12 травня 2025 року
м. Київ
справа № 739/376/24
провадження № 51-1685ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого
ОСОБА_5 на вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області
від 30 вересня 2024 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого
2025 року у кримінальному провадженні № 12023270320000622 щодо
ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця
с. Сипотени Калараського району Республіки Молдова, зареєстрованого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2
ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Чернігівського районного суду Чернігівської області від 30 вересня
2024 року, залишеним без змін ухвалою Чернігівського апеляційного суду
від 17 лютого 2025 року, ОСОБА_5 визнано винуватим і засуджено
за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК,
та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
Вирішено питання щодо долі речових доказів та процесуальних витрат
у кримінальному провадженні.
За вироком суду солдата ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він, будучи зарахованим відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 46
від 01 березня 2022 року до списків особового складу вказаної військової частини
на всі види забезпечення та будучи призначеним відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 № 118 від 28 квітня 2023 року на посаду старшого водія
1 розрахунку 1 мінометного взводу 1 мінометної батареї військової частини НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_1 , 13 листопада 2023 року приблизно о 20:30, перебуваючи
у стані алкогольного сп'яніння у лісовому масиві на південно-західній околиці
с. Вороб'ївка Новгород-Сіверського району Чернігівської області, на ґрунті раптово виниклого конфлікту, пов'язаного із необхідністю повернення грошових коштів ОСОБА_6 , усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, умисно здійснив один постріл із ввіреної йому у службове користування автоматичної вогнепальної зброї АК 74-У № НОМЕР_3 у ліве стегно ОСОБА_6 , чим спричинив останньому тяжкі тілесні ушкодження, від яких він помер.
Вимоги та узагальнені доводи, викладені в касаційній скарзі
У касаційній скарзі захисник, надаючи свою оцінку доказам, заперечує правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження, та, посилаючись
на неповноту судового розгляду, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, порушує питання про скасування оскаржених судових рішень та зміну правової кваліфікації дій його підзахисного із ч. 2 ст. 121 КК на ч. 1 ст. 119 цього Кодексу.
Стверджує, що судом першої інстанції дії ОСОБА_5 кваліфіковані невірно, оскільки умислу на завдання тяжких тілесних ушкоджень у нього не було. При цьому, як зазначає захисник, судом помилково взято за основу доказової бази показання
з чужих слів, а саме свідків, яких допитував суд, - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які переповідали інформацію, отриману зі слів ОСОБА_5 для встановлення умислу. Наголошує,
що ОСОБА_5 , перевіряючи зброю, а саме наявність патронів у патроннику, допустився помилки - не знявши магазин, натиснув на курок, після чого пролунав постріл, при цьому автомат був направлений в сторону виходу; де був при цьому потерпілий у цей час ОСОБА_5 не знав. Зазначає що встановленим є факт,
що його підзахисний сам доповів оперативному черговому, що здійснив постріл, внаслідок чого викликав допомогу, з повідомленням про пораненого: це говорить
про відсутність умислу на позбавлення життя потерпілого або умислу нанесення останньому тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті. Вважає, що наявність конфлікту між ОСОБА_5 і потерпілим, а також наявність боргу, на що вказує суд, нічим не підтверджено. Зауважує, що судами не досліджено у повній мірі обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та обставини, що пом'якшують покарання. Зокрема, вказує на те, що його підзахисний визнав свою причетність до вчиненого та щиро розкаявся, має позитивні характеристики, співпрацював зі слідством, активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення, попередньо не судимий, є учасником бойових дій,
з огляду на що вважає можливим застосувати до нього положення ст. 69 КК.
Мотиви Суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку,
що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 248 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
За змістом статей 433, 438 КПК суд касаційної інстанції є судом права, а не факту,
а тому перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати і визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
Зазначені обставини були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій і
не підлягають перегляду в касаційному порядку відповідно до вимог зазначених статей, а отже під час касаційного розгляду кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судом.
Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Як убачається із копії вироку, суд, мотивуючи висновок про винуватість
ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2
ст. 121 КК, послався на докази, що зібрані у встановленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів
ст. 94 КПК.
Зокрема, суд ретельно дослідив докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу ОСОБА_5 та підтверджують його винуватість
у заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, обґрунтовано послався на: показання обвинуваченого ОСОБА_5 , свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .
