Справа № 204/1469/25
Провадження № 2/204/1736/25
12 травня 2025 року м. Дніпро
Чечелівський районний суд міста Дніпропетровська, в особі судді Приваліхіної А.І., розглянувши у приміщенні суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного підприємства «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» про стягнення заборгованості по заробітній платі, -
06 лютого 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ДП «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» із вимогою про стягнення заборгованості по заробітній платі (а. с. 1-3).
В обґрунтування своїх позовних вимог вказала на те, що позивачка з 04 серпня 2011 року по 05 вересня 2024 року перебувала у трудових відносинах з Державним підприємством «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова», наказом № 760-вк від 05 вересня 2024 року її звільнено за власним бажанням. За період роботі позивачки на підприємстві у відповідача перед нею виникла заборгованість по заробітній платі у сумі 192834 гривні. В день звільнення позивачці не була виплачена заборгованість по заробітній платі, крім того після звільнення позивачці не було надано письмове повідомлення про суми нарахованої заробітної плати, однак отримала довідку про невиплачену заробітну плату від 17 січня 2025 року № 102/03. Таким чином, позивачка прохає стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі у розмірі 192834 гривні.
Ухвалою суду від 21 лютого 2025 року у справі відкрито спрощене позовне провадження, без виклику сторін (а. с. 12), копія якої надіслана учасникам 21 лютого 2025 року за вихідним
№ 4403/25-вих/2/204/1736/25 (а. с. 13).
19 березня 2025 року на адресу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, через підсистему «Електронний суд», надійшов відзив представниці ДП «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» Новак К.А. на позовну заяву (а. с. 15-17), в якому вона прохає в позовній заяві відмовити.
В обґрунтування відзиву зазначає, що згідно з довідкою № 102/27 від 11 березня 2025 року сума невиплаченої заробітної плати ОСОБА_1 становить 192834 гривні. Однак, зазначає, що причиною несвоєчасної виплати є факт наявності обставин, що істотно ускладнюють своєчасну виплату грошових коштів, а саме те, що ДП «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» перебувало та зараз перебуває в край тяжкому економічному стані, що спричинено фінансовою кризою в країні, розірванням контрактів з рф, які складали питому вагу в загальній кількості виробництва, що призвело до скорочення його об'ємів, великих фінансових збитків, відсутності обігових коштів, одноденного режиму роботи на підприємстві у період часу з 2015 року по 2017 рік, простоїв виробництва, триденного режиму роботи на підприємстві у 2018 році та одноденного режиму роботи на підприємстві у 2019-2023 роках, затримка виплати заробітної плати з вересня 2020 року по даний час. Звертає увагу, що з 28 лютого 2022 року до 01 вересня 2022 року підприємство знаходиться на простої, а з січня 2023 року підприємство працює в одноденному режимі роботи. Також вказує на те, що позивачка була звільнена із підприємства відповідача 05 вересня 2024 року, а до суду звернулася 06 лютого 2025 року, то відповідно строки в які позивачка могла звернутися до суду про вирішення трудового спору пройшли. Тому прохає суд у задоволення позовних вимог відмовити.
Станом на дату розгляду справи відповідь на відзив до суду не надходила.
Відповідно до вимог ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Приписами ч. 8 ст. 279 ЦПК України визначено, що при розгляді справи у порядку спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши фактичні обставини справи письмовими доказами, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що з 04 серпня 2011 року по 05 вересня 2024 рік позивачка працювала у на підприємстві відповідача, а наказом № 760-вк від 05 вересня 2024 року її звільнено за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП, підтвердженням чого є запис в трудовій книжці (а. с. 6-8).
Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з вимогами ч. ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами ч. 1 ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися не припущеннях.
Звернувшись до суду, позивачка просила, зокрема, стягнути з відповідача заборгованість по невиплаченій заробітній платі у розмірі 192834 гривні.
Відповідно до вимог ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.
Отже, за змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно.
Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Таким чином, обов'язок щодо проведення повного розрахунку чинним законодавством України покладено виключно на роботодавця, більш того, даний обов'язок у останнього виникає автоматично з його прийняттям заяви працівника про звільнення та винесення відповідного наказу.
Не заслуговують на увагу суду доводи відповідача, щодо відсутності у останнього обігових коштів на рахунках, у зв'язку зі скорочення його об'ємів виробництва та великих фінансових збитків, оскільки кожних належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження вказаного відповідачем суду не надано.
Крім того, не приймаються до уваги судом доводи відповідача щодо одноденного режиму роботи на підприємстві у період часу з 2015 року по 2017 рік, простоїв виробництва, триденного режиму роботи на підприємстві у 2018 році та одноденного режиму роботи на підприємстві у 2019-2023 роках, оскільки вказане не спростовує наявності заборгованості у відповідача перед позивачкою.
Так, представник відповідача у відзиві на позовну заяву зазначає, що дійсно підприємство заборгувало заробітну плату позивачці у сумі 192834 гривні, що підтверджується відповідною довідкою підприємства № 102/27 від 11 березня 2025 року.
За положеннями ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Разом з цим, слід звернути особливу увагу на рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-18/2013, в якому Конституційний Суд України зазначив, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, а відповідачем не спростовано, що довідка № 102/03 від 17 січня 2025 року про невиплачену заробітну плату відповідача перед позивачкою (а. с. 10) була надана позивачці 17 січня 2025 року. При цьому з позовною заявою про стягнення заборгованості по заробітній платі, остання звернулася до суду 06 лютого 2025 року, тобто у визначений ст. 233 КЗпП України строк, а тому слід констатувати, що дійсно, позивачка має право на стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі і строки із зверненням до суду з даним позовом позивачка не пропустила.
Відповідно до вимог ч. ч. 1 та 2 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Згідно з вимогами ч. ч. 1, 4, 5 ст. 24 ЗУ «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.
У частині 1 статті 116 КЗпП України, в редакції, що діяла на момент звільнення ОСОБА_2 з ДП «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова», тобто станом на 30 червня 2023 року, закріплено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, сума остаточного розрахунку, тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Однак відповідач при звільненні так і не провів з позивачкою остаточний розрахунок та не виплатив їй нараховану заробітну плату.
Також з наданої позивачкою копії довідки № 102/03 від 17 січня 2025 року (а. с. 10), а також довідки № 102/27 від 11 березня 2025 року наданої відповідачем у відзиві на позовну заяву (а. с. 29), вбачається, що ОСОБА_1 працювала на підприємстві відповідача та їй не виплачена заробітна плата у сумі 192834 гривні, у тому числі по місяцям: за червень 2021 року - 6740 гривень; за липень 2021 року - 6156 гривень; за серпень 2021 року - 5587 гривень; за вересень 2021 року - 6742 гривні; за жовтень 2021 року - 6960 гривень; за листопад 2021 року - 6892 гривні; за грудень 2021 року - 2876 гривень; за січень 2022 року - 6460 гривень; за лютий 2022 року - 7438 гривень; за березень 2022 року - 1075 гривень; за квітень 2022 року - 1156 гривень; за лютий 2023 року - 9188 гривень; за квітень 2023 року - 9292 гривні; за грудень 2023 року - 5819 гривень; за січень 2024 року - 11401 гривня; за березень 2024 року - 10740 гривень; за квітень 2024 року - 11451 гривня; за травень 2024 року - 12605 гривень; за червень 2024 року - 10597 гривень; за липень 2024 року - 11760 гривень; за серпень 2024 року - 11214 гривень; за вересень 2024 року - 30685 гривень.
Отже, з вищевказаних довідок вбачається, що заборгованість відповідача перед позивачкою по заробітній платі становить 192834 гривні, тобто є сумою, яка належить позивачці до виплати.
Таким чином з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню заборгованість по не виплаченій заробітній платі у сумі 192834 гривні, а отже позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.
Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із вищевикладеного, суд доходить висновку, що позовні ОСОБА_1 до Державного підприємства «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно п. 2 ст. 141 ЦПК України у разі задоволення позову судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.
З урахуванням того, що позивачка при подачі позову була звільнена від сплати судового збору за позовними вимогами про стягнення заборгованості по заробітній платі, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача в дохід Держави судовий збір у розмірі 1928 гривень 34 копійки.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 352-355 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державного підприємства «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» (49000, м. Дніпро, вул. Криворізька, буд. 1; ЄДРПОУ 14308368) про стягнення заборгованості по заробітній платі - задовольнити.
Стягнути із Державного підприємства «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у сумі 192834 (сто дев'яносто дві тисячі вісімсот тридцять чотири) гривні.
Стягнути із Державного підприємства «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» на користь Держави судовий збір у сумі 1928 (одна тисяча дев'ятсот двадцять вісім) гривень 34 (тридцять чотири) копійки.
Допустити негайне виконання рішення суду в межах стягнення заробітної плати за один місяць.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.
Суддя А.І. Приваліхіна