08 травня 2025року
м. Київ
справа № 542/381/17
провадження № 51-3030 км 24
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
засудженої ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах засудженої ОСОБА_6 на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 22 квітня 2024 року щодо останньої та касаційну скаргу з доповненнями засудженої ОСОБА_6 на вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 02 березня 2023 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 22 квітня 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017170270000011, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки м. Полтави та жительки АДРЕСА_1 , раніше судимої:
1) вироком Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2007 року за ч. 1 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік, звільненої на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком 1 рік;
2) вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 21 червня 2010 року за ч. 1 ст. 115 КК України до покарання на підставі ст. 71 КК України у виді позбавлення волі на строк 8 років. Звільненої умовно-достроково 16 жовтня 2015 року (не відбутий строк 10 місяців 13 днів),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п. 6, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 28 січня 2020 року ОСОБА_6 визнано винуватою та засуджено за:
- ч. 4 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією майна, яке є її власністю;
- п.п. 6, 13 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією майна, яке є її власністю.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією майна, яке є її власністю. Відповідно до положень ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_6 в строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення.
Вирішено питання речових доказів та процесуальних витрат у провадженні.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 01 жовтня 2021 року було задоволено частково апеляційні скарги засудженої ОСОБА_6 та прокурора, скасовано вирок Полтавського районного суду Полтавської області від 28 січня 2020 року щодо ОСОБА_6 та призначено новий розгляд у суді першої інстанції. Зокрема, апеляційним судом було зазначено, окрім порушень норм кримінального процесуального закону вказаних у рішенні, також і про м'якість призначеного засудженій покарання (позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією майна, яке є її власністю).
Вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 02 березня 2023 року, під час нового розгляду в суді першої інстанції, ОСОБА_6 визнано винуватою та засуджено за:
- ч. 4 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією майна, яке є її власністю;
- п.п. 6, 13 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є її власністю.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначено ОСОБА_6 покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є її власністю. Відповідно до положень ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_6 в строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення.
Вирішено питання речових доказів та процесуальних витрат у провадженні.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 22 квітня 2024 року вирок суду першої інстанції залишено без змін.
За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку, ОСОБА_6 визнано винуватою та засуджено за те, що вона 05 січня 2017 року, приблизно о 16 год, перебуваючи в таксі як пасажир та слідуючи з м. Полтава разом з іншою пасажиркою ОСОБА_9 , помітила на останній прикраси та дві жіночі сумки, якими вирішила заволодіти. Того ж дня, близько 17 год, приїхавши до дачного кооперативу «Автомобіліст» в с Пологи-Низ Новосанжарського району Полтавської області, ОСОБА_6 , з корисливим мотивом, кухонним ножем, який завчасно взяла із собою з метою вбивства, напала на потерпілу, завдала їй двох ударів в життєво важливу ділянку тіла - шию, внаслідок чого ОСОБА_9 померла на місці події. Таким чином подолавши супротив потерпілої, ОСОБА_6 заволоділа її майном на загальну суму 13 403, 50 грн.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, просить, за змістом скарги, скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_6 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає про неповноту судового розгляду, оскільки, на його думку, вбити потерпілу фактично змусила свідок ОСОБА_10 скориставшись її уразливим станом. Вказує, що дії ОСОБА_6 неправильно кваліфіковані за ч. 4 ст. 187 КК України. Стверджує, що судом першої інстанції не було роз'яснено ОСОБА_6 зміст вироку, порядок та строки його оскарження. Зазначає, що вирок місцевого суду ухвалено незаконним складом суду. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК України, оскільки судом було формально розглянуто дане кримінальне провадження, не проаналізовано та не надано відповіді на всі доводи апеляційних скарги.
У касаційній скарзі з доповненнями засуджена ОСОБА_6 посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, просить змінити судові рішення щодо неї, зокрема перекваліфікувати її дії з ч. 4 ст. 187, п.п. 6, 13 ч. 2 ст. 115 КК України на п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням положень ст. 69 КК України та призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років, зарахувавши відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України (в редакції Закону України 838-VIIвід 26 листопада 2015 року) у строк покарання строк попереднього ув'язнення з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі або ж скасувати судові рішення та закрити кримінальне провадження з підстав, зазначених в ст. 284 КПК України. Обґрунтовуючи свої доводи зазначає про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, не погоджуються з оцінкою доказів, при цьому надаючи власну оцінку, наводить доводи щодо наявності, на її думку, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених під час розгляду цього кримінального провадження в судах попередніх інстанцій. Стверджує про відсутність в матеріалах кримінального провадження процесуальних документів, перелік яких зазначено в доповненнях до касаційної скарги.
