Справа №760/513/24
2/760/2320/25
19 травня 2025 року м. Київ
Солом'янський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Букіної О.М.,
за участю:
секретаря судового засідання -Черчукан В.О., Савченко С.В.
позивача - ОСОБА_1 ;
відповідача - ОСОБА_2 ,
представника позивача - ОСОБА_3
представника відповідача - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та застосування наслідків недійсності правочину,-
28.12.2023 позивач ОСОБА_1 звернулася до Солом'янського районного суду м. Києва з позовною заявою до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та застосування наслідків його недійсності, в якій просить суд:
-визнати недійсним договір позики від 03.03.2015, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ;
-у порядку застосування наслідків недійсності договору позики від 03.03.2015, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , стягнути із ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) 1 748 786,71 грн, що станом на дату подачі позовної заяви згідно з офіційним курсом НБУ становить еквівалент суми позики у розмірі 46 486,30 доларів США.
Також просить здійснити розподіл судових витрат.
Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що у березні 2023 року ОСОБА_1 дізналася, що її чоловік, ОСОБА_5 , 03.03. 2015 уклав договір позики з ОСОБА_2 , за яким передав їй у борг 46 486,30 доларів США зі строком повернення до 03.07.2015. Цей факт підтверджується власноруч написаною розпискою ОСОБА_2 від тієї ж дати.
17.03.2023 позивачу стало відомо, що у лютому 2019 року ОСОБА_5 звернувся до Солом'янського районного суду м. Києва (справа № 760/3337/19) з позовом до ОСОБА_2 з вимогою про стягнення заборгованості за договором позики від 03.03.2015 на суму 1 290 924,56 грн (еквівалент 46 486,30 дол. США за курсом НБУ на момент подання позову), а також 3% річних у розмірі 138 677,13 грн за прострочення повернення позики.
Позивач дізналася, що у справі № 760/3337/19 Солом'янський районний суд м. Києва 02.02.2023 відмовив у задоволенні позову ОСОБА_5 через пропущення ним строку позовної давності.
Із рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02.02.2023 у справі № 760/3337/19 позивач дізналася, що 03.03.2015 ОСОБА_5 уклав з ОСОБА_2 договір позики, за яким надав останній 46 486,30 доларів США у борг до 03.07.2015.
Разом з цим, позивач вказує, що запозичені грошові кошти були спільної сумісної власності подружжя, проте згода дружини, тобто ОСОБА_1 на укладення цього договору надана не була.
Зі змісту вказаного вище рішення суду позивач дізналася, що факт укладення договору позики підтверджується власноруч написаною розпискою ОСОБА_2 від 03.03.2015. Суд встановив, що сторони узгодили всі істотні умови та взяли на себе відповідні зобов'язання.
Також стало відомо, що ОСОБА_2 не повернула позику у визначений строк, у зв'язку з чим 16.01.2019 ОСОБА_5 надіслав їй претензію з вимогою повернути кошти. Претензія була отримана 22.01.2019, однак залишилася без відповіді і виконання. Невиконання зобов'язань стало підставою для подання ОСОБА_5 позову до суду в лютому 2019 року про стягнення заборгованості.
Із вказаного вище рішення позивач також дізналася, що, незважаючи на заперечення ОСОБА_2 про повне повернення позики, суд першої інстанції встановив порушення нею умов договору від 03.03.2015 як Позичальником. Вимоги ОСОБА_5 про стягнення боргу та 3% річних за весь період прострочення суд визнав обґрунтованими.
Однак, з огляду на заяву ОСОБА_2 про сплив строку позовної давності, суд застосував ч. 4 ст. 267 ЦК України і відмовив у позові саме через пропущення строку на звернення до суду з таким позовом.
При цьому позивач вказує, що суд не врахував, що кошти, передані в борг за цим договором, були спільною сумісною власністю подружжя - ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , яка не надавала згоди на такий правочин.
Крім того, посилається, що вона не була обізнана про існування цього договору позики до 17 березня 2023 року, хоча на момент укладення договору позики від 03.03.2015 ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.
Таким чином вважає, що кошти, передані у борг за цим договором, були спільною сумісною власністю подружжя, а розпоряджатися ними обидва з подружжя мали право лише за взаємною згодою, що відповідає вимогам ст. 65 СК України.
