12 травня 2025 рокусправа № 380/7897/25
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Грень Н.М. розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови, зобов'язання вчинити дії,
До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) у якій просить:
- Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про закінчення виконавчого провадження від 08.04.2025 № 77397521.
-Зобов'язати Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відновити виконавче провадження № 77397521.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у державного виконавця не було підстав закінчувати виконавче провадження щодо примусового виконання виконавчого листа Львівського окружного адміністративного суду №380/6907/24, оскільки рішення суду не було виконане стягувачем, а причини невиконання рішення державним виконавцем не з'ясовані, відтак постанова про закінчення виконавчого провадження підлягає скасуванню.
Ухвалою суду від 24.04.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідач правом на подачу відзиву не скористався.
Суд дослідив матеріали справи, всебічно і повно з'ясував усі фактичні обставини, об'єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті та встановив таке.
У провадженні Львівського окружного адміністративного суду перебувала справа № 380/6907/24 за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації» про визнання протиправної бездіяльності, зобов'язання вчинити дії.
Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 31.05.2024 адміністративний позов задовольнив повністю.
Визнав протиправною бездіяльність Державної установи “Центр пробацїі» щодо проведення перерахунку та виплату ОСОБА_1 допомоги на оздоровлення за 2019 - 2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні із служби у грудні 2022 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення.
Зобов'язав Державну установу «Центр пробації» провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 допомоги на оздоровлення виплаченої у 2019-2022 роках та одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби у грудні 2022 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення.
Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 28.08.2024 вказане рішення суду залишив без змін.
19.11.2024 Державна установа «Центр пробації» на виконання рішення суду у справі № 380/6907/24 виплатила кошти на суму 12 966,13 грн, що підтверджується випискою АТ «Ощадбанк».
05.10.2024 представник позивача звернувся з адвокатським запитом до Державної установи «Центр пробації» з метою з'ясування інформації щодо виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31.05.2024 у справі № 380/6907/24.
Державна установа «Центр пробації» листом від 21.10.2024 № 148/149/-ЗПІ/11/Ян-24 надав розрахунок на виконання рішення суду, з якого видно, що перераховане грошове забезпечення складає: матеріальна допомога за 2019 рік - 62,59 грн; матеріальна допомога за 2020 рік - 212,43 грн; матеріальна допомога за 2021 рік - 300,48 грн; матеріальна допомога за 2022 рік - 647,82 грн; грошова допомога при звільненні - 14 883,67 грн. Утримання податку з доходів фізичних осіб у сумі 2 899,26 грн Всього разом: 16 376, 12 грн.
Позивач звернула до примусового виконання до Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) виконавчий лист, виданий Львівським окружним адміністративним судом 18.11.2024.
08.04.2025 старший державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Барабаш Т.О. винесла постанову про закінчення виконавчого провадження у ВП № 77397521. Як підставу для закінчення виконавчого провадження державний виконавець зазначила пункт 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Вказана постанова обґрунтована так: «Згідно листа від 05.03.2025 № б/н, що надійшов до відділу 26.04.2025 ДУ «Центр пробації» рішення суду фактично виконано, перерахунок та виплату стягувачу грошової компенсації проведено».
Не погодившись з винесеною постановою про закінчення виконавчого провадження, позивач звернулася із цим позовом до суду.
При вирішенні спору суд керувався таким.
Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною 2 ст. 129-1 Конституції України встановлено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
За приписами ст. 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або з принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII).
Закон №1404-VIII визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Відповідно до вимог ст. 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з вимогами п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону №1404-VIII підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.
Відповідно до вимог ст. 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Частиною 1 статті 18 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 18 Закону №1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
Згідно з вимогами ч. 4 ст. 19 Закону №1404-VIII сторони зобов'язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов'язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.
Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов'язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій (ч. 8 ст. 19 Закону №1404-VIII).
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 63 Закону №1404-VIII за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 63 Закону №1404-VIII).
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 63 Закону №1404-VIII виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 75 Закону №1404-VIII у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
Судом в ході розгляду справи було встановлено, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31.05.2024 у справі №380/6907/24 старшими державними виконавцями Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в рамках ВП №77397521 проведено наступні виконавчі дії:
- направлено боржнику Державній установі «Центр пробації» лист про надання письмових пояснень з приводу виконання рішення суду з наданням підтверджуючих документів;
Інших виконавчих дій державними виконавцями в рамках ВП №65479725 не вчинялось.
