15 травня 2025 рокуСправа №160/19855/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Захарчук-Борисенко Н. В.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
22.07.2024 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не надання солдату в/ч НОМЕР_2 ОСОБА_1 інформації щодо документів про переведення до лав Збройних Сил України інженера НОМЕР_3 Військового представництва МО майора ОСОБА_2 та призначення його командиром або т.в.о. командира в/ч НОМЕР_2 та інших документів і відомостей, запитуваних колективним запитом від 06.07.2024 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 надати солдату в/ч НОМЕР_2 ОСОБА_1 інформацію щодо документів про переведення до лав Збройних Сил України інженера НОМЕР_3 Військового представництва МО майора ОСОБА_2 та призначення його командиром або т.в.о. командира в/ч НОМЕР_2 та інших документів і відомостей, запитаних колективним запитом від 06.07.2024 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку із протиправними діями Військової частини НОМЕР_1 позивач не отримав інформацію запитувану у колективному запиті від 06.07.2024 року.
Ухвалою суду від 25.07.2024 року прийнято адміністративний позов до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи у письмовому провадженні в порядку статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
02.08.2024 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, яким заперечу проти задоволення позовних вимог, оскільки звернення подано у формі, яка не дає можливості ідентифікувати осіб, які підписали зазначене звернення, запитувана інформація містить персональні дані військовослужбовця та не належить до публічної інформації, така інформація, відповідно до статей 11, 14, 16 Закону України «Про захист персональних даних» не може бути розповсюджена без згоди такої особи на розголошення такої інформації.
28.01.2025 року представником позивача подано відповідь на відзив, відповідно до якої представник позивача просить суд визнати доводи, що були викладені у відзиві - необґрунтованими.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 звернулись до командира Військової частини НОМЕР_1 із заявою «Про надання витягів з наказів» від 06.07.024 року.
У вказаній заяві останні просили надати наступні документи:
- наказ від 01.03.2022 року командира в/ч НОМЕР_1 про призначення інженера ВП № НОМЕР_3 МО м-ра ІНФОРМАЦІЯ_1 - на посаду командира в/ч НОМЕР_2 , - без вирішення Генеральним штабом ЗСУ питання про його переміщення до лав ЗСУ, та його реєстрацію, з копіями відповідних доказів (витягу, Книги обліку наказів та директив);
- наказ № 54 від 14.04.2022 року командира в/ч НОМЕР_4 про доплату за роботу в умовах режимних обмежень відносно м-ра Акуліча як командира в/ч НОМЕР_2 та його реєстрацію, - з копіями відповідних доказів. (витягу, Книги обліку наказів та директив);
- наказ № 27 від 17.04.2022 року командира в/ч НОМЕР_1 про призначення інженера ВП № 227 МО м-ра ІНФОРМАЦІЯ_1 - на посаду ТВО командира в/ч НОМЕР_2 , - без вирішення Генеральним штабом ЗСУ питання про його переміщення до лав ЗСУ, - з копіями відповідних доказів. (витягу, Книги обліку наказів та директив.);
- наказу Головнокомандувача ЗСУ про переміщення до ЗСУ із призначенням на посаду - відносно інженера ВП № 227 МО м-ра ОСОБА_2 (витяг).
22.07.2024 року Військовою частиною НОМЕР_1 надано відповідь на звернення від 06.07.2024 року, в якій зазначено, що запитувана інформація не стосується позивача особисто, а стосується третьої особи. Оскільки запитувана інформація містить персональні данні третьої особи, не належить до публічної, така інформація, відповідно до статей 11, 14, 16 Закону України «Про захист персональних даних» не може бути розповсюджена без згоди такої третьої особи.
Втім, не погоджуючись із відповіддю Військової частини НОМЕР_1 , представник позивача звернувся до суду із даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-XII) кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та до інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI).
Згідно із статтею 1, пунктом 2 частини першої статті 5 Закону № 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Доступ до інформації забезпечується шляхом, зокрема надання інформації за запитами на інформацію.
Відповідно до статті 12 вказаного Закону суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є:
1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень;
2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону;
3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.
Згідно з частиною першою та другою статті 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 вказаного Закону право на доступ до публічної інформації гарантується обов'язком розпорядників інформації надавати і оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.
За правилами частини 1 статті 6 Закону № 2939-VI інформацією з обмеженим доступом є: 1)конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI).
При цьому, стаття 9 Закону № 2939-VI до службової відносить інформацію:
1) що міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці (частини перша цієї статті).
Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування». Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону (частина друга статті 9 Закону № 2939-VI).
Згідно із частиною 3 статті 9 Закону № 2939-VI перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 грудня 2019 року у справі №9901/249/19 висловила наступний правовий висновок: «Належність запитуваної інформації до службової на підставі статті 9 Закону № 2939-VІ не є єдиною підставою для обмеження доступу до неї. Обмеження доступу до конкретної інформації допускається за умови застосування її розпорядником у сукупності вимог пунктів 1-3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VІ».