Оскільки ОСОБА_5 здійснив таке розпорядження самостійно, без згоди дружини, позивач вважає, що це порушило її права власності як подружжя на спільне сумісне майно.
Відповідно, позивач вказує на недійсність договору позики на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 203 та ст. 215 ЦК України через відсутність у ОСОБА_5 повноважень на укладення такого правочину. Крім того, сам договір суперечить вимогам чинного законодавства.
ОСОБА_1 вважає, що її права можуть бути поновлені виключно шляхом визнання договору недійсним із застосуванням наслідків недійсності згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України, яка передбачає повернення сторонами всього, що було одержано за цим правочином.
Позивач зазначає, що подала апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02.02.2023 у справі № 760/3337/19. У скарзі вона просила залучити її до справи як третю особу та надати правову оцінку факту, що ОСОБА_5 передав у борг кошти без її згоди як дружини, і визнати договір позики від 03.03.2015 недійсним.
Однак, ухвалою від 22.11.2023 суд апеляційної інстанції закрив апеляційне провадження за її скаргою, вказавши, що питання про недійсність договору позики не було предметом розгляду у справі, а тому немає підстав для її залучення до участі. При цьому суд зауважив, що ОСОБА_1 має право подати окремий позов, якщо вважає, що її права щодо спільного майна були порушені.
У зв'язку з цим позивач вважає за необхідне реалізувати своє право на оскарження договору позики від 03.03.2015, укладеного без її згоди, для захисту своїх майнових прав як подружжя.
Окрім того, позивач вважає, що звернення до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності цього правочину шляхом стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 грошових коштів, які були передані на підставі недійсного договору відповідає вимогам закону та бути справедливим та єфективним способом захисту порушених прав.
Враховуючи вище викладене, позивач просить визнати недійсним договір позики від 03.03.2015, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 та застосувати реституцію шляхом стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 1 748 786,71 грн, що станом на дату подачі цієї позовної заяви згідно з офіційним курсом НБУ (37,6194 грн) становить еквівалент суми позики у розмірі 46 486,30 дол. США.
10.01.2024 на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями дану справу було передано до провадження судді Букіної О.М.
12.01.2024 на запит суду надійшла інформація за № 105377483, відповідно до якої за відомостями Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дарницької РДА, відповідач ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , - з 03.09.1996 по теперішній час.
12.01.2024 на запит суду надійшла інформація за № 105377487, відповідно до якої за відомостями Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом'янської РДА, відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , - з 27.12.2011 по теперішній час.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 15.01.2024, прийнято справу до провадження Солом'янського районного суду м. Києва та відкрито провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та застосування наслідків його недійсності, та призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні за правилами загального позовного провадження.
Позивачу було надіслано копію ухвали про відкриття провадження. Відповідачам було надіслано копію ухвали про відкриття провадження та копію позовної заяви з додатками.
Визначено відповідачу/ам/ строк на подання відзиву на позов у порядку, передбаченому ст. 178 ЦПК України, - 15 днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
Позивачу роз'яснено право подати до суду відповідь на відзив у порядку, передбаченому ст. 179 ЦПК України, протягом 15 днів з дня отримання відзиву відповідача на позов.
26.02.2024 до суду від відповідача-1 ОСОБА_5 надійшов відзив на позовну заяву в якому зазначає, що ознайомлений зі змістом позовної заяви та позов визнає у повному обсязі.
13.03.2024 до суду від представника відповідача-2 ОСОБА_2 - адвоката Фещенка І.С. надійшов відзив на позовну заяву. Представник відповідача просив відмовити у задоволенні поданого позову як необгрунтованого. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову посилався на те, що позивачем не надано належних доказів в підтвердження того, що запозичені кошти є спільним майном подружжя. Також посилався, що грошові кошти за оспорюваним правочином були повернуті позикодавцю та чиненне законодавство не вимагає обов'язкової згоди позивача на укладання спірного правочину.
Разом з цим вказує, що ОСОБА_5 не оспорював цей правочин, а також не оскаржував у касаційному порядку рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 02.02.2023 у справі № 760/3337/19. А тому вважає, що позивач не має права на звернення до суду з даним позовом.
