Дата документу 28.04.2025 Справа № 334/4071/23
Єдиний унікальний №334/4071/23 Головуючий в 1інст. ОСОБА_1
Провадження №11-кп/807/431/25 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Категорія: ч. 2 ст. 111ККУкраїни
28 квітня 2025року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участі прокурора ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
захисника обвинуваченої - адвоката ОСОБА_7 ,
розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченої ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10.12.2024 року, яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянку України, уродженку м. Василівка, Василівського району, Запорізької області, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судиму,
визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.111 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років зі конфіскаціє усього майна обвинуваченої, -
24.08.1991 Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави України. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких і російська федерація. Згідно з п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
31.05.1997 відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією (ратифікований Законом України від 14.01.1998 №13/98-ВР та Федеральним Законом російської федерації від 02.03.1999 № 42 ФЗ). Відповідно до ст. ст. 2-3 зазначеного договору російська федерація зобов'язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Статтями 1-3 Конституції України, яка прийнята Верховною Радою України 28.06.1996, визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно із статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтею 73 Конституції України закріплено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Таким чином, згідно міжнародних нормативно-правових актів, а також актів національного законодавства, яке визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, дії рф на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України створюють реальні загрози національній безпеці та є проведенням підривної діяльності проти України. Її результатом стала анексія Криму, окупація території Донецької та Луганської областей, масштабні руйнування провідних промислових бюджетоутворюючих підприємств, що призвело до загострення суспільно-політичної обстановки в Україні, падіння економіки держави та інших вкрай негативних для України наслідків.
Деклараціями Генеральної Асамблеї ООН від 09.12.1981 № 36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав а також резолюціями від 16.12.1970 № 2734 (ХХV), про зміцнення міжнародної безпеки від 21.12.1965 №2131 (ХХ), про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та обмеження їх суверенітету та від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ), що містить визначення агресії, установлено, що ні одна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов'язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
24.02.2022 російською федерацію здійснено повномасштабне військове вторгнення на територію України, через державні кордони України в анексованій Автономній республіці Крим, тимчасово окупованих Донецькій та Луганській областях, Херсонській, Запорізькій, Миколаївській, а також інших областях, та здійснили збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об'єкти, які мають важливе господарське чи оборонне значення, та здійснили окупацію частини вказаної території, що продовжується по теперішній час призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.
У зв'язку з цим, відповідно до Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом № 2102-ІХ від 24.02.2022, із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб, строк дії якого продовжується Указами Президента України № 133/2022 від 14.03.2022 строком на 30 діб, № 259/2022 від 18.04.2022 строком на 30 діб, №341/2022 від 17.05.2022 строком на 90 діб, № 573/2022 від 12.08.2022 строком на 90 діб, №757/2022 від 07.11.2022 строком на 90 діб та № 58/2023 від 06.02.2023 строком на 90 діб.
Внаслідок ведення агресивної війни з боку російської федерації проти України, з 03 на 04 березня 2022 року м. Енергодар Запорізької області захоплено збройними силами російської федерації.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією». Згідно зазначеного переліку Енергодарська міська територіальна громада Василівського району Запорізької області знаходиться у переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованою російською федерацією.
Так у період часу з 05 квітня 2022 року по 06 серпня 2022 року, більш точний час встановити з об'єктивних причин не виявилось можливим, ОСОБА_8 , будучи громадянкою України та державним службовцем, яка 25.04.2000 прийняла присягу державного службовця, де присягла вірно служити народові України, суворо дотримуватись Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи та законні інтереси громадяни, згідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов'язки, перебуваючи на посаді головного спеціаліста Енергодарського відділу Управління ДМС у Запорізькій області відповідно до наказу № 247-к від 26 жовтня 2021 року, усвідомлюючи здійснення військової агресії російської федерації, яка розпочалася приблизно о 04 годині ранку 24.02.2022 повномасштабним російським військовим вторгненням на територію України, метою якого є повалення конституційного ладу, територіальної цілісності та захоплення території України, переслідуючи свої корисливі інтереси на зайняття посади у незаконному органі - так званому «управления по вопросам миграции гу мвд россии по Запорожской области», яка входить до структури «главного управления по вопросам миграции министерства внутренних дел российской федерации» Запорізької області, яка на даний час перебуває під окупацією російських військ.
