Справа № 760/14578/15
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/302/2025
23 травня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т. І.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шевчука Геннадія Михайловича на заочне рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року (суддя Демидовська А. І.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Правекс-Банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
встановив:
у серпні 2015 року ПАТ КБ «Правекс-Банк» звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у розмірі 89 334грн 06коп. та судові витрати у сумі 893грн 34коп.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що 12 лютого 2008 року уклав з відповідачем кредитний договір №779-009/08Р, за умовами якого позичальник отримав кредит в сумі 86 040грн зі строком повернення до 12 лютого 2015 року та сплатою 15,49 % річних. Договір укладено з метою своєчасної оплати вартості автомобіля, який був придбаний ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу №07/02/2-08 від 07 лютого 2008 року.
Позивач посилався на те, що у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 18 червня 2015 року в нього виникла заборгованість в розмірі 89 334,06грн, яка складається з простроченого кредиту у розмірі 36 431грн 73коп., пені за несвоєчасне погашення кредиту у розмірі 25 555грн 23коп., прострочених відсотків за користування кредитом у розмірі 17 071грн 65коп. та пені за несвоєчасне погашення відсотків у розмірі 10 275грн 45коп.
Заочним рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором № 779-009/08Р від 12 лютого 2008 року в розмірі 89 334,06грн та судовий збір у розмірі 893,34 грн.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 22 червня 2020 року стягувача ПАТ КБ «Правекс-Банк» у даній справі замінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія».
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 26 вересня 2023 року заяву представника відповідача - адвоката Шевчука Г.М. про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
У поданій апеляційній скарзі представник відповідача - адвокат Шевчук Г.М. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Представник відповідача посилається на те, що в пункті 9.2 договору кредиту сторони погодили, що строк користування кредитом достроково припиняється на 10-ий день місяця, наступного за місяцем, у якому виникло прострочення.
Представник відповідача зазначає, що в червні 2008 року відповідачем не в повному розмірі сплачено місячний платіж, у зв'язку з чим строк кредитування сплив 10 липня 2008 року, тому після вказаної дати банк не мав права нараховувати відсотки чи неустойку, у зв'язку з чим такі вимоги позивача не підлягають задоволенню з огляду на їх необґрунтованість.
Також представник відповідача вважає, що вимоги про стягнення заборгованості за тілом кредиту не підлягають задоволенню у зв'язку з пропуском банком позовної давності, про необхідність застосування якої заявлено в апеляційній скарзі, так як відповідач не був належним чином повідомленим про судовий розгляд та був позбавлений можливості заявити про це під час судового розгляду.
У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «ФК«Довіра та гарантія», яке є правонаступником ПАТ КБ «Правекс Банк», просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що пункт 9.2 кредитного договору щодо дострокового припинення строку користування кредитом застосовується лише після повідомлення про це банком позичальника, яке за обставинами цієї справи кредитором боржнику не надсилалося.
Також позивач вважає, що підстави для застосування позовної давності відсутні.
Відповідно до положень частини 1 статті 369 ЦПК України, які діяли на час відкриття апеляційного провадження, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
За приписами п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце судового засідання суду, якщо такий учасник обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбаче-
но, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
У справі «Bellet у. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Отже, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на перегляд заочного судового рішення, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий судовий розгляд, до якого також відноситься і право на перегляд заочного рішення.
Згідно норм чинного процесуального права, які діяли на час розгляду справи судом першої інстанції, належним повідомленням сторони про день та час розгляду судової справи, є дотримання вимог ст.ст. 74, 76 ЦПК України.
Частиною 1 статті 74 ЦПК України визначено, що судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.
Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку.
Згідно частин 3 та 4 статті 76 ЦПК України, якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. У разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
Відповідно до частини 1 статті 77 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачу судом надсилалися повістки про виклик у судове засідання за місцем його реєстрації, проте поштові відправлення повернулися до суду за закінченням терміну зберігання без вручення адресату, що не свідчить про відмову відповідача від одержання повістки чи про його незнаходження за адресою місця реєстрації(с.с.48а, 52, 56).
