12 травня 2025 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 761/9147/20
номер провадження №22-ц/824/6355/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,
учасники справи: представник позивача Балясний Р.Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Київського квартирно-експлуатаційного управління Горбаня Романа Олексійовича
на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 грудня 2024 року /суддя Матвєєва Ю.О./
у справі за позовом Київського квартирно-експлуатаційного управління до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Міністерство оборони України, Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про виселення із службової квартири без надання іншого житлового приміщення, -
Позивач Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі - Київське КЕУ) звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про виселення їх із службової квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 грудня 2024 року в задоволенні позову відмовлено./т. 3 а.с. 11-14/
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Київське КЕУ через представника Горбаня Р.О. звернулося з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення та ухвалити нове про задоволення позову. На підтвердження вимог апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом не повно з'ясовані обставини справи, зокрема, статус квартири як службового житла, підтверджений розпорядженням Шевченківської РДА від 24.03.2004; відсутність у відповідачів правових підстав для проживання (ордера чи договору найму); звільнення ОСОБА_5 з військової служби в 2004 році, що припинило його право на службове житло; самоправне зайняття квартири відповідачами, що є підставою для виселення без надання іншого приміщення відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК України. Апелянт також зазначив, що суд першої інстанції помилково застосував ст. 8 Конвенції, не врахувавши суспільної необхідності виселення для забезпечення потреб військовослужбовців.
Відповідачі в судове засідання не з'явились, про час та дату судового розгляду повідомлені належним чином, за єдиними відомим суду адресами, конверти повернулись за відсутністю адресатів, тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 є службовим житлом, включеним до фонду Київського КЕУ розпорядженням Шевченківської РДА від 24.03.2004.
Квартира перебуває на балансі Київського КЕУ та належить державі в особі Міністерства оборони України.
ОСОБА_5 , військовослужбовець з 1996 року, проживав у квартирі з 2004 року разом із сім'єю (дружиною ОСОБА_2 та дітьми ОСОБА_1 і ОСОБА_3 ).
Шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено 29.10.2004.
ОСОБА_5 звільнено з військової служби наказом від 30.08.2004. Він перебував на квартирному обліку в гарнізоні м. Києва (довідка №2038 від 02.12.2004), але станом на 04.12.2018 не значився в списках осіб, які потребують житла.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Акти Київського КЕУ від 05.04.2018 та 12.09.2019 підтверджують проживання відповідачів у квартирі без реєстрації та документів (ордера чи договору найму).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався ст. 2 ЦПК України, про те, що завданням цивільного судочинства є захист прав і законних інтересів осіб; ст. 4 ЦПК України, про те, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх прав; ст. 5 ЦПК України, про те, що суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права; ст. 12 ЦПК України, про те, що цивільне судочинство ґрунтується на змагальності сторін; ст. 13 ЦПК України, про те, що судовий розгляд має бути справедливим; ст. 19 ЦПК України, про те, що суди розглядають справи в межах заявлених вимог; ст. 76 ЦПК України, про те, що докази повинні містити інформацію щодо предмета доказування; ст. 77 ЦПК України, про те, що належними є докази, які стосуються обставин справи; ст. 78 ЦПК України, про те, що допустимість доказів визначається їх відповідністю закону; ст. 79 ЦПК України, про те, що достовірними є докази, які дозволяють встановити дійсні обставини; ст. 80 ЦПК України, про те, що достатніми є докази, які у сукупності підтверджують обставини; ст. 81 ЦПК України, про те, що кожна сторона доводить обставини, на які посилається; ст. 82 ЦПК України, про те, що обставини, встановлені судовим рішенням, не доводяться повторно; ст. 141 ЦПК України, про те, що судові витрати розподіляються між сторонами; ст. 258 ЦПК України, про те, що рішення суду має бути законним і обґрунтованим; ст. 259 ЦПК України, про те, що суд може ухвалити рішення за відсутності відповідача за певних умов; ст. 263 ЦПК України, про те, що судове рішення має відповідати нормам права; ст. 264 ЦПК України, про те, що рішення має бути обґрунтованим; ст. 265 ЦПК України, про те, що рішення має відповідати обставинам справи; ст. 15 ЦК України, про те, що особа має право на захист своїх прав; ст. 16 ЦК України, про те, що суд може захистити права шляхом припинення порушення; ст. 109 ЖК України, про те, що виселення допускається з підстав, установлених законом; ст. 116 ЖК України, про те, що осіб, які самоправно зайняли житло, виселяють без надання іншого приміщення; ст. 118 ЖК України, про те, що службові приміщення призначаються для проживання осіб, пов'язаних із трудовими відносинами.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виснував, що тривале проживання відповідачів у квартирі (з 2004 року) свідчить про достатні зв'язки з житлом у розумінні ст. 8 Конвенції, а виселення без надання іншого приміщення є непропорційним втручанням у їхнє право на повагу до житла, враховуючи відсутність нагальної суспільної необхідності та інших осіб, які мають право на квартиру. Суд також врахував, що позивач не обґрунтував пропорційність виселення, а відповідачі не мають іншого житла.
Доводи апеляційної скарги щодо самоправного зайняття квартири та необхідності її звільнення для потреб військовослужбовців не спростовують висновків суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК України, особи, які самоправно зайняли житло, виселяються без надання іншого приміщення.
Проте, як установлено судом, відповідачі проживають у квартирі з 2004 року за усним дозволом, наданим ОСОБА_5 під час його військової служби, що виключає кваліфікацію їхнього проживання як самоправного.
Крім того, п. 26 Розділу IV Інструкції, затвердженої наказом Міністерства оборони України №380 від 31.07.2018, передбачає, що особи, звільнені з військової служби та залишені на квартирному обліку, не підлягають виселенню до забезпечення постійним житлом. Хоча ОСОБА_5 станом на 2018 рік не значився на обліку, довідка від 02.12.2004 підтверджує його перебування на квартирному обліку, а позивач не довів, що ОСОБА_5 був офіційно виключений з обліку чи забезпечений житлом.
Щодо застосування ст. 8 Конвенції, апелянт не спростував висновків суду про те, що виселення відповідачів є непропорційним. Згідно з практикою ЄСПЛ (рішення у справах «Прокопович проти Росії» від 18.11.2004, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010), виселення з житла, де особа тривалий час проживає, є втручанням у право на повагу до житла, яке має бути виправданим нагальною суспільною необхідністю та пропорційним. Позивач не надав доказів, що квартира необхідна для конкретних військовослужбовців чи що її звільнення є критично важливим для інтересів Збройних Сил України.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У частині четвертій статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За змістом статті 58 ЖК України єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, який у будинках державного та громадського фонду видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування на вільне жиле приміщення.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення Європейського суду з прав людини від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine ("Глоба проти України"), № 15729/07, § 37).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine ("Кривіцька та Кривіцький проти України", № 30856/03, § 41, 44).
Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Аналогічна правова позиція висловлена ВС 27 липня 2022 рокуу справі №759/11501/15-ц, провадження № 61-11755св21.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і ґрунтуються на формальних міркуваннях. Суд першої інстанції правильно застосував норми ЖК України, ЦПК України та ст. 8 Конвенції, повно з'ясував обставини справи та встановив відсутність підстав для виселення.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника Київського квартирно-експлуатаційного управління Горбаня Романа Олексійовича на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 грудня 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Головуючий: Судді: