08 травня 2025 року
м. Чернівці
справа № 725/3663/22
провадження 22-ц/822/323/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Одинака О. О.
суддів: Половінкіної Н. Ю., Височанської Н. К.
секретар Мостолюк А. І.
позивач ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9
- за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення
позивач ОСОБА_7
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_1 , ОСОБА_10
третя особа на стороні відповідачів: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Душинська Ніна Валеріївна
- за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки та витребування майна із чужого незаконного володіння
апеляційна скарга ОСОБА_7 , в інтересах якої діє ОСОБА_11 , на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці (після перейменування - Чернівецький районний суд міста Чернівці) від 10 лютого 2025 року
головуючий в суді першої інстанції суддя Скуляк І. А.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .
Просив суд:
- визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 такими, що втратили право користування житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
- усунути позивачу перешкоди в користуванні власністю - житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідачів з вказаного житлового будинку.
Позов обґрунтований тим, що 21 червня 2022 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. посвідчено договір купівлі-продажу нерухомого майна за реєстровим номером 2219 та зареєстровано право власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 .
Відповідачі у справі, які зареєстровані в житловому будинку за вищевказаною адресою, не є власниками нерухомого майна, тому і використовувати його для проживання законних підстав не мають.
З моменту набуття права власності на житло, позивач позбавлений можливості безперешкодно реалізувати своє право на майно, у зв'язку із реєстрацією ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_1 .
У вересні 2022 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , третя особа: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Душинська Н. В.
З урахуванням заяви про зміну предмета позову просив суд (том 3, а. с. 5-6):
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 21 червня 2022 року, укладений між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_1 та посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. за № 2219.
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_10 на користь ОСОБА_7 нерухоме майно, а саме: житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2601592273060).
Позов обгрунтований тим, що 18 жовтня 2006 року між ОСОБА_9 та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11059345000, згідно якого ОСОБА_9 було надано кредит в сумі 35 000 доларів США.
На забезпечення вказаного кредитного договору між позивачем та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено іпотечний договір від 12 вересня 2007 року № 26024-2, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н. М. за реєстровим № 3285, згідно якого ОСОБА_7 передав в іпотеку житловий будинок площею 67,4 кв. м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
12 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк», як правонаступником АКІБ та ТОВ «Кей-Колект» було укладено договір факторингу № 1 та договір про відступлення прав вимоги, згідно яких ПАТ «Укрсиббанк» уступило ТОВ «Кей-Колект» право вимоги за кредитним договором 18 жовтня 2006 року № 11059345000.
21 червня 2022 року між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу № 2219, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В., відповідно до якого ТОВ «Кей-Колект» продав, а ОСОБА_1 купив нерухоме майно - житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказує, що на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, власником спірного нерухомого майна став ОСОБА_1 .
Вважає, що договір купівлі-продажу від 21 червня 2022 року № 2219 є недійсним з моменту його укладення, а нерухоме майно - житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , підлягає витребуванню від кінцевого набувача ОСОБА_10 на його користь, оскільки станом на 21 червня 2022 року ТОВ «Кей-Колект» не мало законних підстав звертати стягнення на предмет іпотеки - вищевказаний житловий будинок для виконання зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту 18 жовтня 2006 року № 11059345000, оскільки відповідно до пункту 5-2 Розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про Іпотеку» у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупинено дію статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки) цього Закону.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 18 жовтня 2022 року заяву ОСОБА_7 про забезпечення позову задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 3420013275), який належить ОСОБА_10 , із забороною відчуження житлового будинку.
Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 30 листопада 2022 року об'єднано в одне провадження цивільну справу № 725/5524/22 за позовом ОСОБА_7 до ТОВ «Кей-Колект», ОСОБА_1 , третя особа на стороні відповідачів: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Душинська Н. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння із цивільною справою № 725/3663/22 за позовом ОСОБА_1 пред'явленого до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та присвоєно справі № 725/3663/22.
Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 10 лютого 2025 року:
- у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, відмовлено повністю;
- у позові ОСОБА_7 до ТОВ «Кей-Колект», ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , третя особа на стороні відповідачів: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Душинська Н. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння, відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1 пред'явленого до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , мотивоване тим, що за встановлених судом фактичних обставин справи, власником спірного нерухомого майна є ОСОБА_10 , як наслідок права ОСОБА_1 не порушені, а отже, відсутні підстави для задоволення позову останнього про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_7 пред'явленого до ТОВ «Кей-Колект», ОСОБА_1 , ОСОБА_10 обґрунтоване тим, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
За відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
ОСОБА_10 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки покладався на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на час придбання спірного будинку 30 вересня 2022 року і таке майно було зареєстроване за продавцем та вільне від будь-яких обтяжень, що свідчить про непропорційність втручання в його право власності.
Короткий зміст вимог апеляційних скарг
В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 10 лютого 2025 року в частині відмови в позові ОСОБА_7 до ТОВ «Кей-Колект», ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , третя особа на стороні відповідачів: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Душинська Н. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння, скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційні скарги
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Посилається на те, що суд першої інстанції помилково не звернув увагу на те, що спірне нерухоме майно незаконно вибуло із володіння позивача за договором купівлі-продажу від 21 червня 2022 року № 2219, який є недійсним з моменту його укладення, а тому майно підлягає витребуванню від кінцевого набувача ОСОБА_10 на його користь, оскільки станом на 21 червня 2022 року ТОВ «Кей-Колект» не мало законних підстав звертати стягнення на предмет іпотеки - вищевказаний житловий будинок для виконання зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту 18 жовтня 2006 року № 11059345000, оскільки відповідно до пункту 5-2 Розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про Іпотеку» у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупинено дію статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки) цього Закону.
В свою чергу ОСОБА_10 , як кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема пред'явивши вимогу до особи, в якої він придбав нерухоме майно
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
18 жовтня 2006 року між ОСОБА_9 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту №11059345000, згідно якого ОСОБА_9 було надано кредит в сумі 35000 доларів США (том 2, а. с. 8-12).
18 жовтня 2006 року на забезпечення вказаного кредитного договору між ОСОБА_7 (іпотекодавцем) та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (іпотекодержателем) було укладено договір іпотеки № 26024, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Новосельською І. Л за реєстровим № 4546, згідно якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок, загальною площею 67,4 кв. м., з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (том 2, а. с. 13-15).
Відповідно до пункту 5.1 договору іпотеки № 26024 сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема має право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про Іпотеку».
12 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 1 та договір про відступлення прав вимоги, згідно яких ПАТ «Укрсиббанк» відступило ТОВ «Кей-Колект» право вимоги за договором про надання споживчого кредиту від 18 жовтня 2006 року та договором іпотеки від 18 жовтня 2006 року (том 2, а. с. 16-21).
21 червня 2022 року між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 2219, відповідно до умов якого ТОВ «Кей-Колект» продав, а ОСОБА_1 купив нерухоме майно - житловий будинок, загальною площею 67,4 кв. м., з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (том 2, а. с. 30-31).
Згідно з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 3093213430, право власності на вказаний житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_1 21 червня 2022 року (том 1, а. с. 8).
20 вересня 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_13 укладено договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 3414, відповідно до умов якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_13 купив нерухоме майно - житловий будинок, загальною площею 71,6 кв. м., з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (том 3, а. с. 7-8).
30 вересня 2022 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_10 укладено договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 3594, відповідно до умов якого ОСОБА_13 продав, а ОСОБА_10 купив нерухоме майно - житловий будинок, загальною площею 71,6 кв. м., з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (том 3, а. с. 9-10).
Згідно з інформаційної довідки від 07 жовтня 2022 року № 311906593 право власності на вказаний житловий будинок зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_10 30 вересня 2022 року (том 3, а. с. 11-25).
На момент купівлі ОСОБА_10 спірного нерухомого майна, останнє було зареєстроване за продавцем та вільне від будь-яких обтяжень.
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки апеляційна скарга не містить доводів та вимог стосовно законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції від 10 лютого 2025 року в частині відмови у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, тобто сторони з таким рішенням суду погодилися, не оскаржували його, тому рішення у відповідній частині апеляційним судом не переглядається.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.
Щодо вирішення позовної вимоги ОСОБА_7 про визнання недійсним договір купівлі-продажу від 21 червня 2022 року
Як вбачається зі змісту позовної заяви ОСОБА_7 , а також заяви про зміну предмета позову, позов в частині визнання недійсним договір купівлі-продажу від 21 червня 2022 року пред'явлено до ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_1 .
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способами захисту суб'єктивних цивільних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у частині другій статті 16 ЦК України.
Перелік способів захисту порушених прав та інтересів, закріплений у наведених нормах, не є вичерпним. Абзацом дванадцятим частини другої статті 16 ЦК України визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту її права чи інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08, 09, 22 лютого 2022 року у справах № 209/3085/20, у справі № 910/6939/20, у справі № 761/36873/18 та ін.).
Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності.
Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.
Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні) (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 910/12832/21).
Отже, судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).
Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним.
Інакше кажучи, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Саме в такому значенні має розумітися ефективний захист порушених прав особи.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною другою статті 2 ЦПК України визначено, що та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту порушеного права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв'язку із судовим рішенням тощо.
Позивач як особа, якій належить право на звернення до суду з позовом за захистом свого права та інтересу, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, що потребують судового захисту, та спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб, який не суперечить закону і який він просить суд визначити у рішенні.
Натомість суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17).
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто повинне залежати як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17).
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.
Обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами спору.
Відповідно до цивільного законодавства особа, яка вважає, що її речові права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215, 235 ЦК України) (зобовязально-правовий спосіб захисту), так і з позовом про витребування майна (статті 330, 387, 388 ЦК України) (речово-правовий спосіб захисту).
На практиці слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням його майна.
За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовуються, якщо сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності чи іншого речового права.
У разі конкуренції речово-правових (віндикаційного, негаторного) та зобов'язально-правових (договірного) способів захисту перевагу має саме зобов'язально-правовий.
Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до вододіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право.
Натомість реституція це спеціальна форма відновлення становища, що існувало до порушення, сутність якої полягає в поверненні сторін правовідношення у стан, який передував вчиненню певної протиправної дії. Реституція може поставати як реституція володіння (повернення кожною із сторін недійсного правочину того, що така сторона за ним отримала) або ж як компенсаційна реституція відшкодування (в грошовій чи негрошовій формі) вартості одержаного у разі неможливості його повернення в натурі.
Реституція як правовий наслідок недійсності правочину та спосіб захисту суб'єктивного цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.
Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Тобто застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином за положеннями статті 216 ЦК України є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 910/7606/17, від 11 липня 2018 року у справі № 910/8955/16, від 06 серпня 2019 року у справі № 910/1922/18, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 757/57019/17-ц, від 24 червня 2021 року у справі № 331/4782/18).
Отже, якщо власник передав майно за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину має пред'являтися в разі, якщо майно залишається в набувача за таким правочином. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним чи застосування наслідків його недійсності, якщо він є нікчемним.
Тож якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18(914/608/20).
За обставин цієї справи спірне нерухоме майно, а саме: житловий будинок який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , вибуло із володіння ОСОБА_7 у результаті його відчуження іпотекодержателем ТОВ «Кей-Колект» на підставі іпотечного застереження ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 21 червня 2022 року, і в подальшому було укладено ще два договори купівлі-продажу спірного майна, в результаті чого титульним власником майна став ОСОБА_10
ОСОБА_7 та ОСОБА_10 (останній набувач майна) не пов'язані договірними відносинами, а тому вимога про визнання недійсним договір купівлі-продажу від 21 червня 2022 року є неефективним способом захисту, оскільки її задоволення не призведе до відновлення порушеного права позивача на спірне нерухоме майно.
В зв'язку з наведеним колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги у зв'язку обранням позивачем неефективного способу захисту.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23).
Суд першої інстанції в резолютивній частині оскаржуваного рішення хоча й прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договір купівлі-продажу від 21 червня 2022 року, проте не мотивував відповідного висновку, в зв'язку з чим підлягає зміні мотивувальна частина рішення суду першої інстанції в цій частині.
Щодо вирішення позовної вимоги ОСОБА_7 про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_10 .
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном недобросовісним набувачем передбачено статтею 387 ЦК України
За вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, як правило, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовну презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжкового володіння».
Як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22)).
Отже, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись для повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було надалі відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення позову про витребування майна до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених, зокрема, статтями 387 та 388 ЦК України.
За обставин цієї справи спірне нерухоме майно, а саме: житловий будинок який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , вибуло із володіння ОСОБА_7 у результаті його відчуження іпотекодержателем ТОВ «Кей-Колект» на підставі іпотечного застереження ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 21 червня 2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. за № 2219.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Строк дії воєнного стану в подальшому неодноразово було продовжено, зокрема і на час розгляду цієї справи.
