Номер провадження: 22-ц/813/3127/25
Справа № 495/94/24
Головуючий у першій інстанції Боярський О.О.
Доповідач Назарова М. В.
20.05.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Назарової М.В.,
суддів: Коновалової В.А., Карташова О.Ю.,
за участю секретаря Соболєвої Р.М.,
учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору - Служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради Одеської області,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3
на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 січня 2024 року, ухвалене Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області, у складі: судді Боярського О.О. в приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору - служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів,
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з вказаним позовом до суду, який мотивував тим, що 13 лютого 2010 року зареєстровано шлюб з ОСОБА_2 у Жовтневому відділу реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, про що 13 лютого 2010 року Жовтневим відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції зроблено відповідний актовий запис за № 62 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 13 лютого 2010 року. Позивач та відповідач мають спільну дитину - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що Соборним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області складений 19 червня 2017 року актовий запис № 985 та видане свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 .
Після припинення спільного проживання відповідачка взагалі перестала проявляти до дитини увагу, цікавитися її здоров'ям та розвитком, бути присутньою у її житті. На даний час спільний син проживає із позивачем та перебуває найого утриманні і самостійному вихованні. ОСОБА_2 не проявляє до дитини уваги, не цікавиться життям дитини, її розвитком та вихованням. Зі сторони відповідачки відсутня повага до дитини та інтерес до її виховання.
ОСОБА_2 тривалий час не піклується про фізичний і духовний розвиток сина, підготовку до самостійного життя, не забезпечує необхідним харчуванням, медичним доглядом, лікуванням, що негативно впливає на фізичний розвиток як складову виховання дитини, не спілкуються із сином в обсязі, необхідному для його нормального самоусвідомлення, також не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню сином загальновизнаних норм моралі, а своєю негативною й протиправною поведінкою, показує поганий приклад і створює небезпеку для його життя і здоров'я, не проявляє інтересу до внутрішнього світу дитини.
Також вказує, що відповідачка по відношенню до сина ставиться погано, при зустрічі кричить на дитину, відсутня повага до дитини з боку матері.
Позивач неодноразово проводив з відповідачем бесіду стосовно прояву зацікавленості до дитини просив не кричати на сина, а також цікавиться його здоров'ям, розвитком, моральним та фізичним вихованням, водночас всі прохання позивача відповідач ігнорує, та продовжує ігнорувати існування дитини.
Відповідачка не надає жодних грошових коштів на утримання дитини і таким чином ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо виховання сина. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач зазначав, що проживає разом з сином у власному житлі. В квартирі наявні усі зручні умови для проживання дитини разом за батьком, дитина має власну кімнату. Також позивачу видано акт обстеження умов проживання дитини, згідно якого умови проживання дитини разом з батьком оцінені як задовільні.
За місцем проживання позивач характеризується як ввічливий, доброзичливий сусід, має постійне місце роботи, що підтверджується відповідною довідкою та свідчать про можливість утримувати дитину.
Водночас ОСОБА_2 на протязі останнього року ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, не бере участі у вихованні дитини, не піклується про неї, тому є доцільним позбавленням батьківських прав відповідачки.
У зв'язку з чим просив суд розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який 13.02.2010 року зареєстровано у Жовтневому відділу реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, про що вказаним відділом реєстрації актів цивільного стану зроблено відповідний актовий запис за № 62 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 13.02.2010 року; позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_4 ; визначити місце проживання дитини ОСОБА_4 разом з батьком ОСОБА_1 у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком ОСОБА_1 без участі матері; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_4 щомісячно у розмірі однієї чверті заробітку (доходу) ОСОБА_2 , але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи від дня пред'явлення даної заяви і до досягнення дитини повноліття.
08 січня 2024 року від ОСОБА_2 надійшла заява, в якій вказує, що вона повністю визнає позовну заяву та обставини, на які посилається позивач, не заперечує проти задоволення вимог в повному обсязі, а саме: щодо розірвання шлюбу із відповідачем, визначення місця проживання дитини із батьком, позбавлення її батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 та стягнення з відповідачки аліментів на користь позивача на утримання дитини. Справу просить розглядати без її участі за наявними у справі доказами. Вказує, що наслідки визнання позову їй відомі та зрозумілі. Також просить розглядати справу без висновку органу опіки та піклування мотивуючи це тим, що вона визнала позов та немає необхідності у його отриманні.