Як вказав суд, показаннями свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 підтверджується мотив злочину - виникнення між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 конфлікту, пов'язаного із необхідністю повернення грошових коштів останньому; із показань цих свідків встановлено, що вони безпосередньо спілкувалися з обвинуваченим після вчинення злочину, і в ході цієї розмови обвинувачений підтвердив, що на посту між ним та потерпілим відбувся конфлікт, пов'язаний із необхідністю повернення грошових коштів, під час якого не цілившись здійснив постріл. Також суд вважав за необхідне зауважити, що в судовому засіданні і сам обвинувачений зазначав, що на посту під час спільного розпивання алкоголю потерпілим була піднята розмова з приводу повернення грошей.
При цьому, як вказав суд у вироку, будь-яких даних про те, що вищевказані свідки зацікавлені у розгляді кримінального провадження на користь органів досудового розслідування, або з будь-яких підстав залежні від них, або мали б підстави обмовити обвинуваченого, у судовому засіданні не встановлено.
Також суд наголосив на тому, що показання, які містять висловлювання іншої особи, надані з метою доведення того, що інша особа висловилася саме так за певних обставин, не можуть вважатися показаннями із чужих слів відповідно до ст. 97 КПК, оскільки у такому разі вони є повідомленням про факт висловлювання, який свідок безпосередньо спостерігав (така позиція суду узгоджується з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року у справі
№ 166/362/19).
В цьому випадку, як вказав суд, свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 повідомили
про факт висловлювання обвинуваченого після вчинення злочину, які безпосередньо спостерігали; показання не містять внутрішніх протиріч, повністю узгоджуються
між собою та спростовують твердження обвинуваченого та захисника про те,
що конфлікту між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не було.
Також, крім логічних та послідовних показань вищевказаних осіб, винуватість
ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого правопорушення, як зазначив суд, підтверджується сукупністю досліджених в судому засіданні письмових доказів; зокрема, суд послався на дані, що містяться у: рапортах старшого інспектора-чергового СМ Новгород-Сіверського РВП ГУНП в Чернігівській області від 13 листопада 2023 року, протоколах огляду місця події та огляду трупа від 13 та 14 листопада
2023 року відповідно, протоколі затримання від 14 листопада 2023 року, лікарському свідоцтві про смерть № 171 від 14 листопада 2023 року, заявах про добровільну видачу працівникам поліції автоматів, витягу із відомостей про видачу зброї, висновку щодо результатів медичного огляду з метою виявлення стану алкогольного сп'яніння
від 14 листопада 2023 року, висновках судової балістичної експертизи
№ СЕ-19/125-23/13220-БЛ від 05 грудня 2023 року та № СЕ-19/125-24/146-БЛ
від 12 січня 2024 року, висновку експерта № 2159 від 19 грудня 2023 року, висновку судово-психіатричного експерта № 13 від 11 січня 2024 року, висновку судово-медичної експертизи № 173 від 12 січня 2024 року, висновку експерта № 140-МК від 12 січня
2024 року, відповіді командира військової частини НОМЕР_2 на запит слідчого № 875
від 22 листопада 2023 року, відомостях Чергування охорони на ОКП військової частини НОМЕР_2 , також дані інших письмових доказах, яким надана належна правова оцінка в їх сукупності.
Як встановлено судом, до події злочину між обвинуваченим та загиблим жодних конфліктів не було, про що зазначено у листі командира військової частини НОМЕР_2
№ 875 від 22 листопада 2023 року; про наявність конфліктів до події злочину
не зазначали в судовому засіданні і свідки.
Так, ОСОБА_5 під час раптово виниклого конфлікту, що встановлено
з показань свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , здійснив постріл, однак будь-яких даних про те, що останній, наперед знаючи, що такий постріл призведе до масивної крововтрати і смерті загиблого, судом не здобуто.
Також суд зазначив, що із фактичних обставин справи щодо ОСОБА_5 встановлено, що останній, тримаючи автомат достеменно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав, що внаслідок пострілу з автомату у бік,
де перебуває потерпілий ОСОБА_6 , так як достовірно знав, що потерпілий перебуває із зовнішньої сторони контрольно-пропускного пункту, буде заподіяно шкоду здоров'ю останнього; водночас, не конкретизував у своїй свідомості, яку ж саме шкоду здоров'ю (тяжкість тілесних ушкоджень) буде фактично заподіяно ним потерпілому; тобто в цьому випадку ОСОБА_5 діяв із невизначеним (неконкретизованим) умислом, за якого особа хоча і бажає спричинити або свідомо припускає спричинення шкоди здоров'ю потерпілого, але при цьому не конкретизує точними межами у своїй свідомості тяжкість цієї шкоди. У таких випадках особа має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно, умисне заподіяння тяжких ушкоджень. Що стосується смерті потерпілого, то в її настанні присутня лише необережна форма вини, бо хоча він і не бажав цього настання і навіть свідомо не допускав його, але повинен був і міг передбачити, що внаслідок його злочинних дій може настати і такий наслідок, як смерть потерпілого.
