07 травня 2025 року
м. Київ
справа № 748/3395/23
провадження № 61-9046св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області;
відповідач - ОСОБА_1 ;
треті особи:Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури та ОСОБА_1 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28 лютого 2024 року у складі судді Хоменко Л. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 травня 2024 року у складі колегії суддів: Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., Онищенко О. І.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року заступник керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області звернувся до судуз позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації.
Позовна заява мотивована тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 13 грудня 2017 року № 25-18379/14-17-сг затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 та передано йому у власність земельну ділянку загальною площею 1,0000 га із кадастровим номером 7425584900:06:000:6009 для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області.
На підставі цього наказу 06 березня 2018 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості про земельну ділянку із кадастровим номером 7425584900:06:000:6009.
За договором купівлі-продажу від 19 травня 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реусом Р. В., ОСОБА_2 відчужив вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_3 .
Згідно з даними Державного земельного кадастру земельна ділянка із кадастровим номером 7425584900:06:000:6009 площею 1,0000 га, на підставі розробленої ОСОБА_3 технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, поділена на дві земельні ділянки із кадастровими номерами 7425584900:06:000:6038 та 7425584900:06:000:6037 по 0,5000 га кожна.
В подальшому, за договором дарування від 07 вересня 2018 року земельна ділянка площею 0,5000 га, кадастровий номер 7425584900:06:000:6038, відчужена ОСОБА_1 .
Однак наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 13 грудня 2017 року № 25-18379/14-17-сг виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки відповідно до інформації Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 02 серпня 2023 року № 991-001/991-083 земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Річище, яка є протокою (рукавом) річки Дніпро і відповідно до вимог Водного кодексу України (далі - ВК України) відноситься до земель водного фонду. Ширина прибережної захисної смуги уздовж річки Річище щонайменше має становити 100 м.
На час виникнення спірних правовідносин власником та розпорядником земельних ділянок водного фонду за межами населеного пункту була Чернігівська обласна державна адміністрація, водночас з 27 травня 2021 року землі, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, віднесено до комунальної власності, у зв'язку із чим їх розпорядником є Михайло-Коцюбинська селищна рада Чернігівського району Чернігівської області.
Тобто ГУ Держгеокадастр у Чернігівській області розпорядилося землею водного фонду та фактично змінило цільове призначення спірної земельної ділянки із земель водного фонду на землі для ведення особистого селянського господарства попри те, що не є розпорядником даної категорії земель в розумінні статті 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
Враховуючи викладене, заступник керівника Чернігівської окружної прокуратури просив усунути перешкоди у здійсненні Михайло-Коцюбинською селищною радою Чернігівського району права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду площею 0,5000 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6038 шляхом:
- зобов'язання ОСОБА_1 повернути вказану земельну ділянку на користь держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області;
- скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності за ОСОБА_1 на цю земельну ділянку, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1612594674255;
- скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації зазначеної земельної ділянки.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, позов заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області задоволено частково. Усунуто перешкоди у здійсненні Михайло-Коцюбинською селищною радою Чернігівського району Чернігівської області права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду площею 0,5000 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6038, зобов'язавши ОСОБА_1 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 7425584900:06:000:6038 на користь держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Чернігівської обласної прокуратури понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 684 грн.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:6038 розташована в межах прибережної захисної смуги річки Річище та відносяться до земель водного фонду, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування, а тому не могла бути передана у приватну власність. Тому спірна земельна ділянка підлягає поверненню у власність держави.
Належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на таку вимогу не поширюється позовна давність.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації вказаної земельної ділянки, суди керувалися тим, що пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У червні 2024 року заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28 лютого 2024 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частинівідмови у задоволенні позову та ухвалити нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог.
Касаційна скарга заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/608/20, від 20 жовтня 2023 року у справі № 633/408/18, від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 823/588/16, від 11 лютого 2020 року у справі № 915/572/17, від 21 січня 2021 року у справі № 925/1222/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19, від 03 квітня 2023 року у справі № 604/797/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 357/10226/19, від 05 квітня 2023 року у справі № 139/997/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 604/797/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 760/6713/21, від 11 жовтня 2023 року у справі № 734/1560/20, від 22 травня 2024 року у справі № 916/1750/22.