Відповідно до наказу від 13.12.2019 № 940 міністерства внутрішніх справ російської федерації (положення про головне управління з питань міграції міністерства внутрішніх справ російської федерації) головне управління з питань міграції міністерства внутрішніх справ російської федерації являється самостійним структурним підрозділом центрального апарату міністерства внутрішніх справ російської федерації забезпечуючи та здійснюючим в рамках своєї компетенції функцій міністерства по розробці та реалізації державної політики, а також нормативно-правовому регулюванню міграції.
Вказаний орган виконує функції головного підрозділу міністерства у сфері забезпечення. Веде реєстраційний облік громадян російської федерації по місцю перебування та по місцю проживання в межах російської федерації, контролює виконання громадянами російської федерації, орендарями житлових приміщень, посадовими особами та особами, відповідальними за приймання та передачу в органи реєстраційного контролю документів для реєстрації і зняття з реєстраційного обліку громадян російської федерації по місцю перебування та місцю проживання в межах російської федерації, правил реєстрації і зняття громадян рф з реєстраційного обліку по місцю перебування та по місцю проживання в межах рф. Виконує міграційний облік іноземних громадян та громадян без громадянства рф. Оформляє та видає іноземним громадянам та особам без громадянства документів для в'їзд в російську федерацію, проживання і тимчасово перебування в російській федерації. Виконує федеральний державний контроль у сфері міграції. Виконує координаційну діяльність федеральних органів виконавчої влади та органів виконавчої влади суб'єктів російської федерації, участь в реалізації державної програми по наданні сприянні добровільному переселенню в російську федерацію співвітчизників, проживаючих за кордоном, а також контролю за її реалізацією разом з міжвідомчою комісією по реалізації державної програми.
Таким чином, реалізуючи вказаний злочинний умисел ОСОБА_8 вступила у злочинну змову з представниками окупаційної влади запорізької області та вступила на службу до так званого «управления по вопросам миграции гу мвд россии по Запорожско йобласти» в місті Енергодар, Запорізької області порушила присягу державного службовця та перейшла на бік ворога в умовах воєнного стану.
Суд першої інстанції, дослідивши матеріали кримінального провадження, дійшов висновку про доведеність висунутого обвинувачення та кваліфікував дії ОСОБА_8 за частиною другою статті 111 Кримінального кодексу України як державну зраду, тобто умисне діяння, вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності чи державній безпеці України, що полягало у переході на бік ворога в умовах воєнного стану.
Вапеляційній скарзі захисник обвинуваченої ОСОБА_8 - адвокат ОСОБА_7 вважає, що вирок відносно ОСОБА_8 винесено незаконно та він підлягає скасуванню у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, неповнотою судового розгляду, невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні фактичним обставинам кримінального провадження, а також неправильним застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Захисник наголошує, що обвинувачення ОСОБА_8 за ознаками державної зради є юридично та фактично необґрунтованим, оскільки відсутні докази на підтвердження умисного переходу на бік ворога в умовах воєнного стану.
Жоден із зібраних доказів, на думку сторони захисту, не свідчить про вчинення ОСОБА_8 конкретних дій, які б могли бути кваліфіковані як перехід на бік ворога, співпраця з державою-агресором або інша форма сприяння ворожій стороні.
У матеріалах справи відсутні конкретні відомості про зайняття ОСОБА_8 посади в незаконних органах окупаційної влади, характер її функціональних обов'язків, а також її роль у виконанні завдань, що могли би мати наслідком шкоду суверенітетові, територіальній цілісності або державній безпеці України.
Сторона обвинувачення не надала жодних документів, які б підтверджували офіційне призначення ОСОБА_8 на відповідну посаду в окупаційних структурах, чи доказів отримання нею заробітної плати, виданих наказів або наказів про призначення, як і відомостей про службову діяльність у вказаних органах.
Показання свідків, на які посилається суд першої інстанції, за твердженням захисту, є похідними, оскільки всі свідки зокрема ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 вказували, що їм відомо про обставини справи лише з чужих слів, без особистого сприйняття відповідних фактів.
Такий характер свідчень не може бути визнаний достовірним та допустимим доказом.
Крім того, вирок суду першої інстанції, на думку захисту, не містить належної оцінки питанням дотримання права на захист.
Суд провів спеціальне судове провадження (inabsentia) без дотримання вимог до процедури розшуку особи, що, відповідно до правових позицій Європейського суду з прав людини, становить суттєве порушення гарантій справедливого судового розгляду.