Під час касаційного розгляду засуджена ОСОБА_6 та захисник ОСОБА_7 підтримав подані касаційні скарги та просили задовольнити. Також засуджена ОСОБА_6 під час касаційного розгляду вважала, що її дії слід кваліфікувати за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України та призначити покарання не у виді довічного позбавлення волі. Крім того, застосувати положення ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України 838-VIIвід 26 листопада 2015 року.
Позиції інших учасників судового провадження
Під час касаційного розгляду прокурор ОСОБА_5 , посилаючись на безпідставність наведених у касаційних скаргах доводів, вважав, що оскаржувані судові рішення слід залишити без зміни, а касаційні скарги захисника та засудженої - без задоволення.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення щодо неповноти та однобічності судового слідства, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вказаних вимог закону при розгляді кримінального провадження щодо ОСОБА_6 дотримано в повному обсязі.
Суд першої інстанції, провівши судовий розгляд відповідно до обвинувального акта в межах висунутого обвинувачення, безпосередньо дослідивши всі надані докази стороною обвинувачення, належно їх оцінивши, надавши кожному з них належну оцінку в аспекті ст. 94 КПК України на предмет належності, допустимості, достовірності та їх сукупності - з точки зору достатності та взаємозв'язку, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 поза розумним сумнівом в умисному вбивстві з корисливим мотивом, особою, яка раніше вчинила вбивство, а також у розбої, із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, які виклав у вироку.
За встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_6 за п.п. 6, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України кваліфіковані правильно.
Вирок суду першої інстанції є законним та відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України.
Висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушеннях, передбачених п.п. 6, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України, був предметом ретельної перевірки апеляційного суду і мотивовано визнаний таким, що відповідає доказам, зібраним у встановленому законом порядку, дослідженим у судовому засіданні, належно оціненим судом, і є обґрунтованим. Так, спростовуючи доводи апеляційних скарг сторони захисту в частині необґрунтованості засудження ОСОБА_6 , апеляційний суд навів докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які б перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну юридичну оцінку злочинним діям засудженої та які тягнули би за собою безумовне скасування судових рішень.
Не встановлено таких процесуальних порушень і касаційним судом, оскільки усім доводам, викладеним, в поданих апеляційних скаргах засудженої та в її інтересах захисника, суд апеляційної інстанції надав вичерпні та вмотивовані відповіді.
Колегія суддів вважає, що постановлена за результатами розгляду апеляційних скарг, ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України і погоджується з наведеними у ній висновками про законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції.
Доводи касаційних скарг сторони захисту (засудженої та захисника) про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, є необґрунтованими.
Так, за змістом касаційних скарг, засуджена та захисник покликаються на неправильність кваліфікації дій ОСОБА_6 за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК та вважають, що дії останньої мають бути кваліфіковані лише за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, оскільки засуджена не мала умислу на вчинення розбійного нападу на потерпілу та на її умисне вбивство саме з корисливих мотивів.
Проте зазначені доводи сторони захисту колегія суддів касаційного суду вважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального закону з огляду на таке.
Пунктом 6 ч. 2 ст. 115 КК України встановлено відповідальність за умисне вбивство з корисливих мотивів.
За нормативним визначенням умисне вбивство (ст. 115 КК України) з об'єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на життя людини, наслідками у вигляді смерті та причинним зв'язком між зазначеними діяннями та наслідками, а з суб'єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямими умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти смерть особі, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання.
За змістом ст. 24 КК України наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.
Питання про умисел вирішується, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки.
Під нападом у складі розбою необхідно розуміти раптову, несподівану для потерпілого, короткочасну, агресивну, насильницьку дію, спрямовану на протиправне заволодіння чужим майном. Напад органічно пов'язаний із фізичним або психічним насильством, яке при розбої має так званий інструментальний характер - виступає способом заволодіння майном або його утримання. Насильство при розбої застосовується до особи, яка зазнала нападу. Під такою особою необхідно розуміти власника майна, особу, у володінні чи під охороною якої перебуває майно, на яке здійснюється посягання.
