Номер провадження: 22-ц/813/498/25
Справа № 522/8008/18
Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.
Доповідач Лозко Ю. П.
15.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Коновалової В.А., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на майно,
встановив:
В травні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із вказаним вище позовом, який згодом уточнила та остаточно просила встановити факт її сумісного проживання однією сім'єю з ОСОБА_8 , 1951 року народження, без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по квітень 2016 року; визнати за нею право власності на 1/2 частку від спільно нажитого майна:
- житлового будинку АДРЕСА_1 ;
- земельної ділянки АДРЕСА_2 (кадастровий номер 5110137500:52:013:0091);
- нежитлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_3 ;
- нежитлового приміщення магазину, розташованого по АДРЕСА_4 ;
- приміщення магазину № НОМЕР_1 , розташованого по АДРЕСА_5 ;
- нежитлового приміщення № 101, розташованого по АДРЕСА_5 ;
- нежитлових приміщень, що розташовані у АДРЕСА_6 , яке знаходиться у спільно частковій власності зі ОСОБА_1 ;
- квартири АДРЕСА_7 ;
- квартири АДРЕСА_8 ;
- автомобіля марки Lexus RX 350, номерний знак НОМЕР_2 , кузов НОМЕР_3 , 2007 року випуску, бежевого кольору;
- автомобіля марки Nissan Armada, номерний знак НОМЕР_4 , кузов НОМЕР_5 , 2008 року випуску, сірого кольору;
- автомобіля марки Nissan Patrol, номерний знак НОМЕР_6 , 2011 року випуску, фіолетового кольору;
- автомобіля марки Porsche Cayenne, номерний знак НОМЕР_7 , 2009 року випуску, білого кольору;
- автомобіля марки Газ 21, номерний знак НОМЕР_8 , 1960 року випуску, зеленого кольору.
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 проживали однією сім'єю, як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство протягом шістнадцяти років в період з січня 2000 року по квітень 2016 рік за адресою АДРЕСА_9 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_2 та ОСОБА_8 народилась дитина, донька ОСОБА_9 .
За час сумісного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_8 за спільні кошти було придбано спірне рухоме та нерухоме майно, однак право власності на яке було зареєстровано за останнім.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер, після відкриття спадщини позивачці ОСОБА_2 стало відомо, що за життя померлий здійснив відчуження частини майна на користь відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а частину рухомого майна,а саме, автомобілі - на користь інших невідомих осіб.
Після відчуження нерухомого майна на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_1 та смерті ОСОБА_8 , відповідачі уклали договори іпотеки щодо частини спірного майна з ОСОБА_7 .
Позивачка зазначає, що оскільки спірне майно було набуте за час її спільного проживання з ОСОБА_8 , тому вважає це майно їх спільною сумісною власністю в розумінні статті 74 Сімейного кодексу України.
На підтвердження викладених у позові обставин ОСОБА_2 надала суду:
медичну документацію з медичних установ про перебування з 12.03.2015 року по 31.03.2015 року ОСОБА_8 на амбулаторному лікуванні та приймання проміневих терапій,
запрошення від 24.04.2013 року до медичної клініки Sapir Medical Clinic, яка знаходиться в Ізраїлі,
сумісні фотознімки,
витяг №0.64-12045/0/15-17 від 10.04.2017 року з бази даних Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України,
квитки на закордоні подорожі,
закордонні паспорти з візами позивача та ОСОБА_10 ,
електронні ключі з закордонних готелів,
витяги зі своєї електронної пошти про приймання на лікування за кордон ОСОБА_10 ,
заповіт ОСОБА_10 від 23.12.2015 року,
акт про фактичне місце проживання від 06.03.2018 року, підписаний сусідами та завірений депутатом Таїровської селищної ради Гончаровим Р.Ю.,
компакт-диск, що містить звукозапис розмови ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_4 ,
висновок експертів Одеського НДІСЕ МЮ України №20-7243 комплексної судової експертизи за заявою ОСОБА_2 від 30.12.2020 року, відповідно до якого наявний у внутрішній пам'яті терміналу мобільного зв'язку звукозапис, ймовірно є оригіналом, первинний запис якого був здійснений на цьому пристрої,
протоколи опитування осіб в порядку п.7 ч.1 ст.20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
На підтвердження придбання майна за спільні грошові кошти та його набуття в результаті спільної праці, наявності спільного бюджету та ведення спільного господарства суду надано: документи про ведення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 , податкові звіти, документи ТОВ «ХВИЛЯ», станом на лютий 2001 року, засновником якого з розміром частки статутного фонду 50% є ОСОБА_2 , договір оренди від 01.01.2003 року приміщення № 101, розташованого по АДРЕСА_10 , укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «ХВИЛЯ», в особі директора Леухіна Євгенія Олександровича, копію договору купівлі-продажу від 14.05.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Мельник О.M., докази про одержання від ОСОБА_11 грошових коштів у борг для придбання квартири АДРЕСА_8 .