При цьому, як було встановлено судом, у постанові від 07.04.2025 про закінчення виконавчого провадження ВП №77397521 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Барабаш Т.О. зазначено, що відповідно до листа від 05.03.2025 №б/н, що надійшов до відділу 26.04.2025 Державної установи «Центр пробації» рішення суду фактично виконано, перерахунок та виплату стягувачу грошової компенсації проведено. Керуючись п.9 частини першої ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження №77397521 закінчити.
Таким чином судом встановлено, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31.05.2024 у справі №380/6907/24 Державною установою «Центр пробації» нараховано 14 883,67 грн грошового забезпечення.
Так, згідно розрахункового листа за грудень 2022 року розмір нарахованої індексації грошового забезпечення за цей місяць склав 1470,83 грн. Згідно витягу з наказу директора Державної установи «Центр пробації» від 15.12.2022 № 711/К наказано виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку із звільненням у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 29 календарних років служби.
Відтак, обрахунок одноразової грошової допомоги, з урахуванням у її складі індексації грошового забезпечення має бути обчислений та відповідно виконаний у спосіб: 1470,83 грн (індексація грошового забезпечення при звільненні):2 (50% місячного грошового забезпечення) = 735,42 грн х 29 (років вислуги) = 21 327,04 грн.
Крім цього, згідно розрахунку по справі від 31.05.2024 у справі № 380/6907/24 та банківської виписки АТ «Ощадбанк» видно, що із нарахованого грошового забезпечення у загальному розмірі 16 376,12 грн утримано суму податку на доходи фізичних осіб у сумі 2 899,26 грн. Згідно банкіської виписки АТ «Ощадбанк» 19.11.2024 ОСОБА_1 надійшли кошти у сумі 12 966,13 грн, тобто за мінусом суми податку на доходи фізичних осіб та військового збору.
Проте, державний виконавець не пересвідчилася, що рішення суду у частині проведення перерахування та виплати одноразової грошової допомоги при звільненні із служби у грудні 2022 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення не виконане у повному обсязі, а також при виплаті грошового забезпечення не здійснив компенсації сум податку на доходи фізичних осіб.
Суд зауважує, що зміст оскаржуваної постанови не дозволяє встановити причину невиконання боржником рішення суду.
У свою чергу, завданням виконавчого провадження є, зокрема примусове виконання рішень суду у разі невиконання їх у добровільному порядку, аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що під час примусового виконання судового рішення, що набрало законної сили і є обов'язковим до виконання на всій території України, державний виконавець зобов'язаний вжити усіх заходів примусового характеру, у тому числі застосувати засоби впливу на боржника. Такі повноваження надані йому саме з метою забезпечення безумовного виконання судового рішення, а застосування заходів відповідальності за невиконання вимог державного виконавця не звільняє боржника від виконання основного зобов'язання - виконати вимоги виконавчого документа.
Так, нормами Закону №1404-VIII передбачено послідовність дій державного виконавця у процедурі примусового виконання виконавчого документа. Водночас лише дотримання державним виконавцем процедури послідовності таких дій не достатньо для винесення органом ДВС постанови про закінчення виконавчого провадження за пунктом 11 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII у разі невиконання судового рішення боржником, оскільки це суперечить принципу ефективності у процедурі виконавчого провадження.
Це означає, що державний виконавець зобов'язаний довести, що під час чергової перевірки боржника на предмет виконання ним виконавчого документа, він максимально вжив усіх заходів примусового характеру, оскільки виконавче провадження не може бути закінчене лише з підстав дотримання державним виконавцем черговості дій у процедурі примусового виконання судового рішення, визначеної Законом №1404-VIII.
Вичерпний перелік обставин, за яких виконавче провадження закінчується з підстав, що не пов'язані з досягненням мети виконавчого провадження - фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, визначений Законом №1404-VIII.
Тому аналіз положень пункту 11 частини першої статті 39 у системному зв'язку з частиною третьою статті 63 Закону №1404-VIII дає підстави для висновку, що, якщо після вжиття державним виконавцем усіх заходів примусового виконання рішення боржник відмовляється виконувати рішення, а виконати його без участі боржника неможливо, державний виконавець звертається до правоохоронних органів із повідомленням про злочин, після чого закінчує виконавче провадження. Водночас невиконання боржником рішення після накладення на нього штрафу не може свідчити про вичерпання заходів примусового виконання рішення й не свідчить про неможливість його виконання.
Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №552/3995/17.