Небезпечне для життя чи здоров'я насильство (ст. 187 КК України) - це умисне заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжке тілесне ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров'я в момент їх вчинення. До них необхідно відносити, зокрема, і насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, придушення за шию, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо.
Якщо в процесі розбою було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого або останнього було умисно вбито, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 4 ст.187, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України.
З огляду на вищезазначені положення, передбачені ч. 1 ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції виходить лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанції.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, врахувавши характер умисних дій ОСОБА_6 стосовно потерпілої, послідовність і інтенсивність їх вчинення за конкретних обставин, як і передування в часі наявного у неї умислу на вчинення кримінальних правопорушень, встановив, що обвинувачена за конкретних обставин подій усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала їх суспільно небезпечні наслідки - умисне протиправне позбавлення життя іншої людини і бажала настання таких наслідків - смерть ОСОБА_9 , і саме з метою запланованого злочину, тобто з метою заволодіння чужим майном, умисел на який і мала ОСОБА_6 .
Колегія суддів касаційного суду такі висновки судів про те, що ОСОБА_6 діяла саме з прямим умислом, оскільки тілесні ушкодження потерпілій засуджена завдавала навмисно і чітко, та в силу свого інтелектуального розвитку розуміла, що її дії носять небезпечний характер, тобто бажала спричинити смерть потерпілій, вважає належним чином вмотивованими.
Доводи касаційної скарги щодо співучасті у вчиненні кримінальних правопорушень нібито свідком ОСОБА_11 , оскільки у неї наявний мотив, на відміну від ОСОБА_6 , є безпідставними, з огляду на те, що на зазначені доводи касаційної скарги засудженої, які за своїм змістом аналогічні доводам її апеляційної скарги, апеляційний суд обґрунтовано визнав їх неспроможними та детально дав відповіді на кожен з них. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо зазначених доводів погоджується й колегія суддів касаційного суду.
Аналізуючи решту доводи касаційної скарги засудженої (з доповненнями), їх суть здебільшого зводиться до того, що фактичні дані протоколів слідчих дій, показання свідків та інші матеріали кримінального провадження не доводять її винуватості поза розумним сумнівом саме у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених пунктами 6, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України.
Указані засудженою обставини, аналогічні її доводам та доводам захисника, викладеним в апеляційних скаргах, які були предметом перевірки та оцінки суду апеляційної інстанції.
Оцінюючи дії ОСОБА_6 суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду, який проаналізував обставини, повідомлені засудженою, яка не заперечувала факт вбивства потерпілої, свідками, та фактичні дані протоколів слідчих дій і дійшов обґрунтованого висновку про те, що дії обвинуваченої були спрямовані на позбавлення життя потерпілої ОСОБА_9 івчинення розбійного нападу на неї саме з метою заволодіння її майном.
Суд зважив, що засуджена ОСОБА_6 не заперечує факт присутності на місці події, під час проведеного за її участю слідчого експерименту детально відтворила обставини вчинення злочину, що узгоджується з фактичними даними протоколу огляду місця події та висновками судово медичної експертизи щодо кількості і локалізації виявлених тілесних ушкоджень.
Що стосується доводу з приводу допустимості як доказу фактичних даних проведеного за участю засудженої та свідка слідчого експерименту, то вказані доводи були предметом перевірки апеляційного суду.
За висновками об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду викладеними в рішенні від 14 вересня 2020 року (справа № 740/3597/17), метою слідчого експерименту відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК є перевірка й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення. Отримання від підозрюваного, обвинуваченого відомостей під час проведення слідчого експерименту (з дотриманням установленого законом порядку) є складовою належної правової процедури цієї процесуальної дії, що разом з іншими її сутнісними компонентами дозволяє досягнути її мети і вирішити поставлені завдання.
Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що слідча дія була проведена за участю ОСОБА_6 , у присутності її захисника, понятих. Обвинувачена добровільно, детально з достатньою впевненістю відтворила конкретні обставини й обстановку вчинення злочину. Також відповідала на уточнювальні запитання слідчого. Будь-яких обставин або дій під час слідчого експерименту, що свідчать або можуть свідчити про фізичний і психологічний тиск на ОСОБА_6 , не встановлено.
