ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.05.2025Справа № 910/3065/25
За позовом Дочірнього підприємства «ДІАСЕРВІС ПЛЮС»
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФРЕЗЕНІУС МЕДИКАЛ КЕР УКРАЇНА"
про стягнення 53 307,71 грн,
Суддя Я.А.Карабань
Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).
Дочірнє підприємство «ДІАСЕРВІС ПЛЮС» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФРЕЗЕНІУС МЕДИКАЛ КЕР УКРАЇНА" (надалі-відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 53 307,71 грн, з яких: 49 580,99 грн безпідставно отримані грошові кошти, 603,12 грн 3% річних та 3 123,60 грн інфляційні втрати.
Позовні вимоги, з посиланням на ст.530, 1212 Цивільного кодексу України, п.п.14.1.178 п.14.1 ст.14, п.п.а, б п.185.1 ст.185, ст.186 Податкового кодексу України, постанову Кабінету Міністрів України №224 від 20.03.2020, обґрунтовані безпідставним отриманням відповідачем суми ПДВ за договором №ТР-07-20-UA від 25.03.2020, яка має бути повернута останнім, як безпідставно набута.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.03.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі №910/3065/25, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
31.03.2025 від представника відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній заперечує щодо позову посилаючись на його необґрунтованість та, зокрема, зазначає, що позивачем не надано доказів, що товар, який поставлявся за договором підпадає під Перелік визначений постановою Кабінету Міністрів України №224 від 20.03.2020, а також на момент укладення вказаний Перелік вже був чинним, однак позивач не заперечував проти включення ПДВ до вартості товару та погодився з усіма мовами договору.
04.04.2025 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній відхиляє доводи відповідача, що викладені у відзиві на позов та вказує, що товар, який поставлявся є дезінфекційним засобом, а тому підпадає під Перелік визначений постановою Кабінету Міністрів України №224 від 20.03.2020, однак, на час виникнення спірних правовідносин, Перелік не передбачав індивідуалізації медичного виробів за комерційними (фірмовими) найменуваннями, торговельними марками (знаками для товарів, послуг) чи за виробником, а тому саме найменування товару в такому переліку відсутнє.
17.04.2025 від представника позивача надійшла заява про стягнення з відповідача судових витрат, зокрема, 15 000, 00 грн витрат на правову допомогу.
Також 17.04.2025 від представника позивача на виконання ухвали суду надійшла довідка про рух коштів між позивачем та відповідачем починаючи з 25.03.2020 по 17.04.2025, а також письмове підтвердження, що ціна позову не змінилася.
Інших заяв чи клопотань на адресу суду від сторін не надходило.
Беручи до уваги вище наведене та відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об'єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання) за наявними в ній матеріалами.
Відповідно до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України в разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
25.03.2020 між Дочірнім підприємством «ДІАСЕРВІС ПЛЮС» (позивач, замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФРЕЗЕНІУС МЕДИКАЛ КЕР УКРАЇНА" (ФМКУ, відповідач) було укладено договір поставки № TP-07-20-UA (надалі - договір), згідно п.1. якого ФМКУ зобов'язується у встановленому законом порядку передати медичні вироби для проведення діалізу, які визначено у доповненні 1 («Положення та умови постачання («Неактивні медичні вироби або «НМВ»), передати медичні вироби, як обладнання для проведення діалізу на умовах оренди відповідно до доповнення 2 («Положення та умови оренди («Активні медичні вироби» або «АМВ»)»), а також передати лікарські засоби (положення та умови постачання «Лікарські засоби») (далі, разом «Продукція»), а замовник зобов'язується прийняти передану продукцію для подальшого перепродажу та/або оренди на території України відповідно до положень і умов цього договору, застосованих доповнень і відповідних додатків до них.
Згідно з видатковою накладною № 168 від 01.09.2020 за договором позивач отримав від відповідача, зокрема, цитростеріл 5л: B9AF181, 31.05.2022 - 93 каністри; B9AF193, 31.05.2022 - 100 каністр: В9АG144, 30.06.2022 - 297 каністр, (надалі - товар) на загальну суму 757 880,89 грн, у тому числі ПДВ 49 580,99 грн.