Отже, відповідач не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи судом першої інстанції, представник відповідача обґрунтовує свою
апеляційну скаргу у тому числі і зазначеною підставою, тому заочне рішення суду першої інстанції підлягає обов'язковому скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення по суті спору.
З матеріалів справи встановлено, що 12 лютого 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №779-009/08Р, за умовами якого позичальник отримав кредит в сумі 86 040грн зі строком повернення до 12 лютого 2015 року та сплатою 15,49 % річних.
Договір укладено з метою своєчасної оплати вартості автомобіля, який був придбаний ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу №07/02/2-08 від 07 лютого 2008 року.
У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, між банком та відповідачем був укладений договір застави транспортного засобу №779-009/08Р від 12 лютого 2008 року, згідно якого автомобіль марки «УАЗ», модель 3163-334, 2007 року випуску, шасі № НОМЕР_1 , тип ТЗ легковий універсал, реєстраційний номер НОМЕР_2 , передано в заставу банку. Договір посвідчений приватним нотаріусом Антиповою І.В.
Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості, станом на 18 червня 2015 року ОСОБА_1 мав заборгованість за кредитним договором у сумі 89 334грн 06коп.,яка складається з простроченого кредиту у розмірі 36 431грн 73коп., пені за несвоєчасне погашення кредиту у розмірі 25 555грн 23коп., прострочених відсотків за користування кредитом у розмірі 17 071грн 65коп. та пені за несвоєчасне погашення відсотків у розмірі 10 275грн 45коп.
На підставі частини першої статті 627 ЦК України та відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Визначення поняття «зобов'язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України
зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
Пунктом 1.2. кредитного договору встановлено, що кредит надається позичальникові у строк з 12 лютого 2008 року до 12 лютого 2015 року.
За змістом пунктів 4.4, 6.1.1 кредитного договору, укладеного між сторонами, позичальник зобов'язався погашати заборгованість шляхом внесення коштів рівними частками в сумі 1025грн щомісячно до 10 числа наступного місяця, а згідно пунктів 4.5, 6.1.1 - сплачувати відсотки за користування кредитом щомісячно у строк до 10 числа місяця, наступного за місяцем нарахування відсотків, а також на момент припинення дії договору.
Тим самим сторони погодили строк виконання зобов'язання та спосіб такого виконання - періодичними (щомісячними) платежами.
У пункті 9.2 договору сторони також передбачили, що у випадку виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості за кредитом та/або за сплатою відсотків за користування кредитом, строк користування кредитом, зазначений у пункті 1.2 договору припиняється достроково на 10-ий день місяця, наступного за місяцем, у якому виник факт прострочення. Про припинення строку користування кредитом банк письмово повідомляє позичальника.
Згідно з пунктом 6.1.4 кредитного договору, позичальник зобов'язався при настанні подій, зазначених у п. п. 9.1-9.2 цього договору, достроково погасити заборгованість за кредитом та відсотками у повному обсязі, а також сплатити пеню і штраф.
Отже, сторони кредитних правовідносин на власний розсуд врегулювали у договорі питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання у відповідності до статті 1050 ЦК України.
Тлумачення пункту 9.2 умов типового договору ПАТ КБ «Правекс - Банк» неодноразово було предметом перегляду Верховного Суду.
Зокрема, у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16 зазначено, що з аналізу змісту пункту 9.2 кредитного договору слідує, що безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов'язання є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, так як у такому повідомленні банк не вимагає дострокового виконання зобов'язань. Виходячи з наведеного, у разі прострочення виконання позичальником своїх зобов'язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов'язання та така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін.
Отже, якщо сторони договору визнали безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов'язання саме виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, то така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 381/4598/16, від 24 листопада 2021 року у справі 554/14426/15.
За таких обставин, доводи позивача у відзиві на апеляційну скаргу про те, що
строк кредитування змінюється лише після направлення кредитором відповідного повідомлення позичальнику, є безпідставними.
Згідно з узгодженими сторонами договірними умовами у разі прострочення виконання позичальником своїх зобов'язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов'язання і така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін, а подальше направлення чи не направлення банком вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту на цю зміну строку не впливає.
З наданого позивачем суду першої інстанції розрахунку заборгованості вбачається, що в період з лютого 2008 року до травня 2010 року позичальник регулярно (не завжди вчасно, але завжди в межах відповідного місяця) вносив платежі на погашення тіла кредиту та відсотків за користування кредитом.
Зокрема, за квітень 2010 року ОСОБА_1 11 травня 2010 року вніс 915,55грн відсотків за користування кредитними коштами та 1025грн щомісячного платежу з повернення тіла кредиту.
Однак за травень і червень 2010 року ОСОБА_1 жодних платежів не вносив, а наступний платіж, згідно з наданими банком розрахунками, відповідач здійснив лише 6 серпня 2010 року.
Відтак в травні 2010 року ОСОБА_1 вперше допущено прострочення погашення кредиту, яке полягало в повній несплаті щомісячного платежу у визначений договором строк, який охоплюється відповідним місяцем.
За таких обставин та з урахуванням положень 9.2 кредитного договору з 11 червня 2010 року у позичальника виникло прострочення з погашення заборгованості за кредитом і з цього моменту у відповідача виник обов'язок з повернення всієї суми кредиту банку, а з 10 липня 2010 року строк користування кредитом припинився.
У постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється. Права та інтереси кредитора в охоронних правовідносинах забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України.
Отже, нарахування банком відсотків та пені після 10 липня 2010 року є необґрунтованим і вказані позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Разом з цим, вимоги банку про стягнення тіла кредиту, а також відсотків і пені, нарахованих до 10 липня 2010 року, ґрунтуються на умовах договору та нормах матеріального права.
Однак, в апеляційній скарзі представник відповідача посилається на пропуск позивачем строку позовної давності, про що також заявляв у заяві про перегляд заочного рішення, зазначаючи, що відповідач не мав можливості заявити про застосування позовної давності при розгляді справи судом, так як не був належним чином повідомленим про судовий розгляд.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14 викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у
ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Як вже зазначалося вище, відповідач не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про судові засіданні, участі у розгляді справи не брав, суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви представника відповідача про перегляд заочного рішення, у якій було заявлено про застосування позовної давності, тому апеляційний суд розглядає заяву представника відповідача про застосування позовної давності до вимог позивача про стягнення тіла кредиту, а також відсотків і пені, нарахованих до 10 липня 2010 року.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Судом у цій справі встановлено, що з 11 червня 2010 року у позичальника виник обов'язок з повернення всієї суми кредиту та сплати відсотків/неустойки.
Якщо кредитор змінює строк виконання основного зобов'язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. У такому разі кредитор зобов'язаний пред'явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту.
Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16.
Отже, позивач повинен був звернутися до суду з даним позовом до 11 червня 2013 року, однак банк звернувся до суду лише 31 липня 2015 року, тобто з пропуском як загальної трирічної позовної давності за вимогами про стягнення тіла кредиту й нарахованих відсотків, так і річної спеціальної позовної давності за вимогою про стягнення пені.
У постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року (справа № 6-1174цс16) міститься правовий висновок про те, що, якщо сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення коштів, усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення і позичальник повинен звернутися до суду на захист свого порушеного права протягом трьох років саме з цієї дати.
Цей же висновок підтриманий Верховним Судом у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 308/1546/18.
За таких обставин, подальше внесення відповідачем платежів на погашення кредитної заборгованості не свідчить про переривання позовної давності в порядку, визначеному статтею 264 ЦК України.
Виходячи з вищевикладеного, позовні вимоги банку про стягнення тіла кредиту, а також відсотків та пені, нарахованих до 10 липня 2010 року, задоволенню не підлягають у зв'язку із спливом позовної давності.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового судового рішення про відмову у позові, з правонаступника позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги в розмірі 1 341грн.
Керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шевчука Геннадія Михайловича задовольнити.
Заочне рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Правекс-Банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 341грн.
Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення, оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, зазначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т. І. Ящук