Захисник зазначає, що під час досудового розслідування та судового провадження відбулись численні порушення вимог статей 48, 49, 52 КПК України, зокрема щодо призначення захисника за дорученням Центру БПД у провадженні, яке не було тотожним провадженню, у межах якого здійснювався захист.
Відтак, дії, вчинені слідством та прокурором за відсутності належного захисника, суперечать принципам змагальності та рівності сторін.
Захист стверджує, що фактично ОСОБА_8 була позбавлена реальної можливості здійснення захисту, що унеможливлює визнання такого вироку законним.
Додатково захисник наголошує на невиконанні стороною обвинувачення обов'язку з відкриття матеріалів досудового розслідування (ст. 290 КПК України), оскільки частина процесуальних документів була сформована без належного повідомлення захисника, що є підставою для визнання відповідних доказів недопустимими.
Окремо у скарзі зазначено, що орган досудового розслідування не довів суб'єктивну сторону злочину - прямий умисел та мету вчинення дій на шкоду Україні.
Відсутність аналізу мотиву обвинуваченої ОСОБА_8 , як і недоведеність наміру вчинити дії на користь держави-агресора, унеможливлює притягнення особи до кримінальної відповідальності саме за ч. 2 ст. 111 КК України.
Захист також акцентує увагу суду апеляційної інстанції на тому, що ні у матеріалах справи, ні у судовому засіданні не було доведено, що ОСОБА_8 мала реальний намір працювати на користь окупаційної влади або брала участь у реалізації політики держави-агресора щодо підриву конституційного ладу України.
На підставі викладеного апелянт просить повторно дослідити докази у суді апеляційної інстанції у зв'язку з тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки частині доказів та не розглянув клопотання сторони захисту про їх недопустимість.
Визнати недопустимими докази, отримані з порушенням вимог КПК України, зокрема: - документи та матеріали, що формувались без належного залучення захисника; - протоколи допитів свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_10 , як такі, що базуються на припущеннях, а не на особистому сприйнятті фактів; - документи, що стосуються повідомлення про підозру, завершення досудового розслідування та відкриття матеріалів стороною обвинувачення, які не були належним чином вручені захиснику або обвинуваченій.
Скасувати вирок Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 10 грудня 2024 року у кримінальному провадженні, яким ОСОБА_8 визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, та призначено покарання у виді 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного їй майна.
Закрити кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв'язку з відсутністю в діянні обвинуваченої складу кримінального правопорушення.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції захисник обвинуваченої ОСОБА_8 - адвокат ОСОБА_7 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Наголосила, що під час відкриття матеріалів кримінального провадження було істотно порушено вимоги КПК України. Свідки, яких було допитано у суді першої інстанції, вказували на вину обвинуваченої лише з чужих слів. Матеріали кримінального провадження не містять прямих доказів вини ОСОБА_8 .
Прокурор ОСОБА_6 заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вирок суду вважала законним, обґрунтованим та просила залишити його без з мін.
Заслухавши доповідь судді по справі, захисника обвинуваченої, прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи, наведені в апеляційній скарзі та провівши судові дебати, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Суд першої інстанції згідно з вимогами ст.ст. 370, 374 КПК України та відповідно до ст. 337 КПК України в межах пред'явленого ОСОБА_8 обвинувачення, встановивши фактичні обставини кримінального провадження, обґрунтовано прийшов до висновку щодо обсягу та доведеності її вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, виклавши їх у вироку.
В оскаржуваному вироку суд першої інстанції навів всі встановлені обставини, які відповідно до ст. 91 КПК України підлягають доказуванню, а також виклав оцінку та аналіз досліджених в судовому засіданні доказів, зазначив підстави, з яких приймає одні докази та відкидає інші.
Вина ОСОБА_8 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, підтверджується доказами, які були безпосередньо досліджені в судовому засіданні, а саме показаннями свідків та дослідженими в судовому засіданні документами.
Так, у суді першої інстанції обвинувачена ОСОБА_8 не допитувалась у зв'язку з проведенням судового розгляду в порядку спеціального судового провадження на підставі ч. 3 ст. 323 КПК України.
Разом з тим, свідок ОСОБА_9 показав в суді першої інстанції, що є начальником відділу персоналу УДМС у Запорізькій області.