З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що слідчий експеримент було проведено за добровільною згодою обвинуваченої, жодного фізичного чи психологічного тиску з боку працівників поліції під час слідчої дії не встановлено, у зв'язку з чим визнав неприйнятними твердження ОСОБА_6 про визнання недопустимим цього доказу.
Також є неспроможними доводи касаційної скарги з доповненням засудженої ОСОБА_6 щодо відсутності в матеріалах кримінального провадження процесуальних документів та їх вихідних про повноваження слідчого та прокурора на здійснення досудового розслідування, з огляду на подання цих документів (повний перелік міститься в доповненні до касаційної скарги засудженої) стороною обвинувачення до суду касаційної інстанції на спростування цих доводів та їх аналіз колегією суддів. Зазначене узгоджується з висновком Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду викладеними в рішенні від 07 квітня 2025 року (справа № 349/508/16-к), в якому зазначено, що суд касаційної інстанції може самостійно перевірити процесуальні документи, які стосуються наявності у слідчого чи прокурора повноважень на здійснення певних процесуальних дій у разі надання таких документів стороною обвинувачення під час касаційного перегляду судових рішень, якими особу було притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення інкримінованого кримінального правопорушення.
Крім того, колегія суддів касаційного суду не вбачає істотного порушення вимог кримінального процесуального закону через проведення судових засідань у режимі відеоконференції усупереч бажання засудженої ОСОБА_6 брати особисту участь у судовому засіданні, як про це заявляє остання.
Частиною 2 ст. 336 КПК України передбачено, що суд ухвалює рішення про здійснення дистанційного судового провадження за власною ініціативою або за клопотанням сторони чи інших учасників кримінального провадження. У разі якщо сторона кримінального провадження чи потерпілий заперечує проти здійснення дистанційного судового провадження, суд може ухвалити рішення про його здійснення лише вмотивованою ухвалою, обґрунтувавши в ній прийняте рішення. Суд не має права прийняти рішення про здійснення дистанційного судового провадження, в якому поза межами приміщення суду перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує, крім випадків здійснення дистанційного судового провадження в умовах воєнного стану.
Мотивованими ухвалами суду першої інстанції було прийнято рішення про проведення судового засідання в режимі відеоконференції з державною установою виконання покарань, в якій вона перебувала під вартою, для забезпечення участі ОСОБА_6 у відкритому судовому засіданні.
Положення ч. 2 ст. 336 КПК вказують на те, що саме суду надається дискреційне право під час ухвалення рішення про здійснення судового провадження дистанційно вирішувати питання про форму судового засідання. Суд може використати своє дискреційне право та вирішити питання про форму судового засідання, адже в ч. 2 ст. 336 КПК України де, крім іншого зазначено, що суд не має права прийняти рішення про здійснення дистанційного судового провадження, в якому поза межами приміщення суду перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує, крім випадків здійснення дистанційного судового провадження в умовах воєнного стану.
Воєнний стан на території України введений відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 та неодноразово продовжений, отже діяв під час розгляду цього кримінального провадження в місцевому суді, а тому рішення про проведення судового засідання в режимі відеоконференції не суперечить приписам ст. 336 КПК України та висновку, викладеному у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 21 листопада 2022 року (справі № 418/1698/12-к).
Так, ОСОБА_6 приймала участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції, була забезпечений юридичною допомогою захисника ОСОБА_8 . Засуджена, у судовому засіданні заявляла клопотання, які були вирішені судом, висловлювала свою думку, надавала пояснення, виявляла активну процесуальну поведінку і зазначала вмотивовану позицію стосовно питань розгляду по суті кримінального провадження.
З огляду на те, що засудженій були надані належні та достатні процесуальні можливості представити власну процесуальну позицію, недосягнення стороною захисту бажаного результату в цьому провадженні не свідчить, що це є наслідком порушення судом права особи на захист.
При застосуванні відеоконференції була забезпечена не просто формальна присутність засудженої у судовому засіданні, а саме ефективна участь у судовому процесі, яка включає в себе право бачити, чути та спостерігати за тим, що відбувається в судовому засіданні без технічних перешкод, давати пояснення.