З приводу показань обвинуваченого ОСОБА_5 про те, що він допустився помилки, коли перевіряв наявність патронів у патроннику, внаслідок чого було здійснено постріл, суд зазначив, що вони повністю спростовуються показаннями свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , з яких встановлено, що ОСОБА_5 одразу після конфлікту з потерпілим зарядив зброю та вистрелив, не піднімавши автомат та не цілившись.
В цьому випадку суд також врахував і конкретні обставини справи, зокрема те, що ОСОБА_5 є військовослужбовцем, має досвід у користуванні зброєю, постріл було здійснено ним з невеликої відстані, постріл було здійснено особою,
що має навички поводження зі зброєю. При цьому, характер та локалізація завданого тілесного ушкодження ОСОБА_5 в стегно шляхом здійснення пострілу
з автомата, враховуючи, що для здійснення пострілу ОСОБА_5 були вчинені попередні дії, такі як: приєднав магазин до автомату, перевів перемикач вогню
в положення одиночної стрільби, відвів затворну раму в крайнє положення і відпустив, чим привів автомат у бойову готовність, та шляхом натиснення на курок здійснив постріл, що переконливо свідчать про те, що він усвідомлював можливість настання негативних наслідків своїх дій у виді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.
Таким чином, суд першої інстанції, виходячи із встановлених судом обставин, дійшов висновку, що ОСОБА_5 , стріляючи з невеликої відстані, об'єктивно усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, припускав, що таким чином буде заподіяно ОСОБА_6 тілесні ушкодження та передбачав можливість настання наслідків у виді будь-якої за тяжкістю шкоди здоров'ю останнього, хоча і
не конкретизував у своїй свідомості, якою буде така шкода; тобто він діяв
з неконкретизованим (невизначеним) умислом на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а до настання смерті загиблого від таких ушкоджень ставився необережно.
Згідно з положеннями ст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінював кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку, на підставі чого дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.
Відповідно до ст. 374 КПК у мотивувальній частині вироку у разі визнання особи винуватою, крім іншого, зазначаються формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений.
Вирок суду відповідає вимогам ст. 374 КПК, є законним та вмотивованим, про що також ствердив суд апеляційної інстанції, переглянувши вказане судове рішення
за апеляційною скаргою сторони захисту, доводи якої є аналогічними доводам
у касаційній скарзі захисника ОСОБА_4 .
Погоджуючись із висновками місцевого суду, суд апеляційної інстанції в ухвалі зазначив, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, за обставин, встановлених судом, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні доказів, які суд оцінив у сукупності з іншими доказами і на підставі яких прийняв законне та обґрунтоване рішення.
Як ствердив суд апеляційної інстанції, із зібраних та наведених у судовому рішенні доказів, виходячи із фактичних обставин справи та пояснень, які ОСОБА_5 надав суду, пояснюючи обставини вказаних подій, убачається, що під час здійснення пострілу, він не замислювався щодо можливих тяжких наслідків для життя та здоров'я потерпілого, тим більше не припускав можливості заподіяння саме таких тілесних ушкоджень; умислу на заподіяння смерті ОСОБА_6 не мав, а в такий спосіб намагався завершити спір. Отже, здійснюючи постріл, обвинувачений
не конкретизував у своїй свідомості, яку ж саме шкоду здоров'ю (тяжкість тілесних ушкоджень) буде фактично спричинено ним ОСОБА_6 , тобто діяв із невизначеним (неконкретизованим) умислом, за якого він, хоча і бажав спричинити шкоду здоров'ю потерпілого, але при цьому не конкретизував точними межами у своїй свідомості тяжкість цієї шкоди, зокрема, він не усвідомлював, що внаслідок його дій можлива смерть потерпілого. З механізму завдання тілесних ушкоджень, їх локалізації і кількості вбачається умисел саме на спричинення тяжких тілесних ушкоджень у вигляді проникаючого сліпого кульового поранення лівого стегна з розривом магістральних судин - стегнової артерії та вени, від якого настала смерть потерпілого.