ОСОБА_8 обіймала посаду керівника Василівського відділу ДМС, а згодом головного спеціаліста Енергодарського відділу, де й працювала станом на 24.02.2022. Мав із нею виключно робочі стосунки. З квітня 2022 року для працівників відділу було оголошено простій, у травні -червні вона перебувала у відпустці. 07.06.2022 приїздила до Запоріжжя, щоб забрати трудову книжку, заяву про звільнення не подавала. Зарплату отримувала до надходження від керівника ОСОБА_12 службової записки про те, що ОСОБА_8 перейшла на бік окупаційної влади - займалася прийомом документів на оформлення паспортів рф. Після перевірки її було звільнено за порушення присяги держслужбовця.
Свідок ОСОБА_10 показала в суді першої інстанції, що вона раніше працювала разом з ОСОБА_8 у Кам'янсько-Дніпровському та Енергодарському відділах. Знала обвинувачену як досвідчену працівницю. ОСОБА_8 перевелася до Енергодару через сімейні обставини. Після окупації свідок залишалася у передмісті, підтримувала зв'язок із ОСОБА_12 , яка повідомила, що ОСОБА_8 отримала «погони» та працює в паспортному столі окупантів. 06.08.2022 ОСОБА_10 бачила ОСОБА_8 за робочим столом у приміщенні відділу, куди не зайшла через присутність військових рф. За словами знайомих, ОСОБА_8 вивезла родину до Криму, а сама залишилася в ОСОБА_13 . Факт працевлаштування у структуру рф підтвердили й інші працівники. Добровольська, на відміну від ОСОБА_14 , відмовилася від співпраці з окупантами.
Свідок ОСОБА_11 показав в суді першої інстанції, що він є начальником УДМС у Запорізькій області, підтвердив, що ОСОБА_8 до останнього працювала у ДМС Енергодара, куди перевелася через сімейні обставини. Влітку 2022 року вона приїжджала до Запоріжжя, отримала кошти за простій, трудову книжку не забрала і повернулася в Енергодар. Після окупації роботу ДМС зупинено. Окупанти пропонували працівникам залишитися працювати, ОСОБА_8 цікавилася умовами, зокрема - чи буде зараховано стаж. Інформацію про її перехід на бік ворога підтвердила начальниця відділу ОСОБА_12 . Інші працівники або виїхали, або звільнилися, але на бік окупантів не перейшли.
Підстав не довіряти показанням свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які були попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання та приведені до присяги, у суду не було, а в апеляційній скарзі не вказані ймовірні причини обмови обвинуваченої з боку свідків.
Показання вищезазначених свідків у суді першої інстанції є логічними та послідовними, оскільки вони переконливо повідомили про відомі їм обставини вчиненого кримінального правопорушення, їх пояснення повністю узгоджуються між собою та дослідженими судом першої інстанції документами.
Судом першої інстанції у відповідності до вимог ст. 86 КПК України були досліджені всі надані стороною обвинувачення, зокрема документи, які походять з офіційних джерел та характеризують особу обвинуваченої, її службовий статус, обставини співпраці з окупаційною владою та фактичні дії, які кваліфіковано як державну зраду. Усі ці докази були всебічно та належним чином оцінені судом, що відображено у мотивувальній частині вироку.
Зокрема, судом досліджено матеріали особової справи ОСОБА_8 , з яких вбачається, що обвинувачена є кадровим державним службовцем, яка 25.04.2000 року прийняла присягу на вірність народові України. Вона займала посаду начальника Василівського відділу ДМС, а згодом - головного спеціаліста Енергодарського відділу ДМС у Запорізькій області. Також були досліджені накази про присвоєння їй рангів державного службовця, її переведення та призначення. Ці матеріали підтверджують наявність у ОСОБА_8 усвідомлених обов'язків щодо захисту державного суверенітету, з яких вона була юридично та морально зобов'язана не відступати.
Суд також дослідив матеріали дисциплінарної справи №86 від 27.01.2023 року, згідно з якими 01.09.2022 року начальник Енергодарського відділу ДМС ОСОБА_12 подала офіційне повідомлення, що ОСОБА_8 , продовжуючи перебувати на посаді, почала приймати документи на оформлення паспортів рф. За наслідками службової перевірки, обвинувачена була звільнена наказом №28-к від 07.02.2023 року за порушення присяги державного службовця відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Цей доказ свідчить про наявність фактичної співпраці обвинуваченої з окупаційною владою.