Також вважає, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з даним позовом та підстави для його поновлення, відсутні.
19.03.2024, 20.02.2024 до суду від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Воронцової Ю.Б. надійшла відповідь на відзив.
05.04.2024 до суду від представника відповідача-2 ОСОБА_2 - адвоката Фещенка І.С. надійшло клопотання про залишення позову без розгляду.
24.04.2024 до суду від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Воронцової Ю.Б. надійшли додаткові пояснення по справі.
30.04.2024 до суду від представника відповідача-2 ОСОБА_2 - адвоката Фещенка І.С. надійшло клопотання про долучення доказів в якому він просить долучити до матеріалів справи копії матеріалів справи №760/513/24, а саме:копію позовної заяви про стягнення боргу ОСОБА_5 , та копію відзиву ОСОБА_2 .
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 30.04.2024, було відмовлено задоволенні клопотання представника відповідача-2 ОСОБА_2 - адвоката Фещенка Ігоря Станіславовича про залишення позову без розгляду та застосування заходів процесуального примусу за вих. № 03042024-8С від 03.04.2024.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 30.04.2024 було закрито підготовче провадження та призначити справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та застосування наслідків його недійсності, до судового розгляду по суті.
18.09.2024 до суду від представника відповідача-2 ОСОБА_2 - адвоката Фещенка І.С. надійшла заява про застосування строку позовної давності.
26.11.2024 до суду від відповідача-1 ОСОБА_5 надійшла заява в якій він повідомляє, що обізнаний про час та дату призначеного судового засідання, але у зв'язку із великим навантаженням та перебуванням за межами м. Києва, просить проводити розгляд справи без його участі.
24.03.2025 до суду від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Воронцової Ю.Б. надійшло клопотання про участь позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференціїї поза межами приміщення суду.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 28.03.2025 було задоволено заяву представника позивача - адвоката Воронцової Ю.А. про участь позивача ОСОБА_1 у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Позивач та представник позивача в судовому засіданні позов підтримали в повному обсязі та просили його задовольнити.
Відповідач та її представник у судовому засіданні проти позову заперечували та просили у його задоволенні відмовити.
Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що 03.03.2015 ОСОБА_5 уклав договір позики з ОСОБА_2 , за яким передав їй у борг 46 486,30 доларів США зі строком повернення до 03.07.2015. Цей факт підтверджується власноруч написаною розпискою ОСОБА_2 .
Як установлено судом та дані обставини не заперечувалися сторонами у справі, позивач та відповідач-2 станом на час укладання спірного правочину, як і розгляду даної справи у суді, перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Позивач просить визнати недійсним договір позики від 03.03.2015, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , вважаючи, що даний правочин у розумінні вимог чинного законодавства порушує її права та охоронюваний законом інтерес,як подружжя.
З огляду на те, що позивач не є стороною спірного правочину, суд вважає за необхідне зазначити правове обгрунтування наявності у позивача права на звернення до суду з даним позовом.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, як вбачається зі змісту ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Тобто у розумінні приписів наведених норм оспорювати правочин може не лише її сторона, але й особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Оскільки ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа", зазначене поняття є оціночним, а тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись у кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 1-10/2004 визначено, що "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пайн Велів Девелопментс ЛТД" проти Ірландії" від 29.11.1991 зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" встановлений обов'язок судів застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі також - "ЄСПЛ") як джерело права.
Встановлено, що даний позов заявлений ОСОБА_1 як заінтересованою особою, чиї права та законні інтереси,як подружжя порушуються оспорюваним Договором позики від 03.03.2015, згідно вимог ст. 65 СК України, ч. 1 ст. 369 ЦК України.
Отже, охоронюваний законом інтерес ОСОБА_1 як дружини позивача полягає у тому, що грошові кошти, які були предметом оспорюваного правочину - Договору позики від 03.03.2015, укладеного між відповідачами, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, і її право/охоронюваний законом інтерес на спільне розпорядження цими коштами було порушене, оскільки здійснено без її згоди.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Вимога про визнання недійсним правочину заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину, може бути пред'явлена тільки його сторонам (правонаступникам), які й визначаються учасниками справи у такій категорії спорів. (Аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 220/421/17.
За вказаних вище обставин, суд вважає, що позивач має право на звернення до суду з вимогою про визнання недійсним спірного договору позики, який укладений між ОСОБА_5 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальника.
Щодо правових підстав в обгрунтування визнання оспорюваного правочину недійсним, суд приходить до наступного .
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
В силу ч. 1 ст. 63 Сімейного кодексу України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно з ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Відповідно до приписів ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Правовий аналіз наведеної норми закону дає підстави стверджувати, що грошові кошти, набуті одним із подружжя за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя в силу закону.
Висновок про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу наведений також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 .
Надаючи особисті пояснення у судовому засіданні 02.04.2025 позивач наголошувала на тому, що грошові кошти, які були набутті нею та її чоловіком - ОСОБА_5 під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя. Жодних шлюбних договорів чи домовленостей про надання певним доходам когось із подружжя правового статусу особистих приватних коштів між подружжям не укладалося. Разом з цим, згідно наданих ОСОБА_1 пояснень, між подружжям існувала домовленість про те, що всі кошти, набуті у шлюбі є спільною власністю подружжя, незалежно від того, хто з них ці кошти заробляв, і незалежно від того, чи працювала ОСОБА_1 у певний період, зокрема, у зв'язку з народженням їхніх спільних дітей.
Отже, суд погоджується з доводами позивача, що грошові кошти, які були передані відповідачем-1 у позику відповідачу-2 за оспорюваним правочином, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки, як встановлено вище судом станом на момент укладення цього правочину відповідач-1 та позивач перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 від 01.06.2008.
Та обставина, що кошти передані у позику за оспорюваним правочином є об"єктом спільної сумісної власності подружжя також визнані відповідачем-1 по справі.
Доказів зворотного матеріали справи не містять та в ході розгляду справи не встановлено, а тому доводи відповідача-2 про те, що позивачем не доведено належності переданих ОСОБА_5 у позику ОСОБА_2 коштів до спільної сумісної власності подружжя, суд вважає такими, що не заслуговують на увагу.
Питання щодо наслідків укладення договору позики грошових коштів одним із подружжя без згоди на те іншого із подружжя із застосуванням таких правових категорій, як "дрібний побутовий правочин" та "цінне майно", було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, за наслідками якого було ухвалено постанову від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 .
Як вбачається зі змісту вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19, предметом спору у цій справі були позовні вимоги дружини позикодавця про визнання договору позики недійсним та застосування наслідків його недійсності у зв'язку з тим, що вона не надавала згоди на позику грошових коштів, які є спільною сумісною власністю подружжя.
Приймаючи справу № 756/8056/19 до свого провадження, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.10.2023 виходила з того, що розгляд справи потребує уточнення висновку про застосування ст. 65 Сімейного кодексу України, зокрема визначення:
чи розповсюджуються на грошові зобов'язання (передача в борг одним із подружжя без згоди іншого) приписи ч.ч. 2 та 3 ст. 65 Сімейного кодексу України;
чи може бути визнаний недійсним договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без згоди іншого з подружжя на його укладення;
чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору.
Вирішуючи зазначені питання, Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на приписи ст.ст. 355, 368 ЦК України, ст. 60, ч. 1 ст. 70 СК України у вказаній постанові наголосила на тому, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач-1 ОСОБА_5 не оспорював тієї обставини, що надані у позику кошти є спільною сумісною власністю подружжя, а навпаки, у своєму відзиві (т.1 а.с.74-76) ОСОБА_5 підтвердив ту обставину, що надані у позику кошти дійсно вибули зі спільної сумісної власності подружжя, оскільки ОСОБА_2 суму боргу не повернула.
Також у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішуючи виключну правову проблему щодо наслідків укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов'язання подружжя щодо передачі спільних коштів у позику; договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Отже, з урахуванням фактичних обставин справи та враховуючи межі заявлених вимог, для визнання недійсним Оспорюваного правочину у даній справі суд має встановити наступні факти:
відсутність згоди іншого із подружжя на укладення Оспорюваного правочину;
сума оспорюваного правочину є такою, що виходить за межі дрібного побутового;
контрагент за оспорюваним правочином діяв недобросовісно, зокрема знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Матеріалами справи підтверджено, що відсутність згоди позивача на укладення оспорюваного правочину є доведеним фактом, оскільки ця обставина визнається сторонами у справі.