Відповідно до пункту 5-2 Розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про Іпотеку» у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Як встановлено судами, спірний житловий будинок був переданий в іпотеку на забезпечення виконання договору про споживчий кредит, а тому його відчуження 21 червня 2022 року іпотекодержателем в період дії прямої заборони у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, здійснено з порушенням закону.
З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння законного власника ОСОБА_7 поза його волею.
Оскільки суди встановили незаконність первісної підстави відчуження житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , подальше набуття у власність ОСОБА_10 на підставі договорів купівлі-продажу також є таким, що відбулось без відповідної на те правової підстави.
Зазначені обставини сторонами не заперечуються.
Однак за вказаних обставин судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_10 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки покладався на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на час придбання спірного будинку 30 вересня 2022 року і таке майно було зареєстроване за продавцем та вільне від будь-яких обтяжень.
Колегія суддів погоджується з вищезазначеним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).
З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що на час придбання ОСОБА_10 житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , 30 вересня 2022 року за договором купівлі-продажу у ОСОБА_13 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні будь-які відомості про обтяження чи заборони щодо відчуження такого нерухомого майна.
В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що ОСОБА_10 достовірно було відомо, що вказаний житловий будинок вибув із володіння ОСОБА_7 поза його волею, у зв'язку з його відчуженням як предмета іпотеки у період зупинення дії статті 38 Закону України «Про Іпотеку» (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), а тому правильним є висновок про добросовісність ОСОБА_10 як набувача спірного нерухомого майна, оскільки останній не знав та не мав можливості знати, що особа, яка продала вищевказаний житловий будинок, не мав права його відчужувати.
Відповідна обставина позивачем не спростована.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_7 про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_10 , суд першої інстанції виходив із того, що таке витребування буде непропорційним втручанням в право власності останнього.
Колегія суддів вважає такий висновок передчасним з огляду на те, що суду першої інстанції відмовляючи у позовній вимозі з цих підстав, належало врахувати, що при застосуванні положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у відносинах між позивачем та добросовісним набувачем, суди повинні встановити підстави набуття спірного майна добросовісним набувачем, значення такого майна для добросовісного набувача, співставити вартість цього майна з майновим станом особи-відповідача, а також встановити цільове призначення такого майна та обставини його використання добросовісним набувачем, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри, а також встановити інші обставини, які поза обґрунтованим сумнівом свідчитимуть про непропорційність втручання у мирне володіння майном добросовісним набувачем (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц).
Перш за все підлягало з'ясуванню питання можливості витребування спірного нерухомого майна у зв'язку з його збереженням у тому стані, який передував незаконному відчуженню, зважаючи на наступне.
Віндикаційним є позов власника про витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Об'єктом віндикаційного позову є індивідуально-визначене майно, що збереглося в натурі, тобто те саме майно, яке попередньо вибуло з володіння власника.
Якщо індивідуально-визначене (індивідуалізоване) майно не існує, то позивач має право лише на відшкодування завданої шкоди.
У постанові Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 751/1620/23 (провадження № 61-8723св24) зазначено, що витребувати можна лише те майно, яке є в наявності та фактично перебуває у незаконному володінні відповідача. Якщо ж майно, яке перебуває у чужому володінні, видозмінилося, було перероблене чи знищене, а позивач довів, що вказане майно йому належить, то в такому випадку стягується вартість майна. Інакше виконати судове рішення про задоволення позову буде неможливо.
Отже, у справі, що переглядається, можливість задоволення віндикаційного позову шляхом витребування нерухомого майна від добросовісного набувача, залежить від обставин того, чи видозмінене, перероблене чи знищене це майно.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11 грудня 2024 року у справі № 523/6336/16-ц (провадження № 61-9362св24).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як встановлено судами, на час продажу 21 червня 2022 року ТОВ «Кей-Колект» житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , останній складався з одного поверху, його загальна площа складала 67,4 кв. м., а житлова площа - 43,7 кв. м.
Обставина перебування у власності ОСОБА_7 житлового будинку саме з такими характеристиками підтверджена останнім.
У ході розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_10 надано докази здійснення ним реконструкції спірного житлового будинку, а саме кошторис виконання будівельних робіт, квитанції на придбання будівельних матеріалів, технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , від 27 квітня 2023 року (том 4, а. с. 176-194).