У постанові від 18 червня 2019 року в справі №826/14580/16 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що накладення на боржника повторного штрафу та звернення до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності визначено наслідком повторного невиконання боржником без поважних причин рішення суду, за яким боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії. Однак звернення з таким повідомленням до правоохоронних органів не є підставою для висновку про те, що державним виконавцем вжито всіх можливих заходів для виконання рішення суду та встановлено неможливість його виконання.
Направлення повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності боржника у порядку ст. 89 Закону України "Про виконавче провадження" не є єдиною останньою дією після вчинення державним виконавцем усіх можливих дій з виконання рішення суду, після якої державний виконавець повинен винести постанову про закінчення виконавчого провадження, а свідчить лише про вжиття ним передбачених Законом заходів щодо повідомлення уповноважених органів про невиконання обов'язкового рішення суду.
Здійснюючи примусове виконання судових рішень немайнового характеру, за якими боржники зобов'язані особисто вчинити певні дії, державний виконавець має право здійснювати інші заходи примусового характеру після внесення відповідного подання, оскільки не вийде за межі наданих йому повноважень та не буде діяти не у спосіб, встановлений Законом, оскільки сам факт направлення подання до правоохоронних органів не є підставою закінчення виконавчого провадження.
В силу вимог ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Також суд вважає за необхідне наголосити на такому.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.
Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно з ч. 1 ст. 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або з принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Частинами 2 та 4 статті 372 указаного Кодексу визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 цього ж Кодексу суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.
Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.
За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.
Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні "Юрій Миколайович Іванов проти України" наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.
Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.
Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу №1 Конвенції (справи "Войтенко проти України", "Горнсбі проти Греції").
Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс ("Піалопулос та інші проти Греції", "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Горнсбі проти Греції"
У справах "Шмалько проти України", "Іммобільяре Саффі проти Італії" ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (Рішення у справа "Сук проти України" та інші).
Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) "Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень" КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх "ex-officio". Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.
Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.
На підставі аналізу встановлених судом фактичних обставин справи, суд зазначає, що видача 18.11.2024 Львівським окружним адміністративним судом виконавчого листа №380/6907/24 про зобов'язання Державну установу «Центр пробації» провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 допомоги на оздоровлення виплаченої у 2019-2022 роках та одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби у грудні 2022 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення, рішення суду залишається і досі невиконаним, що свідчить про передчасність закінчення державним виконавцем виконавчого провадження №77397521.
При цьому, суд зазначає, що виконавець у свою чергу не вчинив достатньо дій для з'ясування дійсних обставин, які можуть вплинути на виконання рішення боржником, що в свою чергу унеможливлює повне виконання рішення.
Отже, постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно й за відсутності доказів, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання.
За приписами ч. 1 ст. 41 Закону №1404-VIII, у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.
Відповідачем не спростовано мотивів, наведених у позовній заяві, та не надано до суду доказів у спростування вищевказаного адміністративного позову.
Доказами в адміністративному судочинстві відповідно до ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Докази суду надають відповідно до ч. 3 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Предметом доказування відповідно до ч. 2 ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Позивачем надано докази в обґрунтування обставин, якими мотивовано його позовні вимоги, а державний виконавець діяв без урахуванням вимог, встановлених ч. 2 ст. 19 Конституції України та вимог законодавства України.
У Рішенні від 26.06.2013 №5-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист; набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов'язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23.11.2018 №10-р/2018); невід'ємною складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 №11-рп/2012).
Конституційний Суд України у Рішенні від 26.06.2013 взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі Шмалько проти України (заява №60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
Отже, суд висновує про те, що постанова старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Барабаш Т.О. про закінчення виконавчого провадження ВП №77397521 від 08.04.2025 не відповідає критеріям правомірності рішень суб'єктів владних повноважень, викладеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому є протиправною та підлягає скасуванню.
Суд зауважує, що за приписами ч. 1 ст. 41 Закону України "Про виконавче провадження" скасування постанови про закінчення виконавчого провадження спричинює його відновлення і у такому разі обов'язок по вчиненню дій, спрямованих на примусове виконання рішення, виконавець має в силу закону. Тому додаткове накладення на виконавця подібного обов'язку на підставі рішення суду, як про це просить позивач, є необґрунтованим і така вимога не може бути задоволена.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 13 грудня 2021 року у справі №520/6495/2020.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.
Оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 242-246, 250, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у х в а л ив:
1.Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області ( вул. Євгена Сверстюка, буд. 15, поверх 3, м. Київ, 02002; ЄДРПОУ 43315602) - задовольнити частково.
2.Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про закінчення виконавчого провадження від 08.04.2025 № 77397521.
3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4.Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
СуддяГрень Наталія Михайлівна