Слід також зазначити, що вимоги пунктів 1-3 частини 2 статті 6 Закону № 2939-VІ є «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. За умови додержання сукупності всіх трьох підстав може бути обмежено доступ до інформації (постанова пленуму Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року №10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації»).
Для визначення можливості обмеження доступу до інформації застосовується трискладовий тест за частиною 2 статті 6 Закону: якщо розпорядником інформації встановлено, що запитувана інформація є інформацією з обмеженим доступом, такий розпорядник інформації має встановити вид інформації з обмеженим доступом, за якою звернувся запитувач (конфіденційна, таємна або службова). Наступний крок - потрібно визначити, чи запитувана інформація стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, чи можливі заворушення або злочини при наданні доступу до запитуваної інформації, чи в інтересах охорони здоров'я населення обмеження доступу до цієї інформації, чи не постраждає репутація або права інших людей у результаті надання доступу до цієї інформації, чи отримана запитувана інформація конфіденційно, чи стосується дана інформація питання авторитету й неупередженості правосуддя. Якщо на всі поставлені питання відповідь негативна, розпорядник інформації надає доступ до запитуваної інформації.
Якщо хоча б на одне з поставлених вище питань є позитивна відповідь - розпорядник інформації має визначити, чи не буде розголошенням запитуваної інформації завдана істотна шкода зазначеним інтересам, наявність яких у запитуваній інформації він встановив.
Якщо відповідь на це питання негативна - розпорядник інформації надає запитувачу доступ до зазначеної інформації. Якщо відповідь на це питання позитивна - розпорядник інформації визначає: чи переважає шкода від оприлюднення такої інформації над суспільним інтересом в її отриманні. При позитивній відповіді на питання запитувачу інформації буде відмовлено в наданні доступу до запитуваної інформації. При негативній відповіді - розпорядник інформації надає запитувачу доступ до запитуваної інформації .
Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації, є застосовування до такої інформації «трискладового тесту».
Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з наведених вище трьох підстав означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 9901/510/18 (провадження № 11-840апп18).
З урахуванням вказаних вище положень законодавства, обов'язок щодо встановлення та обґрунтування відкритості чи обмеженості доступу до запитуваної інформації покладається на розпорядника інформації.
Як встановлено судом, в обґрунтування доводів відповідач зазначає про те, що запитувана позивачем інформація є службовою інформацією, а відтак не може бути надана особам, які не мають доступу до такої інформації. А також, вказав, що запитувана інформація містить персональні данні третьої особи, які не можна розповсюджувати без її зголи.
При цьому відповідач не обґрунтовує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає праву позивача знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.
Суд зауважує, що документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування».
Однак, відповідач у відповіді не зазначив, що запитуваним документам присвоєно гриф «для службового користування».
Враховуючи вказане, суд вважає за необхідне звернути увагу на приписи частини сьомої статті 6 Закону №2939-VI, згідно яких обмеженню у доступі підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Отже, у разі наявності у запитуваних документах конфіденційної інформації, відповідач повинен надавати копії запитуваних документів, з яких шляхом ретушування вилучати відомості, доступ до яких обмежено відповідно до закону.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №1240/2978/18.
Таким чином, враховуючи викладене, суд доходить висновку, що відповідачем протиправно та необґрунтовано відмовлено позивачці у наданні запитуваної інформації.
Суд, зауважує, що суд розглядає справу не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог, тобто суд враховує, що звернення до відповідача було колективне, проте з цим позовом до суду звернувся саме ОСОБА_1 , тому спір вирішується виключно щодо заявлених вимог саме ОСОБА_1 до військової НОМЕР_5 .
З системного аналізу матеріалів справи, наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з виходом за межі позовних вимог визнавши відмову відповідача у наданні відповіді протиправною та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути заяву «про надання офіційних відомостей щодо особи командира» від 06.07.2024 року, з урахуванням висновків суду.
Поряд з цим, при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)
Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає про таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч.ч.1, 2 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно положень ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з п.п. 1, 2 ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Відповідно до ч. 2, 3, 4 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Також, відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. При цьому ч. 5 ст.134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Іншого порядку розподілу судових витрат КАС України не передбачено.
Як встановлено судом, в матеріалах справи відсутні докази, з яких можливо було б визначити розмір витрат на правничу допомогу, понесених позивачем.
Відтак, дослідивши матеріали заяви суд вказує про необґрунтованість та безпідставність витрат на надання правничої допомоги.
Відповідно до частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст. 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_6 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРОПУ: НОМЕР_7 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 , викладену в листі від 22.07.2024 № 1665/ВихЗВГ/782, у наданні відомостей на заяву «про надання офіційних відомостей щодо особи командира» від 06.07.2024 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути заяву «про надання офіційних відомостей щодо особи командира» від 06.07.2024 року, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Захарчук-Борисенко