Справа №206/2669/25
2-о/206/166/25
20.05.2025 року Самарський районний суд міста Дніпра у складі:
головуючого судді Румянцева О.П.
присяжних Мордань І.Г.
Хасанової В.О.
при секретарі Богатько Д.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро цивільну справу окремого провадження за заявою Комунального підприємства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради, заінтересована особа ОСОБА_1 про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку,
за участю: прокурора Гєник Л.С.
представника заявника ОСОБА_2
заінтересованої особи ОСОБА_1
захисника Завгороднього О.С.
16 травня 2025 заявник звернувся до Самарського районного суду із заявою про госпіталізацію ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Свої вимоги заявник обґрунтував тим, що 16.05.2025 року ОСОБА_1 був госпіталізований до психіатричного стаціонару.
За думкою комісії лікарів, хворий становить небезпеку для себе та оточуючих, лікування можливе лише у стаціонарних умовах.
У судовому засіданні представник заявника ОСОБА_2 не підтримав заяву та пояснив, що стан хворого на сьогодні покращився у зв'язку з чим підстави для його примусової госпіталізації відпали.
Прокурор Івах Н.А. в судовому засіданні просила суд відмовити у задоволенні заяви.
Заінтересована особа ОСОБА_1 в судовому засіданні просив його відпустити додому.
Захисник Завгородній О.С. в судовому засіданні просив суд відмовити у задоволенні заяви.
Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення представника заявника, заінтересованої особи, думку прокурора та захисника, суд приходить до висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на наступні підстави.
У судовому засіданні було встановлено, що 16.05.2025 року ОСОБА_1 був госпіталізований до КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР за направленням лікаря-психіатра ОСОБА_3 лікарні КЗ “ОЦЕМТтаМК» ДОР.
При обстеженні його психічного стану в КЗ «ДКПЛ» ДОР комісія лікарів виявила, що контакт з хворим носить формальний характер. Зацікавленості в бесіді не виявляє. Мету обстеження та госпіталізації до лікарні не розуміє до кінця. Спочатку огляду мовчить, зоровий контакт не підтримує. Називає тільки своє ім'я, скільки йому років та коли він народився. Поверхнево орієнтується в побутових питаннях. Судження наївні, легковажні. Поступово під час бесіди стає більш дратівливим, відповідає з роздратуванням, невдоволенням, особливо коли це торкається причин госпіталізації до лікарні. Вважає, що безпосередньою причиною госпіталізації є його конфлікт із сусідами та рідними «в нас вдома прогнили труби та стали затоплювати перший поверх, я тут майже не при чому…». Продуктивної психотичної симптоматики не виявляє. Критична оцінка свого психічного стану формальна.
Згідно ч.ч. 2, 5 ст.27 Закону України «Про психіатричну допомогу» виключно компетенцією лікаря-психіатра або комісії лікарів-психіатрів є встановлення діагнозу психічного захворювання, прийняття рішення про необхідність надання психіатричної допомоги в примусовому порядку або надання висновку для розгляду питання, пов'язаного з наданням психіатричної допомоги в примусовому порядку.
ОСОБА_1 поставлено попередній діагноз - легка розумова відсталість з вираженими порушеннями поведінки.
В силу ст.14 Закону України від 22.02.2000 №1489-ІІІ «Про психіатричну допомогу» особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.
Суд не може погодитись з доводами викладеними в заяві, оскільки згідно приписів ст.14 Закону України «Про психіатричну допомогу», наявність в особи психічного захворювання чи психічного розладу не може слугувати підставою для госпіталізації в примусовому порядку. Єдиними підставами для госпіталізації особи є вчинення нею чи виявлення реальних намірів вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможність самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.
Суду не було надано належних, достатніх та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 становить небезпеку для себе та оточуючих.
Крім того, суд звертає увагу, що стаття 8 Конвенції передбачає право людини на повагу до приватного життя та умови, за яких втручання в приватне життя є виправданим, серед яких, зокрема: законна підстава, законна ціль (мета), та додаткова умова, за якою втручання має бути «необхідним в демократичному суспільстві». Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (справа «Кутцнер проти Німеччини», п.60, та рішення від 18.12.2008 року «Савіни проти України»). Поняття «приватне життя» у практиці ЄСПЛ не є чітко визначеним, і охоплює широкий спектр питань, в т.ч. здоров'я людини, медичне втручання.
Пунктом 2 Конвенції передбачено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до положень принципу 15 «Принципи госпіталізації» додатку до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18 лютого 1992 року №46/119 «Захист осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги» передбачено, що «…Коли особа потребує лікування в психіатричному закладі, необхідно докладати всіх зусиль, щоб уникнути примусової госпіталізації…».
Це є неприпустимим порушенням прав та свобод особи, оскільки метою примусового лікування є надання своєчасної допомоги за наявності виключних підстав (наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку, нездатність самостійно задовольняти основні свої потреби, можливість завдання значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги), наявність психічного захворювання як такого за відсутності відповідних підстав та їх доказів не може виправдовувати обмеження свободи особи.
Згідно частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Конституційний Суд України виходить із того, що серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії є свобода, наявність якої у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації. Право на свободу є невід'ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо. Право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України.
Стаття 25 Закону України "Про психіатричну допомогу" передбачає, що особи, яким надається психіатрична допомога, мають права і свободи громадян, передбачені Конституцією України (254к/96-ВР) та законами України. Обмеження їх прав і свобод допускається лише у випадках, передбачених Конституцією України, відповідно до законів України.
За встановлених обставин, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 не створює небезпеку для себе та оточуючих, не є безпорадним і може самостійно задовольняти основні життєві потреби, а наявність у нього психічного захворювання не є підставою для його примусової госпіталізації.
Виходячи із засад пріоритету забезпечення прав і свобод людини і громадянина при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, зважаючи на відсутність будь-яких доказів неспроможності ОСОБА_1 самостійно задовольнити свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечить його життєдіяльність та доказів того, що він становить небезпеку для себе та оточуючих, суд правових підстав для задоволення заяви не вбачає.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 14, 16 Закону України «Про психіатричну допомогу», ст.ст. 2, 5, 10, 141, 259, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні заяви Комунального підприємства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту судового рішення.
Рішення суду підлягає негайному виконанню. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Суддя О.П.Румянцев
Присяжні І.Г.Мордань
В.О.Хасанова