30.09.2020 позивачем було здійснено оплату поставленого відповідачем товару, в тому числі ПДВ, що підтверджується платіжною інструкцією №345 від 30.09.2020.
Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України №224 від 20.03.2020 «Про затвердження переліку товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість та які звільняються від сплати ввізного мита» (надалі - постанова №224) затверджено Перелік товарів (надалі - Перелік), операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість та які звільняються від сплати ввізного мита.
Пунктом 71 підрозділу 2 розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України встановлено, що тимчасово, на період, що закінчується останнім календарним днем місяця, в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України. У разі здійснення операцій, звільнених відповідно до цього пункту, положення пункту 198.5 статті 198 цього Кодексу та положення статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про укладення договору та придбання товару "розчин концентрату для гарячої дезінфекції та декальцифікації препаратів для гемодіалізу типу "цитростеріл" з порушенням пункту 71 підрозділу 2 розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України, оскільки до вартості товару необґрунтовано включено суму податку на додану вартість.
Позивачем на адресу відповідача було направлено вимогу за вих.№209 від 20.09.2024, в якій позивач повідомив відповідача про звільнення поставленого товару від оподаткування та просив повернути сплачену позивачем суму податку на додану вартість у розмірі 49 580,99 грн. Вказана вимога отримана відповідачем 01.10.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0815100006204, однак зазначена без відповіді та задоволення.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частина перша статті 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У статті 180 Господарського кодексу України деталізовано істотні умови господарського договору.
Так, за приписами частин 1, 3 цієї статті зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (частина 5 статті 180 Господарського кодексу України).
Відповідно до статті 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.
Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.
Позивачем та відповідачем, як сторонами договору, було погоджено його умови, в тому числі вартість товару.
Матеріалами справи підтверджується виконання сторонами умов договору, так, за №168 від 01.09.2020 відповідачем поставлено, а позивачем отримано, зокрема, цитростеріл 5л: B9AF181, 31.05.2022 - 93 каністри; B9AF193, 31.05.2022 - 100 каністр: В9АG144, 30.06.2022 - 297 каністр, на загальну суму 757 880,89 грн, в тому числі ПДВ 49 580,99 грн, вартість якого відповідно до платіжної інструкції №345 від 30.09.2020 сплачено позивачем.
Постановою №224 затверджено перелік товарів, операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість та які звільняються від сплати ввізного мита.
Як підтверджується матеріалами справи, поставлений відповідачем товар "розчин концентрату для гарячої дезінфекції та декальцифікації препаратів для гемодіалізу типу "цитростеріл" віднесено до розділу «Дезінфекційні засоби, антисептики та обладнання для проведення дезінфекції, що необхідні для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» постанови №224, якою затверджено перелік товарів, операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість, як дезінфікуючий засіб для інструментів та обладнання.
При цьому посилання відповідача на те, що товар, який поставлявся за договором не підпадає під Перелік визначений постановою Кабінету Міністрів України №224 від 20.03.2020 так як його найменування (назва) відсутнє в такому Переліку, суд відхиляє як необґрунтовані, оскільки як зазначено судом вище "цитростеріл" є дезінфекційним засобом, разом з тим, на час виникнення спірних правовідносин, Перелік не передбачав індивідуалізації медичного виробів за комерційними (фірмовими) найменуваннями, торговельними марками (знаками для товарів, послуг) чи за виробником, а тому сама відсутність найменування товару в Переліку не може свідчити про те, що він не підпадає під дію постанови №224. Одночасно, для класифікації за Переліком, затвердженим постановою № 244, товару, поставленого відповідачем на виконання договору, слід виходити із загальної назви за функціональним призначенням.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04.05.2023 у справі №910/59/22.
Відтак розчин концентрату для гарячої дезінфекції та декальцифікації препаратів для гемодіалізу типу "цитростеріл", що є предметом договору, нормами законодавства, чинного на момент укладення договору та здійснення оплати за ним, було віднесено до товарів, звільнених від оподаткування податком на додану вартість.