Відповідачка ОСОБА_3 , подала до суду заяву про визнання позову ОСОБА_2 в повному обсязі та підтвердила обставини, якими такий обґрунтовано.
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом у якому просила встановити факт її сумісного проживання однією сім'єю з ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 12 серпня 2016 року та визнати за нею право власності на частину нежитлових приміщень магазину непродовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 125,6 кв.м.
Зустрічний позов обґрунтовано тим, що в 1988 році ОСОБА_1 познайомилась з ОСОБА_8 , після чого між ними виникли теплі та довірливі стосунки, симпатія один до одного. Водночас, оскільки ОСОБА_8 на той час перебував в зареєстрованому шлюбі, тому розвиток їх подружніх стосунків почався після його офіційного розлучення в 1993 році, а фактично вони стали проживати однією сім'єю як чоловік та жінка з 1994 року.
ОСОБА_1 та ОСОБА_8 є батьками двох дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
З 2000 року ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та їх спільні діти, до часу смерті останнього проживали за адресою: АДРЕСА_11 .
На підтвердження обставин щодо ведення спільного господарства і проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 12 серпня 2016 року із ОСОБА_8 , ОСОБА_1 надала суду фотознімки спільного відпочину за кордоном, свят, обряду вінчання, що відбувся 22.09.2006 року, а також завірені Київським районним судом м. Одеси матеріали цивільної справи № 520/10429/16-ц за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_8 про встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, а зокрема, нотаріально посвідчені письмові пояснення ОСОБА_8 , в яких він виклав обставини щодо спільного проживання з ОСОБА_1 та підтвердив, що вони жили повноцінною сім'єю, вели спільний побут, господарство, розподіляли грошові кошти.
Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, на підтвердження спільного бюджету та взаємних прав та обов'язків, що притаманні подружжю ОСОБА_1 посилається на те, що нею та її батьками неодноразово видавалися довіреності на ім'я ОСОБА_8 для здійснення представництва інтересів, як власників об'єктів нерухомого майна щодо продажу, передачі в оренду, підписання будь-яких договорів щодо нерухомості, отримання грошових коштів, розрахункові документи від 25.12.2013 року, на яких містяться підписи ОСОБА_8 щодо проведення будівельних та монтажних робіт в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_12 , що належить їй на праві власності, який вона разом з ОСОБА_8 будували спільними зусиллями.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 було зареєстровано 12 серпня 2016 року.
15.08.2016 року ОСОБА_8 на користь ОСОБА_2 уклав договір дарування нежитлових приміщень магазину непродовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_4 , проте вказане нерухоме майно ОСОБА_1 вважає спільною сумісною власністю, яке набуте за час її спільного проживання з ОСОБА_8 , як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2023 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно залишено без задоволення. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на майно залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на вимоги п.п.1-4 ч.1 ст. 376 ЦПК України та обставини, якими обґрунтовано позов, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2023 року в частині відмови у задоволенні її позовних вимог та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити її позов у повному обсязі.
Скаржниця зазначає, що попри протилежні висновки суду першої інстанції нею було надано достатньо доказів на підтвердження факту її проживання разом з ОСОБА_8 однією сім'єю без реєстрації шлюбу: перебування у фактичних шлюбних відносинах, ведення спільного господарства бюджету та бізнесу, придбання майна для спільного користування, участі у спільних витратах, надання допомоги та догляду за хворим, яким суд першої інстанції усупереч вимог ч.ч.1-3 ст. 89 ЦПК України не надав належної правової оцінки.