В судовому засіданні було досліджено протокол пред'явлення для впізнання по фотознімках від 21.12.2022, у якому свідок ОСОБА_10 впізнала ОСОБА_8 серед фотознімків як особу, яка у період після 24.02.2022 року працювала у приміщенні, зайнятому окупаційною владою, та виконувала функції прийому громадян - фактично виконувала адміністративні дії на користь ворога.
Досліджено також протокол тимчасового доступу до документів від 03.03.2023, яким зафіксовано отримання документів з особової справи ОСОБА_8 , що підтверджує дійсність даних про її кадровий статус, посаду та службові переміщення, а також правомірність використання відповідних відомостей як доказів у провадженні.
У матеріалах кримінального провадження міститься постанова прокурора Офісу Генерального прокурора від 07.04.2023, якою було виділено в окреме провадження матеріали щодо ОСОБА_8 , що підтверджує організаційно-процесуальне оформлення обвинувачення. Надалі ці дії були закріплені витягом з ЄРДР №120230000000000607, який містить фабулу про перехід службової особи державного органу на бік ворога в умовах воєнного стану.
Судом також досліджено доручення заступника начальника ГСУ Національної поліції від 07.04.2023 року та постанову заступника Генерального прокурора від 11.04.2023 року, якими визначено слідчого та групу прокурорів для здійснення досудового розслідування. Ці процесуальні документи підтверджують належне провадження органом досудового розслідування і дотримання законності на етапі збирання доказів.
Суд першої інстанції, вивчивши і дослідивши кожний доказ окремо з точки зору належності та допустимості, і в сукупності, з точки зору всебічності, достатності та взаємозв'язку, на переконання апеляційного суду, прийшов до правильного висновку про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні державної зради, яка полягала у свідомому, добровільному переході на бік ворога в умовах воєнного стану, шляхом виконання адміністративно-службових функцій на користь окупаційної влади російської федерації.
Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що вищенаведеними дослідженими судом доказами та обставинами, що ними підтверджуються, винуватість ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, за фактичних обставин, встановлених судом у вироку, є об'єктивно доведеною поза розумним сумнівом.
Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги захисника обвинуваченої ОСОБА_8 , які за своєю суттю зводяться до того, що обвинувачена не обізнана з кримінальним провадженням і те, що матеріали кримінального провадження не містять доказів того, що обвинувачена вчинила інкримінований їй злочин, а також що вона саме добровільно зайняла посаду в незаконному органі окупаційної адміністрації, чим порушила присягу державного службовця та перейшла на бік ворога.
Так, з досліджених судом матеріалів провадження, колегія суддів вбачає, що відповідно до ч. 3 ст. 323 КПК України, судовий розгляд щодо кримінальних правопорушень, що входять до переліку, передбаченого ч.2 ст. 297-1 КПК України, серед яких і такий особливо тяжкий злочин, як державна зрада (ст.111 КК України), може бути проведений за відсутності обвинуваченого лише за суворого дотримання визначених законом умов.
Така форма розгляду - спеціальне судове провадження або провадження inabsentia є виключенням із загального правила про обов'язкову особисту присутність обвинуваченого в судовому засіданні. Вона є можливою лише тоді, коли особа свідомо уникає участі у судовому розгляді, перебуваючи або на території держави-агресора, або на тимчасово окупованій території України, або ж за межами України понад шість місяців без поважної причини.
Ініціатива здійснення спеціального судового провадження належить стороні обвинувачення і реалізується виключно шляхом подання до суду мотивованого клопотання прокурора.
Таке клопотання має бути підкріплене належними та допустимими доказами, що обвинувачена особа була повідомлена про розгляд справи, знала або повинна була знати про наявність кримінального переслідування та свідомо уникала участі у процесі. Суд, отримавши таке клопотання, зобов'язаний перевірити усі наведені прокурором обставини, переконатись у наявності всіх елементів, що свідчать про обґрунтованість заявлених вимог, та лише після цього приймає ухвалу про проведення судового розгляду у формі спеціального провадження.
Колегія суддів наголошує, що резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи № (75)11 від 19.01.1973 встановлено, що процедура заочного розгляду (trialinabsentia) не порушує права обвинуваченого як на справедливий розгляд, так і на присутність i при розгляді його справи. У ній сформульовані умови та мінімальний перелік правил заочного розгляду, якими повинні користуватися держави-члени Ради Європи при розгляді справи за відсутності підсудного.
