Номер провадження: 22-ц/813/2346/25
Справа № 495/11864/23
Головуючий у першій інстанції Волкова Ю. Ф.
Доповідач Сєвєрова Є. С.
10.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого судді Сєвєрової Є.С.,
суддів: Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - державний нотаріус Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданова О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08 серпня 2024 року у складі судді Волкової Ю.Ф.,
встановив:
2. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа державний нотаріус Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданов О.В., про визнання недійсними договорів дарування від 14.06.2023:
- земельної ділянки АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5120882000:03:001:0430; посвідченого державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Садановим О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 993;
- земельної ділянки АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5120882000:03:001:0365;
- житлового будинку АДРЕСА_3 , посвідченого державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Садановим О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 992;
- та скасування державної реєстрації права власності за відповідачем на вказане нерухоме майно.
Позовні вимоги мотивовано тим, що вказані договори позивачем укладено під впливом помилки, оскільки він вважав, що укладає з дочкою ОСОБА_2 договори довічного утримання; із змістом підписаних договорів не ознайомлювався; наміру відчужувати належне йому нерухоме майно шляхом дарування не мав (при цьому позивач посилається на ЦК України. Вказав, що після укладення договорів залишився проживати у будинку, який був предметом дарування, тобто фактична передача майна новому власнику не відбулась. Вважає, що відповідачка скористалась його юридичною необізнаністю та спонукала до помилкового укладення оскаржених договорів. Зазначив, що є пенсіонером, має розлади здоров'я, потребує стороннього догляду; у зв'язку із втратою дружини у 2022 році, перебуванням сина у лавах Збройних Сил України, переніс значні душевні хвилювання. Посилаючись на ч.2 ст. 235 ЦК України також вважає оскаржені договори удаваними.
Позиція відповідача та третьої особи в суді першої інстанції
У відзиві на позовну заяву, відповідачка ОСОБА_2 вимоги не визнала, посилаючись на те, що оскаржені договори між нею та позивачем укладені із дотриманням вимог їх нотаріального посвідчення; договори містять підписи сторін, якими засвідчено ознайомлення із змістом такого договору; доказів щодо помилкового сприйняття фактичних обставин правочину на момент його укладення позивач не надав. Доказів про вплив стану здоров'я та душевних хвилювань за сина на можливість свого волевиявлення під час укладення оскаржених договорів ОСОБА_1 суду також не надав.
Третя особа державний нотаріус Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданова О.В. письмових пояснень, заперечень чи відзиву на позовну заяву з приводу заявлених позовних вимог не надав.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08 серпня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення договорів дарування він мав волевиявлення саме на укладення договору довічного утримання, а тому відсутні правові підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсним в порядку ст. 229 ЦК України. Крім того, судом не встановлено обставин які б вказували на відсутність дійсної спрямованості волі сторін (як позивача так і відповідача) при укладенні договорів; також не встановлено обставин укладення спірних правочинів з метою приховати будь-який інший, тобто удаваного правочину.
Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги
Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08 серпня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовну заяву в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при вирішенні справи судом не було враховано, що позивач постійно продовжує проживати у спірному будинку, виконує всі повноваження власника житла та несе витрати з його утримання тобто фактичної передачі будинку не відбулося. Даний будинок є єдиним його житлом. Також він є пенсіонером, постійно хворіє, має поганий зір, у зв'язку зі смертю дружини відчув самотність, відсутність будь-якої допомоги. Зазначає, що він постійно перебуває у депресивному стані у зв'язку з участю його сина у заходах необхідних для забезпечення оборони України. Судом не взято до уваги пояснення його сина ОСОБА_3 який підтвердив, те що йому відомі обставини щодо усної домовленості між ним та відповідачем про укладення між ними договору довічного утримання. Також він зазначив, що син перераховував кошти для укладання цього договору. Крім того, суд не дав оцінку тій обставині, що під час укладення договорів дарування, він погодився на безоплатну передачу майна у власність відповідачу лише за умови довічного утримання, тобто інша сторона договору мала здійснювати догляд за ним та утримання, а право розпорядження нерухомим майном перейшло б до останньої лише після його смерті. Зважаючи, що договір дарування по своїй суті не передбачає виникнення таких обов'язків у обдарованого і не обмежує останнього в праві розпорядитися отриманою в дар майном на свій розсуд, він при укладанні оспорюваних договорів дарування помилявся щодо правової природи правочинів, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним та відповідачем.
Позиція відповідача та третьої особи в суді апеляційної інстанції
На адресу апеляційного суду відзиви на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 та державного нотаріуса Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданова О.В. не надходили, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Явка сторін в суді апеляційної інстанції
В судове засідання, призначене на 10.04.2025 та проведеному в режимі відеоконференції з'явилися: представник ОСОБА_1 - адвокат Дьоміна Т.В. та представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 .