Вказані докази позивачка ОСОБА_2 також спростовують підстави зустрічного позову відповідачки ОСОБА_1 , крім того, обставини на які посилається остання спростовуються іншими матеріалами, що містяться у справі.
Окремо скаржниця зауважує про розгляд судом цієї справи без участі всіх осіб, що беруть участь у справі.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на п.п.1-4 ч.1 ст. 376 ЦПК України та обставини, якими обґрунтовано зустрічний позов, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2023 року в частині відмови у задоволенні її зустрічних позовних вимог та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити її зустрічний позов у повному обсязі, посилаючись на те, що судом першої інстанції було залишено поза увагою надані нею докази, а зокрема, копії договору оренди від 23.07.2015, розписки від 24.07.2015, довіреності від 16.06.2015, договору купівлі-продажу від 30.07.2008 року, угоди про намір від 26.05.2008 року, спільні фото із ОСОБА_8 , а також пояснення останнього у справі №520/10429/16-ц, що були нотаріально посвідчені.
Відповідачка ОСОБА_12 , від імені якої діє адвокат Терізанова К.В., у відзиві на апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підтримала доводи та вимоги апеляційної скарги останньої та просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
У судове засідання ОСОБА_5 не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, що відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи.
Представники ОСОБА_4 , ОСОБА_1 ОСОБА_4 - адвокат Деркач І.Є. та адвокат Карпенко В.І. у судовому засіданні доводи та вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 підтримали, просили залишити апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення.
Скаржниця ОСОБА_2 підтримала доводи своєї апеляційної скарги, яку просила задовольнити, а апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Представник відповідачки ОСОБА_12 - адвокат Терізанова К.В. у судовому засіданні вважала апеляційну скаргу ОСОБА_2 такою, що підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 необґрунтованою.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення скаржниці ОСОБА_2 , представників скаржниці ОСОБА_1 адвокатів Деркач І.Є. та Карпенко В.І., представниці ОСОБА_12 - адвоката Терізанова К.В., перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з таких підстав.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 та зустрічного позову ОСОБА_1 про встановлення фактів проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_8 та похідних вимог про визнання права власності , суд першої інстанції виходив з того, що чинне законодавство України не передбачає полігамних шлюбів та одночасне проживання ОСОБА_8 без реєстрації шлюбу щонайменше із двома жінками (про стосунки з якими достовірно відомо суду) протягом однакового періоду часу з 1 січня 2004 року по квітень 2016 року виключає можливість застосування судом до спірних правовідносин ст.74 СК України, адже встановлені судом фактичні обставини справи достеменно та однозначно не свідчать про наявність між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , а також між останнім та ОСОБА_1 у вказаний вище період, саме усталених відносин, що притаманні подружжю.
Апеляційний суд вважає вірними висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та зустрічного позову ОСОБА_1 , з огляду на таке.
Судом встановлені та матеріалами справи підтверджуються такі факти і обставини у справі.
ІНФОРМАЦІЯ_6 у ОСОБА_1 та ОСОБА_8 народився син, ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_7 в них народилася друга дитина син, ОСОБА_6 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивачці ОСОБА_2 та ОСОБА_8 народилася донька ОСОБА_13 .
15 серпня 2016 року ОСОБА_8 уклав договір дарування нежитлових приміщень магазину непродовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_4 на користь ОСОБА_2 , які належали дарувальнику на підставі Свідоцтва про право власності НОМЕР_9 від 11.09.2008 року, виданого ВК ОМР.
12 серпня 2016 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 , Приморським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, зареєстровано шлюб, актовий запис № 1307.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (частина друга статті 3 СК України).
Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу (пункт 5 частини першої статті 315 ЦПК України).
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5-рп/99 у справі N 1-8/99 за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміну "член сім'ї") вказано, що обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі N 760/20948/16-ц (провадження N 14-70цс22) зазначено, що "у справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК)".
Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі N 554/8023/15-ц (провадження N 14-130цс19)).
