Справа № 539/3766/24 Номер провадження 22-ц/814/1614/25Головуючий у 1-й інстанції Овчаренко О.Л. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.
19 травня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - судді - доповідача Дорош А. І.
Суддів: Лобова О. А., Триголова В. М.
при секретарі Коротун І. В.
розглянув у судовому засіданні в м. Полтава за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 січня 2025 року, ухвалене суддею Овчаренко О. Л., повний текст рішення складено - 15 січня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та моральної шкоди, -
10.09.2024 представник ОСОБА_2 - адвокат Малиневський П.П. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та моральної шкоди, в якому просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 основну суму боргу за договором позики від 17.05.2024 у розмірі 30 680 грн; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 25 000 грн; стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.
Позовна заява мотивована тим, що17.05.2024 ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 у позику грошові кошти у розмірі 30 680 грн, які останній зобов'язався повернути 25.06.2024. На підтвердження факту укладання договору позики та передання коштів у зазначеному розмірі відповідачем було власноручно написано письмову розписку. Проте, ні в зазначений у розписці термін, ні станом на сьогодні відповідач взятих на себе грошових зобов'язань так і не виконав, став уникати зустрічей та контактів з позивачем, перестав реагувати на його неодноразові прохання повернути борг, почав відверто ігнорувати усні вимоги. Отже, невиконання відповідачем умов договору позики завдає позивачу як значних матеріальних збитків, так і наносить суттєвої моральної шкоди, порушує його право власності. У результаті позивач відчуває глибоке почуття несправедливості й образи, занепокоєння, стрес, розчарування, гнів, смуток, роздратування та інші негативні переживання через неможливість повернення власних коштів. На ґрунті цього, у нього постійно виникає недовіра до інших людей, що суттєво позначається на стосунках з оточуючими. Крім цього, він також змушений прикладати додаткових зусиль для відновлення своїх порушених прав шляхом звернення до суду з даним позовом.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 січня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та моральної шкоди - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики у розмірі 30 680,00 грн та моральну шкоду у розмірі 3 000,00 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 732,53 грн та витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 3 628,80 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що надана відповідачем розписка про отримання грошей підтверджує укладення між сторонами договору позики, за яким позикодавцем є ОСОБА_2 , а позичальником ОСОБА_1 . При цьому, останній не заперечував, що власноручно писав вказану розписку. Доводи відповідача про те, що він не брав у позивача грошові кошти у позику, а розписка написана ним під психологічним тиском позивача, суд першої інстанції відхилив. Відповідачем не надано також жодних доказів на підтвердження доводів про факт психологічного тиску на нього з боку позивача з метою написання розписки від 17.05.2024. Як встановлено судом першої інстанції, зазначений договір позики за своєю формою та змістом відповідає вимогам закону щодо договорів позики, відповідач з позовом про його недійсність не звертався, отже зазначений договір в силу статті 204 ЦК України є правомірним, а відтак, породжує права та обов'язки сторін за цим договором. Належних доказів тому, що він підписав розписку про отримання коштів як зобов'язання оплати грошової суми у розмірі 30 680 грн на відшкодування надання послуг неналежної якості (на думку позивача), відповідачем суду не надано. Натомість, стороною позивача доведено достатніми доказами наявність договірних відносин, факт передачі коштів в борг, що є підставою для захисту прав позивача та стягнення боргу за договором позики у розмірі 30 680,00 грн.
Визначаючи розмір моральної шкоди, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, а також враховуючи те, що стороною позивача не надано детального обґрунтування обставин, з яких вона виходила під час визначення розміру моральної шкоди в сумі 25 000 грн, суд першої інстанці вважав за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 3 000 грн. Такий розмір моральної шкоди є справедливим з огляду на ступінь обґрунтованості розміру моральної шкоди та не призведе до безпідставного збагачення позивача.
Враховуючи дотримання принципів обґрунтованості, пропорційності (співмірності) витрат на оплату послуг адвоката, предмет спору, складність справи, значення справи для сторін, встановлений обсяг наданих послуг та виконаних робіт, в порядку ч. 3 ст. 141 ЦПК України оцінюється судом у загальному розмірі 6 000 грн. Позовні вимоги були задоволені частково (задоволено 60,48% вимог), а тому витрати позивача на правову допомогу мають бути стягнуті з відповідача пропорційно до задоволених вимог в сумі 3 628,80 грн (6000 грн х 0,6048).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи; на неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не перевіряв обставин, що зазначені в позові, зокрема, написання боргової розписки, чи її писав ОСОБА_1 чи ні, під тиском чи в інший спосіб, чи бралися гроші готівкою чи перерахуванням на банківську карту тощо. Тобто, позивач послався на обставини, нібито, договору позики, а суд ці всі обставини не з'ясовував. Тим більше, позивач та його представник у судове засідання не з'явилися і не довели наявний предмет спору. У дійсності ОСОБА_1 надавав послуги по настеленню газонового покриття ОСОБА_2 і повністю зробив його, а позивачу не сподобалася якість роботи і той почав пред'являти до ОСОБА_1 претензії фінансового характеру. Це вид спору про відшкодування шкоди, а не стягнення позики. Відповідно, ця справа повинна розглядатися за реальним фактам, а не надуманим обставинам, а суд нічого не зробив для встановлення істини. Відсутність спору за вказаними правовідносинами не тягне за собою відшкодування моральної шкоди.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Малиневський П.П. просить її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що 17.05.2024 відповідач власноручно написав розписку, відповідно до якої ОСОБА_1 отримав 30 680 грн від ОСОБА_2 17.05.2024. Зобов'язується повернути 25.06.2024 (а.с. 13).