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 січня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який 13 лютого 2010 року зареєстровано у Жовтневому відділу реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, про що вказаним відділом реєстрації актів цивільного стану зроблено відповідний актовий запис за № 62 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 від 13 лютого 2010 року.
Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_4 .
Визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 разом з батьком ОСОБА_1 у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком ОСОБА_1 без участі матері.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_4 щомісячно у розмірі однієї чверті заробітку (доходу) ОСОБА_2 , але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи від дня пред'явлення даної заяви і до досягнення дитини повноліття.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3 просить скасувати рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 січня 2024 року та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції діяв всупереч встановленим обставинам справи, рішення суду суперечить інтересам дитини.
Посилаючись на п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу, що позбавлення батьківських прав щодо дитини гіпотетично може слугувати підставою для звільнення позивача від військового обов'язку. В результаті ухвалення оскаржуваного рішення, позивач необґрунтовано набув підставу для відстрочки від мобілізації, з підстав самостійного виховання ним дитини віком до 18 років.
Вважає, що позивачем використаний приватно-правовий інструментарій для здійснення спроби звільнення від конституційного обов'язку, передбаченого ст. 65 Конституції України, що виразилося у тому, що формулювання позовних вимог здійснено таким чином, аби вони співпадали з підставою відстрочки від мобілізації, а також у формальному залученні органу опіки і піклування до розгляду справи, без надання відповідного висновку.
Зазначає, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції залишив поза увагою, що позбавлення прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
В матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили би про наявність виключних підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, та наявності у її діях вини, зокрема заходів впливу у зв'язку із неналежним виконанням батьківських обов'язків з боку органів опіки та піклування, суду, у тому числі притягнення до адміністративної відповідальності за неналежне виконання батьківських обов'язків, тобто ті докази, що відповідачка систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, свідомо продовжує виконувати свої батьківські обов'язки.
Всупереч вимогам ч. 5 ст. 191 СК України матеріали справи не містять висновку органу опіки та піклування, обстеження умов проживання дитини і інше.
Щодо начебто визнання позову зазначає, то таку заяву було подано адвокатом Клименком С.Ю., з яким не було погоджено правову позицію, не було роз'яснено правові наслідки визнання позову. Відповідачка до суду жодного разу не з'явилася, обставини не підтвердила, а подана така заява не може свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов'язків .
Посилається, що Верховний Суд неодноразово зазначав, що суди не можуть покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову, не дослідивши обставини справи, схожі висновки КЦС ВС зробив у постанові від 22 листопада 2023 року у справі № 214/5134/22. Також посилається на постанову КЦС ВС від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22.
Зазначає, що заперечує проти розірвання шлюбу, оскільки сім'я остаточно не розпалася, на даний час сторони помирилися та проживають разом, підтримують подружні стосунки, а тому розірвання шлюбу буде суперечити її інтересам та інтересам сім'ї.
08.04.2025 від виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради надійшли пояснення, в яких зазначено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та малолітній ОСОБА_4 на території м. Білгород-Дністровський не проживають, інформація щодо фактичного місця проживання та контакти з ними відсутні, з'ясувати їх думку щодо порушеного питання не виявилося можливим. Вказує, що по справі помилково залучена служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, вона не є належною стороною по справі.
До судового засідання учасники справи не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи належно повідомлені, зокрема ОСОБА_2 повідомлена належним чином і в установленому законом порядку, повістку отримала 02.04.2025 16:47:28 в особистому кабінеті підсистеми (модуля) ЄСІТС Електронний суд, що підтверджується довідкою (а.с. 93 зв), представник ОСОБА_2 - адвокат Ворон А.І. повідомлений належним чином і в установленому законом порядку, повістку отримав 02.04.2025 16:47:28 в особистому кабінеті підсистеми (модуля) ЄСІТС Електронний суд, що підтверджується довідкою (а.с. 93), ОСОБА_1 повідомлений належним чином і в установленому законом порядку, повістку отримав 02.04.2025 16:47:28 в особистому кабінеті підсистеми (модуля) ЄСІТС Електронний суд, що підтверджується довідкою (а.с. 94), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, повідомлена належним чином і в установленому законом порядку, повістку-повідомлення, що підтверджено рекомендованим повідомленням про вручення (а.с. 95), що відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає скаргу такою, що підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам рішення суду не відповідає.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 13 лютого 2010 року зареєстровав шлюб з ОСОБА_2 у Жовтневому відділу реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, про що вказаним відділом реєстрації актів цивільного стану зроблено відповідний актовий запис за № 62 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 13 лютого 2010 року (а.с. 12 ).