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі N 362/3705/20).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав, який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри"
У цьому контексті, колегія суддів погоджується із доводами скаржниць про те, що надані ними докази підтверджують обставини спільного відпочинку за кордоном, святкування певних подій з ОСОБА_8 у період з січня 2004 року по квітень 2016 року, а також наявність між останнім з ОСОБА_2 , а також зі ОСОБА_1 , тобто з кожною окремо, та їх батьками зобов'язально-договірних відносин, зокрема, щодо розпорядження належним їм майном, та зауважує, що, попри протилежні доводи апеляційних скарг, вказані обставини були встановлені судом першої інстанції під час вирішення справи, про що зазначено в оскаржуваному рішенні, яким судом надано належну правову оцінку.
Водночас, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про недоведеність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 факту постійно проживання однією сім'єю ОСОБА_8 з однією із них, оскільки надані суду докази, зокрема, акт про фактичне місце проживання, покази свідків, спільні світлини із ОСОБА_8 , є суперечливими, і свідчать про обставини щодо проживання останнього у період з січня 2004 року по квітень 2016 року одночасно, як із ОСОБА_2 так і з ОСОБА_1 . При цьому, згідно копії паспорта ОСОБА_8 , зареєстрованим місцем проживання останнього з 1995 року була кв. АДРЕСА_13 , а у подальшому кв. АДРЕСА_7 , що не є адресою реєстрації ані ОСОБА_2 , ані ОСОБА_1 .
З огляду на наведене вище, та за встановлених у справі обставин, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що без доведення факту постійного спільного проживання та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, спільний відпочинок осіб, присутність на святкуваннях не є достатніми обставинами для визнання факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу. Відтак надані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 докази, а зокрема копії договору оренди від 23.07.2015 року, розписки від 24.07.2015 року, довіреності від 16.06.2015 року, договору купівлі-продажу від 30.07.2008 року, угоди про намір від 26.05.2008 року, спільних фото із ОСОБА_8 , а також надані останнім пояснення у межах справи №520/10429/16-ц, про залишення судом яких поза увагою посилається ОСОБА_1 , не спростовують правильних висновків суду.
Вказане узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Великої Палата Верховного Суду від 10.04.2024 року у справі № 760/20948/16-ц.
При цьому, колегія суддів, погоджуючись із висновком суду першої інстанції зауважує, що для встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу має бути встановлена і доведена саме сукупність таких усталених обставин, як факт спільного проживання, наявності спільного побуту, виникнення у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Так, як випливає з тексту Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), право на шлюб регулюється національними законами Договірних Держав. Установи Конвенції визнали, що обмеження права на шлюб, встановлені національними законами, можуть включати формальні правила, що стосуються таких питань, як публічність та урочистість укладення шлюбу. Ці обмеження також можуть включати суттєві умови, обумовлені загальновизнаними міркуваннями суспільного інтересу, зокрема щодо дієздатності, згоди, ступенів споріднення, за яких заборонено укладення шлюбу, або запобігання двошлюбності («Ф. Проти Швейцарії» (F. v. Switzerland), 1987 р., § 32)
Формулювання статті 12 передбачає, що «право на шлюб» стосується шлюбу між одним неодруженим чоловіком і однією неодруженою жінкою відповідно до принципу моногамії, якого дотримуються в державах-членах («Джонстон та інші проти Ірландії» (Jonhston and Others v. Ireland), 1986 р., § 52)
У рішенні Свідки Єгови в Москві v. росі («Jehovah's witnesses of moscow and others v. Russi»)a від 10.06.2010 року №302/02 Комісія ЄСПЛ констатувала, що держава має вузький простір обдумування (margin of appreciation) і зобов'язана надати серйозні та вимушені підстави для втручання у вибір, який особи можуть робити у рамках релігійних стандартів поведінки в межах їхньої особистої автономії. Втручання може бути виправданим згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції, якщо такі рішення суперечать ключовим принципам Конвенції - наприклад, у випадках полігамних або шлюбів із неповнолітніми (дивись рішення Хан v. Сполученого Королівства («Khan v. the United Kingdom»), № 11579/85, рішення Комісії від 7 липня 1986 року).
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Разом з цим, надані, як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 , докази, що підтверджують обставини одночасного існування у період з січня 2004 року по квітень 2016 року між ними, з кожною окремо, та ОСОБА_8 близьких стосунків як чоловіка та жінки, взаємних прав та обов'язків щодо розпорядження нерухомим майном, спільного відпочинку та присутності на святах, не свідчать про існування між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , та між останнім та ОСОБА_1 у вказані вище періоди усталених відносини, які притаманні подружжю, у розумінні статті 21 СК України. Навпаки, обидва позову у сукупності та підстави їх обґрунтування є взаємовиключними та спростовними один щодо іншого.