Враховуючи викладене вище, касаційний суд не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог в цій частині засудженої ОСОБА_6 через істотне порушення вимог КПК України, оскільки вони є безпідставними.
Так само надуманим є твердження засудженої ОСОБА_6 про те, що після заміни основного присяжного суд мав постановити письмову ухвалу про таку заміну для необхідності визначення основного присяжного з числа запасних із передачею кримінального провадження до канцелярії суду для автоматичного визначення присяжного.
Положеннями ст. 387 КПК України передбачено, що присяжні визначаються автоматизованою системою документообігу суду з числа присяжних, що не були звільнені або відведені від участі в розгляді кримінального провадження. Після відбору основних присяжних відбирається двоє запасних присяжних, які під час судового засідання постійно перебувають на відведених їм місцях і до ухвалення вироку можуть бути включені до складу основних присяжних у разі неможливості кого-небудь з основних присяжних продовжувати участь у судовому розгляді. Про заміну вибулих основних присяжних запасними суд постановляє ухвалу.
При цьому ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться секретарем судового засідання в журнал судового засідання.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, після відбору присяжних автоматизованою системою документообігу суду, було визначено склад основних та запасних присяжних, що підтверджується протоколом автоматичного визначення присяжних. Отже, склад суду був сформований з дотриманням вимог ст. 35 КПК України.
В судових засіданнях місцевого суду протокольними ухвалами були здійснені заміни основного присяжного на запасного, зокрема і у зв'язку з заявленими самовідводами. Ці ухвали були занесені до журналу судових засідань. Жодного повторного відбору присяжних автоматизованою системою документообігу суду кримінальним процесуальним законом не передбачено, а тому заміна вибулих основних присяжних на запасних була здійснена на підставі положень ч. 10 ст. 387, ч. 4 ст. 371 КПК України.
Що стосується доводів касаційних скарг щодо невідповідності призначеного ОСОБА_6 покарання тяжкості вчинених злочинів та особі засудженої внаслідок суворості, оскільки при призначенні покарання останній у виді довічного позбавлення волі, судом не було належним чином обґрунтовано неможливість її виправлення з призначенням покарання у виді позбавлення волі на певний строк, то вони є безпідставними.
Відповідно до приписів ст. 50 КК України, значення заходу примусу для досягнення його мети визначається не лише його суворістю, а покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так іншими особами.
Відповідно до положень ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.
Згідно з вимогами ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Санкцією ч. 2 ст. 115 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дотримався наведених вимог матеріального права.
Обираючи ОСОБА_6 найсуворіший вид покарання - довічне позбавлення волі, суд дав належну оцінку ступеню тяжкості вчинених нею кримінальних правопорушень, які, згідно зі ст. 12 КК України, є особливо тяжкими, взяв до уваги конкретні обставини їх вчинення, настання особливо тяжких наслідків у вигляді смерті особи, ступінь суспільної небезпеки вчинених засудженою діянь, зухвалість вчиненого, особу засудженої, яке вже була засуджена за вчинення особливо тяжкого злочину, пов'язаного з позбавленням життя людини, а тому визначив їй остаточне покарання за пунктами 6, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України у виді довічного позбавлення волі.
Колегія суддів приходить до висновку, що ізоляція ОСОБА_6 шляхом довічного позбавлення волі, відповідає вимогам справедливості щодо застосування покарання та відображає співмірність злочину та кари, і тільки таке покарання буде необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нею нових злочинів.
Касаційний суд констатує, що у касаційній скарзі з доповненнями засудженої ОСОБА_6 містяться також інші аргументи, які не потребують детального аналізу та не мають будь-якого вирішального значення в цьому провадженні, з огляду на те, як неодноразово вказував у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав та основоположних свобод, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (справа Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; окрім того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (справа Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland).
Отже, оскільки істотних порушень кримінального процесуального закону, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судових рішень, або ж неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність чи невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого не встановлено, тому касаційні скарги захисника ОСОБА_8 та засудженої ОСОБА_6 слід залишити без задоволення
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд
ухвалив:
Вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 02 березня 2023 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 22 квітня 2024 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги захисника ОСОБА_8 та засудженої ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3