Також у червні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28 лютого 2024 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 05 грудня 2022 року у справі № 372/1290/19, від 15 листопада 2023 року у справі № 363/1459/20, а також - не дослідили зібрані у справі докази.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи з Чернігівського районного суду Чернігівської області.
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справіза касаційною скаргою заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури.
26 липня 2024 року справа № 748/3395/23 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 травня 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 16 Цивільного кодексу України, статті 79-1 ЗК України, статей 26, 27, 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не звернули увагу на те, що задоволення вимоги про повернення земельної ділянки у державну власність не є підставою для внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно даних про припинення речового права на ділянку за ОСОБА_1 .
Державна реєстрація права приватної власності на об'єкт з обмеженою оборотоздатністю (на земельну ділянку водного фонду) за особою, яка не має на нього жодних прав, є перешкодою в реалізації державою речових прав на зазначений об'єкт.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме листа Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 02 серпня 2023 року № 991-001/991-083, який не містить посилань на вихідні дані, якими користувався автор листа, дату проведення дослідження, вид проведених робіт, не містить відомостей про наявність спеціального комп'ютерного забезпечення для проведення такого виду робіт. Зі змісту цього листа не можна встановити ні кваліфікую автора листа, ні наявність у нього спеціальних знань, що дають йому можливість робити висновки стосовно розташування земельних ділянок в прибережній захисній смузі. Із зазначеного листа неможливо встановити часові рамки проведених досліджень, що впливає на точність отриманих результатів.
Крім цього, у розумінні ЦПК України Центральна геофізична обсерваторія імені Бориса Срезневського не є експертною установою чи спеціалістом, її посадові особи не несуть жодної юридичної відповідальності за надану інформацію.
Суди не дали належної оцінки листу ГУ Держгеокадастр у Чернігівській області від 15 березня 2023 року № 10-25-0.3-1273/2-23, якимзаступника керівника Чернігівської окружної прокуратури було повідомлено про те, що земельна ділянка, кадастровий номер 7425584900:06:000:6009, запроектована в межах земельного масиву, який розміщений біля річки Річище (яка не включена до переліку як великих, так і середніх річок) у відповідності до вимог статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Оскільки судом першої інстанції з'ясовано обставини справи лише з посиланням на докази сторони позивача і залишено поза увагою докази, надані відповідачем, то суди не мали обґрунтованих підстав для втручання у мирне володіння майном та задоволення позовних вимог.
Відзиви на касаційні скарги не надійшли.
Фактичні обставини справи.
Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 13 грудня 2017 року № 25-18379/14-17-сг затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 та передано йому у власність земельну ділянку загальною площею 1,0000 га із кадастровим номером 7425584900:06:000:6009 для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області (т.1 а.с.31)
На підставі зазначеного наказу 06 березня 2018 року внесено відомості про земельну ділянку із кадастровим номером 7425584900:06:000:6009 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1 а.с.28-30).
За договором купівлі-продажу від 19 травня 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реусом Р. В., ОСОБА_2 відчужив вищевказану земельну ділянку на користь ОСОБА_3 (т.1 а.с.32-33).
Згідно з даними Державного земельного кадастру земельна ділянка площею 1,0000 га, кадастровий номер 7425584900:06:000:6009, на підставі розробленої ОСОБА_3 технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, поділена на дві земельні ділянки із кадастровими номерами 7425584900:06:000:6038 і 7425584900:06:000:6037 по 0,5000 га кожна (т.1 а.с.34-36).
В подальшому, на підставі договору дарування земельної ділянки від 07 вересня 2018 року власником земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 7425584900:06:000:6038, став ОСОБА_1 (т.1 а.с.39-40).
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна власником земельної ділянки з кадастровим номером 7425584900:06:000:6038 є ОСОБА_1 .
