ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
23.04.2025Справа № 910/718/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Нечая О.В., за участю секретаря судового засідання Будніка П.О., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи № 910/718/25
за позовом Керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва (Україна, 03124, м. Київ, вул. Академіка Шалімова, буд. 3а; ідентифікаційний код: 02910019029) в інтересах держави в особі Київської міської ради (Україна, 01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36; ідентифікаційний код: 22883141)
до Фізичної особи - підприємця Собченко Дар'ї Олександрівни ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )
про усунення перешкод, визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії
Представники учасників справи:
прокурор: Самолюк Т.В.;
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Безносик А.О., ордер АІ №1820817.
Керівник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фізичної особи - підприємця Собченко Дар'ї Олександрівни (далі - відповідач), в якій просить суд:
- усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по АДРЕСА_2 у Солом'янському районі міста Києва шляхом зобов'язання ФОП Собченко Д.О. знести самочинно збудоване нерухоме майно - нежитлову будівлю (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м з складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по АДРЕСА_2 ;
- усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по АДРЕСА_2 шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності від 12.11.2021, індексний номер 61564018 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Собченко Д.О. на самочинно збудоване нерухоме майно - нежитлову будівлю (літ. А) площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - тераса (літ. І) із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 2504894180000;
- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по АДРЕСА_2 , укладений між Київською міською радою та Собченко Д.О., який 23.09.2024 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М. та зареєстровано в реєстрі за № 753;
- зобов'язати ФОП Собченко Д.О. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по АДРЕСА_2 у Солом'янському районі міста Києва у стані придатному для її подальшого використання.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/718/25, постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 26.02.2025.
11.02.2025 відповідачем сформовано в системі "Електронний суд" відзив на позовну заяву, який 12.02.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
17.02.2025 прокурором сформовано в системі "Електронний суд" відповідь на відзив, яку 18.02.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
24.02.2025 позивачем сформовано в системі "Електронний суд" пояснення на позовну заяву, які 24.02.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
24.02.2025 відповідачем сформовано в системі "Електронний суд" заперечення на відповідь на відзив, які 25.02.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
У підготовче засідання 26.02.2025 з'явились прокурор та представник відповідача, представник позивача не з'явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання позивач був повідомлений належним чином, явка представників учасників справи обов'язковою судом не визнавалась.
У підготовчому засіданні 26.02.2025 судом було прийнято до розгляду відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, заперечення на відповідь на відзив та пояснення позивача на позовну заяву, оголошено перерву до 19.03.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.02.2025, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, позивача було повідомлено про те, що підготовче засідання у справі № 910/718/25 призначено на 19.03.2025.
У підготовче засідання 19.03.2025 з'явились прокурор та представник відповідача, представник позивача не з'явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання позивач був повідомлений належним чином, явка представників учасників справи обов'язковою судом не визнавалась.
У підготовчому засіданні 19.03.2025 судом було долучено до матеріалів справи докази відповідача та оголошено перерву до 09.04.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.03.2025, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, позивача було повідомлено про те, що підготовче засідання у справі № 910/718/25 призначено на 09.04.2025.
03.04.2025 прокурором сформовано в системі "Електронний суд" заперечення на клопотання відповідача про долучення доказів, які 03.04.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
08.04.2025 відповідачем сформовано в системі "Електронний суд" додаткові пояснення на заперечення прокурора, які 09.04.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
У підготовче засідання 09.04.2025 з'явились прокурор та представник відповідача, представник позивача не з'явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання позивач був повідомлений належним чином, явка представників учасників справи обов'язковою судом не визнавалась.
У підготовчому засіданні 09.04.2025 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.04.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.04.2025, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, позивача було повідомлено про те, що судове засідання у справі № 910/718/25 призначено на 23.04.2025.
У підготовче засідання 23.04.2025 з'явились прокурор та представник відповідача, представник позивача не з'явився, про дату, час та місце проведення судового засідання позивач був повідомлений належним чином, явка представників учасників справи обов'язковою судом не визнавалась.
Прокурор надав суду усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав.
Представник відповідача надав суду усні пояснення по суті спору, проти задоволення позовних вимог заперечував.
У судовому засіданні 23.04.2025 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників учасників справи, суд
15.06.2017 державним реєстратором Київської філії комунального підприємства "Центр реєстраційних послуг" Мироненком Д.О. прийнято рішення № 35688339 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за Малим приватним підприємством Виробничо-комерційна Фірма "Інкомспорт" (далі- МПП ВКФ "Інкомспорт") на нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю (склад-магазин) (літ. "А") загальною площею 20,7 кв.м по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкту 1275537780000).
Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно став технічний паспорт та довідка № 965, які складені та видані 06.04.2017 ТОВ "Благобудконсалт" на замовлення МПП ВКФ "Інкомспорт".
11.07.2019 державним реєстратором Державного підприємства "Науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" Мосійчук О.В. прийнято рішення № 47740394 про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та змінено об'єкт нерухомого майна - будівля (склад-магазин, літ. А) на нежитлову будівлю з приміщеннями супутнього призначення (літ. А).
Вказані відомості (зміни) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено на підставі технічного паспорту на громадський будинок № 0279, який 09.01.2019 виготовлений та виданий ТОВ "Алмак-77" на замовлення МПП ВКФ "Інкомспорт".
15.09.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г. прийнято рішення № 54061755 про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи у зв'язку з поділом нерухомого майна площею 20,7 кв.м по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва.
Підставою для прийняття вказаного рішення та закриття розділу став висновок щодо технічної можливості поділу об'єкту нерухомого майна по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва № 04-08-20/3, який виготовлений та виданий 04.08.2020 ТОВ "Центр інвентаризації та проектування" на замовлення МПП ВКФ "Інкомспорт".
Відповідно до вищевказаного висновку нежитлова будівля з приміщеннями супутнього призначення (літ. А) загальною площею 20,7 кв.м фактично використовується як група нежитлових приміщень № 1 (до якої входить приміщення загальною площею 16,4 кв.м і тераса) та група нежитлових приміщень № 2 (до якої входить приміщення загальною площею 3,8 кв.м).
15.09.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г. прийняті рішення (з відкриттям розділу) № 54060512 та № 54061576 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за МПП ВКФ "Інкомспорт" на об'єкти нерухомості по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва, а саме: на групу нежитлових приміщень № 1 літ. "А" загальною площею 16,4 кв.м, терасу літ. "І" (реєстраційний номер об'єкту 2168139980000) та групу нежитлових приміщень № 2 літ. "А" загальною площею 3,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкту 2168185680000).
23.11.2020 між МПП ВКФ "Інкомспорт" та ФОП Собченко Дар'єю Олександрівною (далі - ФОП Собченко Д.О.) укладено договори купівлі продажу групи нежитлових приміщень, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В. та зареєстровані в реєстрі за № 3649 та № 3650. На підставі вказаних договорів вищезазначене нерухоме майно було зареєстроване на праві власності за Собченко Д.О. , відповідно до рішень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В від 23.11.2020, індексні номери 55292196 та 55297184.
12.11.2021 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В. прийнято рішення № 61564232 про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.
Підставою для внесення відомостей до реєстру та закриття розділу є висновок щодо технічної можливості об'єднання об'єктів нерухомого майна № 21/09/21-1, який виготовлений 21.09.2021 ТОВ "Науково-дослідний інститут "Архбудекспертиза" на замовлення Собченко Д.О.
Того ж дня приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 61564018 та зареєстровано за Собченко Д.О. нерухоме майно - нежитлову будівлю (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по АДРЕСА_2 .