Доказів зворотного, тобто доказів наявності згоди позивача, як того вимагає чинне законодавство, матеріали справи не містять.
У своїй постанові від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та такого, що укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у ч. 1 ст. 1047 ЦК України, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов'язковість укладення договору позики в письмовій формі.
У частині першій ст. 1047 ЦК України законодавець пов'язав обов'язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а отже логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово.
Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш, як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ч. 1 ст. 1047 ЦК України), має бути надана у письмовій формі.
Як вбачається із матеріалів справи є очевидним той факт, що відповідач-1 на підставі оспорюваного правочину надав у борг ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 46 486,30 дол. США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України по відношенню гривні до долара США станом на 03.03.2015 становила гривневий еквівалент 1 153 789,97 грн (один мільйон сто п'ятдесят три тисячі сімсот вісімдесят дев'ять гривень 97 коп.).
Відповідно до п. 5 підрозділу 1 розділу XX Податкового кодексу України (у редакції, чинній станом на дату укладання Оспорюваного правочину) якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.
З огляду на наведене, оспорюваний правочин є таким, що виходить за межі дрібного побутового, оскільки його сума значно перевищує десятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, який станом на 03.03.2015 становив 170,00 грн (неоподатковуваний мінімум доходів громадян (17 грн) х 10).
Ураховуючи зазначене вище, суд вважає, що укладення оспорюваного правочину потребувало отримання письмової згоди іншого подружжя, тобто позивача у справі, що сторонами спірного правочину зроблено не було.
Доводи відповідача-2 про відсутність необхідності отримання згоди іншого із подружжя з посиланням на правові позиції Верховного Суду, викладені у ряді постанов, які наведені у відзиві представника ОСОБА_2 на позовну заяву, згідно з якими укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, не заслуговують на увагу, оскільки у даній справі розглядаються вимоги про визнання недійсним оспорюваного правочину, в якому один із подружжя виступав позикодавцем, а не позичальником.
При цьому, відповідач-2 ОСОБА_2 у судовому засіданні 02.04.2025 підтвердила, що станом на момент укладення оспорюваного правочину, їй було відомо про те, що ОСОБА_5 перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , оскільки відповідачі та позивач були знайомі між собою задовго до укладення оспорюваного правочину, а саме: ОСОБА_2 познайомилася із ОСОБА_1 ,як із дружиною ОСОБА_5 у серпні 2012 року на спільному сімейному заході-Дні народження кума сім'ї ОСОБА_6 .
Більше того, у судовому засіданні 02.04.2025 відповідач ОСОБА_2 особисто підтвердила, що вона не цікавилася тим, чи отримував згоду дружини ОСОБА_5 на укладення оспорюваного правочину, та не повідомляла ОСОБА_1 про укладення із ОСОБА_5 договору позики від 03.03.2015 особисто і їй невідомо про факти повідомлення ОСОБА_1 про вказані обставини в інший спосіб.
У той же час, Верховний Суд у своїй постанові від 16.01.2025 по справі № 922/405/24 вирішуючи питання щодо правомірності вимог дружини про визнання недійсним правочину з відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, який був вчинений її чоловіком за відсутності належної згоди дружини (позивача у справі) на розпорядження спільним сумісним майном подружжя, тобто без належних повноважень та застосування ст. 65 Сімейного кодексу України зазначив таке:
"95. Верховний Суд звертає увагу на те, що покупець як добросовісний набувач не звільняється від негативних наслідків, які можуть виникнути при укладенні правочину. Набувач із великим ступенем зацікавленості повинен оцінювати обставини укладення правочину.