У даному провадженні щодо ОСОБА_8 , яку було визнано винуватою у вчиненні державної зради в умовах воєнного стану, було дотримано вимог законодавства щодо ініціювання і проведення спеціального провадження.
Так, прокурором було подано належним чином обґрунтоване клопотання з посиланням на документи, які підтверджують факт належного повідомлення ОСОБА_8 про здійснення спеціального досудового розслідування, повідомлення про підозру, а згодом і про призначення судових засідань.
Зокрема, як відображено у вироку, відповідні повістки публікувалися в офіційних загальнодержавних засобах масової інформації - газеті «Урядовий кур'єр» - та на офіційному вебсайті суду, що повністю відповідає приписам ст.ст. 297-5 та 323 КПК України.
Така публікація визнається законодавством і практикою Верховного Суду (зокрема, постановою від 25.04.2024 у справі № 296/8416/21) як належний спосіб повідомлення обвинуваченої у випадках її відсутності на контрольованій території.
Факт перебування ОСОБА_8 на тимчасово окупованій території був підтверджений матеріалами справи, зокрема відомостями наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року (зі змінами), в якому м. Енергодар, де проживала обвинувачена, включено до переліку окупованих територій.
Крім того, як правильно встановив суд першої інстанції, обвинувачена свідомо повернулася до окупованого міста після перебування на підконтрольній території України (м. Запоріжжя), куди вона приїздила для отримання заробітної плати, але жодних заяв про звільнення не подала.
Такі дії суд обґрунтовано оцінив як вільне волевиявлення щодо повернення на тимчасово окуповану територію з метою уникнення кримінальної відповідальності, що відповідає визначенню свідомого ухилення в сенсі ч. 3 ст. 323 КПК України.
Таким чином, наявні в матеріалах справи обставини та докази, належно перевірені і проаналізовані судом, свідчать про дотримання як букви, так і духу закону щодо процедури inabsentia, забезпечення прав на захист, рівність сторін і принципу змагальності, а також дозволяють вважати, що спеціальне провадження у справі ОСОБА_8 було не лише допустимим, але й необхідним з урахуванням об'єктивної неможливості притягнути її до відповідальності іншим чином.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження у справі № 334/4071/23, ініціатором спеціального судового провадження став прокурор, який подав відповідне клопотання.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 18.03.2024 року було надано дозвіл на здійснення спеціального судового провадження щодо ОСОБА_8 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України.
На підтвердження належного повідомлення обвинуваченої судом досліджено публікації у газеті "Урядовий кур'єр" та офіційному вебсайті суду. Повідомлення про виклики ОСОБА_8 на засідання 04.09.2024 та 26.09.2024 р. були опубліковані 24.08.2024.
Згідно з позицією Верховного Суду, висловленою в постанові від 25.04.2024 у справі № 296/8416/21, особа, щодо якої здійснюється спеціальне провадження, вважається належним чином повідомленою з моменту публікації виклику у засобах масової інформації загальнодержавного поширення.
Також суд належно поінформував захисника обвинуваченої - адвоката ОСОБА_7 , призначену Регіональним центром БВПД. Захисник отримувала копії процесуальних документів, була присутня на судових засіданнях, заявляла клопотання, брала участь у допиті свідків та висловлювала позицію захисту під час дебатів, що повністю відповідає вимогам ст. 46, 47 КПК України.
З приводу доводів захисника щодо неналежної оцінки судом першої інстанції доказів, колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 86 КПК України, суд зобов'язаний оцінювати докази за критеріями належності, допустимості, достовірності та достатності в сукупності.
У даному провадженні, судом першої інстанції були безпосередньо досліджені свідчення трьох ключових свідків: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , а також письмові документи, зокрема: матеріали особової справи обвинуваченої; копії наказів про її призначення та звільнення; присяга державного службовця; доповідна записка керівника відділу ДМС; дисциплінарна справа № 86 від 27.01.2023; протокол пред'явлення для впізнання по фото; матеріали тимчасового доступу до документів.