Підставою для прийняття вказаного рішення були: технічний паспорт реєстраційний №ТІ01:7611-7185-6104-0082 від 21.09.2021, висновок щодо технічної можливості об'єднання об'єктів нерухомого майна № 21/09/21-1 від 21.09.2021, інформаційна довідка № 21/09/21-3 від 21.09.2021, виготовлені та видані ТОВ "Науково-дослідний інститут "Архбудекспертиза" на замовлення Собченко Д.О. , та наказ Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) № 1163 від 10.09.2021 щодо присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомості.
Так, відповідно до наказу Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) № 1163 від 10.09.2021 нежитловій будівлі (літ. А) на АДРЕСА_3 .
Рішенням Київської міської ради від 30.05.2024 № 650/8616 Собченко Д.О. передано в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі на АДРЕСА_2 із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.
23.09.2024 між Київською міською радою та Собченко Д.О. було укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., зареєстрований в реєстрі за № 753.
Право оренди земельної ділянки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Собченко Д.О. відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 75183531 від 23.09.2024.
Прокурор зазначає, що зареєстрований за ФОП Собченко Д.О. на праві власності об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по АДРЕСА_2 є самочинно збудованою, а відтак відсутні підстави для виникнення у відповідача права власності на зазначене майно.
Таким чином, за доводами прокурора, були відсутні підстави для передання ФОП Собченко Д.О. в оренду на 10 років земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) у позаконкурентний спосіб.
З огляду на порушення відповідачем інтересів держави, а саме створення перешкод територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою загальною площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) на АДРЕСА_2 , прокурор звернувся до суду з цим позовом та просить усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва у розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом зобов'язання ФОП Собченко Д.О. знести самочинно збудоване нерухоме майно та шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності від 12.11.2021 індексний номер 61564018 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Собченко Д.О. на самочинно збудоване нерухоме майно, а також визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по АДРЕСА_2 , укладений між Київською міською радою та Собченко Д.О. та зобов'язати ФОП Собченко Д.О. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірну земельну ділянку у стані придатному для її подальшого використання.
Частиною другою статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до частин 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Частиною першою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постановах від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 та від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Прокурор, у порядку ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", листом від 20.09.2024 №4410378ВИХ-24 повідомив позивача про наявність порушеного відповідачем права та просив повідомити чи вживалися та чи планують вживатися ним будь-які заходи щодо відшкодування завданих збитків.
Листом від 27.09.2024 №057-13149 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), за дорученням заступника голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень Оленича П.С., повідомив прокурора, що у Департаменті відсутня інформація щодо вжиття Київською міською радою заходів цивільно-правового характеру, спрямованих на захист порушеного права. Разом з цим, Департамент не заперечував проти вжиття прокурором заходів представницького характеру та звернення до суду з позовною заявою.
Підставою для звернення до суду з даним позовом прокурор зазначив те, що Київська міська рада, знаючи про порушення інтересів держави (територіальної громади), та маючи відповідні повноваження, не вчинила належних дій для їх захисту.
Суд вважає, що прокурором дотримано визначений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" порядок звернення до суду з цим позовом, підстав для залишення позовної заяви без розгляду, в порядку п. 2 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України, після відкриття провадження у справі судом не встановлено.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
За доводами прокурора, об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по АДРЕСА_2 у Солом'янському районі міста Києва є самочинним будівництвом, а тому підлягає знесенню на підставі статті 376 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України).
Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 Цивільного кодексу України).
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Згідно із частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 Цивільного кодексу України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.
Стаття 376 Цивільного кодексу України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.
З огляду на викладене, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.
Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 Цивільного кодексу України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.
Водночас, позов прокурора мотивований саме порушенням прав власника земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) на АДРЕСА_2 у Солом'янському районі міста Києва - територіальної громади міста Києва, зокрема, щодо розпорядження спірною ділянкою.
Судом встановлено, що спірна земельна ділянка належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).
У той же час, згідно з частиною 3 статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 Цивільного кодексу України).