96. Відповідач-2, як покупець, діючи добросовісно і розумно, повинен був не лише перевірити інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (стосовно учасників юридичної особи), а і оцінити й інші обставини, зокрема перевірити особу, як контрагента за договором (огляд паспорта для встановлення особи, з якою укладається договір), з'ясувати перебування контрагента у шлюбі на момент вчинення правочину (Верховний Суд бере до уваги можливість перевірки такого факту з огляду на державну реєстрацію шлюбу, як акта цивільного стану, з видачою відповідних документів та внесенням інформації до Державного реєстру актів цивільного стану громадян і паспорта громадянина) для встановлення обставин необхідності надання письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна, або встановлення обставин поділу, виділу в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності.
97. З огляду на зазначене, відповідач-2, як покупець, за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не міг не знати про обмеження повноважень відповідача-1, міг та мав би оцінити всі ризики, проте не вчинив дій, щоб пересвідчитися в наявності обмежень повноважень у відповідача-1 на укладення оспорюваного правочину, тобто діяв недобросовісно та нерозумно.
98. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання договору купівлі-продажу частки ТОВ "КБ Білдінг Груп" недійсним. З огляду на задоволення позову в частині визнання недійсним договору, судом правомірно задоволено і похідні позовні вимоги".
Як свідчать матеріали даної справи відповідач-1 у своєму відзиві на позовну заяву (т.1 а.с.74-76) підтвердив, що він дійсно не повідомляв свою дружину ОСОБА_1 про укладення Договору позики від 03.03.2015, оскільки вважав, що ОСОБА_2 своєчасно поверне кошти, а тому не міг і подумати, що позика залишиться неповернутою.
Відтак, суд вважає встановленим, що матеріалами справи та наданими сторонами поясненнями підтверджено, що станом на момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_2 було достовірно відомо, що ОСОБА_5 як позикодавець перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , а кошти, які були предметом оспорюваного правочину є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 .
Також аналізуючи наведене вище суд вважає, що оспорюваний правочин явно виходив за межі дрібного побутового, при цьому позивач ОСОБА_1 як співвласник позичених коштів свою згоду на укладення оспорюваного правочину не надавала.
Разом з цим, суд вважає встановленим, що позивач ОСОБА_1 не була повідомлена про факт укладення оспорюваного правочину між відповідачами, а про його наявність вона дізналася лише у березні 2023 року, а тому у суду наявні обґрунтовані підстави вважати, що відповідачі діяли недобросовісно під час укладення оспорюваного правочину.
За вказаних вище обставин та аналізуючи матеріали справи на відповідність їх нормам матеріалаьного права, суд вважає, що оспорюваний договір позики від 03.03.2015 було укладено всупереч вимог ст.ст. 203, 215 ЦК України, а тому він підлягає визнанню недійсним .
За таких обставин, заявлені позивачем ОСОБА_1 вимоги про визнання недійсним договору позики від 03.03.2015 є обгрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19, загальним правовим наслідком недійсності правочину (ст. 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (ст.ст. 215, 216 ЦК України).
Отже, наслідком недійсності договору позики, укладеного одним з подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.
З огляду на викладене, суд з урахуванням вимог ст.216 ЦК України вважає, що вимоги позивача про застосування реституції, як наслідок недійсності вказаного вище договору позики від 03.03.2015, шляхом стягнення суми позики з відповідача-2 на користь відповідача-1 є обгрутованими та такими, що підлягають задоволенню.
З урахуванням того, що позивач просить повернути суму позики у розмірі 1 748 786,71 грн., що станом на день звернення до суду становить еквівалент 46 486,30 доларів США, суд вважає, що такий спосіб стягнення суми не суперечить вимогам чинного законодавства та охоплюється межами заявлених вимог.
Щодо поданої заяви відповідача-2 про застосування строків позовної давності у даній справі, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Представник відповідача-2 просив суд застосувати строк позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 , вважаючи, що він був пропущений, оскільки оспорюваний правочин було укладено у 2015 році, тобто зі спливом більше, ніж восьми років до дати подачі позову до суду.
Суд не знаходить підстав для задоволення поданої заяви предстаника відповідача-2, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ч. 1 ст. 257 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 не була стороною оспорюваного правочину і згоду на його укладення у неї не запитували.
Доказів того, що ОСОБА_1 була обізнана про укладення оспорюваного правочину матеріали справи не містять та відповідачем-2 не доведено.
Як свідчать матеріали справи та вбачається з доводів позивача, про наявність укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1 дізналася тільки у березні 2023 року за наслідками ознайомлення з письмовим звітом Адвокатського об'єднання "ЕВЕРЛІҐАЛ" від 17.03.2023, підготовленим за наслідками проведення юридичного аудиту на запит ОСОБА_1 .
У судовому засіданні 02.04.2025, надаючи особисті пояснення позивач зазначила, що протягом грудня 2022 року - січня 2023 року вона вирішувала питання щодо викупу корпоративних прав однієї із компаній, до якої мав пряме відношення її чоловік ОСОБА_5 , а саме: щодо ТОВ "СІ.ВІ.ЕЙ.ЕМ" або ТОВ "ГУД КОНСОЛІДЕЙШ".
Як вбачається з пояснень позивача , необхідність викупу корпоративних прав однієї із компаній прямо впливало на можливість позитивного вирішення у подальшому питання оформлення / продовження візи для подальшого проживання ОСОБА_1 та дітей за кордоном, куди навесні 2022 року вона разом із дітьми виїхала на тимчасове проживання у зв'язку з початком повномасштабного вторгнення росії на територію України.
ОСОБА_1 пояснила, що будучи власником корпоративних прав однієї із компаній в Україні, та для позитивного вирішення питання щодо оформлення/ продовження візи значно підвищувалися, а процес оформлення необхідних документів міг пройти швидше і без значних ускладнень, оскільки таким чином ОСОБА_1 могла би підтвердити офіційне джерело походження коштів для проживання за кордоном.
Саме з огляду на наведені обставини ОСОБА_1 у січні 2023 року звернулася до Адвокатського об'єднання "ЕВЕРЛІҐАЛ" із запитом на проведення юридичного аудиту обох компаній - ТОВ "СІ.ВІ.ЕЙ.ЕМ" або ТОВ "ГУД КОНСОЛІДЕЙШ" та пов'язаних із цими компаніями фізичних осіб (наявність кримінальних, виконавчих проваджень, судових спорів тощо).
За наслідками проведеного юридичного аудиту (звіт від 17.03.2023) ОСОБА_1 стало відомо про те, що у Солом'янському районному суді міста Києва розглядалася справа № 760/3337/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за оспорюваним правочином. як стверджує позивач, саме у березні 2023 їй стало відомо про ухвалене у межах справи № 760/3337/19 рішення від 02.02.2023 про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 та про фактичні обставини, які передували зверненню ОСОБА_5 із позовом у вказаній справі.
Як вбачається з матеріалів справи, непогоджуючись з прийнятим рішенням ОСОБА_1 у квітні 2023 року звернулася з апеляційною скаргою на вказане вище рішення, а у жовтні 2024 року ОСОБА_1 викупила корпоративні права на компанію ТОВ "ГУД КОНСОЛІДЕЙШ".
Аналіюзуючи матеріали справи та враховуючи ту обставину, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 підтвердили, що вони про укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1 не повідомляли, суд погоджується з доводами позивача про те, що про наявність оспорюваного правочину ОСОБА_1 дізналася лише 17.03.2023.
Разом з цим, заслуговують на увагу доводи позивача, надані у суді про те, що у період з 27.02.2015 по 03.03.2015 та з 12.03.2015 по 20.03.2015 позивач перебувала у лікарні на стаціонарному лікуванні зі своєю новонародженою дитиною - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
За вказаних вище обставин, суд вважає спроможними доводи позивача про те, що ОСОБА_5 не повідомляв останню про укладення оспорюваного правочину із ОСОБА_2 та відповідно остання не могла знати про вчинений правочин , оскільки перебувала у лікарні внаслідок народження дитини.
Таким чином, суд приходить до висновку, що встановлений ч. 1 ст. 257 ЦК України трирічний строк позовної давності має відраховуватися від дати, коли ОСОБА_1 дізналася про наявність оспорюваного правочину та порушення її прав у зв'язку з його укладенням, тобто від 17.03.2023, а не від дати укладення цього правочину.
Доказів того, що позивачу було відомо про наявність оспорюваного правочину до 17.03.2023, відповідаче-2 суду не надано.