Позивач та відповідач мають спільну дитину - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис № 985 складений 19 червня 2017 року Соборним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, на підставі чого 19 червня 2017 року видане свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 (а.с. 11).
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з визнання позову відповідачкою та доведеності позовних вимог протягом розгляду справи та того, що сторони однією сім'єю не проживають, поновити шлюбно-сімейні стосунки наміру не мають, подальше сумісне проживання сторін і збереження шлюбу є неможливим та суперечить їх інтересам, суд дійшов до висновку про необхідність розірвати шлюб між сторонами. Щодо позбавлення батьківських обов'язків вказав, що у ході розгляду справи встановлено беззаперечні докази повного відсторонення відповідачки ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню та утриманню дитини, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визначення місця проживання дитини із батьком, стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав є обґрунтованими, підтверджуються належними доказами, а тому підлягають задоволенню, у зв'язку із чим слід позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та стягнути з відповідачки аліменти на утримання дитини.
За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно з постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Статтею 8 Законом України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
У відповідності до ст. 141 СК України (тут і далі - в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно зі ст. 150 СК України, батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти, поважати дитину.
За змістом ч. 4, ч. 6 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
За змістом ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Як було вказано вище і вбачається з матеріалів справи, відповідачка ОСОБА_2 в особі свого повноважного представника ОСОБА_5 визнала позов, погодилася з визначенням місця проживання дитини з батьком (а.с. 26), проте чи відповідає таке визначення місця проживання інтересам дитини та як вона буде реагувати на це, судом не було перевірено, хоча в такому випадку він повинен був перш за все здійснити перевірку дотримання прав дитини, а не формально приймати визнання позову, і таке виключення з загального правила змагальності встановлено виключно в інтересах дитини.
При цьому, згідно з ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Частиною 5 вказаної статті передбачено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Матеріали справи не містять письмового висновку органу опіки та піклування щодо розв'язання спору, який виник між сторонами.
Також матеріали справи не містять ухвали суду першої інстанції про витребування від третьої особи такого висновку, що в даному випадку є обовязком суду.
Натомість, на ухвалу апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження надійшли пояснення Білгород-Дністровської міської ради Виконавчого комітету від 08.04.2025, згідно яких в ході проведеної работи встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на території Білгород-Дністровського не проживають, інформація щодо фактичного місця їх проживання та контакти з ними відсутні, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 контакти для зв'язку із відповідачкою надати відмовився, що свідчить про помилковість залучення вказаного органу до участу справі.
До вказаного листа додано копію листа Управління служби у справах дітей Адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради від 11.02.2025 № 06-40/04-13 про те, що виходом спеціалістами управління-служби 04.02.2025 за місцем реєстрації родини ОСОБА_1 вдома нікого не було, двері ніхто не відчинив, в телефонній розмові з адвокатом відповідачки стало відомо, що мати з дитиною на даний час знаходяться за межами України, місце знаходження батька невідоме, у зв'язку із чим провести обстеження умов проживання дитини не виявляється можливим (а.с. 97-98, 99).
Крім того, судом першої інстанції, в порушення вимог ч. 1 ст. 161 СК України, під час прийняття визнання позову не було прийнято до уваги (а фактично не з'ясовано) ставлення матері до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з батьків, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, зокрема твердження позивача, що дитина постійно мешкає із ним і, зокрема, за адресою орендованого позивачем житла: АДРЕСА_1 (а.с. 18-19).
Жодного доказу цього факту до позову не було додано.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Тлумачення наведених положень статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України», заява № 31111/04, наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини.
ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).
У рішенні ЄСПЛ від 30 червня 2020 року справі «Ілля Ляпін проти Росії», заява № 70879/11, наголошено на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз'єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв'язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) та Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19 (провадження № 61-9754св20), 06 жовтня 2021 року у справі № 320/5094/19 (провадження № 61-7357св21).