При цьому знесення самочинного будівництва водночас є й ефективним способом захисту, так і крайньою мірою, що можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5 статті 376 Цивільного кодексу України).
Таким чином, формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.
Тобто відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.
Отже, Цивільний кодекс України встановлює умови, за яких самочинно збудований об'єкт нерухомості може бути оформлений у власність особи як такий, що споруджений правомірно: 1) надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже самочинно збудоване нерухоме майно і прийняття судом рішення про визнання права власності за цією особою; 2) на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за нею право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує прав інших осіб.
Згідно з частиною 1 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Абзацом 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України встановлено, що не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Як встановлено судом, 25.12.2023 відповідач звернулась до Київської міської ради з заявою №698044459, в якій просила передати їй в оренду земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) на АДРЕСА_2 у Солом'янському районі міста Києва строком на 10 років для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Рішенням Київської міської ради від 30.05.2024 № 650/8616 Собченко Д.О. передано в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі на АДРЕСА_2 із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Внаслідок прийняття зазначеного рішення, між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди земельної ділянки від 23.09.2024. Таким чином, Київською міською радою було надано спірну земельну ділянку відповідачеві під уже збудоване на ній нерухоме майно.
Досліджуючи вказані обставини, суд також враховує, що укладенню договору оренди від 23.09.2024 між позивачем та відповідачем передувала низка звернень Київської міської прокуратури до Київської міської ради та підпорядкованого їй Департаменту земельних ресурсів.
Відповідно до п. 1 Положення про Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської міської ради від 19.12.2022 № 182/342, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та згідно із законодавством забезпечує виконання повноважень Київської міської ради та виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у сфері земельних відносин і здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності на території міста Києва, є підзвітним і підконтрольним Київській міській раді та виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації), безпосередньо підпорядковується Київському міському голові, а з питань управління землями державної власності, розпорядження якими здійснює виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), - виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації).
Так, 11.07.2024 Солом'янська окружна прокуратура м. Києва звернулась до позивача та Департаменту з листом №44-7711ВИХ-24, в якому повідомила, що будівництво нерухомого майна - нежитлової будівлі (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по АДРЕСА_2 у Солом'янському районі міста Києва було здійснено без відповідних дозвільних документів на будівництво та за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, а відтак є самочинним.
З аналогічним листом (№44-10378ВИХ-24) Солом'янська окружна прокуратура м. Києва звернулась до позивача та Департаменту 20.09.2024.
Відтак позивач був належним чином поінформований про встановлені прокурором обставини ще до укладення з відповідачем договору оренди спірної земельної ділянки.
Однак позивачем було проігноровано повідомлення прокурора та укладено 23.09.2024 договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., за зареєстрований в реєстрі за № 753, який також оспорюється в межах заявленого позову.
Водночас, зі змісту наданих позивачем пояснень на позовну заяву прокурора вбачається, що позивач, керуючись принципом реєстраційного підтвердження володіння, відповідно до наданих йому повноважень правомірно розпорядився спірною земельною ділянкою шляхом передачі її в оренду ФОП Собченко Д.О., з урахуванням положень ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України.
Окрім того, позивач у прохальній частині пояснень просить відмовити в задоволені позову прокурора в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 11 Господарського процесуального України.
Конституційний Суд України, розвиваючи практику застосування статті 8 Основного закону України, указав, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій держави. Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, в контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду. Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб'єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзаци третій, четвертий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 №6-р/2019).
Принцип правової визначеності передбачає, зокрема, те, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статтею першою якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію "законів". Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах: від 20.05.2010 "Україна-Тюмень" проти України"; від 25.06.1996 "Амюр проти Франції" (Amuur v. France); "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece); "Малама проти Греції" (Malama v. Greece).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Рисовський проти України" виклав правову позицію, відповідно до якої принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов'язків.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.
За наявності відповідного рішення органу публічної влади щодо передання у користування земельної ділянки особі в останньої виникають правомірні очікування мирно володіти майном (право користування). При цьому такі правомірні очікування є об'єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального ("суспільного", "публічного") інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення у справі "Tregubenko v. Ukraine" від 02.11.2004).
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.
Також суд відзначає, що будь-яка вимога про знесення об'єкта самочинного будівництва має оцінюватися на предмет додержання позивачем вимог добросовісності та розумності. Зокрема, істотне значення має те чи надавав власник земельної ділянки в будь-якій формі згоду на використання спірної земельної ділянки для експлуатації розміщених на ній будівель. Якщо така згода мала місце, то дії землевласника мають оцінюватися на предмет відповідності доктрині заборони суперечливої поведінки, яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Доктрина виступає своєрідним механізмом гарантування захисту очікувань іншої сторони правовідносин і забезпечення балансу відносин між сторонами.
У постановах від 16.06.2020 у справі №145/2047/16 та від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначала, що в праві України доктрина "venire contra factum proprium" (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності.
Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.
З цих причин не може бути задоволений також відповідний позов землевласника (землекористувача) і в тому випадку, коли прямо він не давав згоди здійснення самочинного будівництва на належній йому земельній ділянці, що перебувала у сфері його володіння та актуального контролю, але, будучи обізнаним про таке будівництво (а також у разі, коли він повинен був знати про це), протягом розумного строку не вжив заходів щодо перешкоджання йому.
Натомість, в межах заявленого позову, судом встановлено, що власник спірної земельної ділянки в особі Київської міської ради не лише не вживав жодних дій з метою усунення стверджуваного прокурором порушення, але й легітимізував використання відповідачем спірної ділянки, уклавши договір оренди від 23.09.2024.
Окрім того, суд зауважує, що оспорюваний договір оренди був укладений у позаконкурентний спосіб на підставі ч. 2 ст. 124 та ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України, з огляду на розміщення на земельній ділянці зареєстрованого за відповідачем на праві власності нерухомого майна, про що заявляє сам позивач.
Як було зазначено судом, державними реєстраторами неодноразово здійснювалась державна реєстрація права власності на спірне нежитлове приміщення, а також реєстрація поділу та об'єднання об'єктів нерухомого майна. Окрім того, відповідач не є першим зареєстрованим власником спірного майна, оскільки з 15.06.2017 по 23.11.2020 будівля була зареєстрована на праві власності за МПП ВКФ "Інкомспорт".
Державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Таким чином, держава, в особі реєстраторів (нотаріусів) протягом тривалого періоду часу неодноразово здійснювала державну реєстрацію прав на майно, яке згодом перейшло у власність відповідача.
Суд не може залишити поза увагою той факт, що з червня 2017 року державна реєстрація щодо спірної нежитлової будівлі проводилась щонайменше шість разів, щодо двох різних власників, чотирма різними реєстраторами, але жодного разу держава, за захистом інтересів якої звертається прокурор, під час реєстрації прав власності не виявила жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігла вчиненню правочинів стосовно нього.
Відтак, станом на момент придбання будівлі відповідачем 23.11.2020, у нього не було закономірних припущень щодо наявності будь-яких перешкод, котрі могли б унеможливити придбання та подальше використання нерухомого майна.
Суд зауважує, що необхідність виправити стару "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи державної влади обов'язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (див. рішення у справі "МПП "Фортеця" проти України").
Зазначені висновки також узгоджуються з рішенням ЄСПЛ у справі "ТОВ "Одеська Бутербродна Компанія" проти України".
Визначаючи наявність порушеного права, за захистом якого прокурор звернувся до суду, необхідно враховувати поведінку як відповідача, так і позивача.
Так, ні Київська міська рада, ні будь-які інші органи державної влади не вживали заходів з метою захисту порушеного права протягом тривалого часу. Навпаки, позивач уклав з відповідачем договір оренди земельної ділянки від 23.09.2024 та заперечує проти визнання його недійсним.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України).