Відхиляючи посилання скаржниці ОСОБА_1 на церковний обряд вінчання між нею та ОСОБА_8 , колегія суддів зауважує, що відповідно до частини третьої статті 21 СК України релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя.
Не підтверджують наявність між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 відносин, які притаманних подружжю, і надані останньою докази їх спільної майнової участі у підприємницькій діяльності.
Щодо посилань скаржниці ОСОБА_1 на залишення поза увагою суду першої інстанції зібраних у справі №520/10429/16-ц доказів, колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу.
Дія преюдиції припиняється, коли попереднє преюдиціальне рішення, зокрема судове, скасовано в установленому порядку.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12.
Рішення ж Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2016 року по справі 520/10429/16-ц, на встановлені яким певні обставини посилається ОСОБА_1 скасовано ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року, залишеною без змін постановою Верхового Суду від 01 вересня 2020 року.
Колегія суддів відхиляє також посилання скаржниці ОСОБА_1 на нотаріально посвідчені пояснення ОСОБА_8 , що містяться у справі №520/10429/16-ц, у яких останній визнав перебування у фактичних шлюбних відносинах у період з 1994 по 12 серпня 2016 року виключно із ОСОБА_1 , що остання вважає свідчить про доведеність підстав її зустрічного позову, колегія суддів зауважує, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування ( ч.2 ст. 78 ЦПК України), з огляду на таке не може бути допустимим доказом нотаріально посвідчені пояснення ОСОБА_8 зроблені ним за життя, оскільки факт проживання останнього однією сім'єю, зокрема зі ОСОБА_1 підтверджується виключно судовим рішенням, однак таке рішення матеріали справи не містять. Вказане може оцінюватися як письмовий доказ лише разом з іншою сукупністю доказів, що містяться у справі які беззаперечно свідчать про обставини спільного проживання ОСОБА_8 у вказаний вище період також і з позивачкою ОСОБА_2 .
Таким чином, визнання ОСОБА_8 за життя обставин щодо перебування у фактичних шлюбних відносинах у період з 1994 по 12.08.2016 року виключено із ОСОБА_1 не є підставою для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , зважаючи на не доведення останньою обставин, що є предметом доказування у цій справі за її зустрічним позовом.
При цьому, колегія суддів зауважує, що ОСОБА_8 укладаючи вказані вище правочини, вказував, що на момент їх укладання він не перебував в зареєстрованому шлюбі, фактичних шлюбних відносин не мав.
Водночас, щодо позовних вимог ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на частки нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 та на частки житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5110137500:52:013:0091, у зв'язку з суттєвим збільшенням вартості цього майна за рахунок її трудових та грошових втрат, колегія суддів, погоджуючись із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вказаних позовних вимог, однак зауважує, що суд першої інстанції, посилаючись на положення ст. 57 СК України, залишив поза увагою, що відповідно до ст. 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, вказані вище позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають задоволенню, як похідні від позовної вимоги про встановлення факту сумісного проживання однією із ОСОБА_8 без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по квітень 2016 року.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що судом безпідставно надано правову оцінку добросовісності дій з як з боку дарувальника та обдарованих осіб під час укладення правочинів дарування спірного нерухомого майна за вказаними вище договорами.
Крім того, щодо посилань суду першої інстанції на нез'явлення сторонами вимог про визначення статусу спільного майна сумісною власністю, колегія суддів звертає увагу, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна. Для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідними. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. Викладене узгоджується із правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц.
Водночас, викладене не впливає на правильність вирішення судом першої інстанції справи по суті.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Інші доводи апеляційних скарг зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржниками норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Доказів які б спростували висновки суду скаржниками не надано.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення судом справи.
З огляду на наведене колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, з мотивів наведених у скаргах.
У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи наведене вище колегія суддів вважає, що апеляційні скаргги потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційних скарг правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст постанови складено 18.04.2025 року.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.А. Коновалова
М.В. Назарова