Листом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 15 березня 2023 року заступника керівника Чернігівської окружної прокуратурибуло повідомлено про те, що відповідно до графічної частини матеріалів інвентаризації земель землекористувачів, які розташовані на території Мньовської сільської ради Чернігівського району, затверджених рішенням шостої сесії ХХІІ скликання Мньовської сільської ради народних депутатів від 22 квітня 1991 року, земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:6009 запроектована в межах земельного масиву, який розміщений біля річки Річище (яка не включена до переліку як великих, так і середніх річок) у відповідності до вимог статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (т.1 а.с.54 зворот).
На запит заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури листом Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 02 серпня 2023 року № 991-001-1304/991-083 було повідомлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:6038 як на період відведення земельної ділянки так і зараз знаходиться в межах прибережної захисної смуги (ПЗС) річки Річище, яка є протокою (рукавом) річки Дніпро і відповідно до вимог ВК України відноситься до великих річок та до земель водного фонду. Згідно зі статтею 88 ВК України навколо великих річок і водосховищ встановлюється прибережна захисна смуга (ПЗС) шириною 100 м, тобто уздовж річки Річище прибережна захисна смуга щонайменше має становити 100 м. На рис. 3 позначено межі прибережних захисних смуг річки Річище на супутніковому знімку з високої роздільної здатності зі станом місцевості на 2022 рік, з якої вбачається, що межі кадастрових ділянок (червона лінія) знаходяться в межах нормативної ширини ПЗС проведеної на відстані 100 м від урізу води (біла лінія) (т.1 а.с.55-56, 204-207).
Земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:6038 входить у межі прибережної захисної смуги для річки Річище, що підтверджується схемою накладення спірної земельної ділянки на землі водного фонду, виконаною на топографічних картах та матеріалах космічної зйомки (т.1 а.с.205, 206).
При цьому, відповідно до Порядку ведення державного водного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 квітня 1996 року № 413 з подальшими змінами, а також згідно з пунктом 3.8 Положення про Центральну геофізичну обсерваторію ім. Бориса Срезневського, затвердженим наказом ДСНС України від 15 березня 2018 року № 169, Обсерваторія веде в межах компетенції Державний водний кадастр за розділом «Поверхневі води» та державний облік поверхневих вод.
Таким чином, суди попередній інстанцій виходили з того, що інформація Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 02 серпня 2023 року № 991-001-1304/991-083 є належним, допустимим, достовірним і достатнім доказом в розумінні статей 76-79 ЦПК України, безпосередньо стосується предмета доказування та надана уповноваженим суб'єктом.
Крім того, листом Державного агентства водних ресурсів України від 26 липня 2023 року № 55-75-7453вих-23 заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури було повідомлено, що за інформацією, наданою Деснянським басейновим управлінням водних ресурсів у відповідності до геопорталу «Державний водний кадастр: облік поверхневих вод» водний об'єкт з назвою «Річище» належить до бассейну річки Дніпро та за типом гідрографії є рукавом річки Дніпро, площа водозбору становить 1,0 кв. км. З урахуванням статті 88 ВК України ширина прибережної захисної смуги для рукава Річище (як рукава великої річки Дніпро) становить 100 м. Водогосподарський паспорт зазначеного водного об'єкта до Деснянського басейнового управління водних ресурсів не надходив (т.1 а.с.61).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Касаційні скарги заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури та ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі водного фонду.
Згідно із частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України.
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об'єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об'єктів портової інфраструктури та інших об'єктів водного транспорту (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.
Згідно із пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.
Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
Зазначений висновок сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14.
Згідно з частинами першою, другою, пунктом «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
Доземель комунальної власності, які неможуть передаватись у приватнувласність, належать землі водного фонду, крім випадків,визначених цим Кодексом.
Частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначено, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц; від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц та інших). Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом.
Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду з огляду на те, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц)».
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13).
Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на таку вимогу не поширюється позовна давність.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановивши, що спірна земельна ділянка знаходяться в межах прибережної захисної смуги річки Річище, яка є протокою (рукавом) річки Дніпро, що відповідно до вимог ЗК України та ВК України відноситься до земель водного фонду та повністю накладається на землі водного фонду, а саме на 100-метрову прибережну захисну смугу річки Річище (лівий рукав річки Дніпро), суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією земельною ділянкою шляхом повернення її Михайло-Коцюбинській селищній раді Чернігівського району Чернігівської області.
