13 травня 2025 року м. Чернівці Справа № 721/90/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Лисака І.Н.,
суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б.,
секретар: Сарган Ю.В.,
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 ,
при розгляді справи за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 27 лютого 2025 року, ухваленого під головуванням судді Проскурняка С.П., дата складання повного тексту незазначена,
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Обґрунтовував вимоги тим, що 15.08.2023 року між сторонами було зареєстровано шлюб Шевченківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №1068.
Під час перебування у шлюбних відносинах у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .
Вказує, що життя з відповідачкою не склалося і з початку 2024 року фактичні шлюбні відносини між сторонами припинено, проживають окремо, а позивач більше року самостійно виховує та утримує їх спільного сина, який проживає з ним у м. Києві.
Зазначені обставини призвели до того, що подальше перебування у шлюбі та відновлення подружніх стосунків і збереження сім'ї є неможливим, а тому просив розірвати шлюб, зареєстрований 15.08.2023 року, актовий запис №1068 та залишити проживати з позивачем сина ОСОБА_3 на його самостійному вихованні та утриманні.
Рішенням Путильського районного суду Чернівецької області від 27 лютого 2025 року позов задоволено. Шлюб, зареєстрований між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , 15 серпня 2023 року у Шевченківському відділі державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №1068 - розірвано.
Провадження №22-ц/822/389/25
Малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу залишено проживати разом із батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, військова частина НОМЕР_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року скасувати, а позовну заяву залишити без розгляду.
Вказує, що копію позовної заяви з копіями доданих до неї документів військовій частині НОМЕР_1 не надано, в електронній формі матеріали справи в електронному суді відсутні, що позбавило апелянта можливості надати свої письмові пояснення в суді першої інстанції, як третьої особи, а у зв'язку із тим, що частина залучена до безпосереднього ведення бойових дій на лінії бойового зіткнення, представник військової частини не мав можливості прибути до суду для участі у розгляді справи.
Стверджує, що судом в порушення вимог ст.112 СК України не з'ясовано фактичних взаємин подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, не взято до уваги наявність малолітньої дитини, не вжито заходів щодо примирення подружжя, не залучено як третю особу орган опіки та піклування, не досліджено під час розгляду справи наявність належних умов проживання дитини та її батьків.
Звертає увагу на те, що 22.12.2022 року ОСОБА_1 відповідно до указу Президента України «Про загальну мобілізацію» №69/2022 від 24.02.2022 року призвано на військову службу. Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 №37 від 28.01.2023 року сержант ОСОБА_1 , який прибув із військової НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ), зарахований у списки особового складу та призначений на посаду начальника групи зв'язку взводу зв'язку танкового батальйону військової частини НОМЕР_1 , де проходить військову службу і на даний час.
Наголошує, що висновки суду з приводу того, що малолітній проживає разом зі своїм батьком ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 , не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_1 з 22.12.2022 року по даний час перебуває на військовій службі та фізично знаходиться за місцем дислокації свого підрозділу, який виконує бойові завдання в Запорізькій області, і не мав можливості здійснювати самостійне виховання свого малолітнього сина, який потребує постійного догляду, а отже догляд за малолітньою дитиною здійснювала та здійснює і по даний час його мати - ОСОБА_2 .
Вважає, що розірвання між сторонами шлюбу містить ознаки фіктивності, оскільки спрямоване на набуття ОСОБА_1 підстав для звільнення з військової служби за сімейними обставинами згідно пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 та абзацу 6 п. 3 ч. 12 ст.26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» в зв'язку з самостійним вихованням та утриманням дитини за рішенням суду.
Відзив на апеляційну скаргу не подавався.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог приходить до наступного висновку.
Щодо можливості розгляду справи за відсутності сторін, суд апеляційної інстанції відзначає наступне.
Ухвалою суду від 24.04.2025 року призначено розгляд справи на 10:30 год 13.05.2025 року.
Судом завчасно направлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повідомлення про призначення справи до розгляду, однак поштові конверти направлені позивачу повернулися на адресу суду із зазначенням причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».
Днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (п.3-4 ч.8 ст.128 ЦПК України).
Звертаючись до суду у лютому 2025 року позивач зазначив свою адресу проживання, інших відомостей, зокрема, інших місць перебування, відмінних від зазначеної ним адреси, суд не повідомляв.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року в справі №490/9587/18 вказано, що позивач (заявник, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу. «Особою, не повідомленою про розгляд справи» (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України) не можна вважати особу, яка ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої було відкрито судове провадження.
Також у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі №201/13990/15-ц, від 29 січня 2021 року в справі №308/2739/16-ц, від 21 червня 2023 року в справі №202/32361/13-ц вказано, що під неповідомленням особи про розгляд справи розуміються випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи в провадженні суду. Однак до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання в справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріалами справи безспірно підтверджується факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).
ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Каракуця проти України» зазначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки (параграф 53).
У цій справі ОСОБА_1 як позивач достовірно знав про наявність справи, проте не вживав заходів, щоб дізнатися про стан відомого йому судового провадження.
За наведеного, колегія суддів вважає, що сторони належним чином повідомлені про розгляд справи.