За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податок на додану вартість - це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
Згідно з вимогами підпунктів а) і б) пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 Податкового кодексу України.
Датою виникнення податкових зобов'язань зі сплати ПДВ з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, перелічених у пункті 187.1 статті 187 Податкового кодексу України.
Виходячи з наведеного, хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.
Зазначене узгоджується з позиціями, викладеними в постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, від 04.05.2023 у справі № 910/59/22, а також у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі 910/12764/20.
Отже, порядок та механізм нарахування і сплати ПДВ чи навпаки (операції, які не є об'єктом оподаткування або звільнені від оподаткування тощо) врегульовано відповідними нормами Податкового кодексу України та, відповідно, не можуть встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто в договірному порядку.
Тому відповідач, як одна із сторін зобов'язання, набув кошти, що є предметом спору, за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов'язання, що виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов'язального права, а поза підставами, передбаченими договором поставки, внаслідок їх перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який було поставлено.
Загальні підстави для виникнення зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Отже предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Враховуючи наведені вище обставини щодо звільнення від оподаткування ПДВ операції з постачання відповідачем товару за договором, суд дійшов висновку про те, що неповернення відповідачем позивачеві суми, перерахованої поза межами договірних платежів (суми ПДВ, яка не підлягала сплаті за встановлених обставин), мало наслідком збагачення відповідача на суму 49 580,99 грн, тобто відповідач збагатився за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.02.2022 у справі № 916/707/21.
Крім того, Інформаційним листом ДПС України № 10 від 16.04.2020 роз'яснено, що режим звільнення від оподаткування застосовується: з 17.03.2020 - до операцій з постачання товарних позицій включених до Переліку товарів, операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість та які звільняються від сплати ввізного мита, в редакції до внесених доповнень постановою №271; з 15.04.2020 - до операцій з постачання всіх товарних позицій, включених до Переліку № 224, в тому числі з урахуванням постанови № 271.
Вартість товарів, що включені до Переліку товарів, операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість та які звільняються від сплати ввізного мита, повинна визначатися без ПДВ з настанням дати запровадження пільги, встановленої пунктом 71 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу України, тобто з 17.03.2020. Ця вимога законодавства застосовується незалежно від того, чи містять договори та первинні документи, складені на постачання таких товарів, положення щодо необхідності нарахування ПДВ, чи ні, а також незалежно від дати укладення таких договорів.
Платникам податку, які здійснювали постачання товарів, що включенні до Переліку товарів операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість та які звільняються від сплати ввізного мита та постанови № 271, з нарахуванням ПДВ, слід забезпечити проведення коригування податкових зобов'язань з ПДВ щодо операцій, які були здійсненні (відбулась «перша подія») з дати запровадження пільги з оподаткування (з 17 березня 2020 року).
При цьому платники податку мають провести перерахунки, згідно з якими сума ПДВ, що була сплачена (нарахована) у складі вартості придбаних товарів та відображена в податкових накладних, складених щодо операцій із такими товарами, які відбулись з 17.03.2020 по 02.04.2020, має бути повернута покупцям, або зарахована в рахунок оплати вартості наступних поставок.
За таких обставин суд вважає обґрунтованою позовну вимогу щодо стягнення з відповідача отриманої суми ПДВ у розмірі 49 580,99 грн як безпідставно набутої.
Крім цього, в зв'язку із простроченням грошового зобов'язання з повернення суми ПДВ позивач просить суд стягнути з відповідача 3% відсотки річних у сумі 603,12 грн за період з 09.10.2024 по 05.04.2025 та інфляційні втрати в сумі 3 123,60 грн, що нараховані за загальний період з жовтня 2024 року по січень 2025 року.
За змістом статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Заначене недоговірне зобов'язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.
Відповідно до частини 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Формулювання статті 625 Цивільного кодексу України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 Цивільного кодексу України і ст. 230 Господарського кодексу України, у зв'язку з чим обмеження нарахування шістьма місяцями відповідно до частини 6 ст. 232 Господарського кодексу України до процентів річних та інфляційних втрат не застосовується.
Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Положення статті 625 Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, а тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.
Суд звертає увагу сторін на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17, якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений в постановах від 15.04.2015 у справі №910/2899/14 та від 01.06.2016 у справі №910/22034/15.
Передбачений частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі №910/3831/22, в якій зазначено про те, що зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 Цивільного кодексу України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
Суд, перевіривши правильність розрахунку 3% річних за період з 09.10.2024 по 05.04.2025 та інфляційних втрат з жовтня 2024 року по січень 2025 року, не виходячи при цьому за межі періоду, заявленого позивачем, встановив, що вказаний розрахунок виконано відповідно до вимог закону та арифметично вірно, а відтак, позовні вимоги про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 603,12 грн та інфляційних втрат у сумі 3 123,60 грн, слід задовольнити повністю в заявленому розмірі.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 49 580,99 грн безпідставно набутих коштів, 603,12 грн 3% річних та 3 123,60 грн інфляційних втрат.
Витрати позивача по сплаті судового збору відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача.
Також позивач просив суд стягнути з відповідача 15 000,00 грн витрат на правничу допомогу адвоката.
Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно із ч.1-3 ст.124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно із ч.4, 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (далі - Закон), адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути:
1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Положеннями частини 1 статті 1 Закону договір про надання правової допомоги визначено як домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
На підтвердження факту понесення таких витрат позивачем до суду надано: копію договору про надання професійної правової (правничої) допомоги №б/н від 20.07.2021, укладеного з адвокатом Гончаровим Олександром Олександровичем, з додатковою угодою від 15.12.2023, розрахунок вартості адвокатської допомоги до договору, в якому погоджено вартість послуг в сумі 15 000,00 грн, акт приймання-передачі адвокатської допомоги від 31.03.2025, з переліком послуг, на загальну суму 15 000,00 грн та платіжну інструкцію №1797 від 28.02.2025 про сплату послуг за договором у сумі 15 000,00 грн, копії ордера на надання правничої допомоги серії ВВ №1041772 та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ЛГ №000063 на ім'я адвоката Гончарова О.О.
За змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною першою статті 627 цього ж Кодексу передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
У постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: "неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України".
Частинами першою та другою статті 30 названого вище Закону передбачено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
У названій вище постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: "Гонорар може встановлюватися у формі фіксованого розміру, погодинної оплати. Ці форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв. Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку. Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу".
Так, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені.
Частини 1 та 2 ст.126 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що:
- витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави;
- за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України ).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Частина 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України ).
Відповідно до приписів ч.6 ст.126 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Судом враховано, що відповідачем не було подано до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження неспівмірності витрат на правничу допомогу в заявленому позивачем розмірі. При цьому суд звертає увагу, що відповідач також вказував, що планує в даній справі понести витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000, 00 грн, що навіть є більшим ніж заявлено позивачем.
На підставі викладеного, враховуючи те, що позивачем підтверджено правовий статус адвоката, наявність доказів фактичного надання послуг на підставі договору про надання правової допомоги, а також співмірність розміру витрат з наданими послугами, суд дійшов висновку, що витрати позивача на професійну правову допомогу в розмірі 15 000, 00 грн є обґрунтованими та підлягають стягненню з відповідача.
Керуючись статтями 129, 233, 237 - 238, 240, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ФРЕЗЕНІУС МЕДИКАЛ КЕР УКРАЇНА" (02099, місто Київ, вулиця Бориспільська, будинок 9, ідентифікаційний код 33737695) на користь Дочірнього підприємства «ДІАСЕРВІС ПЛЮС» (04053, місто Київ, Вознесенський узвіз, будинок 14, офіс 16/27, ідентифікаційний код 31467020) 49 580 (сорок дев'ять тисяч п'ятсот вісімдесят) грн 99 коп. безпідставно набутих грошових коштів, 603 (шістсот три) грн 12 коп. 3% річних, 3 123 (три тисячі сто двадцять три) грн 60 коп. інфляційних втрат, 15 000 (п'ятнадцять тисяч) грн 00 коп. витрат на правничу допомогу та 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп. витрат по сплаті судового збору.
3. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.
4. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Суддя Я.А.Карабань