Всі вказані джерела були оцінені судом відповідно до правил доказування, встановлених ст. 99 КПК та визнані належними й допустимими доказами. Серед іншого, суд особливо підкреслив узгодженість показань свідків і письмових документів між собою за змістом і хронологією, що є важливою умовою для визнання фактів доведеними за критерієм «поза розумним сумнівом», відповідно до практики ЄСПЛ (справа «Кобець проти України», рішення від 14.02.2008, п. 43).
Колегія суддів в спростуванні доводів захисника щодо недоведення умислу, вказує наступне.
Частина 2 ст. 111 КК України передбачає відповідальність за перехід на бік ворога в умовах воєнного стану.
У постанові Касаційного кримінального суду ВС від 13.03.2024 у справі № 953/3558/22 зазначено, що будь-які дії на користь окупаційної влади, які створюють ризики для суверенітету чи безпеки України, визнаються такою формою державної зради, і для цього не обов'язково встановлювати ідеологічний мотив або політичне переконання - достатньо довести факт добровільного вчинення дій, що сприяють агресору.
У цій цьому провадженні умисел обвинуваченої доведено сукупністю дій та обставин, зокрема: її повернення до Енергодара після візиту до Запоріжжя без подання заяви на звільнення; факт працевлаштування в структурі окупаційної влади, що підтверджено свідками (Голік, Харіна, ОСОБА_15 ), документами службової перевірки, а також діями самої обвинуваченої (прийом громадян, оформлення документів); цікавість до питань зарахування стажу, що вказує на інтерес до подальшої діяльності у складі незаконно створеного органу.
Такі дії є усвідомленими, добровільними, вчиненими у період воєнного стану, після початку широкомасштабної агресії рф, в умовах, коли кожному службовцю було очевидно, що діяльність на користь окупаційної адміністрації є спрямованою на підрив суверенітету України.
Суд у вироку прямо вказав, що ОСОБА_8 як кадрова службовиця з понад 20-річним стажем усвідомлювала суспільну небезпечність своїх дій, передбачала наслідки та бажала їх настання, що повністю відповідає доктринальному тлумаченню прямого умислу згідно з ч. 1 ст. 24 КК України.
Крім того, колегія суддів наголошує, що чинне кримінальне законодавство не вимагає обов'язкового встановлення мотиву для кваліфікації діяння за ст. 111 КК України.
Доводи захисника про те, що обвинувачена ОСОБА_8 нібито могла не мала можливості залишити тимчасово окуповану територію, не підтверджуються матеріалами кримінального провадження та суперечать фактичним обставинам справи, які були досліджені судом першої інстанції.
Зокрема, у судовому засіданні допитані свідки ОСОБА_11 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 одноголосно вказали, що після окупації м. Енергодар представники окупаційної адміністрації дійсно пропонували працівникам місцевого підрозділу ДМС співпрацю. Проте більшість співробітників, зокрема начальниця відділу ОСОБА_12 , відмовились від співпраці, виїхали на підконтрольну Україні територію або офіційно припинили свою державну службу.
Цей факт прямо свідчить про наявність у ОСОБА_8 реальної альтернативи - залишити територію окупації або, принаймні, не долучатися до роботи в окупаційних структурах.
Більше того, як було встановлено в судовому засіданні, влітку 2022 року обвинувачена скористалася гуманітарним коридором і виїхала до м. Запоріжжя, де мала змогу особисто отримати трудову книжку та подати заяву про звільнення. Проте вона не звільнилася, а навпаки добровільно повернулася до м. Енергодар, де й почала працювати в структурі окупаційної адміністрації, приймаючи документи на оформлення паспортів рф.
Таким чином, саме поведінка обвинуваченої після виїзду на підконтрольну територію України остаточно спростовує будь-які припущення щодо її безвихідного становища або неможливості залишити місто. Її повернення до м. Енергодар у період активної окупації та початок виконання функцій у складі незаконно створеної міграційної служби рф є усвідомленим і добровільним вибором, що підтверджує наявність прямого умислу на вчинення дій на користь держави-агресора.
Отже, доводи захисту про відсутність альтернативи є голослівними та суперечать встановленим фактам.
Доводи захисника щодо недопустимості доказів, зокрема через нібито порушення вимог КПК України при їх збиранні, є безпідставними та не підтверджуються матеріалами кримінального провадження, а отже не можуть бути прийняті до уваги апеляційним судом.