Верховний Суд також погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що вимоги прокурора про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації вказаної земельної ділянки не підлягають задоволенню, оскільки такі вимоги є неефективним способом захисту в цьому спорі.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).
Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації, тому вимога про скасування такого рішення не є належним способом захисту права або інтересу позивача. Подібні за змістом висновки зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1).
За встановленими у справі обставинами, відповідач ОСОБА_1 є кінцевим набувачем спірної земельної ділянки, а тому у такому випадку оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування (у тому числі рішень державного реєстратора), наступних договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника, тому відповідні доводи касаційної скарги прокурора підлягають відхиленню.
До спірних правовідносин підлягають застосування положення статті 391 ЦК України, а ефективним способом захисту порушених прав позивача є вимога зобов'язати повернути земельну ділянку (негаторний позов), що узгоджується із усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду.
Такі висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі № 748/2226/22, від 01 листопада 2023 року у справі № 748/2090/22, від 27 листопада 2024 року у справі № 748/3368/23.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Оцінюючи докази у справі на предмет належності, допустимості, достовірності та достатності, суди відхилили посилання відповідача в контексті його доводів про те, що річка Річище не включена до переліку як великих, так і середніх річок, відповідно до вимог статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України.
Заперечуючи проти визначеної судами межі захисної смуги річки Річище як протоки річки Дніпро, відповідач, не будучи обмеженим у реалізації своїх процесуальних прав, не заявляв клопотання про проведення у справі відповідної експертизи.
Слід також зазначити, що обставини того, що об'єкт під назвою річка Річище є рукавом (частиною) річки Дніпро і саме ці особливості об'єкта з назвою Річище, як рукава річки Дніпро, визначають і правовий статус та розмір прибережної захисної смуги, яка для великих річок становить не менше 100 метрів і відноситься до водного фонду, наведено у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі № 748/2226/22, від 01 листопада 2023 року у справі № 748/2090/22, від 27 листопада 2024 року у справі №748/3368/23.
Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв'язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.
Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.
Розглядаючи справу по суті, суди попередніх інстанцій дослідили наданий позивачем лист Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 02 серпня 2023 року № 991-001/991-083, в сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами, та виходили з того, що вони підтверджують факт знаходження спірної земельної ділянки у межах 100-метрової прибережної захисної смуги річка Річище, яка є протокою річки Дніпро, що відповідно до вимог ЗК України та ВК України відноситься до земель водного фонду.
Тому доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме листа Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 02 серпня 2023 року № 991-001/991-083, не заслуговують на увагу.
Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого.
Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність чи у довготривалу оренду, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте, поведінка особи, в якої майно витребовується.
В цій справі «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою повернути спірну земельну ділянку з володіння ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у користування громадянам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення державі земельної ділянки. «Суспільним», «публічним» інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення, та інших дій, які можуть погіршити його природний стан, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, завдати інших екологічних проблем.
Як зазначено вище в цій постанові, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. В силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Наявність державної реєстрації права власності за порушником та фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що часткове задоволення позову жодним чином не порушує прав відповідача в контексті положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами обставини справи, посилання заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в касаційній скарзі на правові висновки, викладені впостановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/608/20, від 20 жовтня 2023 року у справі № 633/408/18, від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 823/588/16, від 11 лютого 2020 року у справі № 915/572/17, від 21 січня 2021 року у справі № 925/1222/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19, від 03 квітня 2023 року у справі № 604/797/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 357/10226/19, від 05 квітня 2023 року у справі № 139/997/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 604/797/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 760/6713/21, від 11 жовтня 2023 року у справі № 734/1560/20, від 22 травня 2024 року у справі № 916/1750/22, а ОСОБА_1 - на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 05 грудня 2022 року у справі № 372/1290/19, від 15 листопада 2023 року у справі № 363/1459/20, є безпідставними, оскільки висновки суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційних скарг фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційних скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційних скаргах, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури та ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28 лютого 2024 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович