940/17).
Також, Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02 квітня 2024 року справа №560/8194/20 вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09.06.2021, 17.11.2021, 27.07.2022, 11.05.2023 (справи №№ 240/186/20, 460/4188/20, 460/783/20,460/786/20, відповідно) про застосування строків звернення до суду з адміністративним позовом у правовідносинах щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їхньої виплати відповідно до Закону № 2050-ІІІ та сформулювати такі висновки:
а) у спорах цієї категорії справ суди повинні застосовувати шестимісячний строк звернення до суду з позовом, визначений частиною першою статті 122 КАС України, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів;
б) нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати зокрема і пенсії, проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Тому особі, права якої порушені невиконанням обов'язку нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати, достовірно відомо про час та розмір виплаченої заборгованості. При цьому така особа має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про розмір належної до виплати компенсації, порядок її нарахування і підстави виплати/невиплати;
в) з першого дня наступного місяця після отримання заборгованості з виплати пенсії за попередні періоди особа вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів і з цього дня починається перебіг шестимісячного строку звернення з позовом до суду. Звернення до суду з позовом про нарахування і виплату компенсації втрати частини доходів після закінчення цього строку є підставою, передбаченою пунктом 8 частини 1 статті 240, для залишення позовної заяви без розгляду;
г) отримання листа від територіального органу Пенсійного фонду України у відповідь на заяву не змінює час, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить про час, коли особа почала вчиняти активні дії щодо реалізації свого права на отримання компенсації у позасудовому чи судовому порядку. Відповідно з вказаної дати не може розпочинатись відлік строку звернення з позовом до суду.
Таким чином, за змістом наведених норм обов'язок здійснити компенсацію втрати частини доходів настає лише у випадку порушення встановлених строків їх виплати. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
В даному випадку, сума пенсії не нарахована та не виплачена відповідачем.
Позивач та відповідач підтверджують не виплату пенсії позивачу.
Отже, відповідні суми, які підлягають виплаті позивачу, не виплачені.
Колегія суддів наголошує, що виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу (заборгованості з пенсії), отже, до виплати належних особі сум пенсії за рішенням суду, відсутня протиправність в діях відповідача щодо не нарахування та невиплати компенсаційних виплат.
З огляду на викладене, ці вимоги є передчасними.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.12.2020 у справі №200/10820/19-а, від 18.09.2018 у справі № 522/535/17, №818/1429/17 від 25.04.2019 та у справі №818/1393/17 від 12.11.2019, від 16.05.2019 у справі № 134/89/16-а, від 10.02.2020 у справі № 134/87/16-а, від 05.03.2020 у справі № 140/1547/19, від 16.04.2020 року у справі № 220/11292/19-а, від 21 січня 2021 року у справі №160/35/20; від 21 грудня 2020 року у справі №520/2226/19; від 11 грудня 2020 року у справі № 200/10820/19-а, від 18 травня 2023 року у справі № 200/14129/19-а, від 20 квітня 2023 року у справі № 200/11746/19-а, від 24 січня 2023 року у справі № 200/10176/19-а, від 02 квітня 2024 року справа №560/8194/20, від 27 червня 2024 року у справі № 520/17342/18, від 31 липня 2024 року у справі №480/1704/19.
Оскільки суд першої інстанції правильно дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, однак помилково визначив дату, з якої підлягає поновленню пенсія позивача, тому в цій частині судове рішення підлягає зміні, що обумовлює часткове задоволення апеляційної скарги.
У відповідності до ч. 1, 4 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Керуючись ст. 311, 315, ч. 3, 4 ст. 317, 321, 322, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області - задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2024 року в адміністративній справі №160/18312/24 - змінити.
У абзаці третьому резолютивної частини рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2024 року в адміністративній справі №160/18312/24 зміни слова «з дати припинення» цифрами та словами «з 07.10.2009».
В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2024 року в адміністративній справі №160/18312/24 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий - суддя С.В. Чабаненко
суддя І.В. Юрко
суддя С.В. Білак