По-перше, твердження про те, що документи і матеріали у справі формувалися «без належного залучення захисника», не відповідає дійсності. Як встановлено судом першої інстанції, підозрюваній ОСОБА_8 було призначено захисника відповідно до вимог ст. 47 КПК України. Спершу адвоката ОСОБА_16 , а згодом адвоката ОСОБА_7 , яка брала активну участь у всіх етапах процесу: ознайомлювалася з матеріалами провадження, отримувала копії всіх процесуальних документів, брала участь у судових засіданнях, заявляла клопотання, брала участь у допиті свідків, викладала свою позицію в судових дебатах.
Відтак твердження про відсутність залучення захисника не узгоджується з обставинами провадження та є неправдивим.
По-друге, усі троє свідків були безпосередньо допитані в судовому засіданні, приведені до присяги і попереджені про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України, а їхні показання мали особистісний характер - ґрунтувалися не на припущеннях, а на власних спостереженнях і безпосередній службовій взаємодії з ОСОБА_8 .
По-третє, щодо твердження про нібито неналежне вручення повідомлень про підозру, завершення досудового розслідування чи відкриття матеріалів, то судом першої інстанції встановлено, що всі передбачені КПК України процедури були дотримані з урахуванням спеціального характеру провадження (inabsentia). Відповідно до ч. 2 ст. 297-5 КПК, якщо обвинувачений переховується, повідомлення про підозру, обвинувальний акт та інші документи вручаються його захиснику, а також публікуються в загальнодержавному друкованому ЗМІ та на офіційному сайті, що й було зроблено (зокрема, публікація в «Урядовому кур'єрі» від 24.08.2024).
Таким чином, усі докази, використані у справі, були зібрані з дотриманням норм КПК України, належно оформлені, не містять порушень, які могли б поставити під сумнів їх допустимість, і були ретельно оцінені судом першої інстанції з дотриманням ст. 86 КПК України. Жодна з обставин, на які посилається захист, не дає правових підстав визнати будь-який із цих доказів недопустимим.
Крім того, колегія суддів, розглядаючи клопотання захисника про повторне дослідження доказів, зазначає наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Учасник судового провадження має не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й навести, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з якими порушеннями чи взагалі не досліджені.
Стаття 23 КПК не розглядається як така, що автоматично висуває вимогу про нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли йдеться про скасування вироку в апеляційній скарзі.
Апеляційний суд робить лише юридичну оцінку ситуації постановленого вироку та не вимагає нового безпосереднього дослідження доказів.
Якщо суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то останній не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції (рішення Верховного Суду у провадженнях № 51-1208км18, № 51-297км19, № 51-1139км18).
Повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду. Відмова в задоволенні клопотання щодо повторного дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту досліджень доказів, а про відсутність аргументованих підтверджень щодо необхідності цих дій.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в рішенні Верховного Суду від 10 червня 2020 року (справа № 712/2341/15-к, провадження № 51-6364км19).
Окрім того, сам по собі факт незгоди сторони захисту з висновками суду першої інстанції з приводу висунутого обвинувачення не є підставою для повторного дослідження доказів в апеляційному суді.
Колегія суддів вважає, що докази кримінального провадження, показання свідків, дослідженні письмові документи не містять інформації про обставини, які підлягають перевірці в суді апеляційної інстанції відповідно до вимог ст. 404 КПК України, оскільки вони у повному обсязі підтверджують інкриміновані діяння, які скоєнні обвинуваченою.
Заявлене клопотання під час апеляційного перегляду є безпідставним, оскільки таке повторне дослідження вже встановлених обставин є недоцільним, по-скільки всі обставини, які є істотними були належним чином дослідженні судом першої інстанції безпосередньо і будь-яких сумнівів в правильності їх оцінки в колегії суддів не викликають.
Отже, будь-яких сумнівів у винуватості обвинуваченої під час апеляційного перегляду не було встановлено, а тому колегія суддів погоджується повністю з висновками місцевого суду та не вбачає підстав для задоволення заявленого клопотання захисника.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що істотних порушень закону про кримінальну відповідальність та кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були беззаперечними підставами для скасування або зміни вироку суду першої інстанції, а також підстав для закриття кримінального провадження під час апеляційного перегляду не встановлено.
За таких обставин суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги захисника обвинуваченої.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 414, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченої ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_7 , залишити без задоволення.
Вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10.12.2024 року, яким ОСОБА_8 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її оголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана протягом трьох місяців з дня її оголошення безпосередньо до Верховного Суду.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4