Крім того, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Таким чином, підстави для відкладення розгляду справи відсутні.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу суд першої інстанції вказав, що збереження сім'ї неможливе, їхня сім'я розпалася остаточно, на даний час шлюб носить формальний характер, шлюбні відносини між ними фактично припинені з початку 2024 року.
Щодо вирішення питання про залишення проживання сина разом із батьком суд виходив з того, що між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір щодо визначення місця проживання дитини, за яким батьки досягли згоди щодо місця проживання сина, згідно витягів з реєстру територіальної громади малолітній ОСОБА_4 проживає з батьком, що також підтвердила відповідач у судовому засіданні, а тому за вказаних обставин залишив малолітнього сина проживати з батьком.
Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає не в повній мірі, виходячи з наступного.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 , а 15.08.2023 року між сторонами укладено шлюб, який зареєстрований Шевченківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №1068. Вказане підтверджується повторною копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 08.09.2022 року та свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 від 15.08.2023 року (а.с.4, 8).
Згідно довідки про доходи, виданої ВЧ НОМЕР_1 від 16.01.2025 року ОСОБА_1 , останній проходить військову службу на посаді начальника групи зв'язку військової частини НОМЕР_1 , за період з липня 2024 по грудень 2024 року йому нараховано 681 851,35 грн (а.с.5).
27.01.2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками визначення місця проживання дитини, здійснення батьківських прав, виховання дитини, в якому обумовили, що місцем проживання дитини батьки визначили місце проживання батька (п.1.4. Договору). Батько зобов'язався виховувати та утримувати дитину на достатньому рівні, піклуватися про здоров'я дитини, брати участь у вихованні дитини, забезпечити дитині достатній рівень освіти незалежно від стосунків сторін (п.3.1.1. - п.3.1.2.) (а.с.7).
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади №2025/001159132 від 27.01.2025 року ОСОБА_1 зареєстрований 25.01.2024 року по АДРЕСА_2 , а з витягу №2025/000503223 від 14.01.2025 року ОСОБА_4 зареєстрований 25.01.2024 року по АДРЕСА_2 (а.с.13, 27).
Матеріали справи містять заяву ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує щодо задоволення позову (а.с.25).
З витягу із наказу командира ВЧ НОМЕР_1 від 28.01.2023 року №37 рядовий ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації, призначений на посаду начальника групи зв'язку танкового батальйону (а.с.55).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
В Конституції України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Предметом позовну ОСОБА_1 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований зареєстрований Шевченківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №1068, та залишення малолітнього сина ОСОБА_4 після розірвання шлюбу на самостійному вихованні та утриманні батька ОСОБА_1 .
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 ЗУ «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 ЗУ «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до частин 1-3 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року №3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004.
Дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб
Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі №754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі №520/1185/16-ц).
Сімейним кодексом України встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст.14, ч.1 ст.15 СК України).
Разом з тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22 зазначила, що у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Ухвалюючи рішення у справі про залишення малолітнього сина ОСОБА_3 після розірвання шлюбу його батьків проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції керувався виключно фактом укладення між батьками нотаріально посвідченого договру щодо визначення місця проживання дитини, реєстрації малолітнього по місцю реєстрації батька та визнання позову ОСОБА_2 , не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову.
Судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби, протилежного матеріали справи не містять.
Крім того, системний аналіз положень СК України, ЗУ «Про охорону дитинства» та ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» свідчить, що передбачене абзацом 12 підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, під час дії воєнного стану, у зв'язку з самостійним виховуванням дитини (дітей) віком до 18 років - стосується військовозобов'язаних, які є одинокими батьками (одинока матір/одинокий батько), оскільки застосування такого заходу покликане з метою недопущення залишення без батьківського нагляду (опіки та піклування) неповнолітніх дітей. А тому до категорії чоловіків, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років відносяться чоловіки, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості материнського виховання. Це стосується випадків, коли мати дитини померла, безвісно відсутня, позбавлена батьківських прав щодо дитини, ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків або не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин тощо.
Зважаючи на наведене, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про залишення малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , після розірвання шлюбу його батьків проживати разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, створює штучні умови та обставин, що можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу».
За таких обставин сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Відповідно до ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.
За приписами ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в частині залишення малолітнього сина ОСОБА_3 , після розірвання шлюбу його батьків проживати разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні з порушенням норм матеріального права, у зв'язку з чим є підстави для часткового скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в частині самостійного утримання та виховання батьком свої дитини.
Доводи апелянта з приводу того, що розірвання шлюбу між сторонами містить ознаки фіктивності та порушує права ВЧ НОМЕР_1 , є безпідставними та не знайшли свого підтвердження, а тому підстав для скасування рішення в частині розірвання шлюбу не вбачається.
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини 1, пунктів 1-3 частини 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 слід стягнути судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 453,44 грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 27 лютого 2025 року в частині задоволення вимоги про залишення неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , після розірвання шлюбу проживати разом з батьком ОСОБА_1 , на його самостійному вихованні та утриманні, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цієї вимоги відмовити.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 453 (одна тисяча чотириста п'ятдесят три) грн 44 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач І.Н. Лисак
Судді: І.М. Литвинюк
І.Б. Перепелюк