В цьому випадку, як вказав апеляційний суд, обвинувачений має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було ним заподіяно, тобто за завдання умисного тяжкого тілесного ушкодження за ознакою небезпеки для життя; що стосується смерті потерпілого, то в її настанні присутня лише необережна форма вини, оскільки обвинувачений, хоча і не бажав цього настання і навіть свідомо не допускав його,
але повинен був і міг передбачити, що внаслідок його злочинних дій може настати і такий наслідок, як смерть потерпілого.
Отже, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що таке поєднання умислу та форми вини підтверджує правильність висновків суду першої інстанції щодо необхідності кваліфікації дій ОСОБА_5 саме за ч. 2 ст. 121 КК та відповідно
за цією ж ознакою виключила можливість кваліфікації дій за ст. 119 КК.
При цьому, доводи сторони захисту, наведені в апеляційній скарзі, колегія суддів оцінила критично, зазначивши, що вони зводяться до особистого тлумачення захисником норм кримінального та кримінального процесуального законодавства України, переоцінки наявних в матеріалах кримінального провадження письмових доказів з метою трактування їх на користь обвинуваченого та уникнення ним
кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення.
Закон України про кримінальну відповідальність застосовано вірно, про що обґрунтовано ствердив і суд апеляційної інстанції.
Доводи захисника щодо невідповідності призначеного його підзахисному покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, а також щодо можливості застосування до нього положень ст. 69 КК колегія суддів вважає необґрунтованими.
Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару,
а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Відповідно до принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і
не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Статтею 69 КК регламентовано, що за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного, суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають
на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
У цьому кримінальному провадженні не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання винній особі призначено з порушенням указаних норм права.
Як убачається зі змісту оскаржених судових рішень, суд першої інстанції
під час призначення покарання ОСОБА_5 , дотримуючись наведених вимог закону України про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості скоєного кримінального правопорушення, дані про особу винного, який є учасником бойових дій, має постійне місце проживання, одружений, за місцем проживання та місцем тримання під вартою характеризується позитивно, а за місцем служби - негативно, раніше
не судимий, на обліках у нарколога та психіатра не перебуває, брав участь у військових діях із забезпечення оборони України, у зв'язку з військовою агресією рф проти України, а також взяв до уваги позиції потерпілої та прокурора, обтяжуючу покарання обставину - вчинення кримінального правопорушення особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння.
Крім того, суд визнав обставинами, що пом'якшують покарання ОСОБА_5 , таке: відразу після вчинення злочину обвинувачений не покинув місця вчинення злочину, одразу повідомив про пораненого, чекав на допомогу, не здійснюючи будь яких дій по прихованню вчинення злочину, не приховав знаряддя вчинення злочину. Також суд взяв до уваги те, що в судовому засіданні обвинувачений визнав факт вчинення злочинних дій, висловив щирий жаль з приводу цього і осуд своєї поведінки, що виражається в визнанні негативних наслідків для потерпілої особи, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести відповідальність за вчинені дії, просив вибачення у потерпілої.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про необхідність призначення
ОСОБА_5 покарання, пов'язаного з ізоляцією від суспільства, у мінімальному розмірі, передбаченому санкцією ч. 2 ст. 121 КК, у виді позбавлення волі.
Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5 , в тому числі в частині призначеного йому покарання, ствердив про правильність прийнятого рішення та обґрунтовано залишив вказаний вирок без змін, зазначивши в ухвалі підстави ухваленого такого судового рішення.
При цьому суд зазначив, що під час призначення ОСОБА_5 судом першої інстанції покарання дотримано вимог статей 50, 65 КК, а визначений розмір покарання є достатнім і необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, відповідає особі обвинуваченого та ступеню тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів.
Постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час їх постановлення.
З наведеними в оскаржених вироку та ухвалі висновках погоджується і колегія суддів касаційного суду.
В касаційній скарзі захисника не наведено переконливих доводів на обґрунтування невиправданої суворості призначеного його підзахисному покарання та можливості застосування до нього положень ст. 69 КК.
Таким чином, Суд не вбачає підстав для скасування чи зміни оскаржених судових рішень внаслідок істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, та не вважає призначене покарання явно несправедливим через його суворість.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судових рішень, у касаційній скарзі захисника не наведено.
Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК
у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити захиснику ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження
за її касаційною скаргою на вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 30 вересня 2024 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого
2025 року щодо засудженого ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3