Згідно з приписами частин 1 - 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину (постанова Верховного Суду від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц).
Обґрунтовуючи позовну вимогу про визнання недійсним договору оренди від 23.09.2024, прокурор зазначає, що ФОП Собченко Д.О., діючи недобросовісно, достовірно знаючи, що нежитлова будівля площею 20,2 кв.м з терасою по АДРЕСА_2 (колишня - Солом'янська, 38) у Солом'янському районі міста Києва є самочинно збудована, здійснила реєстрацію права власності на самочинне будівництво на земельній ділянці територіальної громади міста Києва. При цьому, щоб оминути конкурентні засади для отримання спірної земельної ділянки в оренду, остання надала недостовірну інформацію до Київської міської ради про наявність у неї права власності на об'єкт нерухомого майна, разом з тим вказаний об'єкт є самочинним будівництвом, право власності на яке не могло виникнути з факту його державної реєстрації та за відсутності будь-якого права на спорудження цього об'єкту на вказаній земельній ділянці.
Водночас прокурором не надано належних доказів на підтвердження того, що відповідач була обізнана з фактом самочинності забудови. Як зазначав суд раніше, відповідач не вчиняла дій спрямованих на створення нежитлового приміщення, а набула його у власність внаслідок укладення договору купівлі-продажу.
У постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 Цивільного кодексу України, у тому числі й право володіння.
Відповідно до абз. першого ч. 5 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.
Оскільки прокурором не доведено, що відповідач знала або могла дізнатися про неправомірність реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення за МПП ВКФ "Інкомспорт", а відповідач набула право власності на зазначене нежитлове приміщення на підставі відплатного договору купівлі-продажу, необґрунтованим є посилання прокурора на її недобросовісність та надання відповідачем недостовірної інформації при зверненні до Київської міської ради з метою укладення договору оренди.
Окрім того, судом встановлено, що за вказаним договором позивач передав у користування (оренду) відповідача спірну земельну ділянку строком на 10 років для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно.
При цьому позивач наголошує, що розпорядження землями комунальної власності міста Києва, в тому числі надання земельних ділянок у власність чи у користування, у відповідності до статті 9 Земельного кодексу України, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" відноситься до виключних повноважень Київської міської ради як колегіального органу.
Відповідно до частин першої та другої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Отже, єдиною підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності в місті Києві для громадян та юридичних осіб є відповідне рішення Київської міської ради.
Відтак, Київська міська рада, в межах своїх повноважень, будучи обізнаною про обставини, якими прокурор обґрунтовує позовні вимоги, уклала договір оренди від 23.09.2024 та передала у користування відповідача спірну земельну ділянку.
Зважаючи на викладене, у суду відсутні підстави вважати, що розміщення на спірній земельній ділянці нерухомого майна відповідача створює будь-які перешкоди у розпорядженні земельною ділянку для її власника, принаймні протягом строку, на який землю передано у користування відповідача.
У свою чергу, дії Київської міської ради, яка підтримує всі позовні вимоги прокурора, за виключенням визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки, мають ознаки суперечливої поведінки.
З огляду на викладене, суд вважає безпідставними та необґрунтованими вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Собченко Д.О. знести самочинно збудоване нерухоме майно та про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності від 12.11.2021 індексний номер 61564018 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Собченко Д.О. на нежитлове приміщення.
Окрім того, відсутні правові підстави й для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по АДРЕСА_2 , укладеного між Київською міською радою та Собченко Д.О. та зобов'язання ФОП Собченко Д.О. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірну земельну ділянку у стані, придатному для її подальшого використання.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Підсумовуючи вищенаведене, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини, встановлені під час розгляду справи, суд не знаходить правових підстав для задоволення позову.
Судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 689,60 грн, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на прокурора, оскільки позов не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 129, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В позові відмовити.
2. Витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 9 689,60 грн покласти на прокурора.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 12.05.2025.
Суддя О.В. Нечай