Встановлено, що позивач звернулася до суду з даним позовом 28.12.2023, тобто у межах визначеного законом трирічного строку позовної давності, а відтак, цей строк не є пропущеним.
З огляду на наведене, твердження відповідача-2 про пропуск строку позовної давності щодо заявлених у даній справі вимог є помилковими та такими, що спростовуються матеріалами справи.
Щодо доводів відповідача-2 про відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним з огляду на ту обставину, що ОСОБА_5 не оспорював цей правочин, а також не оскаржував у касаційному порядку рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 02.02.2023 у справі № 760/3337/19, суд не приймає до уваги.
Подання позову у даній справі є законним правом ОСОБА_1 , яке не залежить від процесуальних дій ОСОБА_5 у справі № 760/3337/19, а також не залежить від права ОСОБА_5 на оскарження оспорюваного правочину.
Відповідно до ч. 6 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
В силу ч.ч. 1, 3 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
За таких обставин, суд погоджується з доводами позивача про те, що є неприпустимим ототожнення сторони позивача зі стороною відповідача-1 у цій справі на тій підставі, що вони є подружжям. ОСОБА_1 та ОСОБА_5 мають самостійну правосуб'єктність, є самостійними сторонами у цій справі та мають право на захист своїх прав та законних інтересів самостійно і незалежно один від одного.
Щодо посилань відповідача-2 на те, що грошові кошти за оспорюваним правочином були повернуті позикодавцю, суд вважає їх необгрутованими та безпідставними.
У своїх заявах по суті, а також в особистих поясненнях, наданих у судовому засіданні 02.04.2025, ОСОБА_2 стверджувала, що сума позики за оспорюваним правочином була повернуті позикодавцю і на її думку, дані обставини були встановлені судом під час розгляду справи № 760/3337/19.
Суд вважає, що вказані доводи не відповідають дійсності та спростовуються змістом судових рішень, ухвалених у справі №760/3337/19 судами першої та апеляційної інстанцій.
Так, у постанові Київського апеляційного суду від 22.11.2023 у справі № 760/3337/19 чітко зазначено:
"Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції встановив, що відповідач порушив умови договору позики, який оформлено у виді боргової розписки, датованої 03 березня 2015 року, оскільки на час звернення позивача до суду відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором позики, грошові кошти позивачу не повернув, тому вимоги позивача щодо повернення суми боргу, а також 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання є обґрунтованими. Однак, враховуючи заяву представника відповідача про застосування строків позовної давності, суд дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, який сплив 03.07.2018 року.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства".
Відтак, твердження відповідача-2 про повернення суми позики за оспорюваним правочином, не відповідають дійсності та спростовується вказаним вище рішенням суду, яке набрало чинності.
Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що сума позики була повернута позикодавцю, ОСОБА_2 під час розгляду справи, суду не надала.
Суд вважає, що питання про повернення суми позики має значення виключно для вирішення питання про застосування наслідків недійсності цього правочину у вигляді стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 отриманих у позикуу коштів, переданих за недійсним правочином, задля повернення сторін у первісне становище, яке існувало до укладення такого правочину, а не для обгрутованості відсутності підстав для визнання недійсним такого правочину.
Оскільки ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження своїх доводів про те, що вона повернула суму позики та порушила взяті на себе за оспорюваним правочином зобов'язання, вимога позивача про застосування наслідків недійсності правочину, узгоджується з вимогами чинного законодавства та відповідає способу захисту, визначеного законом.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов є обґрунтованим, підтвердженим доказами та підлягає задоволенню в повному обсязі.
Відповівдно до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 7246,80 грн, з кожного.
Керуючись ст.ст. 202, 203, 206, 215, 216, 256, 257, 260, 261, 267, 369, 1046, 1047 ЦК України, ст.ст. 63, 65 СК України ст. ст. 12, 13, 76-82,133,141, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та застосування наслідків недійсності правочину, задовольнити.
Визнати недійсним Договір позики від 03.03.2015, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
У порядку застосування наслідків недійсності договору позики від 03.03.3015, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) заборгованість у розмірі 1 748 786,71 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) ) та ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 7 246,80 грн з кожного.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 19 травня 2025 року.
Суддя О.М.Букіна