З вказаних письмових доказів вбачається, що за результатами реконструкції здійснено надбудову мансардного поверху, в зв'язку з чим загальна площа житлового будинку збільшилась до 134,9 кв. м., а житлова площа - до 83,2 кв. м.
Тобто, як загальна, так і житлова площа спірного житлового будинку збільшилась більш ніж у двічі.
Вказана обставина була достовірно відома позивачу та підтверджена останнім відповідними доказами (том 5, а. c. 85-87).
Колегія суддів надаючи правову оцінку здійсненій ОСОБА_10 реконструкції спірного житлового будинку виходить з наступного.
Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Правовий аналіз наведеної норми дозволяє виділити наступні ознаки самочинного будівництва:
- об'єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку;
- відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва;
- створення об'єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об'єкт нерухомого майна самочинним будівництвом. Тому, при вирішенні спору, що виникає у зв'язку з будівництвом на земельній ділянці об'єкта нерухомості, повинно досліджуватися питання наявності документів про виділення земельної ділянки, дозвільної документації на будівництво спірних об'єктів та відповідність побудованого об'єкта будівельним нормам і правилам (постанови Верховного Суду від 10.01.2019 у справі № 915/1376/17, від 24.07.2019 у справі № 910/10932/17).
У розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта.
Норма частини першої статті 376 ЦК України підлягає застосуванню до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої об'єкт набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо).
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Відповідно до статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво (нове будівництво, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Разом з цим в матеріалах справи відсутні докази здійснення відповідачем реконструкції спірного житлового будинку відповідно до затвердженої проектної документації та наявності дозволу на виконання будівельних робіт, в зв'язку з чим колегія суддів приходить до висновку, що такий об'єкт набув статусу самочинного будівництва.
Верховний Суд у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 369/6355/15-ц (провадження № 61-4944св23) дійшов наступного висновку: «ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, тому виключає це майно із цивільного обороту».
За встановленої апеляційним судом обставини здійснення ОСОБА_10 самочинного будівництва (реконструкції) житлового будинку, який належав ОСОБА_7 , в результаті чого майно, яке вибуло із володіння останнього не збереглося (більш ніж у двічі збільшилася площа житлового будинку, здійснено надбудову мансардного поверху), неможливим є задоволення віндикаційного позову шляхом витребування нерухомого майна від добросовісного набувача.
Вимога позивача стосується об'єкта нерухомості, який за час перебування чужому незаконному володінні, видозмінився і за індивідуальними ознаками не відповідає тому об'єкту нерухомості, який вибув із його власності.
На користь такого підходу свідчить описана вище апеляційним судом сутність реалізації такого способу захисту як витребування майна з володіння іншої особи, яка полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Колегія суддів також виходить з того, що приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
За встановленої судом неможливості витребування спірного нерухомого майна з вищенаведених підстав, колегія суддів приходить до висновку про обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні цієї позовної вимоги.
Як зазначалось вище, якщо індивідуально-визначене (індивідуалізоване) майно не існує, то позивач має право вимагати відшкодування його вартості, що з урахуванням обставин цієї справи є належним та ефективним способом захисту і узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 102), Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2024 року у справі № 523/6336/16-ц (провадження № 61-9362св24).
Суд першої інстанції на вищезазначене уваги не звернув, і хоча прийшов до правильного висновку про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, проте помилився щодо підстав такої відмови.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 10 лютого 2025 року частково ухвалено за неправильного застосування норм матеріального права, а тому слід змінити мотивувальну частину рішення відповідно до змісту цієї постанови.
Щодо розподілу судових витрат
З огляду на висновок Чернівецького апеляційного суду про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції із залишенням без змін його резолютивної частини, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Аналогічної позиції щодо розподілу судових витрат у випадку зміни мотивувальної частини оскаржених судових рішень із залишенням без змін їх резолютивних частин дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 916/22721/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/11212/18, від 18 лютого 2020 року у справі № 912/2730/18, 25 червня 2020 року у справі № 908/299/18, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/3146/17.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 10 лютого 2025 року задовольнити частково.
Змінити мотивувальну частину рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 10 лютого 2025 року в частині вирішення позову ОСОБА_7 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння, відповідно до змісту цієї постанови.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 12 травня 2025 року.
Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК
Судді: Наталія ПОЛОВІНКІНА
Наталія ВИСОЧАНСЬКА