Від третьої особи державного нотаріусу Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданова О.В.до суду надійшла заява, у якій нотаріус просить провести судове засідання, призначене на 10.04.2025 на 11год.40хв. без його участі, у зв'язку із великою завантаженістю в роботі.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
3.МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин
14.06.2023 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договори дарування:
1) земельної ділянки АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5120882000:03:001:0430; посвідченого державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Садановим О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 993;
2) земельної ділянки АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5120882000:03:001:0365 та житлового будинку АДРЕСА_3 , посвідченого державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Садановим О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 992.
На підтвердження обставин щодо свого стану здоров'я ОСОБА_1 надав суду виписки з медичної карти стаціонарного хворого (періоди лікування із 06.02.2023 по 20.02.2023; із 15.05.2023 по 29.05.2023; із 15.09.2023 по 25.09.2023); консультаційний висновок спеціаліста без дати; довідку про візит до лікаря міської поліклініки 28.03.2024.
Зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 : АДРЕСА_3 , що підтверджується копією паспорта громадянина України).
Судом першої інстанції був допитаний свідок ОСОБА_3 (син позивача), який пояснив, що йому відомі обставини щодо досягнення між батьком і сестрою усної домовленості про укладення договору довічного утримання. Зазначив, що перераховував деякі кошти сестрі для передачі їх батькові, у тому числі для оплати укладених оскаржених договорів. Вказав про наявні проблеми зі здоров'ям у батька. Зі слів батька йому стало відомо, що при укладенні договорів ОСОБА_1 їх не читав, що і призвело до помилки.
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтями 5, 12, 13, 81, 83 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Так, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 759/24061/19).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 21.12.2021 у справі № 148/2112/19 ).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17).
Тлумачення ч.1 ст. 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч.1 ст. 229 ЦК України).
Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності; б) правових наслідків його вчинення; помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення; поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (ст. 718 ЦК України).
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Судовим розглядом справи встановлено, що зазначаючи про недійсність вчинених позивачем договорів дарування, ОСОБА_1 посилався на відсутність у нього волевиявлення на відчуження належного йому нерухомого майна, оскільки насправді він мав намір на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування. Разом з тим, як вірно встановлено судом, позивач просив визнати недійсним договір дарування з підстав наявності в нього дефекту сприйняття дійсної юридичної природи вчинюваного правочину.
В ході розгляду справи суд врахував, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. Суд не встановив обставин, які б свідчили про помилку щодо природи оспорюваних договорів дарування.
Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі
У доводах апеляційної скарги, ОСОБА_1 посилається на те, що при вирішенні справи судом не було враховано, що він постійно продовжує проживати у спірному будинку, виконує всі повноваження власника житла та несе витрати з його утримання тобто фактичної передачі будинку не відбулося.
Проте вищевказані доводи скаржника оцінюються судом критично, з огляду на те, що як вбачається з матеріалів справи, сторони є родичами (батько, донька). Під час розгляду справи, відповідачка зазначала, що вона не наполягала щоб позивач негайно покинув будинок, тобто проявила ставлення, притаманне відносинам між донькою та батьком, тому фактичне продовження користування будинком пояснюється саме родинними стосунками між позивачем та відповідачкою, про що в п.9 договору чітко зазначено, що Дарувальник є батьком Обдарованої.
Посилання ОСОБА_1 на те, що він є пенсіонером, постійно хворіє, має поганий зір не свідчать про укладення договорів дарування під впливом помилки, про що зазначено Верховним Судом у постанові від 04 травня 2020 року у справі №633/268/17 (провадження № 61-37599св18), відповідно до якої сам по собі факт похилого віку позивача та наявності у нього захворювання не свідчать про укладення договору дарування під впливом помилки.
У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі №447/2297/19 (провадження №61-3096св21) зазначено, що: «наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку з цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин, правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Водночас, Верховний Суд наголошує, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування, самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку, усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
У даній справі позивачем не доведено, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він та відповідачка мали намір укласти договір довічного утримання і погодили усі істотні умови, власне, такого правочину.
Позивачем не доведено, що на час укладення оспорюваних договорів він перебував в такому стані, що потребував сторонньої допомоги, або був нездатним в силу свого віку (на той час йому було 62 років) зрозуміти зміст укладених ним договорів, які йому було роз'яснено нотаріусом.
Доводи позивача про те, що він не ознайомлювався зі змістом оспорюваних договорів, не мають правового значення для вирішення даного спору, оскільки помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін договору, не є підставою для визнання його недійсним.
Отже, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення вказаного позову.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення таких правочинів, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваних правочинів.
Вищезазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 02 серпня 2023 року в справі №138/246/22 (провадження № 61-2338св23).
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції по суті вирішення даного спору, судом правильно встановлено характер спірних правовідносин та обставини справи, не допущено порушень норм матеріального та/або процесуального права, які б були обов'язковою підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є недоведеними, а тому її треба залишити без задоволення.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.
За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні.
Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з п. 1 ч.1 ст. 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Частиною 1 ст. 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08 серпня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 19.05.2025
Головуючий
Судді: