12 травня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/3940/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Гроут» (далі - ТОВ «Гроут», скаржник)
на рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.04.2025
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський машинобудівний завод «ФЕД»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гроут»
про стягнення 356 622,79 грн,
ТОВ «Гроут» 29.04.2025 через Електронний суд звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025, постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 у справі №922/3940/24 та прийняти нову постанову, якою справу направити на новий розгляд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.04.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №922/3940/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.
З матеріалів касаційної скарги та відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що в листопаді 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Харківський машинобудівний завод «ФЕД» (далі - ТОВ «Харківський машинобудівний завод «ФЕД») звернулося до суду з позовом про стягнення з ТОВ «Гроут» передоплати за договором підряду на виконання робіт у розмірі 200 000,00 грн, 18 019,13 грн 3 % річних, 87 243,66 грн інфляційних втрат та 51 360,00 грн 2 % штрафу від суми договору, а всього 356 622,79 грн.
Господарський суд Харківської області рішенням від 14.01.2025 у справі №922/3940/24, залишеним без змін Східним апеляційним господарським судом постановою від 07.04.2025, позов задовольнив повністю. Стягнув з ТОВ «Гроут» на користь ТОВ «Харківський машинобудівний завод «ФЕД» 200 000,00 грн попередньої оплати за договором підряду на виконання робіт від 05.12.2017 №168х/17-ОГЄ, 18 019,13 грн 3 % річних, 87 243,66 грн інфляційних втрат, 51 360,00 грн.2 % штрафу та 5 349,35 грн судового збору.
Зі змісту судових рішень убачається, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про їх доведеність та обґрунтованість. Відхиляючи заяву відповідача про пропуск позовної давності, суд зазначив, що такий строк не є пропущеним з огляду на його продовження, враховуючи карантинні обмеження та воєнний стан, з чим погодився суд апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ТОВ «Гроут» в контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028,00 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі №922/3940/24 є стягнення 356 622,79 грн, а отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2024 рік - 1 514 000,00 грн).
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» -«г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
ТОВ «Гроут» у поданій касаційній скарзі з посиланням на пункти 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України та частину третю статті 310 ГПК України зазначає, що:
Попередніми судовими інстанціями в порушення статті 86 ГПК України, не було повно та об'єктивно досліджено письмові докази у справі (платіжне доручення №279 від 22.06.2018, договір №168х/17-ОГЭ від 05.12.2017), одночасно застосовано норми права: передбачені статтями 525, 610, 612 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 13.02.2018 у справі №910/123/17, від 20.12.2018 у справі №911/105/18, від 13.07.2022 у справі №925/577/21, від 18.08.2023 у справі №927/211/22 (щодо наслідків прострочення виконання зобов'язання за договором підряду та правил зустрічного виконання зобов'язань); передбачені статтями 256, 261 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 08.02.2017 у справі №910/29752/15 (щодо позовної давності за вимогами про стягнення господарських санкцій).
Також скаржник у скарзі з посиланням на підпункти «а», «в», пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що:
- подана відповідачем касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходячи з того, що: спірний договір №168х/17-ОГЄ від 05.12.2017 має ознаки змішаного (поставка, підряд), за своєю правовою природою є консенсуальним, отже його умови є обов'язковими для сторін з моменту підписання.
Розділом 2 Договору закріплена його загальна вартість, яка складає 2 568 000 грн та умови оплати, відповідно до яких позивач зобов'язаний був попередньо сплатити 25% від вартості Договору (642 000 грн), за фактом поставки - 25% вартості Договору, остаточний розрахунок між сторонами мав відбутися протягом 7 днів з дня підписання акта здачі-приймання виконаних робіт. Однак, позивачем замість 642 000 грн попередньої оплати фактично сплачено лише 200 000 грн, що менше більш ніж в 3 рази від обумовленої договором суми. Вказаний факт судами досліджений не був (сума попередньої оплати не порахована), а тому рішення про визнання саме відповідача стороною, яка допустила порушення зобов'язання - є безпідставними.
Норма права, яка закріплена в статті 538 Цивільного кодексу України передбачає правила зустрічного виконання зобов'язань в договорах, відповідно до яких черговість виконання обов'язків має вирішальне значення для встановлення сторони, яка допустила порушення умов договору.
Господарський суд Харківської області, а в подальшому і Східний апеляційний господарський суд не дослідили всі обставини справи, не застосували правила статті 538 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, враховуючи необхідність її застосування, без достатніх правових підстав фактично визнали відповідача таким, що порушив умови договору.
За доводами скаржника, аналіз оскаржуваних рішень свідчить про порушення фундаментального принципу справедливості, який, серед іншого, полягає в справедливому судовому розгляді, у верховенстві права, що є гарантією єдності правозастосування, тоді як ігнорування загально правових принципів призводить до правового нігілізму.
Скаржник стверджує, що судами проігноровані правила застосування спеціальної позовної давності до господарських санкцій, що в правозастосовчій діяльності також має основоположне значення, оскільки позовна давність покликана забезпечити належне здійснення правосуддя, дотримання принципів визначеності, а отже, сторонам слід очікувати, що ці норми будуть застосовані;
- оскільки до відповідача, який не допустив порушення умов Договору застосовані штрафні санкції, що також суперечить принципу справедливості, то ця справ справа має виняткове значення для скаржника.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності / відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, враховуючи статус Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути, з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення, чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Отже, недоведений якісний показник наявності фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховний Суд зазначає, що всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, з урахуванням підстав, вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду. Відтак алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови в позові. Отже, відсутні доводи щодо кількісного показника фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Окремо Верховний Суд виходить з того, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Питання застосування позовної давності висловлено у низці постанов Верховного Суд, зокрема, але не виключно, від 23.10.2024 у справі №922/5064/23, від 16.12.2021 у справі №925/1386/19, від 13.07.2023 у справі №910/14550/17.
В аспекті тверджень скаржника щодо несправедливого розгляду справи, в тій мірі, що ставить скаржник Верховний Суд зазначає, що твердження є декларативними та спростовуються змістом судових рішень.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
А тому вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані.
Твердження щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, судом відхиляються як необґрунтовані з огляду на таке.
Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «виняткового значення» справи для учасника, то в цьому випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника, що ця справа має виняткове значення для, оскільки до відповідача, який не допустив порушення умов Договору застосовані штрафні санкції, що на його думку також суперечить принципу справедливості, - не є аргументованими і переконливими обґрунтуваннями щодо цих правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду цієї справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Так, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України і які надають повноваження Верховному Суду переглянути як «суду права» цю категорію справ.
Верховний Суд під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взяв до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, стягнення коштів, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Отже, Верховний Суд констатує, що доступ до правосуддя у скаржника відбувся та справу розглянуто двома попередніми судовими інстанціями.
Касаційний господарський суд також враховує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами, і в цілому - до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд зазначає, що визначені підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
У частині четвертій статті 11 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що, зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а отже, застосування наявності / відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України було прередбачуваним, скаржник у касаційній скарзі обґрунтовано аргументовано не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
Так, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.
Отже, обставин, з яких би вбачалося необхідність перегляду цієї справи, у касаційній скарзі з огляду на зазначені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги зазначене, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Гроут» на рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 у справі №922/3940/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Гроут» на рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 у справі №922/3940/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя А. Ємець