Усталеною є практика Верховного Суду щодо застосування статті 164 СК України, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, застосовується лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки недостатньо спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальній забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, і застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17, від 07 листопада 2023 року у справі № 601/928/22.
Задовольняючи позовні вимоги, суд наведеного не з'ясував, не пересвідчився у повній відсутності будь-яких доказів, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачкою своїми батьківськими обов'язками та дійшов необгрунтованого висновку про позбавлення відповідачки як матері дитини батьківських прав.
Слушними є доводи апеляційної скарги як в вищенаведеній частині, так і в частині способу захисту, який був обраний позивачем та задоволений судом повністю, що містить формулювання п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і що вказує на те, що суд першої інстанції не звернув увагу, що позбавлення батьківських прав щодо дитини гіпотетично може слугувати підставою для звільнення позивача від військового обов'язку, оскільки саме таке формулювання як самостійне виховання дитини батьком без участі матері міститься у наведеній нормі Закону № 3543-XII, яка дає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Таке дійсно свідчить про використання позивачем приватно-правового інструментарію для здійснення спроби звільнення від конституційного обов'язку, передбаченого ст. 65 Конституції України, що виразилося у тому, що формулювання позовних вимог здійснено таким чином, аби воно співпадало з підставою відстрочки від мобілізації, а також у формальному залученні органу опіки і піклування до розгляду справи, без надання відповідного висновку за місцем проживання дитини.
Натомість, у разі переслідування мети позбавити мати дитини батьківських прав за наявності законних підстав для цього вказане формулювання не потребується та не узгоджується із способом захисту прав того з батьків, з ким проживає дитина і який ініціює вказане питання.
Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ч. 1 ст. 180 СК України).
Згідно із ч. 3 ст. 181 СК України - за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до ч. 2 ст. 182 Сімейного Кодексу України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом (ч. 1 ст. 183 СК України).
Згідно ч. 1 ст. 191 СК України - аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви.
Оскільки матеріали справи не містять відомостей про проживання дитини із батьком та його самостійне матеріальне утримання дитини (доказів проживання дитини у м. Білгород-Дністровський Одеської області, у той час, коли обидва з подружжя є зареєстрованими у м. Дніпро за однією тією ж адресою, відвідування дитиною шкілького або дошкільного закладу, характеристик та відомостей з таких закладів щодо батьків дитини, тощо), а позовні вимоги про позбавлення батьківських прав відповідачки та визначення місця проживання дитини із батьком є необґрунтованими, то позовні вимоги про стягнення з відповідачки аліментів також не підлягають задоволенню.
Статтею 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Відповідно до частини першої статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
У частині першій статті 55 СК України встановлено, що дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.
Положеннями частин третьої та четвертої статті 56 СК України передбачено, що кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини.
Примушування до збереження шлюбних відносин є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно із частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя (частина перша статті 110 СК України).
Позовна заява ОСОБА_1 не містить жодного обгрунтування позову в наведеній частині крім фрази «після припинення спільного проживання», без зазначення, коли саме таке відбулося, що стало причиною розпаду сім'ї, чи вживалися сторонами заходи по збереженню родини та що свідчить про неможливість в подальшому спільно проживати.
В апеляційній скарзі відповідачка зазначає, що наразі вони з чоловіком проживають разом, підтримують подружні стосунки, а тому розірвання шлюбу буде суперечити її інтересам та інтересам їх сім'ї.
Позивач, отримавши апеляційну скаргу, не скористався своїм правом та не надав відзиву на апеляційну скаргу і не спростував тверджень відповідачки про те, що їх сім'я не розпалася, а подружні стосунки тривають.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За наведених обставин рішення суду як таке, що не відповідає вимогам закону та суперечать обставинам, що мають значення для справи, має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, тому апеляційна скарга відповідачки підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Згідно з ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволена, то з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір, сплачений останньою за подання апеляційної скарги, у розмірі 7267,20 грн.
Керуючись ст. 367, 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 січня 2024 року скасувати.
Ухвалити по справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору - служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНКОПП: НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНКОПП: НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 7267,20 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Дата складення повного тексту постанови - 20 травня 2025 року
Головуючий М.В. Назарова
Судді: В.А. Коновалова
О.Ю. Карташов