Оригінал зазначеної розписки позивачем наданий суду (а.с. 37).
Представником позивача на підтвердження надання позивачу правової допомоги на суму 12 000,00 грн долучено до матеріалів справи наступні копії документів: договір №20-09-1 про надання правничої допомоги від 20.09.2022 (а.с. 8); свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, серія КС №5296/10 (а.с. 9); ордер про надання правничої допомоги, серія АІ №1531478 від 23.08.2024 (а.с. 7); розрахунок суми гонорару за правничу допомогу від 22.08.2022 (а.с. 14), з якого вбачається, що вартість гонорару за складання та подачу позовної заяви про стягнення заборгованості/позики з ОСОБА_1 за розпискою від 17.05.2024 складає 12 000,00 грн; платіжну інструкцію №Е12Х-ЕБЕ8-64К7-ЗКЗС від 23.08.2024 (а.с. 15), з якої вбачається, що ОСОБА_2 здійснив оплату у розмірі 6 000,00 грн згідно з договором №20/09-1 від 20.09.2022 та розрахунком від 22.08.2024., отримувач - ФОП ОСОБА_3 .
Суд першої інстанції відхилив доводи відповідача в тій частині, що не може бути взятий до уваги розрахунок правничої допомоги на суму 12 000 грн, датований 22.08.2022, оскільки правовідносини виникли 17.05.2024, а також, що позивачем вказано гонорар адвоката 12 000 грн, а чеку чи квитанції немає про цей факт і на цю суму. Є лише оплата на користь ФОП ОСОБА_3 , а не адвоката, грошової суми 6 000 грн, а не 12 000 грн.
Дійсно розрахунок суми гонорару на правничу допомогу датований 22.08.2022. При цьому, у ньому зазначено, що адвокатом Малиневським П.П. ОСОБА_2 згідно договору №20/09-1 від 20.09.2022 надається правнича допомога наступного характеру - складання та подача позовної заяви про стягнення заборгованості/позики з ОСОБА_1 за розпискою від 17.05.2024 вартістю 12 000,00 грн. Тому суд першої інстанції вважав, що розрахунок суми гонорару був датований 22.08.2022 помилково. Окрім того, суд першої інстанції вважав, що зазначення у платіжній інструкції №Е12Х-ЕБЕ8-64К7-ЗКЗС від 23.08.2024, що ОСОБА_2 здійснив оплату у розмірі 6 000,00 грн. на користь ФОП ОСОБА_3 не спростовує факту сплати позивачем витрат на правову допомогу у зазначеному розмірі на користь ОСОБА_3 , який є адвокатом. Такого висновку суд першої інстанції дійшов, оскільки у платіжній інструкції в якості призначення платежу зазначено - оплата згідно з договором №20/09-1 від 20.09.2022, а зазначений договір укладений позивачем з адвокатом Малиневським П.П., який має статус фізичної-особи підприємця.
Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору.
За змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1статті 627 ЦК України).
В силу вимог статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Згідно зістаттею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частин 1, 2 статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), а якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Презумпція правомірності правочину закріплена у статті 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний відповідно до закону судом недійсним. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) вказала, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Як встановлено судом, зазначений договір позики за своєю формою та змістом відповідає вимогам закону щодо договорів позики, відповідач з позовом про його недійсність не звертався, отже зазначений договір в силу статті 204 ЦК України є правомірним, а відтак породжує права та обов'язки сторін за цим договором.
Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі №216/3521/16-ц вказано, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Згідно з частиною 1 ст. 133 ЦПК України визначено перелік витрат, пов'язаних з розглядом справи, серед яких, в тому числі, є й витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з приписами ч.ч. 1-6 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
У постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 року у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Також Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Верховний Суд у постанові від 30.09.2020 у справі №201/14495/16-ц зазначив, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.07.2020 у справі №362/3912/18.
У разі неспівмірності розміру витрат на правову допомогу суд самостійно визначає розмір судових витрат (постанова Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №160/6762/21). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 зауважила, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи, чи були вони фактично здійснені, та оцінювати їх необхідність.
Суд акцентує увагу на позиції Великої Палати Верховного Суду, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (зазначена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17).
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Апеляційний суд у складі колегії суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди, виходячи з наступного.
Предметом позову є стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 основної суми боргу за договором позики від 17.05.2024 у розмірі 30 680 грн; стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 моральної шкоди у розмірі 25 000 грн.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин в частині вимог про стягнення суми боргу за договором позики та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення в цій частині, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Правилами ст. 530 ЦК України, передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошейіз зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачемі відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі №6-63цс13, від 02.07.2014 у справі №6-79цс14, від 13.12.2017 у справі №6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладенів постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Згідно зі статтею 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця), згідно зі статтею 545 ЦК України, свідчить, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Згідно матеріалів справи, позивач ОСОБА_2 на підтвердження своїх вимог надав оригінал розписки від 17.05.2024, складеної українською мовою наступного змісту: «Я, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт НОМЕР_1 ІПН НОМЕР_2 паспорт отриманий 03.09.2019 с. Ромодан Лубенський р-н отримав 30 680 грн тридцять тисяч шістсот вісімдесят гривень від ОСОБА_2 17 травня 2024 року. Зобов'язуюсь повернути 25.06.2024» (а.с. 37).
Дійсність та достовірність спірної розписки від 17.05.2024, якою підтверджується факт укладання договору позики та погодження його істотних умов в порядку, визначеними нормами, у тому числі, процесуального законодавства України, відповідачем не спростована, а укладений договір позики, посвідчений вищевказаною розпискою, не визнаний недійсним або неукладеним.
За результатами перегляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що зі змісту розписки вбачається отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів саме у борг, тому правовідносини сторін за своєю юридичною природою є позиковими, оскільки доведено факт отримання грошових коштів за розпискою у позику, тобто у власність, як це передбачено статтею 1046 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 , не брав у позивача грошові кошти у позику, то ці доводи не заслуговують на увагу, оскільки зазначені обставини були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, є доведеними, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Так, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем ОСОБА_1 у порушення вимог ст. 81 ЦПК України не надано доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень проти пред'явлених позовних вимог про стягнення боргу за договором позики.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, апеляційний суд у складі колегії суддів зазначає наступне.
Відповідно достатті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Тобто законодавець указує на два випадки компенсації моральної шкоди - вони визначені умовами договору або випливають із положень законодавства.
Приписами ст. 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25.05.2022 року у справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22).
У постанові Верховного Суду від 05.12.2022 у справі №214/7462/20 (провадження №61-21130сво21) вказано на те, що по своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне.
Проте, з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25.05.2022 у справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22), постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі №214/7462/20 (провадження №61-21130сво21).
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №5 від 25.05.2001 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.
Звертаючись до суду, позивач зазначав, що у зв'язку з невиконанням умов договору позики він поніс моральні страждання і має право на відшкодування моральної шкоди у розмірі 25 000 грн.
У відповідності до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди» від 31.03.1995 №4 (з наступними змінами і доповненнями), позивачем має бути доведено, в чому полягає ця шкода, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 17.12.2024 року у справі №759/8814/23, провадження №61-9883св24.
Повно, об'єктивно та всебічно з'ясувавши обставини даної справи, надавши належну правову оцінку кожному окремому доказу та сукупності доказів, які містяться в матеріалах справи та, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи даний спір, колегія суддів приходить до висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами завдання відповідачем йому моральної шкоди.
Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не надав належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, не встановив обставин, що мають значення для вирішення спору, дійшов до передчасного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 3 000 грн.
Відтак, формальний підхід суду першої інстанції до вирішення справи не сприяє здійсненню ефективного правосуддя, спрямованого на прийняття законного та справедливого рішень, а також захист прав та інтересів учасників судового розгляду.
Таким чином, з огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 основної суми боргу за договором позики від 17.05.2024 у розмірі 30 680 грн, однак помилково стягнув з відповідача моральну шкоду.
Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції про часткове задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення в цій частині нового рішення по суті позовних вимог.
Згідно ч.1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається висновків суду щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Згідно ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно ч. 10 ст. 141 УПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Згідно матеріалів справи, ОСОБА_2 сплатив 1211,20 грн судового збору при подачі позову до суду першої інстанції (а.с. 1), при зверненні до суду апеляційної інстанції відповідачем ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 1816,80 грн за подачу апеляційної скарги (а.с. 63).
У зв'язку з частковим задоволенням позовних вимог з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 підлягає стягненню 667,37 грн судового збору за подачу позову до суду першої інстанції. Водночас, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 815,74 грн судового збору за подачу апеляційної скарги. Шляхом взаємозаліку з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 148,37 грн.
Згідно п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
У відповідності до ч.2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
У зв'язку з частковим задоволенням позовних вимог, підлягає зміні і розмір судових витрат на правничу допомогу.
Оскільки позовні вимоги задоволено на 55,1%, тому з ОСОБА_1 на користь Янчука підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у розмірі 3 306 грн (6000*55,1%).
Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 4 ч.1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст. ст. 367 ч.1, 2, 368 ч. 1, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п. 4, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 січня 2025 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 моральної шкоди, судового збору та витрат на правничу допомогу - скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 3 306 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 148,37 грн.
Рішення суду першої інстанції в частині стягнення боргу за договором позики - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, то касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 19 травня 2025 року.
СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов